Постанова
Іменем України
16 травня 2018 року
місто Київ
справа № 527/1829/15-ц
провадження № 61-1164св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Стрільчука В. А.,
суддів: Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,
учасники справи:
позивач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПРИВАТБАНК»,
відповідач - ОСОБА_3,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Семенівського районного суду Полтавської області від 28 квітня 2016 року у складі судді Харченка В. Ф. та рішення Апеляційного суду Полтавської області від 14 червня 2016 року у складі колегії суддів: Пилипчук Л. І., Дряниці Ю. В., Карнауха П. М.,
У липні 2015 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПРИВАТБАНК» (далі - ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором, просило стягнути з відповідача на користь банку заборгованість у розмірі 23 613, 09 грн за кредитним договором від 28 березня 2006 року б/н, що складається із заборгованості за кредитом у розмірі 4 232, 92 грн, заборгованості за процентами за користування кредитом у розмірі 17 779, 55 грн, а також штрафів відповідно до пункту 8.6 Умов та правил надання банківських послуг у розмірі 500, 00 грн (фіксована частина) та 1 100, 62 грн (процентна складова) та судові витрати у розмірі 243, 60 грн.
Позивач на обґрунтування заявлених вимог посилався на те, що відповідно до укладеного договору від 28 березня 2006 року б/н ОСОБА_3 отримав кредит у розмірі 3 500 ,00 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 36, 00 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. Відповідач підтвердив свою згоду, що підписана заява разом з Умовами та правилами надання банківських послу», Правилами користування платіжною карткою та Тарифами банку, які розміщені на веб-сайті банку, складають між ним та ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» договір.
Банк свої зобов'язання за кредитним договором виконав, надав відповідачу кредит у встановленому договором розмірі. Натомість, за твердженнями позивача, відповідач не надав своєчасно банку грошові кошти для погашення заборгованості за кредитом та відсотками, а також іншими витратами відповідно до умов договору, що відображено у розрахунку заборгованості, а тому відповідач зобов'язання за договором не виконав.
Рішенням Семенівського районного суду Полтавської області від 28 квітня 2016 року у задоволенні позову ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» відмовлено, стягнуто з ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» на користь ОСОБА_3 900, 48 грн судових витрат.
Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що у справі не встановлено юридичного факту укладення між сторонами кредитного договору від 28 березня 2006 року б/н у письмовій формі, що обумовлює його нікчемність, та, відповідно, не створює для відповідача юридичних наслідків. Відповідно до частини першої статті 88 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року) судом стягнуті з позивача на користь відповідача 900 ,48 грн судових витрат, понесених у зв'язку з проведенням судової почеркознавчої експертизи.
Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 14 червня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення про часткове задоволення позовних вимог. Апеляційним судом стягнуто із ОСОБА_3 на користь ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» заборгованість за кредитним договором від 28 березня 2006 року б/н в сумі 12 938, 57 грн та судові витрати, пов'язані з оплатою судового збору, в сумі 281, 36 грн.
Ухвалюючи нове рішення у справі, апеляційний суд зазначив, що за юридичною природою кредитний договір є реальним договором, оскільки для його укладення, крім згоди сторін, необхідно вчинення певної дії, зокрема передачі коштів, а тому такий договір є укладеним з моменту передачі грошей. Відповідно до матеріалів справи кредитний договір від 28 березня 2006 року між ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» та ОСОБА_3 є укладеним, оскільки позичальником отримана кредитна картка з кредитним лімітом, він з квітня 2006 року користувався кредитними коштами, отримуючи їх через банкомати та магазини, а також здійснював погашення заборгованості через каси відділень.
Суд апеляційної інстанції врахував, що заявою про застосування наслідків спливу позовної давності від 28 жовтня 2015 року ОСОБА_3 підтвердив факт одержання кредитних коштів та використання ним кредитної картки, заперечуючи тільки заявлену в позові суму, що підлягає стягненню. Така заява задоволена апеляційним судом, заборгованість стягнута в межах трирічного строку позовної давності та однорічного в частині стягнення пені.
На переконання апеляційного суду, висновок експертизи щодо невідповідності підпису на заяві позичальника не є підставою для відмови у стягненні кредитних коштів згідно з укладеним кредитним договором за відсутності вимог відповідача про визнання цього договору недійсним, оскільки згідно зі статтею 204 ЦК України діє презумпція правомірності правочину. Встановлена висновком експерта неналежність відповідачу підпису позичальника не є підставою для визнання кредитного договору нікчемним, а може бути підставою для оспорювання дійсності цього договору, що відповідно до встановленого у статті 11 ЦПК України 2004 року принципу диспозитивності може бути предметом судового розгляду тільки за зверненням особи з відповідним позовом.
