Апеляційний суд Рівненської області
Іменем України
19 червня 2018 року м. Рівне
Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Апеляційного суду Рівненської області в складі:
Суддів - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3
секретаря судового засідання - ОСОБА_4
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Рівне в режимі відеоконференції з ДУ “Городищенська виправна колонія (№96)” апеляційні скарги засудженого ОСОБА_5 та захисника-адвоката ОСОБА_6 на ухвалу Рівненського районного суду Рівненської області від 10 листопада 2017 року за участю учасників судового провадження: прокурора - ОСОБА_7 , засудженого - ОСОБА_5 , захисника-адвоката ОСОБА_8 , -
Ухвалою Рівненського районного суду від 10 листопада 2017 року захиснику-адвокату ОСОБА_9 та засудженому ОСОБА_5 відмовлено в задоволенні клопотання про пом'якшення покарання із довічного позбавлення волі до п'ятнадцяти років позбавлення волі.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що вирок Апеляційного суду м. Севастополя від 26 листопада 2001 року, яким ОСОБА_5 засуджено за п.п. “а”, “і”, “ж”, “з” ст. 93 КК України (1960 року), ч. 4 ст. 187, ч. 1 ст. 15, ч. 5 ст. 185, ч. 1 ст. 15, ч. 1 ст. 357 (2001 року), ст. 42 КК України ( 1960 року) до остаточного покарання - довічне позбавлення волі із конфіскацією майна, набрав законної сили та є чинним.
У поданих апеляційних скаргах:
Захисник-адвокат ОСОБА_6 просить скасувати оскаржувану ухвалу та ухвалити нову, якою пом'якшити призначене ОСОБА_5 покарання із довічного позбавлення волі до п'ятнадцяти років позбавлення волі, мотивуючи тим, що на момент вчинення ОСОБА_5 умисного вбивства, яке мало місце 17.05.1999 року, такий вид покарання, як довічне позбавлення волі, кримінальним законом України не було передбачено, і його застосування до засудженого суперечить вимогам ст. 6 КК України (1960 року), згідно якої злочинність і караність діяння визначаються законом, який діяв на час вчинення цього діяння.
Засуджений ОСОБА_5 , покликаючись на порушення судом вимог ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та положень міжнародного права, доводить, що, на його думку, він являється суб'єктом права, до якого повинен бути застосований ЗУ “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення виконання кримінальних покарань та реалізації прав засуджених” від 07 вересня 2016 року, що було проігноровано судом першої інстанції, у зв'язку з чим просить скасувати ухвалу та ухвалити нову, якою призначити йому покарання у вигляді строкового покарання замість довічного позбавлення волі.
Заслухавши суддю-доповідача, доводи засудженого ОСОБА_5 та захисника-адвоката ОСОБА_8 , які підтримують апеляційну скаргу засудженого і не підтримують апеляційну скаргу адвоката ОСОБА_6 , думку прокурора про залишення ухвали без зміни, перевіривши матеріали судового провадження та наданої в розпорядження апеляційного суду особової справи засудженого ОСОБА_5 № 45-К-04, обговоривши викладене в апеляційних скаргах, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги засудженого ОСОБА_5 та захисника-адвоката ОСОБА_6 не підлягають задоволенню.
Згідно п. 13 ч. 1 ст. 537 КПК України під час виконання вироків суд має право вирішувати питання про звільнення від покарання та пом'якшення покарання у випадках, передбачених ч. ч. 2, 3 ст. 74 КК України.
Відповідно до ч. 3 ст. 74 КК України, призначена засудженому міра покарання, що перевищує санкцію нового закону, знижується до максимальної межі покарання, встановленої санкцією нового закону.
Як вбачається з матеріалів судового провадження та особової справи, ОСОБА_5 вироком Апеляційного суду м. Севастополя від 26 листопада 2001 року засуджений за п. п. “а”, “і”, “ж”, “з” ст. 93 КК України (1960 року) - вчинення умисного вбивства при обтяжуючих обставинах, максимальне покарання за яке на момент вчинення злочину законом передбачалося у виді смертної кари, до довічного позбавлення волі з конфіскацією майна; за ч. 4 ст. 187 КК України (2001 року) до десяти років позбавлення волі з конфіскацією майна; за ч. 1 ст. 15, ч. 5 ст. 185 КК України (2001 року) до семи років позбавлення волі; за ч. 1 ст. 15, ч. 1 ст. 357 КК України (2001 року) до трьох років обмеження волі; ч. 1 ст. 263 КК України до трьох років позбавлення волі. На підставі ст. 42 КК України (1960 року) ОСОБА_5 призначено остаточне покарання - довічне позбавлення волі із конфіскацією майна.
