вул. Шолуденка, буд. 1, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@kia.arbitr.gov.ua
"13" березня 2018 р. Справа№ 910/19198/17
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Андрієнка В.В.
суддів: Власова Ю.Л.
Буравльова С.І.
за участю секретаря судового засідання: Добрицької В.С.
учасники справи:
від позивача: Панасюк І.В.
від відповідача: Каракоця О.Р.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Сільськогосподарського виробничого кооперативу "Хильківський"
на рішення Господарського суду міста Києва від 12.12.2017
у справі №910/19198/17 (суддя Ярмак О.М.)
за позовом Сільськогосподарського виробничого кооперативу "Хильківський"
до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк"
про визнання договору недійсним
Сільськогосподарський виробничий кооператив "Хильківський" звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" про визнання недійсним пункту 2.4. договору фінансового лізингу №DNH2LOI03530 від 23.05.2013.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 12.12.2017 у справі №910/19198/17 в задоволенні позову відмовлено повністю.
Не погоджуючись з прийнятим рішенням, Сільськогосподарський виробничий кооператив "Хильківський" звернувся до суду з апеляційною скаргою відповідно до якої просить скасувати повністю рішення Господарського суду міста Києва від 12.12.2017 у справі №910/19198/17 та прийняти нове рішення, яким визнати недійсним пункт 2.4. договору фінансового лізингу №DNH2LOI03530 від 23.05.2013. Стягнути з Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" на користь Сільськогосподарського виробничого кооперативу "Хильківський" судовий збір.
Зокрема скаржник зазначав, що рішення Господарського суду міста Києва від 12.12.2017 у справі № 910/19198/17 вважає незаконним та необґрунтованим у зв'язку із неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, невідповідністю висновків суду першої інстанції обставинам справи, що в сукупності є підставою для скасування такого судового рішення. При цьому скаржник зазначав, що пунктом 2.4 Договору визначено, що Лізингоодержувач сплачує Банку на розрахунковий рахунок, зазначений у п. 1.5. цього Договору, згідно Додатку № 2, також винагороду за користування майном у розмірі (згідно наведеної формули) складовими якої є: числове значення фіксованої процентної ставки згідно цього договору(п.2.3.2), 360 днів у році як базис днів у році для розрахунку процентів, офіційний курс української гривні до долару США на день розрахунку, порядкові номери, різниця між сумою лізингу за договором та сумою погашення заборгованості за визначену дату, що відповідає порядковому номеру дня «Г», суму погашених процентів «Р» за визначену дату, що відповідає порядковому номеру дня «Г», офіційний курс гривні до долара на визначену дату, що відповідає порядковому номеру дня «Г», вхідне сальдо на день розрахунку. Отже, по своїй суті це і є винагорода за користування майном протягом усього часу користування, а не тільки за отримання майна в лізинг, бо в такому разі це мав би бути одноразовий платіж. При цьому, зазначене підтверджується матеріалами справи, а саме Договором, що спростовує помилковий висновок Господарського суду міста Києва про те, що твердження позивача, що умови пунктів 2.4 та 2.3.2 Договору свідчать про отримання однієї і тієї ж винагороди Банком у подвійному розмірі не підтверджено позивачем належними засобами доказування.
Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18.01.2018 апеляційну скаргу Сільськогосподарського виробничого кооперативу "Хильківський" на рішення Господарського суду м. Києва 12.12.2017 у справі №910/19198/17 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючого судді (судді-доповідача) Андрієнко В.В., судді Власов Ю.Л., Буравльов С.І.
Ухвалами Київського апеляційного господарського суду від 19.01.2018 відкрито апеляційне провадження у справі №910/19198/17 та призначено до розгляду апеляційну скаргу Сільськогосподарського виробничого кооперативу "Хильківський" на 13.02.2018.
12.02.2018 до відділу забезпечення автоматизованого розподілу, контролю та моніторингу виконання документів (прийом документів) Київського апеляційного господарського суду від скаржника надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.
В судове засідання, яке відбулось 13.02.2018 не з'явився представник позивача. Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 13.02.2018 розгляд справи було відкладено на 13.03.2018.
13.03.2018 з'явились всі представники учасників справи.
Відповідно до ч. 1 ст. 270 ГПК України, у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у цій главі.
Частиною 7 вказаної статті передбачено, що закінчивши з'ясування обставин і перевірку їх доказами, суд апеляційної інстанції надає учасникам справи можливість виступити у судових дебатах у такій самій послідовності, в якій вони давали пояснення.
