ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
про закриття провадження у справі
04 липня 2018 року м. Київ№ 826/4034/18
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Патратій О.В., розглянувши в спрощеному позовному провадженні без повідомленням учасників справи адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Військової частини НОМЕР_1 Міністерства Оборони України (Центральний
науково-дослідний інститут озброєння та військової техніки Збройних сил
України)
третя особа Національний університет оборони України імені Івана Черняховського
про визнання бездіяльності протиправною та стягнення 68419,46 грн.,
Позивач звернувся до суду з адміністративним позовом в якому просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність військової частини № НОМЕР_1 (Центрального науково-дослідного інститут озброєння та військової техніки Збройних Сил України), щодо не виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за неотримане речове майно у розмірі 68 419,46 грн.;
- стягнути з військової частини № НОМЕР_1 (Центрального науково-дослідного інститут озброєння та військової техніки Збройних Сил України) на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за неотримане речове майно у розмірі 68 419,46 грн.
В обґрунтування заявлених вимог позивач посилається на те, що він з 01.08.1992р. по 12.12.2017р. проходив військову службу у Збройних Силах України. Під час проходження військової служби позивача не було належним чином забезпечено речовим майном, а тому недоотримане речове майно ОСОБА_1 придбав за власний кошт. Позивача виключено із списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення і зараховано на службу у військовий резерв, відповідно до наказу командира Військової частини НОМЕР_1 від 12.12.2017 №181. Згідно з довідкою від 11.12.2017 №182/6/409/38, сума вартості речового майна, що належить до видачі ОСОБА_1 складає 68 419,46 грн.
Проте всупереч вимогам статті 9-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Постанови Кабінету Міністрів України за №178 від 16.03.2016р., відповідачем не виплачено позивачу грошову компенсацію замість речового майна, що підлягає видачі.
Отже позивач вважає таку бездіяльність протиправною та просить стягнути з відповідача грошову компенсацію за речове майно.
Відповідач проти позовних вимог заперечив з підстав наведених у поданому відзиві на позовну заяву. Зокрема, відповідач вказав, що позивач звернувся до військової частини з вимогою про виплату грошової компенсації вартості за неотримане речове майно після звільнення з військової служби та виключення його зі списків особового складу. Так, позивач на час пред'явлення вимоги на грошову компенсацію не мав статусу військовослужбовця, а тому до нього не може бути застосовано положення статті 9-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Постанови Кабінету Міністрів України за №178 від 16.03.2016р.
Розглянувши матеріали справи судом встановлено наступне.
Згідно зі ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, посадових та службових осіб.
Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Європейський суд з прав людини у пункті 24 свого рішення від 20 липня 2006 року в справі «Сокуренко і Стригун проти України» зазначив, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 згаданої Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів».
Згідно з ч.1 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Частиною першою статті 4 КАС України передбачено, що адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір.
Публічно-правовий спір - спір, у якому:
- хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або
- хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або
- хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв'язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи;
Відповідно до ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
Отже, КАС України регламентує порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів, а лише тих, які виникають у результаті здійснення суб'єктом владних повноважень управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів.
Згідно ч.1 ст. 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: 1) спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження; 2) спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.
Пунктом 17 ч.1 ст. 4 КАС України визначено, що публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
З аналізу вказаних норм вбачається, що юрисдикція адміністративних судів поширюється не на будь-які спори, а лише ті, які пов'язані з прийняттям громадян на публічну службу, її проходженням, звільненням з неї.
Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до ч.1 ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Аналіз змісту статті 19 ЦПК України та статті 19 КАС України у сукупності дає підстави для висновку, що під час вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі недостатньо застосувати виключно формальний критерій - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер правовідносин, з яких виник спір.
Пунктами 2, 3 Порядку виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації і Управління державної охорони грошової компенсації вартості за неотримане речове майно, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 березня 2016 року № 178, визначено, що виплата грошової компенсації здійснюється особам офіцерського, старшинського, сержантського і рядового складу. Грошова компенсація виплачується військовослужбовцям з моменту виникнення права на отримання предметів речового майна відповідно до норм забезпечення у разі, зокрема, й звільнення з військової служби.
