Постанова
Іменем України
14 березня 2018 року
м. Київ
справа № 509/3200/13-ц
провадження № 61-2168 св 18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Білоконь О. В., Гулька Б. І., Синельникова Є. В., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
представник - ОСОБА_2,
відповідач - ОСОБА_3,
представник - ОСОБА_4,
позивач - ОСОБА_3,
відповідач - ОСОБА_1,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 28 березня 2016 року у складі судді Куркана М. М. та рішення апеляційного суду Одеської області від 02 листопада 2016 року у складі колегії суддів: Громіка Р. Д., Панасенкова В. О., Парапана В. Ф.,
У липні 2013 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 про поділ спільного сумісного майна подружжя.
Позовна заява мотивована тим, що за час перебування у шлюбі подружжя придбало таке майно: однокімнатну квартиру АДРЕСА_1, житловий будинок з господарчими спорудами АДРЕСА_3 та автомобіль «Toyota Camry», 1992 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1.
У листопаді 2015 року ОСОБА_1 подала до суду заяву про уточнення позовних вимог, у якій просила виділити їй у власність 1/2 частини зазначеного майна.
У грудні 2013 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зустрічним позовом про визнання майна таким, що є його особистою приватною власністю.
Зустрічний позов мотивовано тим, що спірний житловий будинок було придбано ним у 2009 році за власні кошти, отримані від Міністерства внутрішніх справ України (далі - МВС України) при виході на пенсію, а спірну квартиру - також за його власні кошти, отримані від продажу належної йому квартири у м. Дніпропетровську.
Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 28 березня 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено. Розділено набуте сторонами під час шлюбу майно, а саме: квартиру АДРЕСА_5, житловий будинок з господарчими спорудами АДРЕСА_3 автомобіль «Toyota Camry», 1992 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1; виділено у власність ОСОБА_1 1/2 частини квартири АДРЕСА_5 1/2 частини житлового будинку з господарчими спорудами АДРЕСА_3 1/2 частини автомобілля «Toyota Camry», 1992 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, та виділено у власність ОСОБА_3 1/2 частини квартири АДРЕСА_5 1/2 частини житлового будинку з господарчими спорудами АДРЕСА_3 1/2 частини автомобіля «Toyota Camry», 1992 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1.
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання майна таким, що є його особистою приватною власністю, відмовлено.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Ухвалюючи рішення про задоволення первісного позову ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що зазначене вище майно набуте подружжям за час шлюбу, тому є їхньою спільною сумісною власністю і підлягає поділу шляхом виділу кожному з подружжя по 1/2 ідеальної частки.
Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем за зустрічним позовом не доведено, що спірний будинок придбано ним за його особисті кошти, якими є виплачена йому Міністерством внутрішніх справ України в липні 2009 року при звільненні одноразова грошова допомога на оздоровлення та за особливості його роботи в сумі 70 389 грн; спірна квартира придбана ним за кошти, виручені від продажу квартири в м. Дніпропетровськ, яка належала особисто йому на праві власності, яку він продав у липні 2011 року; спірні будинок та квартира були придбані вже тоді, коли він та його колишня дружина однією сім'єю не мешкали, оскільки вказані доводи повністю спростовуються письмовими матеріалами справи, зокрема нотаріально посвідченими заявами ОСОБА_1, з яких слідує, що вона як дружина ОСОБА_3 давала останньому згоду на придбання спірної квартири за сумісні кошти в період знаходження в зареєстрованому шлюбі та те, що квартира буде знаходитись у спільній сумісній власності її та чоловіка.
Рішенням апеляційного суду Одеської області від 02 листопада 2016 року рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 28 березня 2016 року змінено в частині поділу автомобіля. В іншій частині рішення суду залишено без змін.
Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині виділення у власність ОСОБА_3 автомобіля з одночасною компенсацію останнім вартості 1/2 частки цього автомобіля на користь ОСОБА_1, апеляційний суд виходив із того, що при прийняті рішення районним судом не було враховано згоду подружжя на поділ автомобіля шляхом виділення його ОСОБА_3 та отримання компенсації за 1/2 частки цього автомобіля ОСОБА_1, а також те, що в іншому випадку сторони будуть вимушені знову звертатись до суду з вимогами щодо права користування цим автомобілем.
