ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
про відмову у відкритті провадження
"17" травня 2018 р. справа № 809/848/18
м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський окружний адміністративний суд у складі судді Чуприни О.В., перевіривши матеріали позовної заяви ОСОБА_1 до Снятинської районної державної адміністрації Івано-Франківської області, ОСОБА_2 про скасування висновку органу опіки і піклування №99/0/01-26/16 від 24 квітня 2018 року "Про визначення місця проживання малолітньої дитини ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1." та зобов'язання скласти новий висновок з урахуванням вимог законодавства і фактичних обставин, -
ОСОБА_1 (надалі по тексту також - позивач) в інтересах якого діє представник ОСОБА_4 16.05.2018 звернувся в суд з позовною заявою до Снятинської районної державної адміністрації Івано-Франківської області, ОСОБА_2 (надалі по тексту також - відповідачі) про скасування висновку органу опіки і піклування №99/0/01-26/16 від 24 квітня 2018 року "Про визначення місця проживання малолітньої дитини ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1." та зобов'язання скласти новий висновок з урахуванням вимог законодавства і фактичних обставин.
Позовні вимоги мотивовано тим, що першим відповідачем як органом опіки і піклування протиправно, всупереч вимогам Конституції України, Сімейного кодексу України, Цивільного кодексу України, Закону України "Про охорону дитинства", Декларації із прав дитини, 24 квітня 2018 року складено оскаржуваний висновок №99/0/01-26/16, яким визначено місця проживання малолітньої дитини позивача - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1. На переконання позивача, складаючи такий висновок, відповідач дів в порушення інтересів вказаної дитини, так як для вирішення такого питання не було повідомлено захисника ОСОБА_1 - його батька (дідуся малолітньої дитини), визначене місце проживання не відповідає санітарним нормам, без отримання згоди інших мешканців в місці проживання матері на таке їх спільне проживання із дитиною, не з'ясував стан здоров'я зазначених співмешканців, що в свою чергу не гарантує безпеку малолітньої. Позивач і його представник не заперечують щодо спільного проживання ОСОБА_3 із матір'ю ОСОБА_2, втім не за адресою АДРЕСА_1 з членами родини матері, а в іншому місці, у зв'язку з чим позивач як батько готовий взяти на себе відповідні витрати.
Враховуючи вищенаведені обставини, з метою захисту своїх прав та інтересів, а також з метою захисту прав та інтересів ОСОБА_3, позивач звернулась до суду.
Відповідно до приписів пункту 4 частини 1 статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі по тексту також - КАС України), суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, чи належить позовну заяву розглядати за правилами адміністративного судочинства і чи подано позовну заяву з дотриманням правил підсудності.
Статтею 2 КАС України визначено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно із пунктами 1 та 2 статті 4 КАС України адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір; публічно-правовий спір - спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
Статтею 19 КАС України визначено перелік справ, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Так, згідно із пунктом 1 частини 1 вказаної статті, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
З огляду на вищенаведені приписи, суд може зробити висновок про те, що Кодексом адміністративного судочинства України регламентовано порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів, а лише тих, що виникають у результаті здійснення суб'єктом владних повноважень управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів.
Правовий статус органів опіки та піклування в чинному законодавстві знаходить своє відображення через завдання та функції, покладенні на цей інститут, які визначено, зокрема, главою 6 Цивільного кодексу України, главою 19 Сімейного кодексу України, Правилами опіки та піклування, затверджених спільним наказом Державного комітету України у справах сім'ї та молоді, Міністерства освіти України, Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства праці та соціальної політики України від 26 травня 1999 року за №34/166/131/88 (надалі по тексту також - Правила №34/166/131/88), Порядком провадження органами опіки та піклування діяльності, пов'язаної із захистом прав дитини, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 24 вересня 2008 року за №866 (надалі по тексту також - Порядок №866).
Згідно із пунктом 3 Порядку №866 органами опіки та піклування є районні, районні у мм. Києві та Севастополі держадміністрації, виконавчі органи міських, районних у містах, сільських, селищних рад, у тому числі об'єднаних територіальних громад, які відповідно до законодавства провадять діяльність з надання статусу дитини-сироти та дитини, позбавленої батьківського піклування, влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, встановлення опіки та піклування над дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування, із захисту особистих, майнових та житлових прав дітей.
Безпосереднє ведення справ та координація діяльності стосовно захисту прав дітей, зокрема дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, покладаються на служби у справах дітей районних, районних у мм. Києві та Севастополі держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад, сільських, селищних рад об'єднаних територіальних громад.
Так, із матеріалів позовної заяви слідує, що у зв'язку із надходженням від Снятинського районного суду Івано-Франківської області копії позовної від жителя с. Балинці Снятинського району ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_3, до жителя с. Любківці Снятинського району ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_5, про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дитини ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, з матір'ю.
Снятинською районною державною адміністрацією Івано-Франківської області як відповідним територіальним органом опіки та піклування на підставі матеріалів Служби у справах дітей райдержадміністрації 24 квітня 2018 року складено висновок №99/0/01-26/16 про визначення місця проживання малолітньої дитини ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, згідно якого орган опіки та піклування повважав за доцільне визначити місце проживання останньої біля матері ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_3.
