Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,
тел. приймальня (057) 705-14-50, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
"22" грудня 2009 р. Справа № 63/236-09
вх. № 9278/5-63
Суддя господарського суду
при секретарі судового засідання
за участю представників сторін:
позивача - Кукаркін О.О., довіренність від 01.11.2009 року; відповідача - Дикий Я.П., довіренність № 03/4/1/713 від 16.10.2009 року; 3-ї особи Кривчач Т.О., довіренність від 03.07.2009 року,
розглянувши справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія НС ЛТД", м. Харків
до Відкритого акціонерного товариства "Всеукраїнський Акціонерний Банк" (ВіЕйБі Банк) в особі Харківської філії ВАТ "ВіЕйБі Банк", м. Харків
3-я особа , яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Управління національного банку України в Харківській області, м. Харків
про визнання недійсним кредитного договору, -
Позивач звернувся до господарського суду з позовом, в якому просить суд визнати недійсним кредитний договір № 25-К/08 укладений між сторонами 21.08.2008 року. Позов обгрунтовано статтями 11,203,215,236,509,524,546,548,572,575,1054 ЦК України та статтями 14,174,173,189,193,198 ГК України, Законами України "Про заставу", "Про іпотеку", "Про Національний банк України", "Про ліцензування певних видів господарської діяльності". Судові витрати позивач просить суд покласти на відповідача.
04.12.2009 року до господарського суду від позивача надійшли зміни до позовної заяви, в яких він просить суд визнати недійсним кредитний договір № 25-К/08 укладений між сторонами 21.08.2008 року та застосувати наслідки недійсності правочину, а саме: зобов"язати позивача повернути відповідачу отримані в межах недійсного договору грошові кошти у сумі 2672625,00 грн. Судові витрати позивач просить суд покласти на відповідача.
Ухвалою від 07.12.2009 року надані зміни прийняти судом та розгляд справи продовджений з їх урахуванням.
17.12.2009 року до господарського суду, через канцелярію, від третьої особи надійшли письмові пояснення на позовну заяву, в яких третя особа вважає позовні вимоги безпідставними.
Суд, дослідивши надані пояснення, долучає їх до матеріалів справи.
22.12.2009 року до господарського суду, від третьої особи надійшла заява, в якій вона просить суд долучити до матеріалів справи копію довіреності представника та копію Положення про філії (теруправління) НБУ, затверджене постановою Правління НБУ № 495 від 22.12.2000 року, зі змінами.
Суд, дослідивши надані документи, долучає їх до матеріалів справи.
22.12.2009 року до господарського суду від ТОВ "Український торгівельний будинок" надійшла заява, в якій Товариство просить суд залучити його до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору.
Суд, дослідивши надану заяву, вислухавши присутніх в судовому засіданні представників сторін, дійшов висновку про відстуність правових підстав для залучення до участі у справі в якості третьої особи яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору ТОВ "Український торгівельний будинок".
До початку судового засідання сторони звернулись до суду з заявою про фіксацію судового процесу за допомогою ведення протоколу судового засідання в паперовій формі. Вказана заява сторін розглянута та задоволена судом як така, що відповідає нормам чинного законодавства.
В судовому засіданні 22.12.2009 року представник позивача підтримує позов у повному обсязі.
В судовому засіданні 22.12.2009 року представник відповідача проти позову заперечує в повному обсязі.
В судовому засіданні представник третьої особи вважає позов безпідставним та необгрунтованим.
З'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, дослідивши матеріали справи та заслухавши пояснення представників сторін, всебічно та повно дослідивши надані учасниками судового процесу докази, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову, виходячи з наступного.
03.12.2001 року відповідачу Національним банком України була видана банківська ліцензія № 35 на право здійснення банківських операцій, визначених частною першою та пунктами 5-11 частини другої статті 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність".
21 серпня 2008 року між позивачем та відповідачем був укладений кредитний договір № 25-К/08, відповідно до умов якого відповідач зобов"язався надати позивачу у тимчасове користування на умовах забезпеченості повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти, на умовах визначених в договорі та додатковими угодами до нього, що є невід"ємними частинами договору.
