Справа № 815/2615/18
13 липня 2018 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді - Стефанова С.О.,
розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Одесі про визнання рішення неправомірним, зобов'язання призначити та виплатити пенсію,-
ОСОБА_1 (надалі по тексту - позивач) звернулася до суду із позовом до Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Одесі (надалі по тексту - відповідач), в якому просить суд:
- визнати неправомірним та скасувати рішення про відмову Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Одесі № 9981 від 18.12.2017 року;
- зобов'язати Центральне об'єднане управління Пенсійного фонду України в м. Одесі призначити та виплачувати ОСОБА_1 пенсію за віком з 06.12.2017 року (з дати першого звернення за призначенням пенсії) у розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втрати працездатність, з проведенням індексації і компенсації втрати частини доходів.
В обґрунтування позовних вимог позивач в цілому зазначає, що вона є громадянкою України, що підтверджується паспортом громадянина України для виїзду за кордон, її трудовий стаж складає 25 років. Перед виїздом за кордон позивач мешкала за адресою: Україна, АДРЕСА_1. 20.05.1996 року позивач виїхала з України до Ізраїлю на постійне місце проживання, де була прийнята на консульський облік в консульському відділ посольства України в Державі Ізраїль. При віці 70 років і страховому стажі понад 25 років, позивач досягла усіх необхідних умов призначення пенсії за віком, встановлених ч. 1 ст. 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування». Позивач зазначила, що ані до виїзду за кордон, ані станом на сьогоднішній день, пенсія їй не призначалась, відповідно, пенсійних виплат вона не отримує. 06 грудня 2017 року представник позивача, діючи на підставі нотаріальної довіреності, подала безпосередньо до Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Одесі особисту заяву позивача про призначення пенсії, нотаріально посвідчену та апостильовану з усіма необхідними оригіналами документів, які були надані для огляду та засвідчення копій, що підтверджується штампом від 06.12.2017 року. 12.01.2018 року було отримано відмову відповідача від 18.12.2017 року у призначенні позивачу пенсії з тих підстав, що при зверненні за призначенням пенсії позивачем не було надано паспорт громадянина України або посвідку на постійне проживання в Україні. Вважаючи дії відповідача щодо відмови в призначенні виплати пенсії неправомірними, дискримінаційними та такими, що суперечать нормам чинного законодавства, позивач звернулася до суду із зазначеним позовом.
Ухвалою судді від 04.06.2018 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, справу вирішено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін. Перше судове засідання призначено на 26 червня 2018 року о 10:00 годині.
15 червня 2018 року представником відповідача через канцелярію суду подано відзив на позов (вхід № 16925/18), відповідно до якого відповідач просив відмовити в задоволенні позову, посилаючись в цілому на те, що відповідно до ст. 5 Закону України «Про громадянство України», документами, що підтверджують громадянство України є: паспорт громадянина України, паспорт громадянина України для виїзду за кордон, тимчасове посвідчення громадянина України, дипломатичний паспорт, службовий паспорт, посвідчення особи моряка, посвідчення члена екіпажу, посвідчення особи на повернення в Україну. Відповідно до п.2.9 Порядку, особа, яка звертається за пенсією (незалежно від виду пенсії), повинна пред'явити паспорт (або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік). Згідно з п. 1.7.Порядку у разі якщо до заяви про призначення пенсії додані не всі необхідні документи, орган, що призначає пенсію, письмово повідомляє заявника про те, які документи необхідно подати додатково, про що в заяві про призначення пенсії робиться відповідний запис. Якщо вони будуть подані не пізніше трьох місяців із дня повідомлення про необхідність подання додаткових документів, то днем звернення за призначенням пенсії вважається день прийняття заяви про призначення пенсії або дата, зазначена на поштовому штемпелі місця відправлення заяви. Згідно з п. 2.22 за документ, що засвідчує місце проживання особи, приймаються: паспорт або довідка відповідних органів з місця проживання (реєстрації), у тому числі органів місцевого самоврядування. Іноземці та особи без громадянства подають також копію посвідки на постійне проживання. Проте, як зазначає відповідач, при зверненні за призначенням пенсії позивачем не надано паспорт громадянина України або посвідку на постійне проживання в Україні, що й стало підставою для відмови у призначенні виплати пенсії.
У судове засідання представники сторін не з'явилися, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином. Від представника позивача надійшла заява про проведення судового засідання без участі позивача та його представників.
З урахуванням зазначених обставин, суд вирішив розглянути справу у письмовому провадженні.
Розглянувши матеріали та з'ясувавши всі обставини адміністративної справи, які мають юридичне значення для розгляду та вирішення спору по суті, дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності, судом встановлено наступне.
Судом встановлено, що ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянкою України, що підтверджується паспортом громадянина України для виїзду за кордон номер CD085606, дійсний до 29.12.2024 року (а.с. 28-44).
До виїзду на постійне проживання в Ізраїль ОСОБА_1 проживала в за адресою: АДРЕСА_1.