За змістом частини 4 статті 29 Цивільного кодексу України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.
Відповідно до статті 160 Сімейного кодексу України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини.
Згідно з частиною 1 статті 161 Сімейного кодексу України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.
За приписами частин 4-6 статті 19 Сімейного кодексу України при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки та піклування.
Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
Абзацом 8 пункту 72 Порядку №866 передбачено, що служба у справах дітей складає висновок про визначення місця проживання дитини і подає його органу опіки та піклування для прийняття відповідного рішення, що відповідає частині 5 статті 19 Сімейного кодексу України.
Статтею 56 Цивільного кодексу України як і пунктом 3 Порядку №866 визначено, що органами опіки та піклування є районні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, виконавчі органи міських, районних у містах, сільських, селищних рад. Права та обов'язки органів, на які покладено здійснення опіки та піклування, щодо забезпечення прав та інтересів фізичних осіб, які потребують опіки та піклування, встановлюються законом та іншими нормативно-правовими актами.
Згідно частини 2 статті 79 Цивільного кодексу України рішення органу опіки та піклування може бути оскаржено до відповідного органу, якому підпорядкований орган опіки та піклування, або до суду.
Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина 1 статті 19 Цивільного процесуального кодексу України).
Таким чином, враховуючи те, що оскаржуваний висновок складений відповідним органом опіки та піклування на реалізацію саме положень Сімейного кодексу України для вирішення у Снятинському районному суді Івано-Франківської області питання визначення місця проживання малолітньої дитини з одним із подружжя при розгляді справи про розірвання шлюбу, суд вважає, що такий висновок відповідача не є рішенням суб'єкта владних повноважень, яке підлягає оскарженню, відповідно до правил, встановлених КАС України.
У спірних випадку Снятинська районна державна адміністрація Івано-Франківської області як орган опіки та піклування хоч і є суб'єктом владних повноважень, втім здійснив владну управлінську функцію саме на забезпечення правовідносин приватно-правового характеру.
Вказане свідчить про наявність у цій справі приватного інтересу, пов'язаного із потребами ОСОБА_1, які виникають безпосередньо із сімейних правовідносин, що в свою чергу, в силу вимог частини 2 статті 79 Цивільного кодексу України, частини 1 статті 19 Цивільного процесуального кодексу України, виключає можливість розгляду даної позовної заяви у порядку адміністративного судочинства.
Суд зауважує, що визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Натомість однією з визначальних ознак приватноправових відносин є наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
Публічно-правовий спір має свою особливість суб'єктного складу - участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сам по собі цей факт не дає підстав ототожнювати із публічно-правовим та відносити до справи адміністративної юрисдикції будь-який спір за участю суб'єкта владних повноважень.
З огляду на це, неправильним є формальне застосування пункту 1 частини першої статті 19 КАС України та поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що позовні вимоги звернуті до суб'єкта владних повноважень як відповідача.
Таким чином, аналіз статті 19 Цивільного процесуального кодексу України та статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України дає підстави для висновку, що при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі не достатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер спірних правовідносин, із яких виник спір.
Аналогічні висновки викладені в постанові Верховного Суду України від 14 грудня 2016 року №6-2554цс16.
Слід відзначити, що суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (надалі по тексту також - Конвенція).
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
У рішенні Європейського суду з прав людини (надалі по тексту також - Суд) від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" (заяви №№ 29458/04, 29465/04) зазначено, що відповідно до прецедентної практики Суду, термін "встановленим законом" у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, "що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом" (рішення у справі "Занд проти Австрії" (Zand v. Austria), заява № 7360/76). У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. <…> фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках Суд дійшов висновку, що не може вважатися судом, "встановленим законом", національний суд, що не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом.
Як зазначив суд вище, частиною 1 статті 19 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, серед іншого, з цивільних і сімейних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Враховуючи вищезазначене, суд дійшов висновку про те, що справа за вказаною позовною заявою ОСОБА_1, зважаючи на місце його проживання і знаходження відповідачів, підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства Снятинським районним судом Івано-Франківської області.
Згідно із пунктом 1 частини 1 статті 170 КАС України, суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Враховуючи наведене, керуючись статтями 170, 243, 248, 256, 295, 297, підпункту 15.5 пункту 15 частини 1 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Відмовити ОСОБА_1 в повному обсязі у відкритті провадження в адміністративній справі за позовом до Снятинської районної державної адміністрації Івано-Франківської області, ОСОБА_2 про скасування висновку органу опіки і піклування №99/0/01-26/16 від 24 квітня 2018 року "Про визначення місця проживання малолітньої дитини ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1." та зобов'язання скласти новий висновок з урахуванням вимог законодавства і фактичних обставин.
Роз'яснити ОСОБА_1, що даний спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Копію цієї ухвали, разом з позовною заявою та усіма доданими до неї матеріалами, невідкладно надіслати особі, яка подала позовну заяву.
Ухвала може бути оскаржена в апеляційному порядку.
Апеляційна скарга подається до Львівського апеляційного адміністративного суду через Івано-Франківський окружний адміністративний суд протягом п'ятнадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому ухвала суду не була вручена у день її складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.
Ухвала суду набирає законної сили з моменту її підписання суддею.
Суддя /підпис/ Чуприна О.В.