ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
03 липня 2018 року № 826/4398/18
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Смолія І.В. розглянувши в спрощеному позовному провадженні без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
До Окружного адміністративного суду м.Києва звернувся ОСОБА_1 (надалі також - позивач) до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (надалі також - відповідач) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Ухвалою Окружного адміністративного суду м.Києві від 21.03.2018 адміністративну справу передано за підсудністю до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 07.05.2018 повернуто справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії до Окружного адміністративного суду м. Києва для продовження розгляду.
Ухвалою суду від 21.05.2018 прийнято до провадження зазначену справу та призначено судовий розгляд.
Ухвалою суду від 29.05.2018 ухвалено про здійснення подальший розгляд справи в спрощеному провадження (у письмовому провадженні) та запропоновано відповідачу надати відзив протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення відповідачу ухвали.
15.06.2018 через відділ документального обігу, контролю та забезпечення розгляду звернень громадян (канцелярія) відповідачем подано письмову позицію по суті спору, яка залучена до матеріалів справи.
Відповідно до ч.8 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України при розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їхні усні пояснення. Судові дебати не проводяться.
Справа розглядається у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження на підставі п.2 ч.1 ст.263 Кодексу адміністративного судочинства України.
Розглянувши матеріали адміністративної справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив.
Рішенням ХІІ позачергового з'їзду суддів України від 25.09.2014 відповідно до ч.1 ст.93, п.5 ч.2 ст.123, ч.6 ст.126 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» ОСОБА_1 обрано членом Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.
Постановою Верховної Ради України від 08.09.2016 №1515-VIII ОСОБА_1 відповідно до п.9 ч.5 ст.126 Конституції України у зв'язку з поданням заяви про відставку звільнено з посади судді.
13.02.2018 ОСОБА_1 звернувся до голови Комісії із заявою про надання мені невикористаної щорічної основної відпустки тривалістю 9 робочих днів з 19 лютого по 1 березня 2018 року та додаткової оплачуваної відпустки тривалістю 15 календарних днів з 02.03.2018 по 16.03.2018 за календарний період 2017-2018 роки.
Відповідачем відмовлено у наданні відпустки позивачу, оскільки останній станом на 14.02.2018використав повністю мінімальну щорічну основну відпустку тривалістю 24 календарні дні за зазначений календарний період роботи.
Обґрунтовуючи відмову, відповідач зазначив, що ст.6 Закону України «Про відпустки» від 15.11.1996 №504/96-ВР, встановлено гарантовану державою працюючим особам мінімальну тривалість щорічної основної відпустки - 24 днів та відсутність правового врегулювання Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII порядку реалізації права на відпустку членами Комісії, зокрема, які є суддями у відставці.
Вважаючи бездіяльність відповідача протиправною позивач звернувся до суду за захистом своїх прав.
Реалізація права працюючої особи на відпустку, гарантоване статтею 45 Конституції України (право на відпочинок), на законодавчому рівні забезпечене нормами Кодексу законів про працю України (надалі - КЗпП), Закону України «Про відпустки» від 15.11.1996 №504/96-ВР (надалі - Закон № 504/96-ВР), якими визначаються умови, тривалість та порядок надання відпусток.
Відповідно до абз.1 ч.3 ст.2 Закону № 504/96-ВР право на відпустки забезпечується гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості із збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених цим Законом.
Відносини у питаннях часу відпочинку формуються на принципі диференціації правового регулювання тривалості, порядку надання відпусток, встановлення додаткових і соціальних відпусток.
Гарантована кожній працюючій особі мінімальна тривалість оплачуваної щорічної відпустки складає 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору. Тривалість такої відпустки для осіб до 18 років складає - 31 календарні дні, інвалідів І і II груп - 30 календарних днів, а інвалідів III групи - 26 календарних дні (ст.75 КЗпП, ч.1, 7, 8 ст.6 Закону України «Про відпустки»).
Водночас норми щодо тривалості щорічної основної відпустки цих нормативних актів не поширюються на працівників, тривалість відпустки яким установлюється іншими актами законодавства, за умови що ця тривалість не буде меншою за мінімально визначену цими законодавчими актами (ч.3 ст.75 КЗпП, ч.10 ст.6 Закону № 504/96-ВР).
Статтею 92 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII (надалі - Закон № 1402-VIII) визначено, що Комісія за своїм статусом є колегіальним постійно діючим в системі судоустрою державним органом суддівського врядування, який відповідно до визначених цим Законом повноважень (ст.93 Закону №1402-VIII) є відповідальним за забезпечення добору суддів, їх професійної підготовки та оцінювання з метою стабільного, своєчасного та якісного формування судів професійними кадрами.
Частиною 2 ст.95 Закону № 1402-VIII визначено, що склад Комісії формується шляхом обрання (призначення) 16 членів. До Комісії обираються: з'їздом суддів України вісім членів з числа суддів, які мають стаж роботи на посаді судді щонайменше десять років, або суддів у відставці, з'їздом представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ - два члени; з'їздом адвокатів України - два члени; а також по два члени з числа осіб, які не є суддями призначаються - Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини та Головою Державної судової адміністрації України.
