Постанова
Іменем України
26 червня 2018 року
м. Київ
справа № 343/468/15-ц
провадження № 61-20965 св 18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Стрільчука В. А.,
суддів: Кузнєцова В. О., Олійник А. С., Ступак О. В., Усика Г. І. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, Великотур'янська сільська рада Долинського району Івано-Франківської області,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Долинського районного суду Івано-Франківської області від 03 серпня 2016 року у складі судді Керніцького І. І. та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 17 січня 2017 року у складі колегії суддів: Мелінишин Г. П., Беркій О. Ю., Василишин Л. В.,
У лютому 2015 рокуОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до
ОСОБА_2, Великотур'янської сільської ради Долинського району
Івано-Франківської області про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та скасування рішення сільської ради.
На обгрунтування позовних вимог зазначала, що вона проживає у домоволодінні по АДРЕСА_1, ОСОБА_2 є власником суміжної земельної ділянки.
У липні 2013 року їй стало відомо, що ОСОБА_2 розпочав виготовлення документів на приватизацію землі, яка знаходиться між їх господарствами, і за своїм цільовим призначенням є під'їздом до її земельної ділянки, який відповідач загородив металевою огорожею.
Рішенням Великотур'янської сільської ради Долинського району Івано-Франківської області від 07 квітня 2014 року спірний проїзд надано у власність ОСОБА_2 шляхом внесення змін у рішення сесії сільської ради від 23 грудня 1993 року «Про передачу земельних ділянок у власність» та змінено площу земельної ділянки з 0, 0800 га на 0,0954 га та 0,400 га ріллі, та надано ОСОБА_2 дозвіл на розробку технічної документації.
Посилаючись на те, що збільшення площі земельної ділянки відповідача відбулося за рахунок відведення у його власність ділянки, яка є проїздом до належного їй домоволодіння, яку ОСОБА_2 загородив металевою огорожею, у зв'язку з чим вона позбавлена можливості безперешкодно доступу до своєї земельної ділянки, просила скасувати рішення двадцять четвертої сесії Великотур'янської сільської ради Долинського району Івано-Франківської області від 07 квітня 2014 року № 256-24/2014 про передачу земельних ділянок у власність ОСОБА_2, та усунути перешкоди в користуванні проїздом загального користування шляхом зобов'язання відповідача демонтувати огорожу, та відновити попередні розміри проїзду загального користування.
Рішенням Долинського районного суду Івано-Франківської області
від 03 серпня 2016 року позов задоволено.
Усунуто перешкоди в користуванні проїздом загального користування, який проходить між господарствами ОСОБА_1 та ОСОБА_2, до належної ОСОБА_1 земельної ділянки в урочищі «Біля хати» с. Велика Тур'я Долинського району Івано-Франківської області. Зобов'язано ОСОБА_2 не чинити перешкод у користуванні проїздом загального користування, демонтувати металеву огорожу, якою загороджено проїзд та відновити попередні розміри проїзду загального користування.
Скасовано рішення сесії Великотур'янської сільської ради Івано-Франківської області від 07 квітня 2014 року №256-24/2014 «Про внесення змін у рішення сесії від 23 грудня 1993 року «Про передачу земельних ділянок у власність громадянину ОСОБА_2.».
Судове рішення мотивовано тим, що з матеріалів справи та пояснень провідного спеціаліста відділу архітектури будівництва районної державної адміністрації ОСОБА_3 встановлено, що дійсно станом на 1989 рік до земельної ділянки ОСОБА_4 була під'їзна дорога шириною три метри, яка відповідно до вимог пункту «а» частини четвертої статті 83 Земельного Кодексу України (далі - ЗК України) не може передаватись у приватну власність. Ураховуючи, що рішення сільської ради, яким внесено зміни у попереднє рішення ради про виділення земель ОСОБА_2, шляхом збільшення площі земельної ділянки за рахунок проїзду, порушує права позивача на користування її земельною ділянкою, суд дійшов висновку, що воно підлягає скасуванню, а відтак підлягає задоволенню і вимога про усунення перешкод у користуванні позивачем земельною ділянкою шляхом демонтування металевої огорожі, якою загороджено проїзд.
Ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 17 січня 2017 року
апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_5 відхилено, рішення Долинського районного суду Івано-Франківської області від 03 серпня 2016 року залишено без змін.
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що висновки суду першої інстанції грунтуються на повно та всебічно з'ясованих обставинах справи, досліджених у справі доказах, яким суд надав належну правову оцінку та правильному застосуванні норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.
У лютому 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшла касаційна скарга ОСОБА_2, у якій він просив скасувати рішення Долинського районного суду
Івано-Франківської області від 03 серпня 2016 року і ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 17 січня 2017 року,та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга обгрунтована тим, що позивачем не надано доказів на підтвердження факту чинення ним перешкод ОСОБА_1 в користуванні земельною ділянкою, вона не зверталась до нього з приводу неможливості проїзду до її земельної ділянки. Суд зазначив усунути перешкоди шляхом демонтажу металевої огорожі, якої фактично не існує, а наявні лише в'їздні ворота та хвіртка. У 1993 році йому фактично було виділено земельну ділянку площею 0, 09 га, однак хто та на якій підставі вніс зміни у витяг щодо передачі йому лише 0,085 га, невідомо. Ніякої дороги між земельними ділянками його та ОСОБА_1 не було. Межі земельної ділянки в кінці 80-х років не вимірювалися за допомогою спеціальних приладів, а тому похибки щодо зазначення таких площ уточнювались шляхом прийняття відповідних рішень органів місцевого самоврядування.
Судом першої інстанції допущено порушення процесуального законодавства в частині прийняття заяв про збільшення позовних вимог із залученням іншого відповідача, судовий збір за подачу яких не було сплачено. Залучивши до участі у справі як співвідповідача Великотур'янську сільську раду Долинського району Івано-Франківської області, суд не зазначив її позицію та не урахував правовий висновок Верховного Суду України
від 24 квітня 2013 року у справі № 6-57 цс13, яким передбачено право суду визнати рішення сільської ради недійсним, тоді як суд ухвалив рішення про його скасування.
У квітні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшло заперечення на касаційну скаргу, подане ОСОБА_1, у якому вона просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Відзив мотивовано тим, що факт наявності проїзду загального користування підтверджується копією плану забудови та свідоцтвом на забудову в сільських населених пунктах, єдиний проїзд до належної їй земельної ділянки є проїздом загального користування. У зв'язку з тим, що ОСОБА_2 було переданого зазначену земельну ділянку у власність та загороджено її металевою огорожею, створилися перешкоди, що унеможливлюють користування її земельною ділянкою. Право збільшити позовні вимоги передбачено статтею 31 ЦПК України 2004 року, а тому вона мала права подавати відповідні заяви. Доводи касаційної скарги про неможливість скасування рішення сільської ради у судовому порядку суперечать положенням частини першої статті 393 ЦК України.
15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року
№ 2147-VIII«Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).
11травня 2018 року справу передано до Верховного Суду.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України, у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, ЦПК України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали цивільної справи, доводи касаційної скарги та відзиву на касаційну скаргу, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, з таких підстав.
Судами попередніх інстанцій установлено, що будинковолодіння ОСОБА_1, розташоване по АДРЕСА_2 та межує з будинковолодінням № 7, власником якого є ОСОБА_2
У серпні 2012 року та червні 2013 року позивач зверталась до Управління Держкомзему у Долинському районі Головного управління Держкомзему у Івано-Франківської області, Великотур'янської сільської ради Долинського району Івано-Франківської області щодо захоплення ОСОБА_2 частини дороги, що забезпечує доступ до її земельної ділянки, шляхом встановлення огорожі.