Частиною першою статті 177 ЦК України визначено, що об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.
Згідно із частиною першою статті 190 ЦК України майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки.
За змістом частини третьої статті 386 ЦК України власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.
Неотримання ОСОБА_1 речового майна (військової форми, одягу) за час проходження служби та під час звільнення в запас, а також відповідної компенсації за це майно, стало причиною позбавлення права власності позивача, зокрема, володіти, користуватися й розпоряджатися об'єктом власності (грошовими коштами).
Таким чином, звернення позивача до суду з указаним позовом спрямоване на відновлення його майнового стану (порушеного права власності та ліквідації збитків, заподіяних його інтересам), на захист якого спрямовані засоби та норми, визначені саме цивільним і цивільним процесуальним законодавством.
Аналізуючи зміст наведених законодавчих норм та з урахуванням матеріалів справи, суд приходить до висновку, що у даному випадку спір між сторонами не є публічно-правовим, оскільки не пов'язаний з проходженням чи звільненням з публічної служби
Лише участь у справі сторони, яка є суб'єктом владних повноважень (посадовою особою суб'єкта владних повноважень), не може свідчити про наявність між сторонами публічно-правового спору.
Аналогічна правова позиція була висловлена також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2018 року справа № 161/13250/15-ц (провадження № 14-173цс18) та від 20 червня 2018 року справа № 815/5027/15 (провадження № 11-214апп18).
Крім того, подібний висновок міститься й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі № 14-62цс18 у спорі, який виник між військовою частиною та колишнім військовослужбовцем щодо правомірності набуття останнім права власності на речове майно, де констатовано, що такий спір має приватноправовий характер, і Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від указаного правового висновку.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 12.10.1978 у справі “Zand v. Austria” вказав, що словосполучення “встановлений законом” поширюється не лише на правову основу самого існування “суду”, але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття “суд, встановлений законом” у частині першій статті 6 Конвенції передбачає “усю організаційну структуру судів, включно з <…> питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів <…>”. З огляду на це не вважається “судом, встановленим законом” орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.
Відповідно до статті 8 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (право на повноважний суд), ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом.
Підсумовуючи наведене й беручи до уваги те, що визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі і обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін, суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні ч.1 ст. 6 Конвенції.
При зазначених вище обставинах, враховуючи, що спір пов'язаний з захистом трудових прав позивача, - Окружний адміністративний суд міста Києва не є «встановленим законом судом» щодо розгляду такого спору, суд вважає за необхідне провадження по справі закрити.
З вищенаведеного слідує, що спір між сторонами за своєю правовою природою не пов'язаний із здійсненням відповідачем владних управлінських функцій, тобто, не є публічно-правовим і не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а тому повинен вирішуватись за правилами цивільного судочинства відповідно до вимог ЦПК України.
Відповідно до п.1 ч.1 ст. 238 КАС України суд закриває провадження у справі якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Оскільки даний спір не підлягає вирішенню в порядку адміністративного судочинства, суд вбачає наявними підстави для закрити провадження у справі.
Разом з тим суд роз'яснює, що відповідно до ч.1 ст.19 Цивільного процесуального кодексу України позивач може звернутись з даним позовом до відповідного місцевого загального суду за правилами цивільного судочинства.
На підставі вищенаведеного, керуючись п.1 ч.1 ст. 238, ст.ст. 239, 241, 242, 243, 248 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва,-
Закрити провадження у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Міністерства Оборони України (Центральний науково-дослідний інститут озброєння та військової техніки Збройних сил України) третя особа Національний університет оборони України імені Івана Черняховського, про визнання бездіяльності протиправною та стягнення 68 419,46 грн.
Суд роз'яснює позивачу, що розгляд даної справи відноситься до юрисдикції місцевого загального суду в порядку цивільного судочинства.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею в порядку ст. 256 КАС України.
Апеляційна скарга на ухвалу може бути подана в порядку, визначеному ст. 295-297 з урахуванням п. 15.5 Перехідних положень КАС України.
Суддя О.В. Патратій