справа №759/15303/16
провадження № 22-ц/796/3794/2018
12 червня 2018 року м. Київ
Апеляційний суд міста Києва в складі:
головуючого - судді Кирилюк Г.М.,
суддів: Прокопчук Н.О., Музичко С.Г.
при секретарі Дука В.В.
сторони:
позивач - ОСОБА_1 в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_2, ОСОБА_3
відповідачі - ОСОБА_4, ОСОБА_5
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_5 та ОСОБА_4 на заочне рішення Святошинського районного суду міста Києва від 06 грудня 2016 року у складі судді Сенька М.Ф.,
встановив:
04.11.2016 року ОСОБА_1 в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, звернулась до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотарального округу Найда О.І., в якому просила визнати недійсним договір дарування частини квартири від 17 березня 2016 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Найдою О.І., та зареєстрований в реєстрі за № 228.
Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що 02 серпня 2003 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 укладено шлюб, від якого вони мають двох малолітніх дітей: ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2.
Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 11 листопада 2014 року шлюб між сторонами розірвано.
07 листопада 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 був укладений договір про визначення місця проживання дітей та щодо здійснення батьківських прав та обов'язків, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Трубінською О.О та зареєстрований в реєстрі за № 2374.
Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 09 квітня 2015 року визначено місця проживання дітей ОСОБА_2 та ОСОБА_3 разом з матір'ю ОСОБА_1 Розірвано укладений 07 листопада 2014 року договір про визначення місця проживання дітей та щодо здійснення батьківських прав та обов'язків. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 22 жовтня 2015 року рішення Святошинського районного суду м. Києва від 09 квітня 2015 року скасовано в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про встановлення способу участі у вихованні ОСОБА_3 та ухвалено в цій частині нове рішення. Визначено спосіб участі ОСОБА_4 у вихованні ОСОБА_3, а саме: щосуботи з 09.00 год. до 16.00 год. в присутності матері.
З того часу, як діти проживають разом з матір'ю, відповідач припинив надання їм будь-якої матеріальної допомоги, ухиляється від виконання батьківських обов'язків.
Заочним рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 25 грудня 2015 року з ОСОБА_4 стягнуто аліменти на утримання дітей.
Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 21 липня 2016 року вказане судове рішення змінено, зменшено розмір аліментів, що підлягають стягненню з ОСОБА_4В на користь ОСОБА_1 на утримання неповнолітнього сина ОСОБА_2 з 2 000 грн. до 1500 грн., а на утримання неповнолітнього сина ОСОБА_3, з 2000 грн. до 1000 грн.
На підставі вказаного судового рішення 03.08.2016 р. було отримано виконавчий лист та подано заяву до ВДВС Святошинського РУЮ у м. Києві про відкриття виконавчого провадження. На день звернення до суду з даним позовом відповідачем судове рішення про стягнення аліментів не виконано.
З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна від 18.04.2016 р. стало відомо, що 17 березня 2016 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 був укладений договір дарування частини квартири, за умовами якого ОСОБА_4 передав безоплатно у власність ОСОБА_5 належну йому 1/3 частину квартири АДРЕСА_1.
Посилаючись на те, що вказаний договір було укладено між відповідачами з порушенням прав та законних інтересів малолітніх дітей, виключно з метою унеможливлення виконання рішення Апеляційного суду м.Києва від 21 липня 2016 року щодо сплати аліментів, просила позов задовольнити.
Заочним рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 06 грудня 2016 року позов задоволено. Визнано недійсним договір дарування частини квартири від 17 березня 2016 року, що укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Найдою О.І. за реєстровим номером №228.
Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 09 серпня 2017 року у задоволенні заяви ОСОБА_5 про перегляд заочного рішення суду відмовлено.
Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 09 січня 2018 року у задоволенні заяви представника ОСОБА_4 про перегляд заочного рішення суду відмовлено.
Додатковим рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 12 лютого 2018 року з ОСОБА_4, ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 стягнуто по 413 грн. 40 коп. судового збору.
В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_5 просить скасувати заочне рішення Святошинського районного суду м. Києва від 06 грудня 2016 року та у задоволенні позову відмовити.
Свої доводи мотивує тим, що суд першої інстанції не виконав вимоги цивільного процесу в частин забезпечення доступу сторони відповідача до правосуддя, що в свою чергу призвело до неповного з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими; невідповідності висновків суду обставинам справи, неправильного застосування норм матеріального права.
