15 червня 2018 року
м. Київ
Справа № 916/3402/16
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Булгакової І.В. (головуючий), Львова Б.Ю. і Селіваненка В.П.,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу державного підприємства "Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№14)"
на постанову Одеського апеляційного господарського суду від 13.09.2017 (головуючий Гладишева Т.Я., судді: Головей В.М. і Савицький Я.Ф.)
у справі № 916/3402/16
за позовом державної установи "Південна виправна колонія (№51)" (далі - Установа)
до державного підприємства "Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№14)" (далі - Підприємство)
про стягнення 225 607,30 грн.
За результатами розгляду касаційної скарги Касаційний господарський суд
Установа звернулась до господарського суду Одеської області з позовом до Підприємства про стягнення 225 607,30 грн. заборгованості за договорами про закупівлю послуг з опалення для потреб населення за державні кошти від 13.03.2012 № К-3, від 19.02.2013 № К-3 та від 19.03.2014 № К-3.
Позовні вимоги мотивовані тим, що проведеною Державною фінансовою інспекцією в Одеській області ревізією фінансово-господарської діяльності Установи за період з 01.07.2012 по 31.08.2015 виявлено необґрунтоване збільшення Підприємством обсягів спожитої Установою теплової енергії для адміністрації, що призвело до завищення вартості послуг з теплопостачання та, як наслідок, зайвої її оплати у загальній сумі 225 607,30 грн., у тому числі у 2012 році - на суму 11 220,13 грн., у 2013 році - на суму 154 526,5 грн., у 2014 році - на суму 59 860,76 грн. Правовим обґрунтуванням позову є послання на статті 11, 525, 526, 610, 625, 626, 629 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 175, 193, 218 Господарського кодексу України (далі - ГК України).
Рішенням господарського суду Одеської області від 08.02.2017 у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції обґрунтоване відсутністю підстав для стягнення з Підприємства заявлених Установою коштів.
Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 13.09.2017 оскаржуване рішення скасовано та прийнято нове рішення, яким позовні вимоги задоволено. Стягнуто з Підприємства на користь Установи грошові кошті у розмірі 225 607,30 грн.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що:
- Підприємство на порушення умов Договорів надавало Установі рахунки щодо обсягів спожитої теплової енергії, не враховуючи вимоги їх розподілу: 85 % поставленої теплової енергії - для осіб, що утримуються в установі виконання покарань (населення) за ціною 394,332 грн. за 1 Гкал; 15 % поставленої теплової енергії - для адміністрації в установі виконання покарань (бюджет) за ціною 966,456 грн. за 1 Гкал, тобто було збільшено обсяги спожитої теплової енергії для адміністрації, що призвело до завищення вартості послуг з теплопостачання та, як наслідок, зайвої її оплати у загальній сумі 225 607,30 грн., у тому числі у 2012 році - на суму 11 220,13 грн., у 2013 році - на суму 154 526,5 грн., у 2014 році - на суму 59 860,76 грн.;
- Підприємством не надано доказів укладання сторонами додаткових угод щодо перегляду зазначеного розподілу теплової енергії;
- Установа помилково визначила правові підстави у позові про стягнення суми як заборгованості, у той час як вказані кошти є майном, що зберігається у Підприємства без достатньої правової підстави (стаття 1212 ЦК України).
Не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції, Підприємство звернулось до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову Одеського апеляційного господарського суду від 13.09.2017, а рішення господарського суду Одеської області від 08.02.2017 залишити в силі.
Касаційна скарга обґрунтована тим, що:
- за договором від 13.03.2012 № К-3 вже сплинула загальна позовна давність, встановлена статтею 257 ЦК України;
- за договорами від 19.02.2013 № К-3 та від 19.03.2014 № К-3 суд апеляційної інстанції не правильно застосував положення статті 1212 ЦК України;
- суд апеляційної інстанції не спростував доводи викладені у рішенні суду першої інстанції, щодо дій вчиненими сторонами договорів, а саме виставлення рахунків, оплата таких рахунків та складання актів звіряння споживання теплової енергії, що є погодженням сторонами змін прав та обов'язків у договорах, передбачених статтею 202 ЦК України.
Установа подала відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на законність і обґрунтованість оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції, просить залишити її без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
Перевіривши повноту встановлення попередніми судовими інстанціями обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Касаційний господарський суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.
Місцевим та апеляційним господарськими судами у справі встановлено, що Установою (Замовник) та Підприємством (Учасник) укладені договори від 13.03.2012 № К-3, від 19.02.2013 № К-3 та від 19.03.2014 № К-3 про закупівлю послуг з опалення для потреб населення за державні кошти (далі - Договори), за умовами яких Учасник зобов'язався у 2012-2014 роках надавати Замовникові послуги з теплопостачання, а саме: виробництва та постачання теплової енергії, а Замовник - прийняти і оплатити такі послуги.
