"24" грудня 2009 р.Справа № 14/146-09-3891
м. Одеса
розпорядженням голови суду № 221 від 22.12.20009 р. склад судової колегії змінено.
Одеський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді М.В. Сидоренко
суддів М.А. Мишкіної, Л.В. Поліщук
при секретарі судового засідання Скуділо О.В.
за участю представників сторін
від позивача - не з'явився
від відповідача - Прокопов М.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу
закритого акціонерного товариства „Акціонерна страхова компанія „Інго Україна” в особі Одеської філії ЗАТ „Акціонерна страхова компанія „Інго Україна”
на рішення господарського суду Одеської області від 11.11.2009 р.
у справі № 14/146-09-3891
за позовом закритого акціонерного товариства „Акціонерна страхова компанія „Інго Україна” в особі Одеської філії ЗАТ „Акціонерна страхова компанія „Інго Україна”
до відкритого акціонерного товариства Національної акціонерної страхової компанії „Оранта” в особі Одеської обласної дирекції ВАТ Національної акціонерної страхової компанії „Оранта”
про стягнення 5563,99 грн.
Рішенням господарського суду від 11.11.2009 р. (суддя Горячук Н.О.) в задоволенні позову закритого акціонерного товариства „Акціонерна страхова компанія „Інго Україна” в особі Одеської філії ЗАТ „Акціонерна страхова компанія „Інго Україна” (далі -ЗАТ „АСК „Інго Україна” в особі філії) відмовлено, оскільки суд дійшов висновку про відсутність у відповідача на момент звернення ЗАТ „АСК „Інго Україна” в особі філії з позовом до суду грошового зобов'язання зі сплати страхового відшкодування позивачу, так як а ні позивач, а ні потерпілий (гр. Івлєв О.В.) до ВАТ НАСК „Оранта” не подавали заяви щодо виплати страхового відшкодування з переліком передбачених у ст. 35 Закону України „Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів” документів, а також відшкодування витрат, понесених у зв'язку з проведенням експертизи.
Не погоджуючись з вказаним рішенням ЗАТ „АСК „Інго Україна” звернулось з апеляційною скаргою, в якій просить його (рішення) скасувати повністю і прийняти нове, задовольнивши позовні вимоги, оскільки вважає, що ним були виконанні всі дії для отримання права регресу до ВАТ НАСК „Оранта”. Також, скаржник зазначає, що потерпілий в ДТП Івлєв О.В. теж виконав всі дії для отримання страхового відшкодування, так як 14.08.2008 р. звертався до страховика з повідомленням про автоаварію, яка відбулась 12.08.2008 р.
В запереченні на апеляційну скаргу ВАТ НАСК „Оранта” зазначає, що позивач не довів дотримання ним меж здійснення цивільних прав, визначених у ст. 13 ЦК України, а тому він діє у спосіб, який не є розумним та співмірним з поставленою метою; відповідно підстави для захисту цивільного права та інтересу, які позивач вважає порушеними, відсутні.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши представника відповідача, судова колегія, приходить до наступного.
Відповідно до приписів ст. 101 ГПК України апеляційна інстанція не зв'язана доводами апеляційної скарги і перевіряє законність та обґрунтованість рішення місцевого господарського суду в повному обсязі, а згідно до приписів ст. 33, 34 ГПК України, кожна сторона повинна належними і допустимим доказами довести ті обставини, на які вона посилається в обґрунтування своїх вимог чи заперечень.
Рішенням суду в задоволенні позову відмовлено, з мотивів, наведених в описовій частині даної постанови. Апеляційна інстанція вважає, що судове рішення прийняте з неповним з'ясуванням обставин справи, неправильним застосуванням норм матеріального права, але враховуючи, що резолютивна частина рішення відповідає матеріалам справи і вимогам чинного законодавства її (резолютивну частину) слід залишити без змін, відмовивши в задоволенні позову з інших підстав.
Так, розглядаючи даний спір, суд першої інстанції не звернув уваги на положення ч. 8 ст. 2 Закону України „Про страхування” № 85/96-ВР від 07.03.1996 р. із змінами і доповненнями, згідно яких предметом безпосередньої діяльності страховика може бути лише страхування, перестрахування і фінансова діяльність, пов'язана лише з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управління.