ОСОБА_1 в Україні набула трудовий стаж - 25 років, що підтверджується копією трудової книжки, виданої 02.04.1980 року (а.с. 47-54).
20.05.1996 року позивач виїхала з України на постійне проживання в Ізраїль, де була прийнята на консульський облік в консульському відділі посольства України в державі Ізраїль.
06 грудня 2017 року ОСОБА_1 через свого представника, який діяв на підставі нотаріальної довіреності, звернулася до Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Одеси (уповноважений територіальний орган Пенсійного фонду України, що має розглянути заяву позивача про призначення пенсії згідно листа ПФУ № 18903/З-11 від 21.11.2017 року) із нотаріально посвідченою та апостильованою заявою про призначення пенсії за віком (а.с. 122-148).
За результатом розгляду поданої позивачем заяви щодо призначення пенсії за віком, відповідачем прийнято рішення № 9981 від 18.12.2017 року про відмову у призначені пенсії (а.с. 121).
Рішення про відмову в призначення пенсії мотивоване тим, що при зверненні за призначенням пенсії позивачем не було надано паспорт громадянина України або посвідку на постійне проживання в Україні, а отже, підстав для призначення пенсії за віком немає.
Також у зазначеному рішенні позивачу роз'яснено, що для вирішення питання призначення пенсії їй необхідно надати документ, що підтверджує громадянство України та постійне місце проживання на території України.
Проте, суд вважає таку позицію відповідача необґрунтованою та хибною, що не узгоджується з приписами чинного законодавства України, яке регулює порядок нарахування та призначення пенсії за віком, виходячи з наступного.
Як було встановлено судом, позивач виїхала з України на постійне місце проживання в Ізраїль, де була прийнята на консульський облік в консульському відділі посольства України в Державі Ізраїль, що підтверджується відміткою в паспорті громадянина України для виїзду за кордон серії CD 085606 від 29.12..2014 року, виданого на ім'я ОСОБА_1.
В паспорті зазначено, що позивач ОСОБА_1 є громадянином України та мається відмітка «Постійне проживання в Ізраїлі».
Звертаючись із заявою про призначення пенсії за віком, позивач досягла пенсійного віку та відповідно до записів трудової книжки позивача ОСОБА_1, остання має необхідний та достатній страховий стаж для призначення їй пенсії за віком, визначений ч. 1ст. 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Зазначені обставини не заперечувались представником відповідача у відзиві на позов.
Відповідно до ч.1 ст. 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України, відповідно до якої громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Крім того, Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами (частина третя статті 25 Конституції України).
Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 49, другим реченням статті 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Конституційний Суд України в рішенні від 07.10.2009 р. по справі № 25-рп/2009 визнав такими, що не відповідають Конституції України (неконституційними), положення пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» щодо припинення виплати пенсії пенсіонерам на час постійного проживання (перебування) за кордоном у разі, якщо Україна не уклала з відповідною державою міжнародний договір. Зазначені положення Закону втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.
В пункті 3.3 рішення зазначено, що оспорюваними нормами Закону конституційне право на соціальний захист поставлене в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.
Окрім того, як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. Дійсно, заявник, який був економічно активним в Україні з 1956 до 1996 року, мав право на отримання пенсії після закінчення трудової діяльності та, як це передбачалося національним законодавством на час події, він знову отримував би свою пенсію після повернення в Україну. Тому ЄСПЛ дійшов до висновку, що заявник перебував у відносно схожій ситуації із пенсіонерами, які проживали в України, щодо самого права на отримання пенсії (пункт 51 рішення).
У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою: статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або за іншою ознакою, у поєднанні із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Згідно з ч. 2 ст.6 КАС України та ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про пенсійне забезпечення» громадяни України мають право на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв'язку з втратою годувальника та в інших випадках, передбачених цим Законом.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 8 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж.
Статтею 44 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» встановлено, що заява про призначення (перерахунок) пенсії та необхідні документи подаються до територіального органу Пенсійного фонду або до уповноваженого ним органу чи уповноваженій особі в порядку, визначеному правлінням Пенсійного фонду за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення, особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально.
Відповідно до ст. 5 Закону України «Про громадянство» документами, які підтверджують громадянство України, зокрема, є паспорт громадянина України для виїзду за кордон.
Отже, право громадянина на призначення пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні та відсутність на даний час механізму виплати пенсій громадянам, які проживають у країнах, з якими не укладено міждержавних договорів щодо пенсійного забезпечення.
Пунктом 1 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», затвердженого Постановою Правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 року № 22-1, передбачено, що заява про призначення пенсії непрацюючим особам, а також членам сім'ї у зв'язку з втратою годувальника подається заявником особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально, безпосередньо до управління Пенсійного фонду України у районі, місті, районі у місті, а також у місті та районі (далі - орган, що призначає пенсію) за місцем проживання (реєстрації).
