проспект Незалежності, 13, місто Харків, 61058
"30" травня 2018 р. Справа №920/1144/17
Колегія суддів у складі:
головуючий суддя Гетьман Р.А., суддя Россолов В.В., суддя Терещенко О.І.,
при секретарі судового засідання Шило А.М.,
за участю представників учасників справи:
позивача - Турченко С.П., посвідчення №3432/10 від 20.09.2007, ордер серія КС №57341 від 23.01.2018, свідоцтво « 3432/10 від 20.09.2007,
відповідача - ОСОБА_2 особисто,
розглянувши у відкритому судовому засіданні, в приміщенні Харківського апеляційного господарського суду в режимі відеоконференції апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «СЕНС» (вх.№720С/1-41 від 19.04.2018) на рішення господарського суду Сумської області від 29.03.2018 у справі №920/1144/17 (суддя Заєць С.В., повний текст рішення складено 04.04.2018),
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «СЕНС», м. Суми,
до ОСОБА_2, м. Суми,
про визнання недійсним договору купівлі-продажу, -
Позивач просить суд визнати недійсним договір купівлі-продажу частки в статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю «СЕНС» від 06.02.2012, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «СЕНС» в особі директора Тітаренка Костянтина Юрійовича та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Матус Н.М. та стягнути з відповідача понесені витрати на сплату судового збору в сумі 1600,00 грн.
Рішенням господарського суду Сумської області від 29.03.2018 у справі №920/1144/17 у задоволенні позову відмовлено повністю.
Позивач з вказаним рішенням суду першої інстанції не погодився та звернувся до Харківського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції при прийнятті рішення норм чинного законодавства, просить скасувати рішення господарського суду Сумської області від 29.03.2018 у справі №920/1144/17 та ухвалити нове рішення, яким задоволено позовні вимоги в повному обсязі; розгляд справи провести за участі представника позивача.
В обґрунтування своєї позиції по справі позивач зазначає, що суд першої інстанції безпідставно застосував статтю 75 Господарського процесуального кодексу України, вважаючи істотні обставини у справі такими, що не підлягають доказуванню у даній справі. Зокрема апелянт зазначає, що в матеріалах справи відсутнє рішення господарського суду у справі №920/888/17, яке б набрало законної сили, а також рішення апеляційної інстанції, яким його було переглянуто. Крім того, апелянт зазначає, що всупереч доводам суду першої інстанції, в рішенні господарського суду у справі №920/888/17 факт сплати частки не встановлювався, суди у справі №920/888/17, посилаючись на презумпцію правомірності правочину, встановленої ч.1 ст. 204 Цивільного кодексу України і відсутність судового рішення про визнання недійсним договору, фактично не перевіряли наявність чи відсутність факту сплати ОСОБА_2 коштів за договором купівлі-продажу, пославшись на існування п.4 договору, який є дійсним; при цьому апелянт вказує, що суди у справі №920/888/17 виходили з інших обставин, ніж ті, що існували на момент прийняття рішення судом першої інстанції в даній справі.
Також, апелянт зазначає, що він в своїх позовних вимогах заперечує факт сплати відповідачем коштів за договором та надав відповідні докази таких обставин та просив суд, на підставі ч.2. ст. 74 ГПК України зобов'язати відповідача надати докази здійснення ним оплати за продану йому частку, а у разі ненадання таких доказів - визнати обставину нездійснення відповідачем відповідної оплати встановленою. Проте, суд в задоволенні даного клопотання відмовив з тих мотивів, що позивач не вжив самостійних заходів для отримання цих доказів від відповідача. Разом з тим, апелянт наполягає, що така відмова є неправомірною, оскільки витребування доказів в порядку ч.2 ст. 74 ГПК України не передбачає надання заявником доказів вжиття самостійних заходів для отримання відповідних доказів від іншої сторони.
Крім того, апелянт зазначає, що суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні не надав жодної оцінки наданому позивачем доказу - довідці товариства від 21.11.2017, яка підтверджує факт несплати відповідачем вартості своєї частки, а також усним і письмовим поясненням та доводам сторін.
Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 20.04.2018 у справі №920/1144/17 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою позивача; запропоновано відповідачу подати відзив на апеляційну скаргу, який повинен відповідати вимогам ч.2 ст.263 Господарського процесуального кодексу України, а також докази надсилання (надання) копії відзиву та доданих до нього документів позивачу у справі; призначено справу №920/1144/17 до розгляду на 30.05.2018 о 10:30 год.
Від представника відповідача надійшло клопотання про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, в якому заявник просив забезпечити проведення судового засідання у справі у режимі відеоконференції в приміщенні господарського суду Сумської області, який знаходиться за адресою: м. Суми, проспект Шевченка, 18/1.
Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 16.05.2018 задоволено клопотання відповідача; доручено господарському суду Сумської області забезпечити проведення відеоконференції у справі №920/1144/17 розгляд якої відбудеться 30.05.2018 о 10:30 год. в приміщенні Харківського апеляційного господарського суду в залі судового засідання №131.