Отже, враховуючи вищенаведене, головуючим суддею, з дотриманням норм процесуального права, було оголошено про судові дебати. Представник позивача підтримав доводи наведені в апеляційній скарзі, з обґрунтуваннями, які були викладені в ній, та просив суд скасувати рішення Господарського суду м. Києва від 12.12.2017 та задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Представник відповідача, заперечував щодо доводів наведених в апеляційній скарзі, з обґрунтуванням, які були викладені у письмовому відзиві на апеляційну скаргу, представник позивача наполягав на законності рішення суду першої інстанції, та просив суд залишити його в силі, з огляду на його законність та обґрунтованість
Відповідно до частини 9 ст. 270 ГПК України, після закінчення дебатів суд виходить до нарадчої кімнати.
Отже, після проведення колегією суддів наради, головуючий суддя оголосив вступну та резолютивну частини постанови у даній справі, якою апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Даванті" залишено без змін, а рішення Господарського суду м. Києва від 10.10.2017 без змін.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст . 275 ГПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Статтею 276 ГПК України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Як вбачається з матеріалів справи, 23.05.2013 між Сільськогосподарським виробничим кооперативом "Хильківський" як лізингоодержувачем та Публічним акціонерним товариством Комерційний банк "ПриватБанк" як банком, було укладено договір фінансового лізингу №DNH2LOI03530, відповідно за умовами якого банк здійснює придбання у власність у Товариства з обмеженою власністю з іноземними інвестиціями "Новофарм", юридична адреса якого: 51233, Дніпропетровська обл., Новомосковський р-н, с. Кільчень, вул. Привокзальна, буд. 1 код ЄДРПОУ 31040792 (продавець), а потім передає лізиногоодержувачу, а лізингоодержувач приймає від банка у платне користування, а після виплати всієї суми лізингових платежів у власність, визначених даним договором строки, на умовах фінансового лізингу майно по специфікації, наданої у Додатку №1 до даного Договору.
У відповідності до п. 1.2 Договору вартість майна становить 1 948 783, 67 грн, ПДВ 389 756, 73 грн, усього до оплати 2 338 540, 40 грн.
Відповідно до акту прийому майна на відповідне зберігання, що є додатком №5 до договору банк передав, а лізингоодержувач прийняв майно: трактор CASE IH FARMALL110JX вартістю 367 934, 40 грн, культиватор CASE TIGER Mate 4012, 34 Y новий 2012 г/в вартістю 464 151, 00 грн, трактор CASE Magnum MX 340, новий 2012 г.в., вартістю 1 506 455, 00 грн.
Пунктом 2.2 до Договору сторони погодили розмір, структуру, строки сплати лізингових платежів, які встановлюються графіком внесення лізингових платежів, визначеним у додатку №2, що є невід'ємною частиною даного договору фінансового лізингу.
Згідно графіку лізингових платежів сторони визначили платежі, які складаються із платежу №1 на дату оформлення договору, що включає винагороду за відкриття рахунку №20710050000134 (оренда) у розмірі 100 грн та одноразову винагороду згідно п. 2.3.3 у розмірі 0 % від вартості майна та щомісячні платежі, що містять у собі: суми у рахунок викупу майна, винагороду згідно п.2.3.2 договору.
24.12.2014 сторонами було укладено додаткову угоду №2 до договору фінансового лізингу, згідно з якою сторони вирішили розірвати договір фінансового лізингу №DNH2LOI03530 від 23.05.2013, припинивши правовідносини за фінансовим лізингом по відношенню до майна у вигляді трактору CASE Magnum MX 240, 2012 року випуску.
Як вбачається з додаткової угоди, пункт 1.2 договору сторони виклали в наступній редакції: Вартість майна становить 693 404, 50 грн.
Пункт 2.1 Договору: Загальна сума цього Договору становить 832 085, 40 грн, що дорівнює загальній вартості лізингових платежів у частині, що йде на викуп вартості переданого майна в лізинг.
Викласти Додаток №1 та Додаток №2 в новій редакції.
Згідно п. 10 Додаткова угода вступає в силу з моменту її підписання сторонами та скріплення печатками сторін.
Пунктом 2.4 Договору визначено, що лізингоодержувач сплачує банку на рахунок, відкритий згідно п. 1.5 цього договору, згідно графіку внесення лізингових платежів, зазначеному у додатку №2, також винагороду за користування майном у розмірі, згідно нижченаведеної формули, яка наведене в Договорі.
