Іменем України
30 травня 2018 року
Київ
справа №820/1856/17
адміністративне провадження №К/9901/34261/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого судді - Білоуса О.В.,
суддів - Желтобрюх І.Л., Стрелець Т.Г.,
розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 25 липня 2017 року (головуючий суддя - Бадюков Ю.В.) та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 17 жовтня 2017 року (головуючий суддя - Любчич Л.В., судді - Дюкарєва С.В., Сіренко О.І.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Харківській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача - Головне управління Державної казначейської служби України в Харківській області про визнання протиправною бездіяльності та стягнення суддівської винагороди,
У травні 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду з адміністративним позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Харківській області (далі - ТУ ДСА України в Харківській області), в якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність ТУ ДСА України в Харківській області щодо не нарахування ОСОБА_2 суддівської винагороди, виходячи із розміру мінімальної заробітної плати, визначеної Законом України «Про Державний бюджет України на 2017 рік»;
- стягнути з ТУ ДСА України в Харківській області на користь ОСОБА_2 суддівську винагороду та суму недоплаченої матеріальної допомоги за січень-березень 2017 року в сумі 71 200,00 грн.;
- допустити постанову до негайного виконання в частині стягнення суддівської винагороди за березень 2017 року в сумі 18 400,00 грн.
Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 25 липня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 17 жовтня 2017 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Не погодившись з ухваленими у справі судовими рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, ОСОБА_2 звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, просив рішення судів попередніх інстанцій скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог.
В обґрунтування скарги зазначив, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що пунктом 23 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року №1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (далі - Закон №1402-VIII) передбачено отримання до проходження кваліфікаційного оцінювання суддею суддівської винагороди, визначеної відповідно до положень цього Закону. Також, Законом №1402-VIII чітко встановлено, що суддівська винагорода не може визначатися іншими нормативно-правовими актами (частина перша статті 135). Тому, на думку скаржника, судами першої та апеляційної інстанцій безпідставно застосовано Закон України від 06 грудня 2016 року №1774-VІІІ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" (далі - Закон №1774-VІІІ) і визначений ним порядок розрахунку суддівської винагороди. Скаржник посилається на рішення Конституційного Суду України від 08 червня 2016 року №4-рп/2016 у справі №1-8/2016, рішення Конституційного Суду України від 03 червня 2013 року у справі №3-рп/2013 у справі №1-2/2013 та Європейську хартію про закон "Про статус суддів" від 10 липня 1998 року і наголошує на неможливості звуження змісту і обсягу гарантій незалежності суддів, в тому числі, щодо їх належного матеріального і соціально-побутового забезпечення.
Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла висновку про відмову у задоволенні касаційної скарги.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_2 Указом Президента України від 26 вересня 2015 року № 564/2015 переведений з посади судді Свердловського міського суду Луганської області на посаду судді Лозівського міськрайонного суду Харківської області.
На підставі зазначеного указу, наказом голови Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 13 жовтня 2015 року № 07-03/59 ОСОБА_2 зараховано до штату Лозівського міськрайонного суду Харківської області на посаду судді з 15 жовтня 2015 року.
ОСОБА_2 не проходив кваліфікаційного оцінювання на підтвердження відповідності займаній посаді (здатності здійснювати правосуддя у відповідному суді).
Відповідно до довідки ТУ ДСА України в Харківській області від 19 квітня 2017 року №04-50/206, ОСОБА_2 суддівська винагорода нарахована та виплачена за січень-лютий 2017 року в розмірі 18 400 грн. за кожен місяць, в березні 2017 року в розмірі 34 400 грн.
Згідно з розрахунковим листом за січень - квітень 2017 року ТУ ДСА у Харківській області, суддівська винагорода нарахована ОСОБА_2, виходячи з посадового окладу судді, який не пройшов кваліфікаційного оцінювання, у розмірі 16 000,00 грн.
Суди першої та апеляційної інстанцій відмовляючи у задоволенні позову, виходили з того, що пунктом 3 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1774-VІІІ установлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі 1600 гривень. Суди дійшли висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин норм даного Закону, як такого, що прийнятий пізніше ніж Закон №1402-VIII, частиною третьою статті 133 якого визначено, що посадовий оклад суддів місцевого суду складає 10 мінімальних заробітних плат. Також, суди попередніх інстанцій при прийнятті рішень зазначили, що згідно приписів статті 148 Закону №1402-VIII фінансування судів в України здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету, згідно кошторисів та щомісячних розписів видатків, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України. Водночас, статті 23, 51 Бюджетного кодексу України забороняють бюджетним установам виходити за межі фонду заробітної плати та здійснювати бюджетні платежі за відсутності бюджетного призначення. Суди посилалися на рішення Конституційного Суду України від 26 грудня 2011 року у справі №20-рп/2011, в якому вказано, що механізм реалізації соціально-економічних прав може бути змінений державою у разі неможливості їх фінансового забезпечення.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду погоджується із зазначеними висновками судів першої та апеляційної інстанцій, враховуючи наступне.
Стаття 130 Конституції України гарантує, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
Відповідно до частини першої статті 135 Закону №1402-VIII суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Згідно з пунктом 1 частини третьої даної статті Закону №1402-VIII, базовий розмір посадового окладу для судді місцевого суду становить 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
При цьому, пунктом 23 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1402-VIII передбачено, що право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом, мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом.