В судове засідання Харківського апеляційного господарського суду з'явились представник позивача, відповідач - особисто та представник відповідача ОСОБА_6 за довіреністю від 06.09.2016.
Колегія суддів зазначає, що відповідно до пункту 9 Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких порушено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Відповідно до статті 58 Господарського процесуального кодексу України представником у суді може бути адвокат або законний представник.
При розгляді справ у малозначних спорах (малозначні справи) представником може бути особа, яка досягла вісімнадцяти років, має цивільну процесуальну дієздатність, за винятком осіб, визначених статтею 59 цього Кодексу.
Органи та інших осіб, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, представляють у суді їх посадові особи, крім випадків, коли такі органи та особи є стороною чи третьою особою у справі.
Провадження у даній справ не віднесено до проваджень у малозначних справах та розглядається в загальному порядку; підстави для участі законного представника згідно зі статтею 56 Господарського процесуального кодексу України також відсутні.
До суду з'явився представник - ОСОБА_6, який не являється адвокатом та відповідно до ст. 58 Господарського процесуального кодексу України та Перехідних положень Конституції України не може бути представником сторони в суді апеляційної інстанції, у зв'язку з чим приймає участь в судовому засіданні як вільний слухач.
В судовому засіданні 30.05.2018 представник позивача підтримав вимоги апеляційної скарги, просив задовольнити її в повному обсязі. Відповідач проти вимог апеляційної скарги заперечував, просив оскаржуване рішення суду залишити без змін.
Враховуючи, що в ході апеляційного розгляду справи судом апеляційної інстанції було створено сторонам необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства, зокрема, було надано достатньо часу та створено відповідні можливості для реалізації кожним учасником своїх процесуальних прав, передбачених статтею 42 Господарського процесуального кодексу України, заслухано пояснення уповноважених представників учасників судового процесу, колегія суддів вважає за можливе закінчити розгляд апеляційної скарги в даному судовому засіданні.
Відповідно до частини 1 статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Дослідивши матеріали справи, а також викладені у апеляційній скарзі та відзиві на неї доводи сторін, перевіривши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також повноту встановлення обставин справи та відповідність їх наданим доказам, та розглянувши справу в порядку статті 269 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а оскаржуване рішення підлягає залишенню без змін, виходячи з наступного.
06.02.2012 між Товариством з обмеженою відповідальністю «СЕНС» (Продавець, Позивач) в особі директора Тітаренка Костянтина Юрійовича та ОСОБА_2 (Покупець, Відповідач) було укладено Договір купівлі-продажу частки в статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю, посвідчений приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Матус Н.М.
Згідно п. 1 Договору, продавець зобов'язується передати у власність Покупцю, а Покупець прийняти та оплатити частку у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю «СЕНС».
Відповідно до п. 3 Договору, відчужувана частка статутного капіталу складає 15 (п'ятнадцять) відсотків від всього статутного капіталу Товариства, та на момент відчуження сплачена Продавцем повністю.
Відповідно до п. 4 Договору, «За домовленістю сторін ціна продажу Частки складає 1500 (тисяча п'ятсот) гривень 00 коп., які одержані Продавцем від Покупця повністю до підписання цього договору. Я, Продавець, своїм підписом під цим договором підтверджую проведення зі сторони Покупця повного розрахунку за продану Частку, та відсутність щодо нього будь-яких претензій фінансового характеру».
Позивачем в обґрунтування підстав звернення з позовом до суду в позовній заяві зазначено, що всупереч наведених в п. 4 Договору обставин, відповідач кошти за придбану ним частку ні до укладення договору, ні після його укладення на користь товариства не сплатив. Підписуючи даний договір, в тому числі в частині п.4 директор товариства керувався довірою до відповідача, якій пообіцяв внести ці кошти пізніше, коли вони у нього з'являться. З метою включення відповідача до складу учасників та надання йому прав учасника, сторони дійсно домовились включити відповідний пункт про сплату вартості частки до договору, проте, такий пункт дійсності не відповідав.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «СЕНС» посилається на положення ч.ч. 1,5 ст. 203 та ч. 1 ст. 215 Цивільного Кодексу України та просить суд визнати недійсним договір купівлі-продажу частки у статутному капіталі товариства, укладеного між товариством з обмеженою відповідальністю «СЕНС» та фізичною особою ОСОБА_2.
Суд першої інстанції дійшов висновку щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог ТОВ «Сенс» про визнання недійсним договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі від 06.02.2012, з посиланням на приписи статті 75 Господарського процесуального кодексу України, а саме з огляду на встановлення у справі №920/888/17 факту сплати ОСОБА_2 своєї частки при укладенні договору.
Надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно зі ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства.
Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до ст.215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою цього Кодексу.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин), у цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує проти його дійсності на підставах встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до ст. 217 Цивільного кодексу України, недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.
Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.
Отже, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.