Рішенням Великотур'янської сільської ради Долинського району
Івано-Франківської області від 07 квітня 2014 року «Про внесення змін у рішення сесії від 23 грудня 1993 року «Про передачу земельних ділянок у власність гр. ОСОБА_2» внесено зміни в рішення сесії від 23 грудня 1993 року «Про передачу земельних ділянок у власність
гр. ОСОБА_2.», та викладено його в наступній редакції: «Надати дозвіл на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі гр. ОСОБА_2 площу
0, 0800 га замінити на 0, 0954 га для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_3 та 0,4000 га ріллі для ведення особистого селянського господарства».
В позові ОСОБА_1 стверджувала, що збільшення площі земельної ділянки відповідача за оскаржуваним рішенням сільської ради, відбулося за рахунок проїзду до її земельної ділянки, передача якого у власність заборонена.
Відповідно до вимог статті 10 ЦПК України 2004 року цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Згідно зі статтею 60 ЦПК України 2004 року кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Доказування не може грунтуватися на припущеннях.
Згідно зі статтею 179 ЦПК України 2004 року предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Для встановлення у судовому засіданні фактів, зазначених у частині першій цієї статті, досліджуються показання свідків, письмові та речові докази, висновки експертів.
За приписами статті 212 ЦПК України (у редакції, чинній на момент ухвалення рішень судів першої та апеляційної інстанцій у вказаній справі) суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності.
Системний аналіз наведених процесуальних норм дозволяє дійти висновку, що кожна сторона зобов'язана вжити заходів та надати докази на підтвердження тієї обставини, на яку вона посилається як на підставу для задоволення вимоги чи навпаки на заперечення існування такі обставини, а суд, виходячи з наданих сторонами доказів здійснює їх оцінку.
Суд сприяє сторонам у здійсненні та реалізації їх прав, але не може виконувати покладений на сторони обов'язок доказування. Самостійно витребовувати докази з метою підтвердження або спростування обставини, на яку посилається сторона, суд не має права, а лише відповідно до статті 212 ЦПК України 2004 року надає оцінку доказам, які надали сторони на підтвердження своїх вимог і заперечень.
З будівельного паспорту на забудову земельної ділянки, що виділена індивідуальному забудовнику ОСОБА_2, затвердженого рішенням виконкому районної ради народних депутатів від 14 червня 1989 року, вбачається, що 20 березня 1989 року рішенням загальних зборів членів колгоспу (зборів уповноважених) відповідно до затвердженого проекту планування та забудови с. Велика Тур'я, ОСОБА_2 за рахунок вільного присадибного фонду виділено земельну ділянку площею 0,085 га для будівництва житлового будинку. Із схеми виносу в натурі меж земельної ділянки убачається, наявність проїзду між будинковолодінням ОСОБА_2 та позивача широною 3 м, довжиною 42, 3 м.
Наявність зазначеного проїзду відповідно з відомостями генерального плану села за 1989 рік підтвердила у судовому засіданні суду першої інстанції провідний спеціаліст відділу архітектури та будівництва ОСОБА_3
Судами встановлено, що фактично на даний час ширина проїзду від центральної дороги становить 3 м, а в місці в'їзду на земельну ділянку позивача - тільки 70 см.
Доказів на підтвердження того, що спірна земельна ділянка не відносилась до проїзду, відповідачем не надано, що є його процесуальним обов'язком, а відтак лише його твердження про помилковість таких висновків, не можуть бути прийняті до уваги.
Відповідно до пункту «а» частини четвертої статті 83 ЗК України до земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо).
Згідно частини першої статті 96 ЗК України землекористувачі зобов'язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів.
Частиною другою статті 152 ЗК України передбачено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.
Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України).
Частиною першою статті 393 ЦК України встановлено, що правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.
Статтею 140 Конституції України передбачено, що місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.
Відповідно до частини першої статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень. Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.