Відповідно до пункту 1.1.1 договору, кредит надається у формі поновлювальної кредитної лінії з максимальним лімітом в сумі 1800000,00 доларів США за умови, що сукупний ліміт заборгованості за кредитними договорами № 311 від 23.07.2007 року, № 312 від 23.07.2007 року, № 24-К/08 від 21.08.2008 року та цим договором не перевищує 4000000,00 доларів США.
Пунктом 1.1.2 договору встановлено, що термін остаточного поверння кредиту - 20.08.2010 року.
Відповідно до пункту 1.1.3 договору, процентна ставка за користування кредитом 15,0 роцентів річних, згідно п. 2.7.6 договору, проценти нараховуються у валюті кредиту та сплачуються на рахунок, зазначений у п. 2.6 договору.
Позивач звернувся до господарського суду з позовом про визнання недійсним кредитного договору № 25-К/08 від 21.08.2008 року на підставі того, що грошові зобов'язання сторін за цим договором виражені в іноземній валюті (доларі США). На думку позивача, надання та одержання кредиту в іноземній валюті, використання іноземної валюти як засобу платежу можливо лише при дотриманні суб'єктами господарських відносин вимог законодавства, що потребує одержання відповідної індивідуальної ліцензії, яка у сторін по справі відсутня.
Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. Разом з тим, вказана стаття Конституції України визначає правовий статус грошової одиниці країни, але не встановлює сферу її обігу та будь-яких обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.
Згідно зі статтею 192 Цивільного кодексу України, законним платіжним засобом обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України є грошова одиниця країни - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в України у випадках і в порядку, встановленому законом.
Стаття 192 Цивільного кодексу України термінологічно ототожнює поняття "гроші" та "грошові кошти".
У статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність»термін "кошти" визначається через поняття грошей у національній або іноземній валюті.
У статті 3 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" зазначається, що кошти існують у готівковій формі (формі грошових знаків) або у безготівковій формі (формі записів на рахунках у банках). Відповідно до пункту 3.3. цього закону, гривня, як грошова одиниця країни (національна валюта), є єдиним законним платіжним засобом в Україні, приймається усіма фізичними і юридичними особами без будь-яких обмежень на всій території України для проведення переказів.
Між тим, у подальшому цей закон передбачає здійснення переказів також в іноземній валюті. Незважаючи на окремі вищенаведені положення чинного законодавства, які закріплюють за грошовою одиницею України статус єдиного законного платіжного засобу на території України, слід наголосити на тому, що поряд з цим закон не забороняє використання іноземної валюти на території України, а навпаки, регламентує порядок її використання, у тому числі фінансовими установами. У системному вигляді дане питання висвітлено в статті 192 Цивільного кодексу України. Відповідно до норми частини першої цієї статті, законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Варто зауважити, що дане положення Цивільного кодексу України вже не містить посилання на те, що грошова одиниця України є єдиним платіжним засобом на території України. Частина друга статті 192 Цивільного кодексу України чітко вказує на можливість використання в Україні іноземної валюти у випадках і в порядку, встановлених законом. Згідно з диспозицією статті 92 Цивільного кодексу України, грошова одиниця України та іноземна валюта вважаються грошима (грошовими коштами).
Виходячи з вищенаведеного, існують достатні юридичні підстави зробити висновок, що відповідно до чинного законодавства України поняття грошей (коштів, грошових коштів) поширюється як на грошову одиницю України, так й на іноземну валюту (грошові одиниці іноземних держав). При цьому законодавство диференціює правовий режим зазначених складових поняття "гроші", виходячи з критерію оборотоздатності грошової одиниці України та іноземної валюти на території України. Так, грошова одиниця України наділена статусом універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, в той час як обіг іноземної валюти обумовлений (обмежений) вимогами спеціального законодавства України.
Відповідно до положень статей 47, 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність", банківські установи на підставі банківської ліцензії мають право здійснювати кредитні операції, у тому числі розміщувати залучені кошти від "свого імені, на власних умовах та на власний ризик.
Стаття 2 вказаного закону визначає банківський кредит, як будь-яке зобов'язання банку надати певну суму грошей, будь-яку гарантію, будь-яке зобов'язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов'язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов'язання на сплату процентів та інших зборів з такої суми.