Зазначила, що ОСОБА_4 з моменту розлучення з позивачем належним чином виконує свої батьківські обов'язки. При розлученні 12 листопада 2014 року ОСОБА_1 та ОСОБА_4 подарували дітям свою частину квартири. Про існування заочного рішення суду від 25 грудня 2015 року про стягнення аліментів ОСОБА_4 дізнався 16.01.2016 р. та оскаржив його в апеляційному та касаційному порядку. За відсутності реквізитів для сплати аліментів ОСОБА_4 добросовісно чекав постанову про відкриття виконавчого провадження з реквізитами, на які можна перерахувати аліменти дітям. 30.11.2016 р. представник ОСОБА_4 дізналась про те, що виконавче провадження відкрито, а 14.12.2016 р. - дізналась про реквізити, за якими необхідно сплачувати аліменти. Одночасно стало відомо, що державний виконавець надсилав всі документи на адресу квартири, за якою ОСОБА_4 ніколи не був зареєстрований та яка була подарована дітям у 2014 році. 27.12.2016 р. вся заборгованість по аліментам була сплачена.
Також зазначила, що ОСОБА_4 фактично у спірній квартирі не проживає з 2001 року, на момент укладення договору дарування 17.03.2016 р. не існувало судового рішення, яке набрало чинності, про стягнення аліментів, що свідчить про відсутність у останнього мети уникнення можливого звернення майна в рахунок погашення боргових зобов'язань по оплаті аліментів.
Також зазначила, що судом першої інстанції було долучено документи до матеріалів справи в поза процесуальний спосіб, що свідчить про фальсифікацію судом матеріалів справи на користь позивача та його упередженість до сторони відповідача.
В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_4, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права, також просить скасувати заочне рішення Святошинського районного суду м. Києва від 06 грудня 2016 року та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
У відзивах на апеляційні скарги ОСОБА_4 та ОСОБА_5 представник позивача ОСОБА_9 просить їх залишити без задоволення, а заочне рішення Святошинського районного суду м.Києва від 06 грудня 2016 року - без змін.
Зазначила, що в оскаржуваному судовому рішенні відображені дійсні обставини щодо присутності представника позивача в судовому засіданні та надання нею пояснень, які відбувались в судовому засіданні, а твердження апелянта про фальсифікацію судом матеріалів справи є безпідставними та спростовуються матеріалами справи. Судом першої інстанції обґрунтовано були визнані неповажними причини неявки відповідачів та їх представників в судове засідання. Відповідач ОСОБА_4 почав сплачувати кошти лише після того, як у справі було ухвалено заочне рішення про визнання недійсним договору дарування. Станом на день укладення оспорюваного договору ОСОБА_4 було достеменно відомо про наявність судового рішення про стягнення аліментів та про наявність відповідного виконавчого провадження.
Зазначила, що станом на день укладення оспорюваного договору і на даний час ОСОБА_4 залишається бути зареєстрованим за адресою: АДРЕСА_1 Письмові пояснення ОСОБА_10 та сусідів не є належними, достовірними та допустимими доказами по справі. Належними доказами, які наявні в матеріалах справи, підтверджується, що дарувальник ОСОБА_4 продовжує користуватися та володіти майном, яке ним було подаровано ОСОБА_5
В судовому засіданні представник ОСОБА_5, ОСОБА_4 - адвокат ОСОБА_11 апеляційні скарги підтримала та просила їх задовольнити.
Представник ОСОБА_1 - адвокат ОСОБА_9 просила апеляційні скарги залишити без задоволення, а ухвалене по справі судове рішення без змін.
Інші учасники справи в судове засідання не з'явились, про час та місце розгляду справи повідомлені судом належним чином.
Відповідно до п. 8 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону № 2147-VІІ від 03 жовтня 2017 року, до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.
Відповідно до ч.6 ст.147 Закону України від 02 червня 2016 року №1402- VІІІ &q?й ;Про судоустрій і статус суддів&qupa;, у разі ліквідації суду, що здійснює правосуддя на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці (відповідних адміністративно-територіальних одиниць), та утворення нового суду, який забезпечує здійснення правосуддя на цій території, суд, що ліквідується, припиняє здійснення правосуддя з дня опублікування в газеті «Голос України» повідомлення голови новоутвореного суду про початок роботи новоутвореного суду.
Відповідно до п. 3 розділу ХІІ Прикінцевих та перехідних положень цього Закону, апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах.
Переглянувши справу за наявними в ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про їх задоволення з таких підстав.
Частина друга статті 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких згідно з пунктом 3 вказаної частини є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Частиною 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року, яка набрала чинності для України з 11 вересня 1997 року та відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку належним і безстороннім судом, встановленим законом.