У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2016 року, ОСОБА_3 просить скасувати рішення суду першої інстанції у повному обсязі, рішення апеляційної інстанції скасувати частково, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій у порушення вимог статті 57 СК України помилково вважали спірне нерухоме майно спільною сумісною власністю подружжя, оскільки квартира АДРЕСА_2, від продажу якої він отримав кошти на купівлю в подальшому нерухомості, набута ОСОБА_3 у власність шляхом приватизації, а тому в силу положень пункту 4 частини першої статті 57 СК України не є об'єктом права смільної сумісної власності; будинок АДРЕСА_3 було ним придбано за особисті кошти, отримані у 2009 році у вигляді одноразової грошової допомоги на оздоровлення в розмірі 70 389 грн після виходу на пенсію після служби у органах МВС. Наявна нотаріально посвідчена заява ОСОБА_1 як другого з подружжя про згоду на придбання житла за спільні кошти подружжя свідчить лише про формальне дотримання вимог законодавства під час вчинення ОСОБА_3 правочину, оскільки сторони у справі на момент укладення договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі, хоча сімейні відносини між ними фактично припинилися у 2008 році, що встановлено рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 14 жовтня 2013 року (яким шлюб між ними розірвано). Суди попередніх інстанцій не взяли до уваги наявні в матеріалах справи докази щодо його постійного проживання з 2009 року в с. Тростянчик Тростянецького району Вінницької області та помилково вважали його реєстрацію за місцем проживання та реєстрації дружини, як одну з підстав підтримання подружніх відносин з ОСОБА_1
24 січня 2017 року суддею Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження в указаній справі.
У відзиві на касаційну скаргу, поданому у лютому 2017 року ОСОБА_1, вказується, що кошти, отримані ОСОБА_3 у липні 2009 року у розмірі 70 389 грн, є обов'язковою одноразовою грошовою допомогою всім особам, які на підставі Закону України від 09 квітня 1992 року «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» мають право на пенсію за цим законом, та не є коштами, виділеними на оздоровлення ОСОБА_3, як зазначено ним у касаційній скарзі. Враховуючи правову природу вказаних коштів, вони, відповідно до положень статті 61 СК України є об'єктом права спільної сумісної власності. Доводи касаційної скарги щодо фактичного припинення шлюбних відносин у 2008 році суперечать фактичним обставинам справи та спростовуються її матеріалами, оскільки до 2013 року сторони у справі мали спільне місце реєстрації, незважаючи на наявність у ОСОБА_3 іншого житла, а його твердження про встановлені судом обставини того, що сторони припинили проживати разом з 2008 року, ґрунтуються на цитуванні окремої частини позовної заяви ОСОБА_1 від 2013 року про розірвання шлюбу та суперечать її дійсному змісту.
Статтею 388 ЦПК України, в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-7111 «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Пунктом 4 частини першої Розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
17 січня 2018 року вказану справу передано до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2018 року справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_5 про визнання частки у спільному майні подружжя та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання майна таким, що є особистою приватною власністю одного з подружжя, призначено до судового розгляду.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Згідно з вимогами частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати та вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Судами встановлено, що з 04 березня 1995 року по 14 жовтня 2013 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі (а. с. 7 т. 1).
У період шлюбу сторони набули у спільну сумісну власність таке майно: автомобіль «Toyota Camry», 1992 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1
(а. с. 37 т. 1), квартиру АДРЕСА_1 (а. с. 35 т. 1), та житловий будинок з господарчими спорудами АДРЕСА_3 (а. с. 36 т. 1).
Згідно з частиною першою статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя.
За змістом статей 3, 60, 63, 70, 74 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. У разі поділу такого майна, частки майна дружини та чоловіка є рівними.
Відповідно до правової позиції, висловленої Верховним Судом України в постанові від 24 травня 2017 року в справі № 6-843цс17, конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
За правилами пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Таким чином, сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя. У тому разі, якщо майно набувається у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, то воно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.
Зазначені висновки відповідають правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року в справі за № 6-2641цс15.
Відповідно до частини шостої статті 57 СК України суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.