Згідно з пунктом 2.9 цього Порядку особа, яка звертається за пенсією (незалежно від виду пенсії), повинна пред'явити паспорт (або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік).
Документом, що засвідчує місце проживання особи є : паспорт або довідка відповідних органів з місця проживання (реєстрації), у тому числі органів місцевого самоврядування. Іноземці та особи без громадянства подають також копію посвідки на постійне проживання (пункт 2.22 Порядку).
Відповідно до статті 5 Закону України від 18 січня 2001 року № 2235-III «Про громадянство України» документами, що підтверджують громадянство України, зокрема, є паспорт громадянина України для виїзду за кордон.
Відповідно паспорту позивача - громадянина України для виїзду за кордон, який було видано позивачеві, вона є громадянином України, постійне місце проживання якого є держава Ізраїль.
Отже, позивач, як громадянин України, має право на звернення до Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Одесі із заявою про призначення їй пенсії за віком.
Судом встановлено, що позивачем були надані всі документі, які визначенні Порядком подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове держане пенсійне страхування», окрім документа, який підтверджує місце реєстрації в Україні.
Відповідно до ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Тобто, ОСОБА_1, проживаючи в державі Ізраїль, як громадянин України, має такі ж самі конституційні права, як й інші громадяни цієї держави, оскільки Конституція України та пенсійне законодавство України не допускають обмеження права на соціальний захист, зокрема права на отримання пенсії за ознакою місця проживання.
Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Верховною Суду України № 9 від 01.11.1996 року «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», оскількиКонституція України, як зазначено в статті 8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати законність того чи іншого нормативно-правового акту, з точки зору його відповідності Конституції та у всіх необхідних випадках застосовувати Конституцію, як акт прямої дії.
З урахуванням вищезазначеного, вбачається, що виходячи із правової, соціальної природи пенсій, право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може повязуватись з такою умовою, як постійне проживання в Україні або наявністю відмітки про реєстрацію місця проживання в Україні.
Держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, в Україні чи за її межами.
Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 245 КАС України у разі задоволенні позову суд може прийняти рішення про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його частин.
Таким чином, враховуючи вищенаведене, суд приходить до висновків про необхідність часткового задоволення позовних вимог позивача, та наявність підстав для визнання протиправним та скасування рішення Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Одесі № 9981 від 18.12.2017 року про відмову у призначенні пенсії за віком ОСОБА_1
У відповідності до ч. 1 ст. 83 Закону України «Про пенсійне забезпечення» пенсії призначаються з дня звернення за пенсією.
Таким чином, суд приходить до висновку про обґрунтованість вимог позивача в частині наявності законних підстав для того, щоб зобов'язати Центральне об'єднане управління Пенсійного фонду України в м. Одесі призначити та виплачувати ОСОБА_1 пенсію за віком, починаючи з дати її звернення із заявою про призначення пенсії за віком, тобто з 06.12.2017 року, відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
При цьому, вимоги позивача щодо призначення пенсії з проведенням індексації та компенсації втрати частини доходів задоволенню не підлягають з наступних підстав.
Відповідно до п. 2 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 року № 1078, індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані в гривнях на території України, які не мають разового характеру, зокрема, пенсії, шляхом їх підвищення відповідно до законодавства про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування.
Тобто, проведення індексації пенсій є обов'язком відповідача та має здійснюватися за наявності зміни індексу споживчих цін. В цій частині права позивача з боку відповідача порушені не були, оскільки відповідач не відмовляв позивачеві у індексації пенсійних виплат.
Отже, позов слід задовольнити частково.
Відповідно до ч. 3 ст. 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Враховуючи ту обставину, що суд дійшов висновку про задоволення вимог позивача в їх значній частині, а адміністративний позов позивачем було подано до суду виключно у зв'язку з діями відповідача, суд вважає необхідним стягнути з відповідача за рахунок бюджетних асигнувань останнього, на користь позивача понесені нею судові витрати зі сплати судового збору в повному обсязі, - 704,80 грн.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 139, 242-246 КАС України, суд,-
Позов ОСОБА_1 до Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Одесі про визнання рішення неправомірним, зобов'язання призначити та виплатити пенсію - задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Одесі № 9981 про відмову у призначенні пенсії від 18.12.2017 року.
Зобов'язати Центральне об'єднане управління Пенсійного фонду України в м. Одесі (вул. Ільфа і Петрова, б. 4а, м. Одеса, 65121, код ЄДРПОУ 41248812) призначити та виплачувати ОСОБА_1 (АДРЕСА_2, Ізраїль, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) пенсію за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», починаючи з дати її звернення із заявою про призначення пенсії за віком, тобто з 06.12.2017 року.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Одесі (вул. Ільфа і Петрова, б. 4а, м. Одеса, 65121, код ЄДРПОУ 41248812), на користь ОСОБА_1 (АДРЕСА_2, Ізраїль, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) судовий збір у розмірі 704 грн. 80 коп.
В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляд справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Суддя С.О. Cтефанов