Відповідно до пунктів 1.3 Договорів теплова енергія, що постачається Споживачу, розподіляється в наступних обсягах:
- 85 % поставленої теплової енергії використовується для осіб, що тримаються в установі виконання покарань (населення);
- 15 % поставленої енергії використовується для адміністрації установи виконання покарань (бюджет).
Згідно з пунктами 3.1 Договорів вартість послуг, наданих Учасником за цими Договорами, встановлюється в розмірі 394,332 грн. за 1 Гкал з ПДВ для потреб населення та 966,456 грн. за 1 Гкал з ПДВ для потреб адміністрації установи виконання покарань (бюджет).
Пунктами 4.1 Договорів передбачено, що розрахунки проводяться шляхом оплати Замовником пред'явленого Учасником рахунка на оплату послуг протягом 7-ми банківських днів (за договорами від 13.03.2012 № К-3, від 19.02.2013 № К-3 та від 19.03.2014 № К-3) з дня його отримання при наявності бюджетного фінансування.
Відповідно до пунктів 4.3 Договорів для підвищення дисципліни взаєморозрахунків та своєчасного проведення оплати Замовник та Учасник щомісячно до 15 числа місяця після розрахункового складають акт звіряння взаєморозрахунків. Підписання акта звіряння взаєморозрахунків є обов'язковим для Замовника та Учасника.
Згідно з пунктами 10.1: договору від 13.03.2012 № К-3 - цей договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами і діє до 31.12.2012, а в частині надання послуг - з лютого 2012 року по 31.12. 2012; договору від 19.02.2013 № К-3 - цей договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами і діє до 31.12.2013, а в частині надання послуг - з лютого 2013 року по 31.12. 2013; договору від 19.03.2014 № К-3 - цей договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами і діє до 31.12.2014, а в частині надання теплової енергії - з лютого 2014 року по 31.12.2014.
У подальшому, 29.03.2012, 25.12.2012 та 04.02.2013, сторони укладали додаткові угоди до договору від 13.03.2012 № К-3, а 04.02.2014 та 25.12.2013 - до договору від 19.02.2013 № К-3, якими змінювали ціну вказаних договорів; 31.12.2013 укладено додаткову угоду до договору від 19.02.2013 № К-3, у якій сторони виклали пункт 10.1 зазначеного договору в редакції, згідно з якою цей договір діє до 28.02.2014, а в частині надання послуг - з січня 2014 року по 28.02.2014.
Згідно з технічним паспортом Установи загальна опалювальна її площа становить 9 048 м2: приміщення для адміністрації - 3 012 м2, що у процентному співвідношенні складає 33,3%, загальна площа приміщень для населення складає 6 036 м2, що у процентному співвідношенні становить 66,7%.
Судами встановлено, що Підприємством виставлялись Установі для оплати рахунки на оплату за Договорами, виходячи з фактично поставленої теплоенергії для адміністрації та для населення, які (рахунки) оплачувались Установою у повному обсязі.
Державною фінансовою інспекцією в Одеській області було проведено ревізію фінансово-господарської діяльності Установи за період з 01.07.2012 по 31.08.2015, якою було виявлено певні порушення, а саме: Підприємство надавало Установі рахунки щодо обсягів спожитої теплової енергії, не враховуючи вимоги їх розподілу: 85 % поставленої теплової енергії використовуються для осіб, що утримуються в установі виконання покарань (населення) за ціною 394,332 грн. за 1 Гкал; 15 % поставленої теплової енергії використовується для адміністрації в установі виконання покарань (бюджет) за ціною 966,456 грн. за 1 Гкал, тобто необґрунтовано збільшувались обсяги спожитої теплової енергії для адміністрації, що призвело до завищення вартості послуг з теплопостачання та, як наслідок, зайвої її оплати у загальній сумі 225 607,30 грн., у тому числі у 2012 році - на суму 11 220,13 грн., у 2013 році - на суму 154 526,5 грн., у 2014 році - на суму 59 860,76 грн.
Установа звернулась до Підприємства з претензією від 29.01.2016 № 2/14-429, в якій вимагала до 01.03.2016 перерахувати на банківський рахунок кредитора або здійснити оплату в касу кредитора існуючу суму боргу, яка складає 225 607,30 грн.
13.05.2016 Установою було отримано відзив Підприємства на претензію, яким зазначену претензію відхилено з посиланням на те, що протягом виконання Договорів жодних претензій на адресу Підприємства не надходило.