Зокрема, у пункті 24 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Надточій проти України» та пункті 23 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гурепка проти України № 2» наголошується на принципі рівності сторін ? одному із складників концепції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
У контексті принципу змагальності сторін вирішальним фактором є обов'язок сторін у доказуванні, які користуються рівними правами щодо надання доказів, їх дослідження та доведення перед судом переконливості цих доказів. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, суд робить висновок про її недоведеність.
Суд першої інстанції, дійшовши висновку про можливість розгляду справи у відсутність відповідачів, не взяв до уваги відсутність в матеріалах справи доказів про їх належне повідомлення про час та місце розгляду справи, а також ту обставину, що 05 грудня 2016 року представник відповідача ОСОБА_4 - ОСОБА_12, а також 06 грудня 2016 року представник відповідача ОСОБА_5 - адвокат ОСОБА_11 повідомили про неможливість явки останньої в судове засідання через зайнятість в іншому судовому засіданні, призначеному на 06 грудня 2016 р. о 12.00 год., про що було надано відповідні докази (а.с. 93-94, 149-151т.1).
Мотивів, з яких суд першої інстанції дійшов висновку про необґрунтованість поданих клопотань, оскаржуване судове рішення не містить.
Розглянувши справу у відсутність відповідачів, суд першої інстанції порушив право відповідачів мати рівні права з позивачем щодо здійснення всіх процесуальних прав, передбачених законом, в тому числі доведення обставин, які мають значення для справи і на які вони посилаються, як на підставу своїх заперечень.
Згідно ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно частин 1-3 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції не відповідає.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, ОСОБА_1 та ОСОБА_4 перебували в зареєстрованому шлюбі з 02 серпня 2003 року, який було розірвано 11 листопада 2014 року рішенням Святошинського районного суду м. Києва.
Від шлюбу мають двох малолітніх дітей - ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_4 та ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_5.
07 листопада 2014 р. ОСОБА_4 та ОСОБА_1 уклали договір про визначення місця проживання дітей та щодо здійснення батьківських прав та обов'язків (а.с.42-43 т.2).
За умовами вказаного договору ОСОБА_4 та ОСОБА_1 (батьки) домовились, що після розірвання шлюбу діти будуть проживати з матір'ю або з батьком в порядку черговості.
12 листопада 2014 року ОСОБА_4 (дарувальник ) подарував, а ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, прийняв у дар належну дарувальнику на праві власності 1/2 частку квартири за номером АДРЕСА_2 про що складено договір дарування 1/2 частки квартири (а.с.44-45 т.2).
12 листопада 2014 року ОСОБА_1 (дарувальник) подарувала, а ОСОБА_3 прийняв у дар належну дарувальнику на праві власності 1/2 частку квартири за номером АДРЕСА_2 про що складено договір дарування 1/2 частки квартири (а.с.46-47 т.2).
Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 09 квітня 2015 року позовну заяву ОСОБА_1 задоволено, зустрічний позов ОСОБА_4 - задоволено частково. Визначено місце проживання дітей ОСОБА_2 та ОСОБА_3 разом з матір'ю ОСОБА_1 Розірвано укладений 07 листопада 2014 року договір про визначення місця проживання дітей та щодо здійснення батьківських прав та обов'язків. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено (а.с.49-53 т.2).
Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 22 жовтня 2015 року рішення Святошинського районного суду м. Києва від 09 квітня 2015 року скасовано в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про встановлення способу участі у вихованні ОСОБА_3 Ухвалено в цій частині нове рішення. Позов ОСОБА_4 задоволено частково. Визначено спосіб участі ОСОБА_4 у вихованні ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, а саме: щосуботи з 09.00 год. до 16.00 год. в присутності матері (а.с.54-56 т.2).
Заочним рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 25 грудня 2015 року з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 стягнуто аліменти на утримання дітей по 2000 грн. на користь кожної дитини щомісячно, починаючи з 29 квітня 2015 року і до досягнення дітьми повноліття (а.с.49-50 т.1).
Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 21 липня 2016 року заочне рішення Святошинського районного суду м. Києва від 25 грудня 2015 року змінено. Зменшено розмір аліментів, що підлягають стягненню з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 на утримання неповнолітнього сина ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_4, з 2000 грн. до 1500 грн., а на користь неповнолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_5, з 2000 грн. до 1000 грн. В іншій частині рішення Святошинського районного суду м. Києва від 25 грудня 2015 року залишено без змін (а.с.51-53 т.1).
На виконання судового рішення про стягнення аліментів 03 серпня 2016 року Святошинським районним судом м. Києва видано виконавчий лист (а.с.54 т.1).