Як вбачається з довідки про стан позичкової заборгованості від 19.10.2017, станом на дату довідки заборгованість позивача перед відповідачем становила 4702646,02 грн, згідно з п. 2.4 Договору фінансового лізингу, однак позивач в позовній заяві та апеляційній скарзі зазначав, що вказаний пункт договору не відповідає та суперечить положенням ч. 2 ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг", ст.ст.3, 69, 509, 627 Цивільного кодексу України, чим ставить сторони у нерівні умови та обтяжують фінансовий стан лізингоодержувача.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 Цивільного кодексу України).
За приписом ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
Пунктом 2.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" №11 від 29.05.2013 визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.
Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.
За змістом постанови пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" №9 від 06.11.2009 відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання угоди недійсною повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.
Так, згідно з частиною першою статті 509 Цивільного кодексу України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Частинами 1, 3, 5 ст. 626 Цивільного кодексу України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом, або не випливає із суті договору.
Як зазначено частиною 1 статті 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства.
Відповідно до ст.217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.
Отже, як було встановлено судом, укладений між сторонами договір за своєю правовою природою є договором фінансового лізингу.
Відповідно до п. 2 ст. 1 Закону України "Про фінансовий лізинг", за договором фінансового лізингу (далі - договір лізингу) лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).
Положеннями ст. 292 ГК України встановлено, що лізинг - це господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів. Правове регулювання лізингу здійснюється відповідно до цього Кодексу та інших законів.
У відповідності до вимог ст. 806 ЦК України, законодавець визначив, що за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).
Частиною першою статті 180 Господарського кодексу України встановлено, що зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, які погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.
Отже, як вбачається з матеріалів справи, зокрема Договору, оспорюваним пунктом 2.4 договору фінансового лізингу передбачено порядок розрахунку та умови сплати винагороди банку за користування майном.
Відповідно до п.2.3.2 встановлено обов'язок лізингоодержувача сплатити банку винагороду за отримане в лізинг майно у розмірі 10% річних від суми залишку невиплаченої вартості майна, виходячи з фактичної кількості днів користування майном, і 360 днів у році, на дату сплати чергового лізингового платежів, зазначеному в додатку №2, що є невід'ємною частиною даного договору фінансового лізингу.
Як зазначав позивач (апелянт), що умови п.3.2.3 та 2.4 Договору передбачають подвійну сплату одного й того ж самого платежу - винагороди за користування майном, а плата за отримання майна враховує і суму не сплаченого залишку, і фактичну кількість днів користування майном, і 360 днів у році на дату сплати чергового лізингового платежу.
Умови договору щодо сплати платежів, у т.ч. винагороди банку за користування майном та винагороди банку за отримане в лізинг майно не суперечать ст.6 ЦК України, на яку посилається апелянт, та якою визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст.627 ЦК України). Свобода договору означає можливість сторін вільно визначати зміст договору, який вони укладають і формувати його конкретні умови.
Також, в своїй апеляційній скарзі позивач зазначав, що п.2.4 договору не відповідає ч. 2 ст.16 Закону України "Про фінансовий лізинг", однак судом вказані доводи не приймаються у зв'язку з їх необґрунтованістю, виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг", сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором.
Частино 2 вказаної статті визначено, що лізингові платежі можуть включати: суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсотків за кредитом; інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.
Враховуючи вищенаведене суд дійшов висновку, що погоджені сторонами умови договору щодо формування ціни договору не суперечать нормам законодавства, на які посилається позивач (апелянт).
Таким чином, колегія суддів встановила, що обставини, на які посилається скаржник - Сільськогосподарського виробничого кооперативу "Хильківський", в розумінні статті 86 ГПК України, не можуть бути підставою для зміни або скасування рішення Господарського суду міста Києва від 12.12.2017 у справі №910/19198/17, тому апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Враховуючи наведене, рішення Господарського суду міста Києва від 12.12.2017 у справі №910/19198/17 відповідає матеріалам справи, є законним та обґрунтованим, підстави, передбачені ст.ст. 277-278 ГПК України для його скасування, відсутні.
Судові витрати, згідно до ст. 129 ГПК України покласти на Сільськогосподарський виробничий кооператив "Хильківський".
Керуючись ст. 129, 267-285 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд
1. Апеляційну скаргу Сільськогосподарського виробничого кооперативу "Хильківський" залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 12.12.2017 у справі №910/19198/17 залишити без змін.
3. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.
4. Касаційна скарга на судове рішення подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, що оскаржується, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
5. Повернути до Господарського суду міста Києва матеріали справи №910/19198/17.
Повний текст постанови складено та підписано 20.03.2018.
Головуючий суддя В.В. Андрієнко
Судді Ю.Л. Власов
С.І. Буравльов