Аналізуючи обставини даного спору, слід зробити висновок, що вимоги позивача-страховика саме до відповідача-страховика (тобто не до винної або відповідальної особи і не до страхувальника) про стягнення грошових коштів в порядку регресу знаходяться поза межами встановленої законодавцем та наведеної вище діяльності страховиків. При цьому, апеляційна інстанція звертає увагу на те, що а ні позивач, а ні відповідач не надали і взагалі не посилались під час розгляду справи, як на підставу позову, про існування між ними цивільно-правової угоди, саме лише на підставі якої, відповідно до вимог ч. 9 ст. 2 названого вище Закону України „Про страхування”, між страховиками (сторонами у справі) могли виникнути спірні стосунки.
Крім зазначеного вище положення, висновок судової колегії щодо неправильного застосування господарським судом норм матеріального права також базується на наступному.
Дійсно, відповідно до приписів ст. 27 Закону України „Про страхування”, до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, в межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, саме відповідальної за заподіяний збиток. В даному випадку такою відповідальною за заподіяний Івлєву О.В. (страхувальник позивача) збиток особою, як про це зазначають сторони по справі, є Ковальчук Г.Г. Разом з тим, зазначена обставина належними і допустимими доказами (згідно приписів ст. 34 ГПК України таким доказом може бути лише чинне судове рішення) не доведена. Між тим, в матеріалах справи є інші докази, на які посилаються сторони, що опосередковано вказують на винність Ковальчука Г.Г. в ДТП.
Як видно з матеріалів справи, позивач, виконуючи саме свої договірні зобов'язання перед Івлєвим О.В. за договором майнового страхування, виплатив останньому страхове відшкодування, що підтверджується матеріалами справи. Таким чином, до позивача перейшло право вимоги стягнення суми виплаченого страхового відшкодування безпосередньо з Ковальчук Г.Г. -як винної особи, оскільки страхувальник - Івлєв О.В. мав такі вимоги саме до вказаної винної особи в період часу до відшкодування його витрат страховиком-позивачем. Наведена правова позиція, на що суд першої інстанції не звернув уваги, підтверджується приписами п. 1 ч. 1 ст. 1188 ЦК України, в якому законодавець чітко встановив, що шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки (в даному випадку двох таких джерел), відшкодовується на загальних підставах, наразі, шкода, завдана одній особі з вини іншої особи відшкодовується саме винною особою, тобто, в даному випадку, Ковальчуком Г.Г., а не відповідачем по справі.
Апеляційна інстанція приймає до уваги, що дійсно, відповідно до приписів ст. 511 ЦК України, у випадках, встановлених договором, зобов'язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора. З наявного в матеріалах справи (а. с. 53-54) договору обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (далі -Договір), який діяв на час зіткнення транспортних засобів, укладеного 09.05.2008 р. між Ковальчук Г.Г. (страхувальник) і відповідачем по справі (страховик), видно, що сторони встановили під страховим випадком подію, внаслідок якої заподіяна шкода саме третім особам під час дорожньо-транспортної пригоди, яка сталась за участю забезпеченого транспортного засобу страхувальника і внаслідок якої настає цивільно-правова відповідальність останнього (Ковальчук Г.Г.). Відтак, в розумінні ст. 511 ЦК України, третьою особою по Договору може виступати саме потерпіла особа, в даному випадку -Івлєв О.В. Разом з тим, Ковальчук Г.Г. з відповідною заявою з наданням до цієї заяви встановлених законодавцем доказів у відповідності до вимог ст. 35 Закону України „Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів” № 1961-ІУ від 01.07.2004 р. із змінами і доповненнями (далі -Закон про обов'язкове страхування) до свого страховика - ВАТ НАСК „Оранта” не звертався, як не зверталась до винної особи в вимогою про виплату шкоди і потерпіла особа - Івлєв О.В. Наведені висновки апеляційної інстанції повністю узгоджуються положеннями Закону про обов'язкове страхування. При цьому, слід зазначити, що приписами ст. 5 названого закону, законодавець безпосередньо визначив об'єкт обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності, яким є майнові інтереси, пов'язані саме з відшкодуванням особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована (Ковальчук Г.Г.), шкоди, заподіяної майну потерпілих (Івлєву О.В.) внаслідок експлуатації забезпеченого транспортного засобу (автомобіля Ковальчук Г.Г.).