Головним державним виконавцем Святошинського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві Маціборук В.О. 19 серпня 2016 року винесено постанову про відкриття виконавчого провадження з виконання виконавчого листа №759/6906/15-ц, виданого 03.08.2016 р. Боржнику ОСОБА_4, адреса: АДРЕСА_2, запропоновано самостійно виконати рішення суду негайно (а.с. 55 т.1).
Судом встановлено, що 17 березня 2016 року між ОСОБА_4 , в інтересах якого діяла ОСОБА_12 на підставі довіреності, посвідченої Яловою О.В., радником з консульських питань Посольства України в Республіці Сінгапур 09 березня 2016 року за р/№570/4-23 (дарувальник), та ОСОБА_5 (обдарована), укладено договір дарування частини квартири, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Найда О.І. (а.с. 86-87 т.1).
За умовами вказаного договору дарувальник передав безоплатно у власність, а обдаровувана прийняла 1/3 частину квартири №88, що знаходиться в будинку №18, розташованого по вулиці Ушакова Миколи в м. Києві ( п.1 договору).
Відчужувана 1/3 частина квартири належала дарувальнику на праві спільної часткової власності на підставі Свідоцтва про право власності на житло від 05 серпня 1999 року, виданого Ленінградською районною радою народних депутатів міста Києва згідно з розпорядженням від 05 серпня 1999 року №3291 ( п. 2 договору).
Сторони домовились, що під передачею частини квартири за цим договором слід вважати символічну передачу речі. Прийняття обдаровуваною від представника дарувальника технічного паспорту квартири в момент підписання цього договору свідчить про те, що передача речі відбулась (п. 8 договору).
Пунктом 11 договору дарування визначено, що його сторони підтверджують, що укладення договору відповідає їх інтересам; волевиявлення є вільним, усвідомленим і відповідає їх внутрішній волі; умови договору зрозумілі і відповідають реальній домовленості сторін; договір не приховує іншого правочину і спрямований на реальне настання наслідків, які обумовлені в ньому.
Як вбачається з довідки форми №3, станом на березень 2016 року в квартирі АДРЕСА_1 зареєстровано три особи: ОСОБА_10, 1951 року народження, співвласник 1/3; ОСОБА_5, 1949 року народження, дружина співвласник 1/3; ОСОБА_4, 1975 року народження, син співвласник 1/3 (а.с.88 т.1).
Ухвалюючи заочне рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що спірний договір вчинено між близькими родичами під час апеляційного перегляду рішення суду про стягнення аліментів; відповідач ОСОБА_4 залишився бути зареєстрованим в спірній квартирі, іншого майна не має, не працює, станом на 28.11.2016 р. не здійснив жодного аліментного платежу, у зв'язку з чим виникла заборгованість в сумі 50 000 грн.
З огляду на викладене, суд першої інстанції зробив висновок, що відповідачі, укладаючи спірний договір дарування, не мали на меті досягнути наслідків, передбачених ст. 717 ЦК України, а уклали договір з метою уникнути можливого звернення цього майна в рахунок погашення аліментних зобов'язань ОСОБА_4 всупереч інтересам дітей.
Проте з таким висновком суду першої інстанції погодитись не можна.
Так, відповідно до ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Статтею 321 ЦК України, встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Згідно ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
Статтею 334 ЦК України передбачено, що право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв'язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов'язання доставки.
Частинами 3, 4 ст. 334 ЦК України визначено, що право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.
Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Згідно з ст. 717 ЦК України, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Відповідно до вимог ч. 2 ст. 719 ЦК України, договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Статтею 722 ЦК України передбачено, що право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття.
Частиною 4 ст. 722 ЦК України, передбачено, що прийняття обдаровуваним документів, які посвідчують право власності на річ, інших документів, які посвідчують належність дарувальникові предмета договору, або символів речі (ключів, макетів тощо) є прийняттям дарунка.
Тобто, моментом виникнення права власності на нерухомість за договором дарування є момент прийняття дарунку, а саме прийняття обдаровуваним документів, які посвідчують право власності (або символів речі), а обов'язковою умовою укладання такого договору є його укладення в письмовій формі і нотаріальне посвідчення.
За змістом частини 5 ст. 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до змісту ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
Вказаний правовий висновок зроблено Верховним Судом України у справі №6-1873цс16.
Як вбачається з матеріалів справи, сторонами оспорюваного договору було вчинено всі юридично значимі дії, спрямовані на його виконання.