За змістом статті 83 Закону №1402-VIII кваліфікаційне оцінювання проводиться Вищою кваліфікаційною комісією суддів України з метою визначення здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями. Критеріями кваліфікаційного оцінювання є: компетентність (професійна, особиста, соціальна тощо); професійна етика; доброчесність. Кваліфікаційне оцінювання за критерієм професійної компетентності проводиться з урахуванням принципів інстанційності та спеціалізації. Підставами для призначення кваліфікаційного оцінювання є: заява судді (кандидата на посаду судді) про проведення кваліфікаційного оцінювання, у тому числі для участі у конкурсі; рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про призначення кваліфікаційного оцінювання судді у випадках, визначених законом.
Пунктом 23 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1402-VIII встановлено, що до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., №№41-45, ст. 529; 2015 р., №№ 18 - 20, ст. 132 із наступними змінами).
Зокрема, частиною третьою статті 133 Закону України від 07 липня 2010 року №2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" (далі - Закон №2453-VI) визначено, що посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат.
Отже, у порядку встановленому Конституцією України, Законом №1402-VIII визначено розмір посадового окладу для суддів місцевих судів, який до проходження суддею кваліфікаційного оцінювання складає 10 мінімальних заробітних плат.
Відповідно до статті 3 Закону України від 24 березня 1995 року №108/95-ВР "Про оплату праці" (далі - Закон №108/95-ВР) мінімальна заробітна плата - це встановлений законом мінімальний розмір оплати праці за виконану працівником місячну (годинну) норму праці. Мінімальна заробітна плата встановлюється одночасно в місячному та погодинному розмірах. Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання та фізичних осіб, які використовують працю найманих працівників, за будь-якою системою оплати праці. Мінімальна заробітна плата встановлюється одночасно в місячному та погодинному розмірах.
Згідно з пунктом 8 частини першої статті 40 Бюджетного кодексу України законом про Державний бюджет України визначається розмір мінімальної заробітної плати на відповідний бюджетний період.
Статтею 8 Закону України від 21 грудня 2016 року №1801- VІІІ "Про Державний бюджет України на 2017 рік", установлено в 2017 році мінімальну заробітну плату в місячному розмірі з 1 січня - 3200 гривень.
Разом з тим, частиною першою статті 8 Закону №108/95-ВР передбачено, що держава здійснює регулювання оплати праці працівників підприємств усіх форм власності шляхом встановлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій, встановлення умов і розмірів оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності, працівників підприємств, установ та організацій, що фінансуються чи дотуються з бюджету, а також шляхом оподаткування доходів працівників.
01 січня 2017 року набрав чинності Закон України від 06 грудня 2016 року №1774-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України".
Пунктом 3 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1774-VIII установлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі 1600 гривень.
Таким чином, в межах здійснення державного регулювання оплати праці, передбаченого статтею 8 Закону №108/95-ВР, державою прийнято Закон №1774-VIIІ, яким встановлено особливі умови визначення посадових окладів працівників, а саме, шляхом застосування в якості розрахункової величини мінімальної заробітної плати на рівні 1600 гривень, а не 3200 гривень.
Норми даного Закону, незважаючи на те, що вони впливають на числове вираження розміру суддівської винагороди, безпосередньо не стосуються її визначення, адже ними врегульовано виключно порядок застосування мінімальної заробітної плати.
Так, Законом №1774-VIIІ не вносились зміни до Закону №2453-VI і розмір суддівської винагороди залишився на рівні 10 мінімальних заробітних плат. Водночас, Законом №1774-VIII було лише змінено підходи до визначення розміру мінімальної заробітної плати, зокрема, шляхом запровадження нової методології визначення мінімальної заробітної плати, як нижньої межі оплати праці, що гарантується державою.
Колегія суддів не погоджується з твердженнями скаржника щодо наявності суперечностей між нормами пункту 3 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1774-VIII та нормами статті 130 Конституції України, частини першої статті 135 Закону №1402-VIII щодо можливості визначення розміру винагороди судді виключно законом про судоустрій.
Стаття 22 Конституції України гарантує, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
За змістом статті 8 Закону України від 25 грудня 2015 року №928-VIII "Про Державний бюджет України на 2016 рік", установлено у 2016 році мінімальну заробітну плату в місячному розмірі: з 1 січня - 1378 гривень, з 1 травня - 1450 гривень, з 1 грудня - 1600 гривень.
З урахуванням норм статті 133 Закону №2453-VI, розмір суддівської винагороди, починаючи з 1 січня 2017 року, порівнюючи з його розміром, що діяв протягом 2016 року, не змінився.
Тому, є безпідставними посилання скаржника на звуження обсягу та змісту його прав внаслідок прийняття Закону №1774-VIII.
За таких обставин і правового регулювання суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог.
Враховуючи зазначене, колегія суддів вважає, що постанова Харківського окружного адміністративного суду від 25 липня 2017 року та ухвала Харківського апеляційного адміністративного суду від 17 жовтня 2017 року ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким дана належна юридична оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, та не допущено порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. Усі доводи та їх обґрунтування викладені у касаційній скарзі не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій, тому підстави для скасування ухвалених судових рішень та задоволення касаційної скарги відсутні.
Згідно з частиною першою статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
Керуючись статтями 3, 341, 345, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України,
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а постанову Харківського окружного адміністративного суду від 25 липня 2017 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 17 жовтня 2017 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач О.В.Білоус
Судді І.Л.Желтобрюх
Т.Г.Стрелець