Причиною виникнення спору в даній справі стало питання наявності чи відсутності підстав для стягнення 225 607,30 грн. заборгованості за Договорами.
Приймаючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що дії вчинені сторонами договорів, а саме виставлення рахунків, оплата таких рахунків та складання актів звіряння споживання теплової енергії є погодженням сторонами змін прав та обов'язків у договорах, передбачених статтею 202 ЦК України.
Крім того, згідно з технічним паспортом Установи загальна опалювальна її площа становить 9 048 м2: приміщення для адміністрації - 3 012 м2, що у процентному співвідношенні складає 33,3%, загальна площа приміщень для населення складає 6 036 м2, що у процентному співвідношенні становить 66,7%. Тобто наведене відповідає процентному співвідношенню, визначеному у рахунках Підприємства.
З таким висновком суду першої інстанції не погодився суд апеляційної інстанції, посилаючись на те, що згідно із статтею 193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться; до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом; кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу; порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.
Відповідно до статей 525, 526 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших правових актів, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Статтею 712 ЦК України передбачено, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Згідно із статтею 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до статті 691 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, - за ціною, що визначається відповідно до статті 632 цього Кодексу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу.
Статтею 692 ЦК України передбачено, що покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну товару. Договором купівлі-продажу може бути передбачено розстрочення платежу. У разі прострочення оплати товару продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами.
Згідно з частиною першою статті 193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. При цьому до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України.
Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Статтею 610 ЦК України передбачено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Підприємством виставлялись Установі для оплати рахунки із зазначенням в них співвідношення кількості поставленої теплової енергії, виходячи з фактичного постачання теплоенергії для адміністрації та для населення з розподілом 66,7% та 33,3%, оскільки загальна опалювальна площа згідно з технічним паспортом позивача становить 9 048 м2: приміщення для адміністрацій - 3 012 м2, що у процентному співвідношенні складає 33,3%, а загальна площа приміщень для населення складає 6 036 м2, що у процентному співвідношенні становить 66,7%.
Однак згідно з пунктами 1.3 Договорів теплова енергія, що постачається Споживачу, розподіляється в наступних обсягах:
- 85 % поставленої теплової енергії використовується для осіб, що тримаються в установі виконання покарань (населення);
- 15 % поставленої енергії використовується для адміністрації установи виконання покарань (бюджет).
При цьому пунктами 3.1 Договорів визначено, що вартість послуг, наданих Учасником за цими Договорами, встановлюється в розмірі 394,332 грн. за 1 Гкал з ПДВ для потреб населення та 966,456 грн. за 1 Гкал з ПДВ для потреб адміністрації установи виконання покарань (бюджет).
Отже, Підприємство на порушення умов Договорів надавало Установі рахунки щодо обсягів спожитої теплової енергії, не враховуючи вимоги їх розподілу: 85 % поставленої теплової енергії - для осіб, що утримуються в установі виконання покарань (населення) за ціною 394,332 грн. за 1 Гкал; 15 % поставленої теплової енергії - для адміністрації в установі виконання покарань (бюджет) за ціною 966,456 грн. за 1 Гкал, тобто було збільшено обсяги спожитої теплової енергії для адміністрації, що призвело до завищення вартості послуг з теплопостачання та, як наслідок, зайвої її оплати у загальній сумі 225 607,30 грн., у тому числі у 2012 році - на суму 11 220,13 грн., у 2013 році - на суму 154 526,5 грн., у 2014 році - на суму 59 860,76 грн.
Водночас Підприємством не надано доказів укладання сторонами додаткових угод щодо перегляду процентного розподілу теплопостачання.
У матеріалах даної справи відсутні також докази на підтвердження направлення Установі письмових пропозицій чи проектів змін до Договорів щодо зміни вказаного розподілу, відповідно до приписів статей 651, 652 ЦК України. Відсутні також докази внесення змін до даних договорів або визнання недійсними цих договорів.
Також апеляційним судом зазначено, що посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені у позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. У зв'язку з цим господарський суд, з'ясувавши у розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
Таким чином, апеляційний суд дійшов висновку про помилковість правових підстав, визначених Установою у позові, оскільки вона помилково просила стягнути вказану грошову суму як заборгованість, у той час як вказані кошти є майном, що зберігається у Підприємства без достатньої правової підстави.
Відповідно до частини першої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Враховуючи обставини справи та наведені приписи чинного законодавства, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що оскаржуване рішення підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення про задоволення позову у зв'язку з його доведеністю.
Однак Касаційний господарський суд з такими висновками суду апеляційної інстанції не може погодитись, оскільки, задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд, посилаючись на те, що до спірних правовідносин потрібно застосувати положення статті 1212 ЦК України, залишив поза увагою те, що за змістом положень статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення глави 83 ЦК України застосовуються також до вимог про:
1) повернення виконаного за недійсним правочином;
2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння;
3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні;
4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
Аналіз наведеної норми права дає підстави для висновку, що цей вид позадоговірних зобов'язань породжують такі юридичні факти: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо такі відпали.
Оскільки між сторонами у справі було укладено Договори, спірні кошти сплачено Установою на виконання Договорів, то такі кошти набуто Підприємством за наявності правової підстави, а тому їх не може бути витребувано відповідно до положень статті 1212 ЦК України як безпідставне збагачення.
Отже, правовідносини сторін у цьому спорі регулюються нормами зобов'язального права, а договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них положень статті 1212 ЦК України.
Крім того, суд апеляційної інстанції, посилаючись на відсутність доказів внесення змін до Договорів або визнання недійсними цих договорів, не спростував доводи, викладені у рішенні суду першої інстанції щодо дій вчинених сторонами договорів, а саме виставлення рахунків, оплата таких рахунків та складання актів звіряння споживання теплової енергії, що є погодженням сторонами змін прав та обов'язків у договорах, передбачених статтею 202 ЦК України. Тобто апеляційним судом не зазначено, на підставі чого ним відхилено наявні в матеріалах справи рахунки, виставлені Підприємством за надані послуги з теплопостачання, докази їх оплати Установою та складені сторонами, на виконання умов Договорів, акти звіряння споживання теплової енергії, або на підставі яких норм права забороняється внесення змін до Договорів шляхом акцепту/оферти.
Також судом апеляційної інстанції не враховано, що відповідно до статті 19 Закону України "Про теплопостачання" споживач повинен щомісячно здійснювати оплату теплопостачальній організації за фактично отриману теплову енергію, а, як встановлено судом першої інстанції, так і судам апеляційної інстанції, згідно з технічним паспортом Установи загальна опалювальна її площа становить 9 048 м2: приміщення для адміністрації - 3 012 м2, що у процентному співвідношенні складає 33,3%, загальна площа приміщень для населення складає 6 036 м2, що у процентному співвідношенні становить 66,7%. Тобто фактично спожитою є теплова енергія саме за розподілом 33,3% та 66,7%, який і був застосований у рахунках Підприємства.
Посилання скаржника на те, що суд апеляційної інстанції: неправильно застосував положення статті 1212 ЦК України; не спростував доводи, викладені у рішенні суду першої інстанції щодо дій, вчинених сторонами договорів, а саме виставлення рахунків, оплата таких рахунків та складання актів звіряння споживання теплової енергії, що є погодженням сторонами змін прав та обов'язків у договорах, передбачених статтею 202 ЦК України, - приймаються Касаційним господарським судом з огляду на наведені у даній постанові обставини, які були встановлені судом першої інстанції.
Що ж до посилань у касаційній скарзі на те, що за договором від 13.03.2012 № К-3 вже сплинула загальна позовна давність, встановлена статтею 257 ЦК України, то вони не приймаються Касаційним господарським судом у силу наданих йому Господарським процесуальним кодексом України (далі - ГПК України) повноважень, оскільки такі посилання не були предметом розгляду в судах попередніх інстанцій.
Відповідно до частин першої та другої статті 300 ГПК України (в редакції, чинній після 15.12.2017), переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Згідно з приписами пункту 4 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.
Часиною першою статті 312 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
Зважаючи на викладене, постанова суду апеляційної інстанції у справі підлягають скасуванню, а рішення суду першої інстанції - залишенню в силі.
У зв'язку з тим, що суд задовольняє касаційну скаргу та скасовує постанову суду апеляційної інстанції і залишає в силі рішення суду першої інстанції, суд покладає на Установу витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.
Керуючись статтями 129, 308, 310, 312, 315 ГПК України, Касаційний господарський суд
1. Касаційну скаргу державного підприємства "Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№14)" задовольнити.
2. Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 13.09.2017 у справі № 916/3402/16 скасувати.
3. Рішення господарського суду Одеської області від 08.02.2017 у справі № 916/3402/16 залишити в силі.
4. Стягнути з державної установи "Південна виправна колонія (№51)" на користь державного підприємства "Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№14)" 6 768,22 грн. судового збору за розгляд касаційної скарги.
Видачу відповідного наказу доручити господарському суду Одеської області.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя І. Булгакова
Суддя Б. Львов
Суддя В. Селіваненко