Конституційний Суд України у рішенні від 29 грудня 1999 року за № 11-рп/99 визнав неконституційними вимоги ст. 24 Загальної частини та санкції статей Особливої частини Кримінального Кодексу України 1960 року, які передбачали смертну кару, як вид покарання.
На виконання рішення Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 року Верховною Радою України прийнято Закон України № 1483-ІІІ “Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України” від 22 лютого 2000 pоку, який набрав чинності 04 квітня 2000 року, положення якого мали зворотну дію в часі.
Враховуючи наведене, вирок Апеляційного суду м. Севастополя від 26 листопада 2001 року щодо ОСОБА_5 та інших засуджених було приведено у відповідність до вищевказаних положень законодавства, і ОСОБА_5 за вчинення умисного вбивства при обтяжуючих обставинах засуджено до довічного позбавлення волі.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України № 1-рп/2011 від 26 січня 2011 року положення КК України 1960 року із змінами, внесеними ЗУ "Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України" від 22 лютого 2000 року № 1483-III, якими смертну кару, як вид кримінального покарання, було замінено довічним позбавленням волі, треба розуміти як такі, що пом'якшують кримінальну відповідальність особи і мають зворотну дію в часі, тобто поширюються на осіб, які вчинили особливо тяжкі злочини, передбачені Кримінальним кодексом України 1960 року, до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України", в тому числі на осіб, засуджених до смертної кари, вироки щодо яких на час набрання чинності цим законом не було виконано.
Згідно рішення Конституційного Суду України від 26 січня 2011 року, з дня ухвалення рішення Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 року і до набрання чинності Закону України № 1483-ІІІ, існував проміжок часу, протягом якого Верховна Рада України приймала рішення про внесення змін до Кримінального кодексу України 1960 року щодо заміни смертної кари іншим видом покарання - довічним позбавленням волі. Цей проміжок був обумовлений неодночасною втратою чинності положеннями КК України 1960 року щодо смертної кари. При цьому наявність зазначеного проміжку не означає, що існуючі на той час відповідні санкції статтей КК України 1960 року втратили альтернативний характер та передбачали лише покарання у виді позбавлення волі на максимальний строк 15 років.
При цьому, в пункті 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України за № 1-рп/2011 від 26 січня 2011 року, у справі про заміну смертної кари довічним позбавлення волі після рішення Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 року зазначено, що КК України 1960 року не став новим законом, що пом'якшив кримінальну відповідальність осіб за вчинення особливо тяжких злочинів.
В даному рішенні Конституційний Суд України виходив з того, що в ч. 4 ст. 5 КК України (2001 року) йдеться про можливість його зміни тільки іншим законом про кримінальну відповідальність, а не рішенням Конституційного Суду України, який уповноважений лише визнавати неконституційними положення закону про кримінальну відповідальність.
Ухвалою Верховного суду України від 05 вересня 2012 року вирок Апеляційного суду м. Севастополя від 26 листопада 2001 року в порядку ст. 396 КПК України частково змінено в частині кваліфікації дій засуджених із залишенням без зміни покарання, призначеного вироком апеляційного суду.
За таких обставин, твердження апелянтів про необхідність призначення ОСОБА_5 покарання у виді строкового покарання, замість довічного позбавлення волі, не можна визнати обґрунтованими.
Частиною 1 статті 82 КК України передбачена лише можливість заміни покарання у виді обмеження або позбавлення волі на певний строк більш м'яким покаранням, при цьому заміна більш м'яким покаранням такого покарання, як довічне позбавлення волі, не передбачена.
Покликання засудженого ОСОБА_5 при апеляційному розгляді щодо надання оцінки неправильного, на його думку, встановлення фактичних обставин злочину, за який його засуджено вироком, що набрав законної сили, та неправильності кваліфікації його дій не можуть бути предметом перевірки Апеляційним судом Рівненської області, оскільки законом це не віднесено до компетенції суду апеляційної інстанції.
Керуючись ст. ст. 404, 405, 407, 419 КПК України, колегія суддів, -
Ухвалу Рівненського районного суду Рівненської області від 10 листопада 2017 року щодо ОСОБА_5 залишити без зміни, а апеляційні скарги засудженого ОСОБА_5 та захисника-адвоката ОСОБА_6 - без задоволення.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду засудженим протягом трьох місяців з дня вручення йому копії судового рішення, а іншими учасниками судового провадження - в цей же строк з дня його проголошення.
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3