Таким чином, законодавство Україні чітко визначає правомочність банків на підставі відповідних ліцензій надавати кредити та бути суб'єктом кредитних зобов'язань.
Статтею 1054 Цивільного кодексу України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Частина перша статті 533 Цивільного кодексу України встановлює загальне правило, відповідно до якого грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Між тим, диспозиція норми частини третьої цієї статті дозволяє використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.
Аналогічний режим використання національної та іноземної валют при виконанні грошових зобов'язань передбачений Господарським кодексом України. Зокрема, частиною другою статті 198 Господарського кодексу України встановлено, що грошові зобов'язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях; грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобов'язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону.
Спеціальне законодавство України у сфері банківської діяльності та діяльності небанківських фінансових установ не містить приписів, які б забороняли банкам або іншим фінансовим установам надавати кредити в іноземній валюті або регламентували умови кредитування в іноземній валюті.
Роз'яснення Національного банку України щодо правомірності укладання кредитних договорів в іноземній валюті надано в листі № 13-210/7871-22612 від 07.12.2009 року. В листі зазначено, що відповідно до статті 192 Цивільного кодексу України, іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
Таким чином, відповідно до вищенаведених норм статей 192, 533, 1054 Цивільного кодексу України, статті 198 Господарського кодексу України, статей 2, 47, 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність", статей 1, 4, 34 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" не існує правових підстав ставити під сумнів право банків та інших фінансових установ згідно з отриманими ліцензіями здійснювати кредитування як в національній, так й в іноземній валютах. Проте використання іноземної валюти як предмету кредитного зобов'язання можливо лише у разі дотримання вимог валютного законодавства України.
Основним законодавчим актом, який регулює правові відносини у сфері валютного регулювання і валютного контролю є Декрет Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (далі - Декрет).
Згідно статті 5 Декрету, операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України.
Відповідно до вимог Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання валютного контролю" (стаття 1), надання кредитів в іноземній валюті слід відносити до валютних операцій. Здійснення валютних операцій може мати місце на підставі генеральних чи індивідуальних ліцензій Національного банку України.
Поняття "валютні операції" має широкий контекст і включає будь-які операції, пов'язані з переходом права власності на валютні цінності (у тому числі, на іноземну валюту), за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України.
Виходячи з даного визначення, очевидно, що надання кредитів в іноземній валюті кваліфікується валютною операцією, яка може здійснюватися виключно на підставі відповідної ліцензії НБУ.
Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Диспозиція норми частини другої статті 5 Декрету передбачає, що індивідуальної ліцензії потребують валютні операції, визначені частиною четвертою цієї статті, в той час як генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії. Тобто, валютна операція здійснюється на підставі індивідуальної ліцензії або "генеральної ліцензії у разі, якщо "вона не підпадає під режим індивідуального ліцензування. При цьому індивідуальна ліцензія видається НБУ на разову валютну операцію, в той час як генеральна ліцензія дозволяє здійснювати окремі валютні операції, що не підпадають під режим індивідуального ліцензування, на регулярній основі протягом строку дії ліцензії.
Пунктом "в" частини четвертої статті 5 Декрету встановлена вимога щодо необхідності отримання індивідуальної ліцензії НБУ на здійснення операцій щодо надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі. Отже, надання банками, іншими фінансовими установами кредитів в іноземній валюті резидентам України можливе за умови отримання однією із сторін кредитного договору індивідуальної ліцензії НБУ на здійснення разової кредитної угоди в іноземній валюті.
Відповідно до частини шостої статті 5 Декрету, порядок видачі ліцензій на здійснення валютних операцій визначається НБУ. На сьогодні законодавець не визначив межі термінів і сум надання/одержання кредитів в іноземній валюті. Дана обставина, з огляду на відсилочний характер норми пункту "в" частини четвертої статті 5 Декрету, не дозволяє поширити режим індивідуального ліцензування на валютні операції, пов'язані із наданням резидентами (банками та іншими фінансовими установами) кредитів в іноземній валюті іншим резидентам України.
Статтею 5 Декрету визначено, що індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Генеральна ліцензія надається на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.