У касаційній скарзі, поданій у вересні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_3 просив рішення Апеляційного суду Полтавської області від 14 червня 2016 року скасувати, рішення Семенівскього районного суду Полтавської області від 28 квітня 2016 року змінити в частині застосування до спірних правовідносин положень щодо нікчемності договору та його наслідків, в іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Касаційна скарга обґрунтовувалась тим, що висновок експерта Полтавського НДЕКЦ від 15 березня 2016 року підтверджує, що підпис від імені ОСОБА_3 у наданій ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» заяві ОСОБА_3 від 28 березня 2006 року на отримання кредитної картки виконаний іншою особою, а тому кредитний договір заявник не підписував та не укладав. У заяві про застосування строку позовної давності відсутні посилання на визнання факту укладення кредитного договору, така заява подана з метою всебічного та повного захисту прав та інтересів відповідача. У матеріалах справи відсутні докази, що саме ОСОБА_3 отримав кредитну картку та з квітня 2006 року користувався нею шляхом розрахунку в магазинах та зняття готівкових коштів у банкоматах. При цьому, на переконання заявника, місцевий суд неправильно застосував до спірних правовідносин статтю 1055 ЦК України щодо нікчемності кредитного договору, оскільки суд першої інстанції зробив висновок, що договір ОСОБА_3 не підписував та не укладав, що виключає можливість встановлення його нікчемності.
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 вересня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі, ухвалою від 10 квітня 2017 року справу призначено до судового розгляду.
Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду 11 січня 2018 року.
Верховний Суд перевірив правильність застосування судом апеляційної інстанції норм процесуального права, за наслідками чого зробив висновок, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Під час визначення меж розгляду справи судом касаційної інстанції підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), згідно з якою рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що 28 березня 2006 року між ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК», який є правонаступником ЗАТ КБ «ПРИВАТБАНК», і ОСОБА_3 як позичальником шляхом заповнення та підписання заяви укладено договір б/н, згідно з яким позичальник отримав емітовану банком кредитну карту із кредитним лімітом 3 500, 00 грн, базова процентна ставка 3, 00 % в місяць із розрахунку 360 днів в році, з строком дії кредитного ліміту відповідно до строку дії картки, з щомісячним платежем в розмірі 7, 00 % від суми заборгованості. Відповідно до зазначеної заяви ця заява разом з Умовами надання банківських послуг, Правилами користування платіжною карткою і Тарифами складає між ним і банком договір про надання банківських послуг.
Позивач зазначає, що у такий спосіб між сторонами укладено кредитний договір.
На підтвердження факту укладення кредитного договору у письмовій формі позивач надав заяву від 28 березня 2006 року у, якій, як зазначає позивач, саме відповідач 28 березня 2006 року виконав свій підпис.
У висновку експерта від 15 березня 2016 року № 2/331, складеного на виконання ухвали Семенівського районного суду Полтавської області від 08 грудня 2015 року про призначення судової почеркознавчої експертизи, зроблено висновок, що підпис від імені ОСОБА_3 у наданій ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» заяві від 28 березня 2006 року на отримання кредитної картки виконаний не ОСОБА_3, а іншою особою.
У наданих позивачем копіях паспорта громадянина України ОСОБА_3 є виправлення дати посвідчення Глобинським відділенням ПГРУ КБ «ПРИВАТБАНК» вірності копії: напис «28 марта» вчинено поверх іншої дати (9 число 2006 року), виконаної червоним кольором, назва місяця у якій не читається.
Позивач не надав судові усталеної форми у банківській сфері розписку одержувача платіжної (кредитної) карти про одержання карти і пін-коду до неї, хоча матеріали справи свідчать про видачу карти ОСОБА_3 12 квітня 2006 року, проте не містять розшифрування підписів осіб, які на ньому зазначені (том 1, а.с. 115).
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції встановив нікчемність правочину з огляду на непідписання позичальником кредитного договору, а тому зробив висновок про його неукладення відповідачем. Натомість апеляційний суд зробив висновок, що заява про застосування строку позовної давності є визнанням факту укладення правочину.
Відповідно до статті 1055 ЦК України кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним.
Згідно із частинами першою, другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Як встановлено судами, спірний договір підписаний кредитором, а підпис позичальника виконаний іншою особою, а тому твердження, що не виконана вимога щодо його письмової форми є безпідставним, оскільки договір підписаний, проте неуповноваженою особою.
Такий договір не відповідає вимогам правочину щодо волевиявлення сторони відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України, за якими правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Відповідач ОСОБА_3 не підписував кредитний договір, що дає підстави для висновку, що такий договір не створює для нього будь-яких прав та юридичних наслідків, а тому суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок щодо відсутності підстав для стягнення заборгованості за кредитним договором із ОСОБА_3
Посилання апеляційного суду на те, що відповідач не оспорював кредитний договір, а тому він є правомірним згідно зі статтею 204 ЦК України є необґрунтованими. Відсутність позову про визнання кредитного договору недійсним як оспорюваного правочину не може бути перешкодою для неврахування інтересів позичальника при вирішенні справи за позовом банку до позичальника про стягнення заборгованості за кредитним договором.
Такі ж правові висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року у справі № 6-16цс15 та у постанові Верховного Суду від 12 квітня 2018 року у справі № 669/898/15-ц (провадження № 61-1597св17).
Верховний Суд не встановив підстав відступити від зазначеного правового висновку та визнає його обов'язковим у цій справі.