Як вбачається з матеріалів справи, позивачем не надано, а ні суду першої інстанції, а ні суду апеляційної інстанції жодних доказів на підтвердження обставин, які є підставами для визнання недійсним договору купівлі-продажу частки, у зв'язку із не відповідністю договору реальним правовим наслідкам, на які був спрямований даний правочин.
Розглядаючи справи про визнання правочинів недійсними за такою підставою, слід фраховувати, що фіктивний правочин не відповідає загальним підставам дійсності правочинів, зазначеним у ч. 5 ст. 203 ЦК, оскільки не спрямований на реальне настання правових наслідків, зумовлених ним.
Згідно зі ст. 234 ЦК фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, що зумовлювалися цим правочином.
Фіктивний правочин (стаття 234 ЦК України) є недійсним незалежно від мети його укладення, оскільки сторони не мають на увазі настання правових наслідків, що породжуються відповідним правочином. Таким може бути визнаний будь-який правочин, в тому числі нотаріально посвідчений. Якщо сторонами не вчинено ніяких дій на виконання фіктивного правочину, господарський суд приймає рішення лише про визнання фіктивного правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі коли на виконання правочину було передано якесь майно, такий правочин не може розцінюватися як фіктивний. Саме лише невчинення сторонами тих чи інших дій на виконання правочину не означає його фіктивності. Визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення господарським судом умислу його сторін.
З урахуванням того, що фіктивний правочин не спрямований на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, він не створює цивільно-правових наслідків незалежно від того, чи він був визнаний судом недійсним.
У розгляді відповідних справ суд має враховувати, що ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину. Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, то даний правочин не може визнаватися фіктивним. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення.
Відповідно до постанови Верховного Суду України від 21.01.2015 р. у справі №6-197цс14 для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.
Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.
Таким чином, посилання позивача на те, що спірний правочин не був направлений на настання правових наслідків з боку відповідача, а саме на те, що за твердженням позивача, в подальшому, відповідач не виконає своє зобов'язання щодо сплати 1500,00 грн та не стане володільцем 15% частки в статутному капіталі товариства спростовується вищенаведеним та не свідчить про його фіктивність (вчинення без наміру створення правових наслідків).
Стосовно посилань апелянта на не дослідження судом довідки, складеною за підписом директора та головного бухгалтера про несплату відповідачем 1500,00 грн,, колегія суддів зазначає, що по-перше, вказана довідка не може бути належним доказом, в силу приписів ст.73-74, 76-77 ГПК України та підтверджувати факт, що під час нотаріального вчинення правочину передачі грошових коштів не відбулось; по-друге, вказана обставина не свідчить про недійсність правочину на підставах, визначених позивачем.
Згідно зі ст.627 Цивільного кодексу України, ст.6 цього Кодексу, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Свобода договору означає можливість сторін вільно визначати зміст договору, який вони укладають і формувати його конкретні умови.
Для визнання оспорюваного договору недійсним позивач має довести за допомогою належних засобів доказування, що договір суперечить вимогам чинного законодавства щодо його форми, змісту, правоздатності і волевиявленню сторін, на момент укладення договору свідомо існує об'єктивна неможливість настання правового результату, а також, що внаслідок його укладення порушені права позивача.
Вивчивши матеріалами справи та з'ясувавши зміст договору, суд дійшов висновку, що останній не суперечить вимогам цивільного законодавства. Зважаючи на положення ст. 627 Цивільного кодексу України, яким визначено, що сторони є вільними в укладенні договору та визначенні його умов, суд дійшов висновку про відсутність підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю від 06.02.2012 на підставі ч.ч.1,5 ст. 203 та ч.1 ст. 2015 ЦК України та задоволення позовних вимог.
Стосовно інших доводів апелянта, колегія суддів зазначає, що з аналізу норм Господарського процесуального кодексу України вбачається, що не підлягає скасуванню судове рішення, якщо апеляційною інстанцією буде з'ясовано, що його резолютивна частина є правильною, хоча б відповідні висновки місцевого господарського суду й не були належним чином обґрунтовані у мотивувальній частині рішення. Водночас апеляційний господарський суд у мотивувальній частині своєї постанови не лише вправі, а й повинен зазначити власну правову кваліфікацію спірних відносин та правову оцінку обставин справи.
Таким чином, підстав для скасування рішення суду першої інстанції та задоволення апеляційної скарги колегія суддів не вбачає.
Враховуючи, що колегія суддів дійшла висновку про відмову в задоволенні апеляційної скарги, судові витрати понесені апелянтом, у зв'язку з розглядом справи у суді апеляційної інстанції, відшкодуванню не підлягають в силу приписів статті 129 Господарського процесуального кодексу України.
Керуючись статтями 129, 269, 270, п.1, ч.1 ст.275, 276, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду, -
Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «СЕНС» залишити без задоволення.
Рішення господарського суду Сумської області від 29.03.2018 у справі №920/1144/17 залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена протягом 20 днів з дня складення повного судового рішення до Верховного Суду.
Повний тест постанови апеляційного суду складено 31 травня 2018 року.
Головуючий суддя Р.А. Гетьман
Суддя В.В. Россолов
Суддя О.І. Терещенко