Постанова
Іменем України
11 червня 2018 року
м. Київ
справа № 757/25245/16-ц
провадження № 61-7477св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), ВисоцькоїВ. С., Лесько А. О.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_4,
позивач - ОСОБА_5,
представник позивача - ОСОБА_4,
відповідачі: держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Президент України Порошенко Петро Олексійович,
третя особа - Світловодський міськрайонний суд Кіровоградської області,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 17 липня 2017 року у складі судді Васильєвої Н. П. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 24 жовтня 2017 року у складі колегії суддів: Рубан С. М., Желепи О. В., Іванченка М. М.,
У травні 2016 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 звернулися до суду з позовом до держави України в особі Кабінету Міністрів України, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Президента України Порошенка П. О. про стягнення з Державного бюджету України на користь ОСОБА_5 заподіяну шкоду в розмірі стягнутих Світловодським міськрайонним судом Кіровоградської області 17 480,96 грн, компенсацію моральної шкоди в розмірі 17 000,00 грн, на користь ОСОБА_4 - компенсацію моральної (немайнової) шкоди в розмірі 17 000,00 грн.
Позовна заява мотивована тим, що відповідачами при постановленні та виконанні відповідних судових рішень порушено норми статей 8, 19, 41, 55, 56, 124, 129 Конституції України, статтю першу Протоколу 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), та норми матеріального права - статті 23, 321, 328, 1166, 1167, 1173-1175, частину шосту статті 1176 ЦК України.
У зв'язку з невиконанням судових рішень позивач ОСОБА_5 втратив значну грошову суму, яка було стягнута на його користь судом, та переніс моральні страждання. Судді принизили ділову репутацію юриста ОСОБА_4.
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 17 липня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачі не надали належних та допустимих доказів на підтвердження того, що відповідачами їм заподіяно шкоду та не довели наявність такої шкоди, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправними діяннями відповідачів та вину останніх в її заподіянні.
Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 24 жовтня 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що, заявивши вказані вимоги, позивачі не підтвердили відповідно до приписів статей 58-59 ЦПК України 2004 року, у чому саме полягала шкода та не довели причинного зв'язку моральних страждань з неправомірними діями відповідачів. Належним відповідачем у таких спорах може бути лише держава, а не суди (судді), які діють від імені держави та виконують покладені на них державою функції правосуддя.
У касаційній скарзі ОСОБА_4 та ОСОБА_5 просять, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, скасувати судові рішення, ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди на порушення норм процесуального права не залучили належних відповідачів у справі за власною ініціативою, не застосували статті 23, 1173, 1174, частину шосту статті 1176 ЦК України.
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Касаційна скарга задоволенню не підлягає.
У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Суд встановив, що у липні 2014 року ОСОБА_5 звернувся до суду з позовом до відділу державної виконавчої служби Світловодського міськрайонного управління юстиції у Кіровоградській області (далі - ВДВС Світловодського МРУЮ у Кіровоградській області), третя особа - Державна казначейська служба України, про відшкодування майнової та моральної шкоди, посилаючись на те, що рішенням Господарського суду Кіровоградської області від 08 листопада 2012 року стягнуто із приватного підприємства «ФЛ і К» на його користь борг у розмірі 15 871,46 грн, виконавчий лист з виконання якого знаходиться у ВДВС Світловодського МРУЮ у Кіровоградській області. Зазначав, що у порушення Закону України «Про виконавче провадження» рішення суду своєчасно не виконано через бездіяльність працівників виконавчої служби.
Рішенням Світловодського міськрайонного суду Кіровоградської області від 30 липня 2015 року у справі № 401/2956/14-ц позов ОСОБА_5 задоволено. Стягнуто з ВДВС Світловодського МРУЮ у Кіровоградській області на користь ОСОБА_5 майнову шкоду у розмірі 17 480,96 грн та моральну шкоду у розмірі 5 000,00 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Рішенням Апеляційного суду Кіровоградської області від 02 грудня 2015 року рішення Світловодського міськрайонного суду Кіровоградської області від 30 липня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_5 відмовлено.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 березня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_5 та його представника ОСОБА_4 відхилено. Рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 02 грудня 2015 року залишено без змін.
В обґрунтування позову позивачі зазначали, що відповідачі порушили норми матеріального права, Конституцію України та норми Конвенції під час виконання судових рішень, у зв'язку з чим позивач ОСОБА_7 втратив грошові кошти, що заподіяло йому майнову та моральну шкоду, а позивач ОСОБА_4 зазнав приниження ділової репутації, що також завдало йому моральної шкоди.