Посилання на презумпцію правомірності правочину також суперечать положенням частини першої статті 20 ЦК України, за якою право на захист особа здійснює на свій розсуд. Зазначена норма встановлює правило диспозитивності при здійсненні права на захист. Правом обирати спосіб захисту під час судового розгляду, заперечуючи ті обставини, на які посилається протилежна сторона в обґрунтування заявленого позову, чи оспорюючи правочин, відповідач наділений і відповідно до положень статті 11 ЦПК України, якою визначено диспозитивність однією із засад цивільного судочинства.
Всупереч висновкам, що суд першої інстанції ухвалив рішення зважаючи лише на експертний висновок, обґрунтованими є висновки цього суду про відсутність у ОСОБА_3 обов'язку перед банком щодо повернення кредиту, а тому відсутні правові підстави для задоволення позову до цього відповідача, оскільки відповідно до статті 212 ЦПК України 2004 року суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.
Згідно зі статтею 57 ЦПК України 2004 року джерелом доказів є дані, встановлені на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків. Тому висновок експерта за своєю правовою суттю є джерелом доказів.
Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.
Рішення суду першої інстанції містить висновки щодо результатів оцінки усіх зібраних у справі доказів, що відповідає вимогам статей 213-215 ЦПК України 2004 року щодо законності й обґрунтованості. Одночасно Верховний Суд врахував, що посилання суду першої інстанції на нікчемність правочину у зв'язку з недотриманням його письмової форми є недостатньо обґрунтованими, оскільки кредитний договір підписаний кредитором, а підпис від імені позичальника здійснено іншою невідомою особою, тобто письмова форма правочину дотримана, але не дотримано вимог щодо волевиявлення сторін у ньому.
Згідно з частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Серед загальних вимог, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначених у статті 203 цього Кодексу в частинах третій та п'ятій визначено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Таким чином, у досліджуваних правовідносинах встановлено відсутність волевиявлення учасника правочину, яке б відповідало його внутрішній волі, яка мала бути спрямована на реальне настання певних правових наслідків, що обумовлені таким правочином. За відсутності відповідного волевиявлення учасника правочину такий правочин не спричиняє виникнення у цієї особи як прав, так й обов'язків, обумовлених змістом такої домовленості, а тому Верховний Суд вважає за необхідне виключити з мотивувальної частини рішення суду першої інстанції посилання на статтю 1055 ЦК України щодо нікчемності кредитного договору, укладеного від імені ОСОБА_3
Висновки апеляційного суду, що заява про застосування строку позовної давності та виписка по рахунку за кредитною карткою підтверджують факт укладення кредитного договору та користування кредитними коштами є необґрунтованими, оскільки у заяві про застосування строку позовної давності відповідач зазначив застереження про її застосування у разі доведеності позовних вимог. Виписка по рахунку не є належним доказом у розумінні статті 58 ЦПК України 2004 року, оскільки не містить відомостей, що саме ОСОБА_3 підписував кредитний договір, отримував кредитну карту та користувався нею. Така виписка лише відтворює рух грошових коштів по кредитній картці, виданій на ім'я відповідача, яку він не отримував.
Інших доводів у касаційній скарзі заявник не наводив.
Зважаючи на наведене, Верховний Суд зробив висновок про скасування рішення апеляційного суду та зміну рішення суду першої інстанції.
Відповідно до статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
За правилами статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку. Про зупинення виконання або зупинення дії судового рішення постановляється ухвала. Суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України від 26 вересня 2016 року зупинене виконання рішення Апеляційного суду Полтавської області від 14 червня 2016 року до закінчення касаційного провадження у справі.
Відповідно до частини другої статті 419 ЦПК України з моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасовані або визнані нечинними рішення, постанови та ухвали суду першої або апеляційної інстанції втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.
Згідно з підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, і з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Відповідно до підпункту 7 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» (в редакції Закону України від 03 вересня 2015 року
№ 670-VIII) ставка судового збору за подання касаційної скарги становить 120 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги.
Відповідно до підпункту 1 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» (в редакції Закону України від 12 лютого 2015 року
№ 192-VIII ) ставка судового збору за подання позову майнового характеру становила 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,2 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 3 розмірів мінімальної заробітної плати.
Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Зважаючи на наведене, належний до сплати судовий збір за подання касаційної скарги становив 292, 32 грн, що й підлягає стягненню з ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» на користь ОСОБА_3
Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 419, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
Рішення Апеляційного суду Полтавської області від 14 червня 2016 року скасувати.
Змінити рішення Семенівського районного суду Полтавської області від 28 квітня 2016 року, виключивши з мотивувальної частини посилання як на правову підставу відмови у задоволенні позову Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПРИВАТБАНК» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором на нікчемність правочину відповідно до статті 1055 ЦК України.
В іншій частині рішення Семенівського районного суду Полтавської області від 28 квітня 2016 року залишити без змін.
Стягнути з Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПРИВАТБАНК» на користь ОСОБА_4 судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, у розмірі 292, 32 грн.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. А. Стрільчук
Судді А. С. Олійник
С. О. Погрібний
О. В. Ступак
Г. І. Усик