Правовий статус, зокрема, порядок обрання (призначення), обсяг повноважень, права та обов'язки, припинення повноважень, забезпечення діяльності членів Комісії визначається Законом № 1402-VIII.
Відповідно до норм частини дев'ятої, десятої статті 94 Закону № 1402-VIII, особи обрані (призначені) на посаду члена Комісії відряджаються до Комісії для здійснення повноважень і не можуть виконувати будь-яку іншу оплачувану роботу, крім викладацької, творчої та наукової. Особи обрані з числа адвокатів - зобов'язані зупинити адвокатську діяльність та участь в органах адвокатського самоврядування, особи обрані з числа суддів - не можуть здійснювати правосуддя.
Згідно ч.11, 12 ст.94 Закону №1402-VIII на членів Комісії поширюються вимоги законодавства у сфері запобігання корупції. Члени Комісії зобов'язані дотримуватися принципів та правил етики, які застосовуються до суддів
Відповідно до ч.7 ст.102 Закону №1402-VIII визначено розмір винагороди членів Комісії, що не є суддями, який законодавець прирівняв до розміру посадового окладу судді Верховного Суду з коефіцієнтом 1,5.
Пунктом 2 ч.1 ст.137 Закону № 1402-VIII. передбачено, що робота на посаді члена Комісії зараховується до стажу роботи на посаді судді.
Аналіз наведених вище норм чинного законодавства дає підстави дійти висновку про те, що особи, обрані (призначені) до складу Комісії у порядку визначеному Законом № 1402-VIII перебувають на час відрядження для здійснення повноважень, як працюючі особи, в єдиному статусі - члена Комісії. При цьому, за характером, специфікою, мірою відповідальності та інші показниками виконуваної роботи у сфері публічної служби правове положення таких працюючих осіб прирівняне законодавцем до правового положення судді.
Згідно зі статтею 136 Закону № 1402-VIII суддям надається щорічна оплачувана відпустка тривалістю 30 робочих днів з виплатою, крім суддівської винагороди, допомоги на оздоровлення в розмірі посадового окладу. Суддям, які мають стаж роботи більше 10 років, надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю 15 календарних днів.
З огляду на зазначене, тривалість відпустки члена Комісії, як працюючої особи, та її оплата має відповідати тривалості та порядку надання щорічних відпусток, визначеним Законом № 1402-VIII для судді.
Статтею 21 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» від 21.12.2016 №1798-VIII (надалі - Закон №1798-VIII), забезпечено гарантії діяльності членів Вищої ради правосуддя. Робота особи на посаді члена ВРП , як і члена Комісії, зараховується до стажу роботи на посаді судді. Умови оплати праці особи, що виконує роботу на посаді члена ВРП, аналогічна до умов оплати праці члена Комісії. А право членів ВРП на відпустку прирівнюється до осіб, які працюють на посаді судді.
Тому за аналогією з нормами Закону № 1798-VIII член Комісії, як працююча особа, має гарантоване йому Конституцією України право на відпустку у порядку, передбаченому ст.136 Закону № 1402-VIII.
Рівність осіб перед законом і недискримінація, законність, правова визначеність, пропорційність є складовими принципу верховенства права, який визнається і діє у державі України і є стрижнем демократії.
Дієвість цього принципу забезпечується його практичним застосуванням органами державної влади у повсякденній діяльності і є запорукою забезпечення основних прав і свобод людини у державі. Рівність у трудових відносинах є різновидом принципу рівності осіб у правах.
Рішенням у справі «Пічкур проти України» (заява № 10441/0) Європейський суд з прав людини суд дав тлумачення такому явищу як дискримінація. Зокрема у пунктах 48, 49 цього рішення зазначив: «практикою Суду встановлено, що дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об'єктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях (див. рішення у справі «Вілліс проти Сполученого Королівства» (Willis v. the United Kingdom), заява №36042/97, §48, ECHR 2002-IV). Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об'єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю, (див. рішення від 21.02.1997 у справі «Ван Раалте пороти Нідерландів» (Van Raalte v. the Netherlands), §39, Reports 1997 I)».
Суд зазначає, що відмова відповідача у надані відпуски позивачу у порядку передбаченому ст.136 Закону № 1402-VIII є необґрунтованою та такою, що порушує права позивача на відпустку. .
Частиною 2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з ч.1 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до ст.72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Частиною 2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідачем не доведено правомірність та обґрунтованість оскаржуваний дій з урахуванням вимог, встановлених ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд приходить до висновку про наявність підстав для задоволення позову.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 139, 143, 241-246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити.
Визнати відмову Вищої кваліфікаційної комісії суддів України у ненаданні ОСОБА_1 невикористаної щорічної основної відпустки тривалістю 9 робочих днів з 19 лютого по 1 березня 2018 року та додаткової оплачуваної відпустки тривалістю 15 календарних днів з 2 по 16 березня 2018 року за календарний період 2017-2018 роки протиправною.
Зобов'язати Вищу кваліфікаційну комісію суддів України надати ОСОБА_1 відпустку за календарний період 2017-2018 роки з виплатою винагороди та допомоги на оздоровлення, у порядку передбаченому статтю 136 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 02.06.2016 №1402-VIII.
Рішення суду, відповідно до частини 1 статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Суддя І.В. Смолій