Правовою підставою поданого позову є положення статті 56 Конституції України, щодо застосування якої до цивільних відносин Верховним Судом України сформульовано правовий висновок у справі № 6-99цс17.
За змістом цього висновку щодо застосування наведеної норми права - статті 56 Конституції України, у подібних правовідносинах зазначено таке.
Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
У статті 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені нормами статей 1166, 1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.
Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування та посадової або службової особи вказаних органів при здійсненні ними своїх повноважень, визначені статтями 1173 та 1174 ЦК України відповідно.
Відповідно до статті 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Згідно зі статтею 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.
Таким чином, ці підстави характеризуються особливостями суб'єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює як зазначені органи, так і їх посадових чи службових осіб, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.
При цьому, з урахуванням положень пункту 10 частини другої статті 16, статей 21, 1173 та 1174 ЦК України, шкода, завдана зазначеними органами чи (та) особами відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування лише у випадках визнання вказаних рішень незаконними й їх подальшого скасування або визнання дій або бездіяльності таких органів чи (та) осіб незаконними.
Під час визначення належної до застосування до спірних правовідносин норми права Верховний Суд також зобов'язаний застосувати правовий висновок, сформульований Верховним Судом України у справі № 6-501цс17, згідно з яким шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.
За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України, в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 цього Кодексу).
Верховним Судом не встановлено підстав для відступлення від наведених правових висновків під час розгляду цієї справи.
Системний аналіз наведених норм права з врахуванням сформульованих правових висновків щодо застосування цих норм права у подібних правовідносинах дає Верховному Суду підстави для висновку, що для настання відповідальності за створення позивачам перешкод у доступі до правосуддя обов'язковою умовою є визнання наведених рішень незаконними та їх подальше скасування, а також визнання дій або бездіяльності таких органів (посадових осіб) протиправними.
У Висновку № 3 Консультативної ради європейських суддів щодо принципів та правил, які регулюють професійну поведінку суддів, зокрема, питання етики, несумісної поведінки та безсторонності зазначено, що за загальним принципом судді повинні персонально бути повністю звільненими від відповідальності стосовно претензій, які пред'являються їм у зв'язку з добросовісним здійсненням ними своїх функцій. Судові помилки щодо юрисдикції чи процедури судового розгляду, у визначенні чи застосуванні закону, здійсненні оцінки свідчень повинні вирішуватися за допомогою подання апеляційної чи касаційної скарги.
Законність актів правосуддя, дій (бездіяльності) судів (суддів), вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю.
Згідно з частиною шостою статті 1176 ЦК України, шкода, завдана фізичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування або прокуратури, відшкодовується на загальних підставах.
Застосування положення частини шостої статті 1176 ЦК України можливе у випадку, коли предметом позову є інші дії чи бездіяльність, зокрема, суду, які не пов'язані зі здійсненням правосуддя, відправленням судочинства, яке має на меті прийняття акта органом судової влади. Тобто це інші дії суддів (суду) при здійсненні правосуддя, коли спір не вирішується по суті, у разі їх незаконних дій або бездіяльності і якщо вина судді встановлена не лише вироком суду, а й іншим відповідним рішенням суду.
Таке законодавче врегулювання відповідає вимогам статей 6, 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
За змістом частини третьої статті 10 та частини першої статті 60 ЦПК України 2004 року кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Установивши, що позивачі не надали належних та допустимих доказів, в чому саме полягає заподіяна їм шкода, не довели неправомірності дій відповідачів та причинного зв'язку між такими діями та шкодою, суди попередніх інстанцій, правильно застосувавши норми матеріального права, а саме: статті 1166, 1167, 1173, 1174 ЦК України дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову.
Разом із тим суди попередніх інстанцій правильно звернули увагу на те, що діяльність Кабінету Міністрів України спрямовується на забезпечення інтересів українського народу шляхом виконання Конституції та законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, а також Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України, вирішення питань державного управління у сфері економіки та фінансів, соціальної політики, праці та зайнятості, охорони здоров'я, освіти, науки, культури, спорту, туризму, охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, природокористування, правової політики, законності, забезпечення прав і свобод людини та громадянина, протидії корупції, розв'язання інших завдань внутрішньої і зовнішньої політики, цивільного захисту, національної безпеки та обороноздатності.