Водночас ч. 1 ст. 528 ЦК України дійсно передбачає можливість покладення боржником виконання свого обов'язку на іншу особу. Разом з тим, слід мати на увазі, що в даному випадку боржником є саме винна особа -Ковальчук Г.Г., яка, уклавши Договір обов'язкового страхування і скористалась наведеним вище правом та поклала у визначених законодавцем та договором розмірах саме на ВАТ НАСК „Оранта”, а не на позивача по справі, виконання свого обов'язку щодо відшкодування шкоди, заподіяної нею третій особі. Отже, в такому випадку, саме відповідач, в разі виконання покладеного на нього винною особою за Договором обов'язку мав право звернутись з регресними вимогами по ст. 38 Закону про обов'язкове страхування до цієї винної особи -Ковальчук Г.Г., але лише у випадках, визначених наведеною нормою зазначеного Закону. Закон про обов'язкове страхування право на звернення з регресними вимогами іншим страховиком, який виплатив страхове відшкодування по договору добровільного страхування, не надає взагалі. Вказана вище правова позиція повністю узгоджується і з вимогами ч. 1 ст. 636 ЦК України, згідно положень якої законодавець надає можливість укладення договору на користь третьої особи.
Аналізуючи матеріали справи, судова колегія також встановила, що Івлєв О.В. (далі -Потерпілий) 26.07.2008 р. уклав договір не обов'язкового, а добровільного страхування № 670567222 з позивачем по даній справі, одним із страхових випадків в якому сторони передбачили дорожньо-транспортну пригоду (ДТП). Відтак, після настання страхового випадку -ДТП позивач по договору добровільного страхування став боржником Потерпілого, а виплата вартості заподіяної Потерпілому шкоди є нічим іншим як виконанням позивачем своїх зобов'язань саме по наведеному вище договору добровільного страхування, що не надає позивачу права на звернення з регресними вимогами до іншого страховика - ВАТ НАСК „Оранта”. При цьому, судова колегія наголошує, що матеріали справи взагалі не свідчать про сповіщення відповідача по справі про ДТП та про звернення Ковальчука Г.Г. до останнього з відповідною заявою про виплату.
Відтак, враховуючи наведені вище положення, судова колегія приходить до висновку, що Потерпілий мав можливість вибору боржника, який буде здійснювати йому відшкодування завданої від ДТП шкоди, та міг звернутись з відповідною заявою і доданими до неї доказами як до свого страховика по договору добровільного страхування так і до винної особи. При цьому, потерпілий звернувся саме до страховика-позивача, який і здійснив виплату страхового відшкодування, та в якого (страховика-позивача) після цієї виплати виникло право вимоги саме до відповідальної за завдані збитки винної особи (ст. 27 Закону „Про страхування” і ст. 993 ЦК України), якою, як вже зазначалось вище, є Ковальчук Г.Г., а не ВАТ НАСК „Оранта”. Відтак, судова колегія вважає, що цивільне законодавство не передбачає виникнення у страховика, який сплатив страхове відшкодування за добровільним страхуванням, права регресу до страховика за договором обов'язкового страхування цивільної відповідальності винної особи.
З огляду на викладене, судова колегія не приймає до уваги посилання сторін в тій частині, що суперечить наведеним вище встановленим апеляційною інстанцією положенням, а тому приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.
Керуючись ст. ст. 99, 101-103, 105 ГПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення господарського суду Одеської області від 11.11.2009 р. у справі № 14/146-09-3891 без змін.
Головуючий суддя Сидоренко М.В.
Суддя Мишкіна М.А.
Суддя Поліщук Л.В.
Постанова підписана 28.12.2009 р.