Положенням статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» надано офіційне тлумачення в рішенні Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 року №7-рп/2009 стосовно права органу місцевого самоврядування скасовувати свої раніше прийняті рішення та вносити до них зміни з будь-якого питання.
Відповідно до абзацу 3 пункту 3 зазначеного рішення Конституційного Суду України органи місцевого самоврядування, здійснюючи владу й самостійно вирішуючи питання місцевого значення, віднесені законом до їх компетенції, та приймаючи рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території, зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та в спосіб, що передбачені Конституцієюта законами.
Згідно абзацу 1 пункту 4 вищенаведеного рішення, органи місцевого самоврядування приймають нормативні та ненормативні акти. До нормативних належать акти, які встановлюють, змінюють чи припиняють дію норм права, мають локальний характер, розраховані на широке коло осіб та застосовуються неодноразово, а ненормативні акти передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово й після реалізації вичерпують свою дію.
Відповідно до абзацу 5, 6 пункту 5 даного рішення Конституційного Суду України органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Це є «гарантією стабільності суспільних відносин» між органами місцевого самоврядування та громадянами, що породжує у громадян упевненість у тому, що їхнє становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення.
З урахуванням наведеного, суди дійшли обгрунтованого висновку, що оскаржуване ОСОБА_6 рішення двадцять четвертої сесії Великотур'янської сільської ради Долинського району Івано-Франківської області від 07 квітня 2014 року № 256-24/2014 про внесення змін у рішення сесії від 23 грудня
1993 року «Про передачу земельних ділянок у власність ОСОБА_2.» не відповідає нормам закону та порушує права позивача на користування земельною ділянкою, яка використовується як проїзд загального користування.
Таким чином, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, встановивши, що спірна земельна ділянка є проїздом, яка в порушення вимог пункту «а» частини третьої статті 83 ЗК України передана у приватну власність ОСОБА_2 за рішенням сільської ради про внесення змін в попереднє своє рішення, дійшов правильного висновку, що зазначене рішення органу місцевого самоврядування підлягає скасування, а встановлена на цій земельній ділянці металева огорожа, підлягає демонтуванню.
Порушення сільською радою вимог земельного законодавства, та наявність перешкод ОСОБА_1 у користуванні земельною ділянкою підтверджується також відповідями Управління Держкомзему у Долинському районі Головного управління Держкомзему у Івано-Франківської області, Великотур'янської сільської ради Долинського району Івано-Франківської області на звернення ОСОБА_1 про захоплення ОСОБА_2 частини дороги та встановлення огорожі.
Доводи касаційної скарги про те, що порушення судом першої інстанції вимог процесуального законодавства щодо прийняття заяв ОСОБА_1 про збільшення позовних вимог є безпідставними, оскільки відповідно статті 31 ЦПК України 2004 року, позивач може збільшити позовні вимоги протягом усього часу розгляду справи по суті.
Відповідно до частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань, а тому несплата позивачем судового збору за подання заяви про збільшення позовних вимог, не може бути підставою для скасування правильного по суті судового рішення.
Інші доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів і не дають підстав вважати, що при ухваленні оскаржуваних судових рішень суди неправильно застосували норми матеріального права чи порушили норми процесуального права.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення ЄСПЛ у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року).
Верховний Суд вважає, що оскаржувані судові рішення є законними та обгрунтованими.
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
Ураховуючи те, що ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2017 року зупинено виконання рішення Долинського районного суду Івано-Франківської області від 03 серпня 2016 року до закінчення касаційного провадження у справі, виконання цього судового рішення підлягає поновленню.
Керуючись статтями 409, 410, 415, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 а залишити без змін.
Рішення Долинського районного суду Івано-Франківської області
від 03 серпня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 17 січня 2017 року залишити без змін.
Поновити виконання рішення Долинського районного суду Івано-Франківської області від 03 серпня 2016 року.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий: В. А. Стрільчук
Судді: В. О. Кузнєцов
А. С. Олійник
О.В. Ступак
Г. І. Усик