Згідно з роз'ясненнями Конституційного Суду України (ухвала від 08 травня 1997 року № 11-з) частина друга статті 102 Конституції України проголошує, що Президент є «гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина». Однак, окрім обов'язку виступати від імені держави, за Президентом України закріплено широкі повноваження як у вирішенні загальнодержавних проблем, котрі вимагають поєднання політичних, економічних, соціальних та інших аспектів функціонування держави, так, рівнозначно, і у розгляді локальних питань, що стосуються захисту справедливості, прав, свобод та інтересів окремої людини в разі їх порушення будь-ким, в тому числі і державою.
Для забезпечення конституційного порядку, нормального функціонування держави існує структурована, багаторівнева, ієрархічна система органів виконавчої і судової влади. Вони наділені відповідною юрисдикцією, мають свій предмет ведення і реалізують повноваження через визначені законодавством процедурні рамки та технології.
Конституційним Судом України у рішенні від 03 жовтня 2001 року № 12-рп/2001 (справа про відшкодування шкоди державою) наголошувалось, що в Основному Законі України розмежовуються такі поняття як держава, органи державної влади, посадові і службові особи (статті 3, 5, 6, 13, 38, 55, 56, 62 та інші).
На підставі викладеного, суди дійшли правильного висновку про неприпустимість ототожнювання Президента України як глави держави із державою Україною при оспорюванні дій (бездіяльності) інших суб'єктів.
Відповідно до статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Тобто, за загальним правилом держава будучи єдиним суб'єктом не діє у цивільних (та похідних - адміністративних) правовідносинах безпосередньо, а лише опосередковано через відповідні державні органи.
Таким чином, обов'язковою умовою участі у цивільному судочинстві того чи іншого суб'єкта від імені держави України є відповідність позовних вимог компетенції та повноваженням такого органу влади.
Відповідно до рішень Конституційного Суду України (від 10 квітня 2003 року № 7-рп/2003, від 07 квітня 2004 року № 9-рп/2004, від 16 травня 2007 року № 1-рп/2007, від 02 жовтня 2008 року № 19-рп/2008, від 08 жовтня 2008 року № 21-рп/2008 та ін.), повноваження Президента України визначаються виключно Конституцією України. При цьому законодавчі акти не можуть покладати додаткових прав чи обов'язків на Президента України, крім тих, що прямо передбачені нормами Конституції України.
Таким чином, Президент України не наділений повноваженням виступати в судах від імені держави України, він не є учасником правовідносин. Главою держави протиправних дій чи бездіяльності відносно позивачів допущено не було.
Також, суди правильно виходили з того, що згідно з пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України чинне законодавство дає можливість особі повною мірою реалізувати своє право на оскарження судового рішення.
Згідно з роз'ясненнями, які містяться у постанові Пленуму Верховного Суду України від 13 червня 2007 року «Про незалежність судової влади» відповідно до пункту 5 статті 124 Конституції України судові рішення є обов'язковими до виконання на всій території України і тому вважаються законними, доки вони не скасовані в апеляційному чи касаційному порядку або не переглянуті компетентним судом в іншому порядку, визначеному процесуальним законом, в межах провадження справи, в якій вони ухвалені.
Виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Оскарження у будь-який спосіб судових рішень, діяльності судів і суддів щодо розгляду та вирішення справи поза передбаченим процесуальним порядком у справі не допускається.
З огляду на викладене колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення вимог позивачів внаслідок їх необґрунтованості та недоведеності.
Наведеним вище спростовуються доводи касаційної скарги щодо незастосування судами попередніх інстанцій статей 23, 1173, 1174, частини шостої статті 1176 ЦК України.
Доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції порушив норми процесуального права та не залучив до участі у справі належного відповідача з власної ініціативи є безпідставними, оскільки стаття 33 ЦПК України 2004 року передбачала заміну первісного відповідача належним відповідачем лише за клопотанням позивача.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року № 63566/00 «Проніна проти України (Pronina v. Ukraine)», § 23).
При вирішенні справи суди правильно визначили характер правовідносин між сторонами, вірно застосували закон, що їх регулює, повно і всебічно дослідили матеріали справи та надали належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції та ухвалу суду апеляційної інстанції - без змін.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_4 та ОСОБА_5 залишити без задоволення.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 17 липня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 24 жовтня 2017 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді: С. Ю. Мартєв В. С. Висоцька А. О. Лесько