У пункті 30 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» зазначено, що якщо за час окремого проживання подружжя після фактичного припинення шлюбних відносин спільне майно його членами не придбавалося, суд відповідно до частини шостої статті 57 СК України може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте кожним з них за цей період та за вказаних обставин, і провести поділ тільки того майна, що було їхньою спільною власністю до настання таких обставин.
Звертаючись до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання майна особистою приватною власністю, ОСОБА_3 указував на те, що спірне нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА_1 та житловий будинок з господарчими спорудами АДРЕСА_3 ним набуто за його особисті кошти, отримані від продажу приватизованої ним квартири у м. Дніпропетровську (свідоцтво про право власності на а. с. 59, 60 т. 1), а також грошову допомогу у розмірі 70 389 грн у зв'язку зі звільненням з органів внутрішніх справ виплачену йому у липні 2009 року.
Колегія суддів звертає увагу на те, що положення пункту 4 частини першої статті 57 СК України, відповідно до якого особистою приватною власністю дружини, чоловіка є житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», на яке посилається заявник у касаційній скарзі, у редакції СК України на момент приватизації квартири АДРЕСА_4 не набуло чинності, а тому доводи касаційної скарги в цій частині не беруться до уваги.
Крім того, ОСОБА_3 не заперечував того, що у вказаній квартирі він із сім'єю проживали з 2005 року по 2007 рік, у зв'язку з перебуванням його на службі.
Також колегія суддів не може погодитися з доводами касаційної скарги про те, що отримані ОСОБА_3 кошти у вигляді виплаченої одноразової грошової допомоги у розмірі 70 389 грн є його особистою приватною власністю, а тому придбане за них майно не підлягає поділу, оскільки не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя.
Відповідно до частини другої статті 61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя.
Посилання заявника у касаційній скарзі на те, що вказані кошти призначені на його оздоровлення, а тому є його особистою власністю, не ґрунтуються на чинному законодавстві України та спростовуються матеріалами справи.
Статтею 9 Закону України від 09 квітня 1992 № 2262 «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» встановлено, що особам рядового, сержантського, старшинського та офіцерського складу та деяким іншим особам, які мають право на пенсію за цим Законом та звільняються зі служби за віком, станом здоров'я чи у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, закінченням строку контракту, систематичним невиконанням умов контракту командуванням, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.
Відповідно до довідки управління фінансового забезпечення та бухгалтерського обліку головного управління МВС України в Одеській області від 23 вересня 2013 року № 14/3-Ф-125 ОСОБА_3 в липні 2009 року відповідно до вимог статті 9 Закону України від 09 квітня 1992 № 2262 «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» виплачено одноразову грошову допомогу при звільненні з органів внутрішніх справ в розмірі 50 % місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби в сумі 70 389 грн (а. с. 65 т. 1).
Отже, аналізуючи вказані вище положення, колегія суддів дійшла висновку, що правова природа цих коштів визначає їх як об'єкт права спільної сумісної власності.
Таким чином, встановивши, що спірне нерухоме майно була придбано під час перебування сторін у шлюбі, а ОСОБА_3 не спростував презумпцію спільності майна подружжя, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов правильного висновку про задоволення позову ОСОБА_1 і поділ спільного майна подружжя та про відмову ОСОБА_3 у позові про визнання майна особистою приватною власністю.
Інші доводи касаційної скарги (неврахування показань свідків, довідки сільради про підтвердження місця проживання) правового значення для вирішення спору не мають та на законність судових рішень в частині розподілу майна та відмови у визнанні цього майна особистою приватною власністю не впливають, оскільки зводяться до переоцінки доказів.
В частині розподілу автомобіля шляхом виділення його ОСОБА_3 з компенсацією ним ОСОБА_1 відповідної частки вказаного майна рішення заявником не оскаржується, а тому відповідно до статті 400 ЦПК України колегією суддів не переглядається.
Відповідно до положень статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Колегія суддів вважає, що судові рішення в оскаржуваній частині є законними і обґрунтованими, судами додержано вимоги матеріального і процесуального права, а тому ці рішення відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
Рішення апеляційного суду Одеської області від 02 листопада 2016 року та рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 28 березня 2016 року в його незміненій частині залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді: О. В. Білоконь
Б. І. Гулько
Є. В. Синельников
Ю. В. Черняк