Виходячи з наведеного, індивідуальна ліцензія на проведення вказаних операцій необхідна лише у тому випадку, якщо терміни і суми кредитів перевищують встановлені законодавством межі. Однак, на сьогодні законодавством не визначені терміни і суми кредитів в іноземній валюті як критерій їх віднесення до сфери дії режиму індивідуального ліцензування. Ця обставина з огляду на відсилочний характер норми Декрету не дозволяє поширити режим індивідуального ліцензування на валютні операції, пов'язані з наданням резидентами (банками та іншими фінансовими установами) кредитів в іноземній валюті іншим резидентам.
Таким чином, за відсутності нормативних умов для застосування режиму індивідуального ліцензування щодо вказаних операцій, єдиною правовою підставою для здійснення банками кредитування в іноземній валюті, згідно з вимогами статті 5 Декрету, є наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, отриманої у встановленому порядку.
Що стосується необхідності отримання сторонами кредитного договору індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти як засобу платежу на території України, згідно з вимогами пункту "г" частини 4 статті 5 Декрету, то слід зазначити, що відповідно до цієї статті порядок і терміни видачі ліцензій, перелік документів, необхідних для одержання ліцензій, а також підстави для відмови у видачі ліцензій визначаються Національним банком України.
Згідно зі статтею 11 Декрету, Національний банк України видає в межах, передбачених цим Декретом обов'язкові для виконання нормативні акти щодо здійснення операцій на валютному ринку України.
Крім цього, відповідно до статті 44 Закону України "Про Національний банк України", НБУ діє як уповноважена державна установа при застосуванні законодавства України про валютне регулювання і валютний контроль.
На виконання вказаних повноважень Національним банком України прийнято "Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу", затверджене постановою Правління НБУ від 14.10.2004 року № 483 та зареєстроване в Міністерстві юстиції України 09.11.2004 року за № 1429/10028.
Відповідно до пункту 1.4 цього Положення, використання іноземної валюти як засобу платежу (валютна операція) і використання іноземної валюти на території України для виконання будь-яких зобов'язань або оплати товарів що придбаються. Разом з тим, у пункті 1.5 Положення визначено, що використання іноземної валюти як засобу платежу на території України без індивідуальної ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або одержувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями).
Тобто спеціальне законодавство у сфері банківської діяльності не містить приписів, які б забороняли банкам надавати кредити в іноземній валюті або регламентували умови кредитування в іноземній валюті, і тому законодавством України чітко визначено правомочність банків на підставі відповідних ліцензій надавати кредити та бути суб'єктом кредитних зобов'язань. Виходячи з наведеного, надання та одержання кредиту в іноземній валюті та сплата процентів за цим кредитом не потребує наявності індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти як засобу платежу на території України жодною з сторін договору.
Таким чином, банки та інші фінансові установи, які у встановленому законом порядку отримали генеральну ліцензію НБУ на здійснення валютних операцій, мають достатні юридичні підстави та законне право для надання резидентам України кредитів в іноземній валюті.
Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Відповідно до ч. 1 ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Таким чином, вимога позивача про визнання недійсним кредитного договору № 25-К/08, укладеного між сторонами 21.08.2008 року та застосування наслідків недійсності правочину, а саме: зобов"язання позивача повернути відповідачу отримані в межах недійсного договору грошові кошти у сумі 2672625,00 грн. є необгрунтованою, вона спростована відповідачем та доданими до матеріалів справи доказами та суд вважає її такою, що не підлягає задоволенню.
Відповідно до статті 44 та статті 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті державного мита та витрати на інформаційне-технічне забезпечення судового процесу, покладаються на позивача.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 6, 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст. ст. 192, 533, 1054 Цивільного кодексу України, ст. 198 Господарського кодексу України, ст. ст. 32, 44 Закону України «Про Національний банк України», ст. ст. 2, 47, 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність», ст.ст. 1, 4, 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», ст. ст. 1, 3, 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», ст.ст. 1, 4, 12, 33, 43, 44-49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, -
В задоволенні клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю "Український торгівельний будинок" про залучення до участі у справі в якості третьої особи - відмовити.
В задоволенні позову відмовити повністю.
Суддя
рішення підписане 22 грудня 2009 року