Обставина фактичного місця проживання відповідача після укладення договору дарування не була предметом дослідження суду першої інстанції. На вказану обставину позивач також не посилалась, звертаючись до суду з даним позовом.
При цьому представник позивача фактично не заперечувала проти тієї обставини, що ОСОБА_4 у спірній квартири не проживає.
Та обставина, що відповідач ОСОБА_4 залишився бути зареєстрованим у квартирі, співвласниками якої є його батьки, не є достатнім доказом на підтвердження фіктивності укладеного договору.
Надані позивачем докази не є достатніми також для висновку, що воля сторін спірного правочину, укладеного 17 березня 2016 року, не відповідала їх зовнішньому прояву, а останній було вчинено умисно, з метою унеможливлення виконання судового рішення про стягнення аліментів.
При цьому суд апеляційної інстанції враховує ту обставину, що на момент укладення спірного правочину було відсутнє судове рішення, яке набуло чинності та передбачало обов'язок відповідача ОСОБА_4 сплачувати грошові кошти на користь ОСОБА_1
Матеріали справи також не містять доказів того, що обидві сторони правочину при його вчиненні не мали на меті його виконання, а уклали його умисно, з метою порушення прав та інтересів малолітніх дітей.
Про відсутність в діях відповідачів умислу на порушення прав та законних інтересів малолітніх дітей свідчить і той факт, що відповідачем ОСОБА_4 12 листопада 2014 року було подаровано своєму сину належну йому на праві власності 1/2 частку квартири АДРЕСА_2
Позивачем також не доведено факт обізнаності відповідача ОСОБА_4 до 30 листопада 2016 року про існування відкритого виконавчого провадження про стягнення аліментів, враховуючи адресу, яка була зазначена у виконавчому листі, а також не надано доказів умисного невиконання відповідачем цього судового рішення.
Як вбачається з довідки-розрахунку заборгованості по аліментам, складеної головним державним виконавцем Маціборук В.О. на вимогу стягувача ОСОБА_1, заборгованість станом на 28.11.2016 р. становила 50 000 грн. (а.с.148 т.1).
Вказану заборгованість було погашено боржником після отримання інформації про відкрите виконавче провадження та з'ясування реквізитів для перерахування аліментів на користь ОСОБА_1 (а.с.129 т.2).
Так, 19.12.2016 р. до Святошинського районного відділу державної виконавчої служби м. Київ Головного територіального управління юстиції у м. Києві надійшла заява представника боржника з проханням перерахувати заборгованість по аліментам та подано квитанцію про сплату боргу у розмірі 15 000 грн. та 22.12.2016 р. - на суму 10 000 грн. (а.с.130 т.2).
Відповідно до довідки-перерахунку, заборгованість відповідача станом на 23.12.2016 р. становила 25 166,68 грн. (а.с. 68 т.2).
Відповідно до довідки-перерахунку заборгованості по аліментам від 12.01.2017 р., наданої головним державним виконавцем Маціборук В.О., заборгованість станом на 12.01.2017 р. відсутня (а.с.73 т.2).
Відповідно до довідки-перерахунку заборгованості за аліментами №848/4 від 05.05.2017 р., наданої головним державним виконавцем Маціборук В.О. на вимогу представника боржника ОСОБА_12, сума боргу станом на 05.05.2017 р. становить 0 грн. (а.с.71-72 т.2).
Доводи позивача про те, що заборгованість по аліментам була погашена боржником саме у зв'язку з ухваленням заочного рішення про визнання договору дарування частини квартири недійсним ґрунтуються на припущеннях.
Неповне з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків суду обставинам справи, допущене порушення норм процесуального права у відповідності до ч.1 ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування ухваленого по справі судового рішення та постановлення нового рішення про відмову у задоволенні позову.
Вирішуючи питання про новий розподіл витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи судом апеляційної інстанції, суд виходить з положень ст. 141 ЦПК України та покладає на позивача обов'язок відшкодувати відповідачам судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційних скарг.
Керуючись ст. 367, 374, 376, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд
постановив:
Апеляційні скарги ОСОБА_5, ОСОБА_4 задовольнити.
Заочне рішення Святошинського районного суду міста Києва від 06 грудня 2016 року скасувати.
Ухвалити нове рішення.
У задоволенні позову ОСОБА_1 в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_2, ОСОБА_3, до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання договору дарування недійснимвідмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 витрати по сплаті судового збору в сумі 826 грн. 80 коп.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_5 витрати по сплаті судового збору в сумі 606 грн. 33 коп.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 18 червня 2018 року.
Головуючий:
Судді: