33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59
12 березня 2018 року Справа № 906/1394/15
Рівненський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Бучинська Г.Б., суддя Василишин А.Р. , суддя Олексюк Г.Є.
секретар судового засідання Максютинська Д.В
за участю представників сторін
представник позивача - Орлова О.Г.довіреність № 16, від 21.03.2017р.
представники відповідача - Козловський А.В., посвідчення № 2772/10, від 24.02.2005р.
Дяденчук А.І., посвідчення № 1126, від 11.09.2014р.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "УЛФ-ФІНАНС" на рішення господарського суду Житомирської області, ухваленого 05.12.17р. суддею Кудряшовою Ю.В. о 16.35 у м.Житомирі, повний текст складено 11.12.17р.
у справі № 906/1394/15
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "УЛФ-ФІНАНС"
до відповідача Фізичної особи-підприємця Ковбана Віталія Васильовича
про стягнення 2 382 008,58 грн.
Товариство з обмеженою відповідальністю "УЛФ-Фінанс" (надалі - позивач) звернулося до господарського суду Житомирської області до Фізичної особи-підприємця Ковбана Віталія Васильовича (надалі - відповідач) з позовною заявою (т.1, а.с. 3-6) про стягнення з відповідача 1685813,43 грн. заборгованості, з яких: 1682313,43 грн. - заборгованість зі сплати лізингових платежів, 3500,00 грн. - додаткові витрати на вчинення виконавчого напису нотаріуса.
Під час розгляду справи судом першої інстанції позивачем до суду подано заяву про зміну підстав позову (т. 1, а.с. 90-95), відповідно до якої позивач просить суд стягнути з відповідача 2382008,58 грн. заборгованості по договору фінансового лізингу №2573/02/14-В від 11.02.2014, з яких: 1506823,20 грн. - заборгованість зі сплати лізингових платежів, 290978,40 грн. пеня, 225978,40 грн. - штраф, 358228,38 грн. - збитки за невиконання умов договору та неповернення предмету лізингу.
Рішенням господарського суду Житомирської області від 05 грудня 2017 у справі №906/1394/15 позов задоволено частково, стягнуто з Фізичної особи-підприємця Ковбана Віталія Васильовича на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "УЛФ-Фінанс" 116376,79 грн. заборгованості по сумі валютного коригування, 30431,59 грн. заборгованості по винагороді лізингодавця, а також 2202,13 грн. сплаченого судового збору, в решті позову відмовлено (т.3, а.с. 192-200).
В обґрунтування рішення щодо суми заборгованості суд першої інстанції встановив момент розірвання договору фінансового лізингу 19.05.2015, тим самим визначив період нарахування заборгованості по лізингових платежах по вказану дату. Крім того, судом першої інстанції взято до уваги рішенням господарського суду м. Києва від 17.05.2016 у справі № 910/24949/1, яким визнано недійсною додаткову угоду № 2 до договору фінансового лізингу № 2573/02/14-В від 11.02.2014.
Судом першої інстанції встановлено порушення умов п.2.8 договору, згідно якого всі достроково сплачені лізингові платежі, здійснені без узгодження з лізингодавцем, згідно повинні бути зараховані в рахунок оплати відповідного платежу в день настання строку його оплати згідно з графіком, та вказано, що позивач мав можливість визначити платіж з валютним коригуванням і не створювати штучне прострочення платежів боржника. Відтак позивач порушив умови договору, нарахувавши на таку заборгованість пеню і штраф. Враховуючи вищевказані дії лізингодавця суд прийшов до висновку, що у лізингоотримувача відсутня вина у невчасному виконанні зобов'язань, оскільки в даному випадку зобов'язання не виконувалось внаслідок дій лізингодавця, тому у стягненні пені і штрафу на прострочену заборгованість за вказаний період відмовлено.
Крім того, позивач не довів належними і допустимими доказами, що він міг і повинен був отримати визначені доходи і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток. Також не надав докази в обґрунтування упущеної вигоди, як гарантованого, безумовного і реального доходу.
Також судом зазначено, що наслідком розірвання договору є відсутність у ТОВ "Український лізинговий фонд" обов'язку надати предмет лізингу у майбутньому у власність ФОП Ковбану В.В. і, відповідно, відсутність права вимагати його оплати.
Не погоджуючись із винесеним рішенням суду першої інстанції, позивач звернувся з апеляційною скаргою (т.3, а.с.206-213) до Рівненського апеляційного господарського суду, в якій просить поновити строки апеляційного оскарження, скасувати рішення господарського суду Житомирської області від 05.12.2017 року у даній справі і прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги повністю.
У апеляційній скарзі позивач посилається на те, що оскаржуване рішення ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, при цьому суд неповно встановив усі фактичні обставини, які мають значення для справи та не дослідив і не надав належної оцінки наявним у матеріалах справи доказам, у тому числі додатковим поясненням, що мали суттєве значення, не сприяв повному, об'єктивному та неупередженому її розгляд.
Зокрема, скаржник не погоджується із перерозподілом зарахування переплачених коштів судом першої інстанції на свій розсуд, оскільки це порушує умови пункту 2.9 (останній абзац), згідно якого лізингодавець має право самостійно перерозподілити кошти, отримані від лізингоодержувача в сумі, недостатній для повного виконання зобов'язань за договором. При цьому посилається на те, що сторони, будучи вільними у своєму волевиявленні, закріпили у договорі такий порядок розподілу отриманих коштів.
Апелянт також заперечує щодо застосування під час розгляду справи висновків господарського суду м.Києва щодо моменту розірвання договору, викладених у рішенні за результатами розгляду справи № 910/24949/15 про визнання додаткової угоди недійсною.
Апелянт вказує, що ні господарським судом м.Києва, ні судом першої інстанції у даній справі не враховано те, що додаткова угода №2 була погоджена відповідачем, про що свідчить її оригінальний примірник з підписом відповідача, направлений на електронну адресу лізингодавця та отриманий згодом через пошту. Відправлення Новою поштою було зроблено з м.Миколаїв громадянкою ОСОБА_6, яка є дочкою відповідача, тобто відповідачу було достеменно відомо, ким була підписана додаткова угода №2, але він навмисно вводив суд в оману. Тобто, скаржник вказує, що на час укладення додаткової угоди №2 у відповідача не було підстав вважати її неукладеною, тому після спливу часу і внаслідок невиконання її умов позивачем і направлено лист-відмову № 2552-УПК від 26.08.2016. Відтак, договір фінансового лізингу вважається розірваним з 26.08.2016 року.
Враховуючи вищевикладені обставини, що не враховані судом під час розгляду справи, апелянт наполягає на підставах задоволення позовних вимог, вказаних у позовній заяві.
Автоматизованою системою документообігу суду визначено колегію суддів для розгляду справи № 906/1394/15 у складі: головуючий суддя Бучинська Г.Б., суддя Василишин А.Р., суддя Олексюк Г.Є. (т.3, а.с. 203).
Ухвалою Рівненського апеляційного господарського суду від 09.01.2018 скаржнику поновлено строк апеляційного оскарження, відкрито апеляційне провадження, розгляд апеляційної скарги призначено на 30 січня 2018 р. на 11:00 год. (т.3, а.с. 204-205).
23.01.2018р. на адресу Рівненського апеляційного господарського суду надійшов відзив відповідача на апеляційну скаргу, в якій останній не погоджується із її вимогами та просить залишити її без задоволення. Зокрема, щодо врахування суми курсової різниці зазначає, що дане визначення не передбачено законодавством, як і визначення ціни договору у національній валюті з подальшим автоматичним коригуванням ціни залежно від курсу іноземної валюти. При цьому посилається на статті 533, 524 ЦК України.
Крім того, щодо права суду виходити за межі позовних вимог відповідач зазначає, що посилання апелянта на п.2 ч.1 ст. 237 ГПК України є безпідставним, так як рішення суду ухвалено до вступу нової редакції ГПК в силу, а саме 05.12.2017 року. Крім того, відповідно до діючої на час ухвалення рішення редакції статті 83 ГПК України, господарський суд, приймаючи рішення, має право визнати повністю або в певній частині пов»язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству.
Відповідач, заперечуючи доводи апеляційної скарги щодо розірвання 26.08.2016 договору лізингу, посилається на те, що апелянт проігнорував всі звернення і пропозиції відповідача щодо уточнення сум боргу, в односторонньому порядку розірвав договір листом № 1601-УПК від 15.05.2015.
Щодо доводів та підстав, на які апелянт посилається як на підставу позовних вимог, відповідач у відзиві зазначив, що вказані доводи не мають під собою документального та нормативно-правового підтвердження. Крім того, судом першої інстанції безпідставно відмовлено у проведенні повторної експертизи
Водночас разом із відзивом на апеляційну скаргу відповідачем подано до Рівненського апеляційного господарського суду клопотання про призначення повторної експертизи, яке обґрунтовано тим, що відповідач не погоджується із висновком судово-економічної експертизи №1000/16-25 від 31.07.2017. Зокрема, відповідач посилається на те, що у вступній частині даної експертизи відсутній додаток №3 «Загальні умови договору фінансового лізингу», в якому конкретизуються основні умови надання фінансового лізингу. Тобто даний додаток експертом не досліджувався. Крім того, таблиця 1, в якій узагальнено графік внесення платежів, містить дати, які не відповідають графіку у додатку 1. Також відповідач посилається на ту обставину, що суми лізингових платежів у таблиці 2, визначені на підставі рахунків виставлених позивачем, не відповідають даним тих самих рахунків. На вирішення експертизи просить поставити ті ж самі питання, які ставились перед експертом Житомирського відділення КНДІСЕ.
В судове засідання, яке відбулось 30 січня 2018 року, представник Фізичної особи-підприємця Ковбана Віталія Васильовича не прибув.
Представник Товариства з обмеженою відповідальністю "УЛФ-Фінанс" - Орлова О. Г. в судовому засіданні вказала, що з клопотанням про призначення повторної експертизи у справі № 906/1394/15 не ознайомлена.
Ухвалою Рівненського апеляційного господарського суду від 30.01.2018 в судовому засіданні оголошено перерву до 14 лютого 2018 р. до 11:30 год. (т.3, а.с. 256-257).
06.02.2018 на адресу Рівненського апеляційного господарського суду від апелянта (позивача) надійшло заперечення на клопотання про призначення експертизи (т.4, а.с.1-3), в якому останній вказує, що у вступній частині висновку у переліку документів, що надійшли до Житомирського відділення КНДІСЕ, зазначено договір фінансового лізингу з усіма додатками, в тому числі і додатком №3.
Крім того, у своєму запереченні апелянт посилається на те, що вагомі підстави для призначення судової експертизи відсутні, так як умови договору та чинне законодавство для сплати лізингового платежу не потрібні спеціальні знання.
Також апелянтом на адресу суд направлено відповідь на відзив на апеляційну скаргу (т.4, а.с. 4-5), у якому апелянт звертає увагу вимоги п.8.4 договору, якими передбачено розрахування лізингових платежів із використанням середньозваженого курсу української гривні до долара США. Відтак, апелянт вважає безпідставними доводи відповідача щодо неправомірності застосування коригування валюти.
У судовому засіданні 14.02.2018 представник позивача (апелянт) апеляційну скаргу підтримав у повному обсязі, з підстав, зазначених у ній, надав пояснення по суті справи. Вказав, що після визнання недійсною додаткової угоди №2 відповідачу було надіслано нову вимогу щодо сплати заборгованості та враховано графік платежів по додатковій угоді №1. Тому момент розірвання договору є встановленим із направленням вимоги № № 2552-УПК від 26.08.2016. Щодо отриманої від відповідача переплати, позивач зазначив, що її зарахування проведено на тіло кредиту, так як валютне коригування визначити наперед було неможливо, при цьому позивач керувався пунктом 2.9 договору. Крім того, заперечив щодо задоволення клопотання відповідача про призначення судово-економічної експертизи.
Представник відповідача заперечив вимоги апеляційної скарги з підстав, викладених у відзиві. Вказав, що на даний час позивач не звернувся із вимогою щодо повернення майна та надав пояснення по суті. Крім того, підтримав клопотання про призначення судово-економічної експертизи.
Розглянувши у судовому засіданні клопотання про призначення повторної експертизи, суд вважає його таким, що не підлягає до задоволення, з огляду на наступне.
Відповідно до ч.1 статті 99 Господарського процесуального кодексу України, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: для з'ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставин неможливо; жодною стороною не наданий висновок експерта з цих самих питань або висновки експертів, надані сторонами, викликають обґрунтовані сумніви щодо їх правильності, або за клопотанням учасника справи, мотивованим неможливістю надати експертний висновок у строки, встановлені для подання доказів, з причин, визнаних судом поважними, зокрема через неможливість отримання необхідних для експертизи матеріалів.
Згідно п. 2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики призначення судової експертизи" від 23.03.2012р. № 4 (надалі - Постанова № 4), судова експертиза призначається лише у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення фактичних даних, що входять до предмета доказування, тобто у разі, коли висновок експерта не можуть замінити інші засоби доказування. Якщо наявні у справі докази є взаємно суперечливими, їх оцінку в разі необхідності може бути здійснено господарським судом з призначенням відповідної судової експертизи.
Відповідно до п.15.2 вищевказаної постанови Пленуму, повторна судова експертиза призначається з ініціативи суду або за клопотанням учасників процесу, якщо висновок експерта визнано необґрунтованим чи таким, що суперечить іншим матеріалам справи, або коли він викликає сумнів у його правильності, або за наявності істотного порушення норм, які регламентують порядок призначення і проведення експертизи.
Повторну судову експертизу може бути призначено також, якщо є розходження у висновках кількох експертів і їх неможливо усунути шляхом одержання додаткових пояснень експертів у судовому засіданні. Повторну судову експертизу слід доручати іншому експерту (експертам).
Колегія суддів враховує, що доводи відповідача щодо підстав проведення експертизи зводяться до переоцінки застосування норм законодавства щодо нарахування та сплати платежів.
В ч. 4 ст. 42 ГПК України зазначено, що висновок судового експерта для господарського суду не є обов'язковим і оцінюється господарським судом за правилами, встановленими статтею 43 цього Кодексу.
Дослідивши підстави, викладені у клопотанні скаржника, колегія суддів приходить до висновку про недоцільність призначення експертизи та наявність усіх необхідних доказів для розгляду справи по суті, повторна експертиза призведе до затягування розгляду справти, а відтак заявлене клопотання не підлягає задоволенню.
У судовому засіданні оголошено перерву до 05.03.2018 року до 12.00 год. (т.4, а.с 11-13).
05.03.2018р. в судове засідання з'явилися представники: Товариства з обмеженою відповідальністю "УЛФ-Фінанс"- Орлова О.Г., та представники Фізичної особи-підприємця Ковбана Віталія Васильовича - Козловський А.В. та Дяденчук А.І.
Представник відповідача - Козловський А.В. заявив клопотання про виклик експерта для надання усних пояснень щодо його висновку № 1000/16-25 від 31.07.2017р., вважає його таким, що суперечить іншим матеріалам справи, а тому просить викликати у судове засідання судового експерта Дайнеко О.В. Житомирського відділення КНДІСЕ (м. Житомир, вул. Театральна 17/20 оф.512) для надання усних пояснень щодо його висновку № 1000/16-25 від 31.07.2017р.
Представник позивача, щодо поданого клопотання представником відповідача про виклик експерта для надання усних пояснень, покладається на розсуд суду та заявила усне клопотання про участь в судовому засіданні в режимі відеконференції; проведення відеоконференції просить доручити Київському апеляційному господарському суду (01601 м.Київ, вул.Шолуденка, 1).
Колегією суддів клопотання щодо виклику експерта задоволено на підставі ст..267 ГПК України. Крім того, клопотання щодо проведення судового засідання у порядку відео конференції задоволено.
Ухвалою суду від 05.03.2018 оголошено перерву в судовому засіданні до 12 березня 2018 р. до 16:30 год.
У судове засідання 05.03.2018 року з»явились представники позивача, відповідача та судовий експерт Дайнеко О.В. Житомирського відділення КНДІСЕ .
На запитання відповідача щодо періоду, за який вираховувалися платежі, експерт зазначив, що ним використано умови договору, а саме п. 8.1, 8.2 та визначено платежі на момент укладення договору, період розрахунку та строки оплати визначено у висновку по четвертому питанню. де зокрема зазначено період по сплаті лізингових платежів винагороди, валютного коригування за час з 12.02.2014 по 20.08.2016р.р. Щодо вимог законодавства, якими керувався експерт, ним вказано, що при визначенні валютного коригування взято до уваги умови договору та норми законодавства, зазначені у висновку.
На запитання відповідача щодо наявності зазначення у договорі умови щодо застосування еквіваленту іноземної валюти при розрахунку платежів, експерт повідомив, що у договір лізингу у п.8.4 передбачено розрахування лізингових платежів із використанням середньозваженого курсу української гривні до долара США. Також експертом повідомлено, що ним під час проведення судово-економічної експертизи як підстави для розрахунків використано акти, що складалися позивачем, як основний документ, а також розрахунки сум платежів. Крім того, як підставу для визначення суми валютного коригування експерт зазначив дані офіційного інтернет-порталу Національного банку України.
Щодо правомірності вчинення позивачем дій щодо зарахування переплати, яка склалася на лютий 2015р. у розмірі 289275,90 грн., експерт пояснила, що у відповідності до висновків по п"ятому питанню повнота та черговість зарахування даних коштів не відповідає умовам договору, періоди та суми невідповідності викладені в дослідницькій частині висновку.
Представник позивача (апелянт) апеляційну скаргу підтримав у повному обсязі, з підстав, зазначених у ній, надав пояснення по суті справи. Просив апеляційну скаргу задоволити.
Представник відповідача заперечив вимоги апеляційної скарги з підстав, викладених у відзиві. Просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги.
Відповідно до ч.1 ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши пояснення представника позивача, відповідача, експерта, розглянувши матеріали та обставини справи, апеляційну скаргу, відзив на апеляційну скаргу, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування місцевим господарським судом при винесенні рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Рівненського апеляційного господарського суду дійшла висновку, що в задоволенні апеляційної скарги слід відмовити, а оскаржуване рішення слід залишити без змін, виходячи з наступного.
Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, 11.02.2014 року між фізичною особою-підприємцем ФОП Ковбаном В.В. (Лізингоодержувач) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Український лізинговий фонд" (Лізингодавець) був укладений договір фінансового лізингу № 2573/02/14-В (далі - договір).
Відповідно до п. 1.1 додатку № 3 до договору, за умовами договору лізингодавець набуває у власність і передає на умовах фінансового лізингу в платне володіння і користування з правом викупу майно (далі по тексту предмет лізингу), найменування і характер якого вказані в специфікації (додаток № 2 до договору), а лізингоодержувач зобов'язується прийняти предмет лізингу, оплачувати лізингові платежі, зазначені в графіку внесення лізингових платежів (додаток № 1 до договору, далі - графік платежів), а також інші платежі відповідно до умов даного договору.
Згідно з п. п. 3.1-3.3 та специфікацією (додатку № 2 до договору), предметом лізингу є автомобіль Mercedes-Benz GL 350 BlueTEC, 2013 року випуску, загальна вартість якого становить 1437230,40 грн., в т.ч. ПДВ - 239538,40 грн. (далі - предмет лізингу).
20.02.2014 лізингодавець передав, а лізингоодержувач прийняв предмет лізингу, що підтверджується актом прийому-передачі предмету лізингу до договору фінансового лізингу № 2573/02/14-В від 11.02.2014, копія якого долучена до матеріалів справи.
Пунктом 8.1 договору передбачено, що загальна сума лізингових платежів на дату укладення цього договору становить 1962010,67 грн. та може змінюватись відповідно до загальних умов договору фінансового лізингу.
Згідно п. 2.6 у разі вказівки в п. 8.4. Договору на застосування при визначенні розміру лізингового платежу коригування курсу валют, Сторони погоджуються, що лізингові платежі, які підлягають виплаті згідно зданим Договором, розраховуються з використанням середньозваженого курсу української гривні до долара США на міжбанківському ринку (за офіційними даними НБУ, розміщеними на сайті: http://bank.gov.ua/control/uk/index) за наступною формулою:
Т=То * Кт / Ко, де
Т- поточний лізинговий платіж, який підлягає оплаті в гривнях;
То - поточний лізинговий платіж, зазначений в графі 6 графіка платежів;
Ко - офіційний курс української гривні до долара США на дату укладання договору;
Кт - середньозважений курс української гривні до долара США на міжбанківському ринку, збільшений на 1 (один) відсоток (за офіційними даними НБУ на дату, що передує дню сплати лізингового платежу). При цьому, якщо Кт, збільшений на 1 (один) відсоток, буде менше, ніж Ко, перерахунок не проводиться.
= - знак рівності;
/ - знак ділення;
* - знак множення.
Для погашення вартості предмета лізингу відноситься сума, зазначена в графі 4 Графіка платежів на відповідну дату. Різниця поточного лізингового платежу, розрахованого за правилами цього пункту загальних умов, і суми, що відшкодовує вартість предмета лізингу, вважається комісією лізингодавця.
Згідно п. 2.9 договору при надходженні коштів (лізингових платежів лізингоодержувача сторони узгодили наступну черговість виконання лізингоодержувачем своїх грошових зобов'язань за Договором:
- оплата сум штрафних санкцій (штраф, пеня), які підлягають сплаті за порушення зобов'язань за договором;
- оплата сум компенсації витрат, понесених лізингодавцем та не відшкодованих лізингоодержувачем;
- оплата простроченої заборгованості з нарахованої винагороди лізингодавця;
- оплата простроченої заборгованості з нарахованого лізингового платежу, що відшкодовує вартість предмета лізингу;
- оплата поточної заборгованості з нарахованої винагороди Лізингодавця;
- оплата поточної заборгованості з нарахованого лізингового платежу, що відшкодовує вартість предмета лізингу.
У разі перерахування лізингоодержувачем лізингових платежів за цим договором в сумі, недостатній для повного виконання зобов'язань за договором, та/або з порушенням зазначеної черговості, лізингодавець має право самостійно перерозподілити отримані від лізингоодержувача кошти відповідно до вищевказаної черговості шляхом проведення відповідних бухгалтерських проводок, а лізингоодержувач підтверджує свою згоду на це, підписуючи цей договір.
Згідно п. 2.8 лізингоодержувач має право достроково виплачувати Лізингодавцю лізингові платежі лише за умови узгодження з Лізингодавцем. У цьому разі сторони підписують додаткову угоду і графік платежів, що відображає лізингові платежі і з урахуванням здійсненої дострокової оплати. У будь-якому разі термін користування предметом лізингу це може бути менше одного року.
20.02.2015 сторонами була укладена додаткова угода №2 до договору фінансового лізингу № 2573/02/14-В від 11.02.2014, згідно з п. 1 якої сторони дійшли згоди викласти в наступній редакції пункт 8.1 до договору: "Загальна сума лізингових платежів на дату укладення цього договору 1743399,31 грн., може змінюватись відповідно до загальних умов договору фінансового лізингу".
На виконання умов договору, ФОП Ковбан В.В сплатив Товариству з обмеженою відповідальністю "Український лізинговий фонд" лізингових платежів на загальну суму 1 633 615,20 грн., що підтверджується платіжним дорученням № 6737630 від 11.02.2014, а також квитанціями від 06.03.2014, 15.04.2014, 19.05.2014, 20.06.2014, 18.07.2014, 07.08.2014, 16.09.2014, 22.10.2014, 17.11.2014, 29.12.2014, копії яких долучені до матеріалів справи.
З метою визначення розміру кінцевого платежу у зв'язку з достроковим виконанням договору, лізингоодержувач направив на адресу лізингодавця заяву від 30.03.2015, в якій просив останнього підтвердити отримання останнім грошових коштів, сплачених за договором фінансового лізингу № 2573/02/14-В від 11.02.2014.
Натомість Товариство з обмеженою відповідальністю "Український лізинговий фонд" направило позивачу лист-вимогу № 1489-УПК від 31.03.2015, яким повідомило ФОП Ковбана В.В про наявність в останнього заборгованості перед лізингодавцем у розмірі 2 024 675,73 грн., вимагало сплатити вказану заборгованість та попереджало, що у випадку невиконання лізингоодержувачем зазначених вимог лізингодавець буде змушений відмовитись від договору.
ФОП Ковбан В.В. на вищевказану вимогу направив Товариству з обмеженою відповідальністю "Український лізинговий фонд" відгук від 23.04.2015, у якому зазначив, що заборгованість у розмірі 2024675,73 грн. не підтверджена відповідними документами, просив надати детальний розрахунок та документи на підтвердження розміру вказаної заборгованості, зазначив, що на підставі п. 2.8 договору має намір узгодити з лізингодавцем можливість дострокового виконання зобов'язань за договором фінансового лізингу.
Лізингодавець в свою чергу звернувся до лізингоодержувача з повідомленням про відмову (розірвання) договору фінансового лізингу № 1601-УПК від 15.05.2015, яким повідомив про те, що у зв'язку з порушенням лізингоодержувачем строку виплати чергового лізингового платежу більше ніж на 30 днів, лізингодавець відмовляється від договору фінансового лізингу № 2573/02/14-В від 11.02.2014 та вимагає повернути предмет лізингу.
Лізингодавець 02.06.2015 звернувся до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису нотаріуса.
03.06.2015 приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Голубнича Ольга Василівна вчинила виконавчий напис №855, яким запропонувала лізингоодержувачу повернути шляхом вилучення на користь лізингодавця майно - автомобіль Mercedes-Benz GL 350 BlueTEC, 013 року випуску; шасі № НОМЕР_3; двигун № НОМЕР_1, реєстраційний № НОМЕР_2: зареєстрований органом 8006 від 18.02.2014, вартістю 1437230,40 грн., що передане в користування на підставі договору фінансового лізингу № 2573/02/14-В, укладеного 11.02.2014 та підлягає поверненню за невиплачені лізингові платежі за період з 25.02.2015 по 02.06.2015 в розмірі 1682313,43 грн.
Рішенням суду міста Києва від 11.09.2015 по справі №910/17566/15 було визнано виконавчий напис №855 від 03.06.2015, вчинений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Голубничою Ольгою Василівною, відносно майна, що було передано за договором фінансового лізингу № 2573/02/14-В від 11.02.2014, укладеним між Фізичною особою-підприємцем Ковбаном В.В. та Товариством з обмеженою відповідальністю "Український лізинговий фонд", таким, що не підлягає виконанню.
Під час розгляду справи №910/17566/15 суд дійшов висновку про те, що право вимагати повернення предмету лізингу могло виникнути у відповідача (ТОВ "Український лізинговий фонд" після отримання ФОП Ковбаном В.В. повідомлення про відмову від договору фінансового лізингу № 2573/02/14-В від 11.02.2014 (аналогічна правова позиція міститься у постановах Вищого господарського суду України від 04.10.2011 року по справі 9/61 та від 10.09.2012 року по справі 37/240пн).
Разом з тим, серед документів до наряду нотаріальної справи, на підставі яких було вчинено спірний виконавчий напис, були відсутні документи, які необхідні для вчиненнявиконавчого напису, визначені в п. 8 Переліку документів, за якими стягнення заборгованостіпровадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів. Відтак, нотаріус не встановила момент припинення дії договору фінансового лізингу № 2573/02/14-В від 11.02.2014 та не переконалась у тому, що ТОВ "Український лізинговий фонд" на момент звернення із заявою про вчинення виконавчого напису має право вимагати від ФОП Ковбана В.В. повернення предмета лізингу.
Рішенням у справі №910/24949/15 за позовом ФОП Ковбан В.В. до TOB «Український лізинговий фонд» про визнання додаткової угоди №2 від 20.02.2015 до Договору фінансового лізингу №2573/02/14-В від 11.02.2014 недійсною, позовні вимоги задоволені повністю, Додаткову угоду № 2 до Договору фінансового лізингу №2573/02/14-8 від 11.02.2014 визнано недійсною (рішення набрало законної сили).
Колегія суддів, дослідивши матеріали справи та заслухавши пояснення сторін, вважає за необхідне зазначити наступне.
Згідно ст.11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки, й серед підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, передбачає договори та інші правочини.
Відповідно до п.1 ст.12 ЦК України особа здійснює свої цивільні права вільно на власний розсуд.
У статтях 3, 6, 203, 626, 627 ЦК України визначено загальні засади цивільного законодавства, зокрема поняття договору і свободи договору, та сформульовано загальні вимоги до договорів як різновиду правочинів (вільне волевиявлення учасника правочину).
Статтею 509 ЦК України визначено, що зобов'язанням є правовідносини, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Таке ж положення містить і ст.173 ГК України, в якій зазначено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Відповідно до ч.1 ст.626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно ч.1, 2 ст.193 ГК України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.
У відповідності до ст.627 ЦК України, яка надає можливість сторонам бути вільними в укладенні договору, що дозволяє сторонам укладати договір, який хоч і не передбачений цивільним законодавством, але не суперечить його загальним засадам (ст.6 ЦК України).
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст.628 ЦК України).
Стаття 629 ЦК України передбачає, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Колегія суддів зазначає, що за своєю правовою природою договір № 2573/02/14, укладений між позивачем та відповідачем, є договором фінансового лізингу.
Відповідно до ст.806 ЦК України, за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі). Особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються законом.
За приписами ст.1 Закону України „Про фінансовий лізинг", за договором фінансового лізингу (далі - договір лізингу) лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).
Розглядаючи позовну вимогу про стягнення 1 506 823,20 грн. заборгованості по сплаті лізингових платежів, колегія суддів бере до уваги наступне.
Статтею 11 Закону України „Про фінансовий лізинг" встановлено, що лізингоодержувач зобов'язаний своєчасно сплачувати лізингові платежі.
У відповідності з ст.16 Закону України „Про фінансовий лізинг", сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором. Лізингові платежі можуть включати: суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсотків за кредитом; інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.
Позивач вважає, що відповідачем в порушення взятих на себе зобов'язань не внесено лізингові платежі в сумі 1 506 823 грн., період, за який здійснено розрахунок заборгованості по сплаті лізингових платежів визначено з 20.01.2015 по 20.08.2016.
Відповідно до ст.7 Закону України „Про фінансовий лізинг", лізингодавець має право відмовитися від договору лізингу та вимагати повернення предмета лізингу від лізингоодержувача у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо лізингоодержувач не сплатив лізинговий платіж частково або у повному обсязі та прострочення сплати становить більше 30 днів. Відмова від договору лізингу є вчиненою з моменту, коли інша сторона довідалася або могла довідатися про таку відмову.
Згідно п. 11.1 додатку № 3 договору, лізингодавець має право достроково в односторонньому плоорядку розірвати цей договір (відмовитися від цього договору) та вилучити Предмет лізингу у випадах, зокрема, коли лізингоодержувач не сплатив лізинговий платіж (повністю або частково) і/або інший платіж, передбачений договором, та прострочення оплати становить більше 30 днів з дня настання строку платежу, встановленого графіком або загальними умовами (п.11.2.1).
Згідно з п. 11.3 додатку № 3 договору, у разі виникнення будь-якої з підстав, передбачених п.п. 11.2.1-11.2.8 цих загальних умов, лізингодавець направляє лізингоодержувачу повідомлення з вимогою усунути існуючі порушення або достроковіо викупити предмет лізингу, сплативши лізингодавцю суму викупу, розраховану відповідно до п.8 умов.
Пунктом 11.4 додатку № 3 договору передбачено, що у разі якщо протягом 20 календарних днів з дати направлення лізингоодержувачу повідомлення згідно з п.11.3 загальних умов лізингоодержувач не усуне визначені в повідомленні порушення або не викупить предмет лізингу згідно п. 8.5 умов, а також при настанні обставин, передбачених п. 11.2.9 загальних умов, лізингодавець направляє на юридичну адресу лізингоотримувача цінний лист з описом вкладення або вручає нарочно повідомлення про відмову від договору (його розірвання) і повернення предмету лізингу.
Як свідчать матеріали справи, та зазначено вище, позивач направив відповідачу лист-вимогу № 1489-УПК від 31.03.2015, яким повідомив останнього про наявність заборгованості перед лізингодавцем у розмірі 2 024 675,73 грн., вимагав сплатити вказану заборгованість та попереджав, що у випадку невиконання лізингоодержувачем зазначених вимог лізингодавець буде змушений відмовитись від договору.
У подальшому позивач звернувся до лізингоодержувача з повідомленням про відмову (розірвання) договору фінансового лізингу № 1601-УПК від 15.05.2015, яким повідомив про те, що у зв'язку з порушенням лізингоодержувачем строку виплати чергового лізингового платежу більше ніж на 30 днів, лізингодавець відмовляється від договору фінансового лізингу № 2573/02/14-В від 11.02.2014 та вимагає повернути предмет лізингу.
У матеріалах справи містяться копії повідомлення та конверт, в якому містилось повідомлення з зазначенням відправника ТОВ "Український лізинговий фонд" зі штампом поштової організації від 18.05.2015 та копію виписки з журналу форми 8, отриманого в поштовому відділенні, з якого вбачається, що ФОП Ковбаном В.В. отримано вищевказане повідомлення про відмову договору фінансового лізингу.
За приписами ч.3 ст.651 ЦК України, у разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є розірваним.
У відповідності до ч.2 ст.653 ЦК України у разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються.
Наслідком відмови від договору є одночасно відмова як і від прав за цим правочином, так і від обов"язків за ним, у зв"язку з чим лізингодавець втрачає право нарахування платежів за договором лізингу, а також у нього відсутній обов"язок передання предмету лізингу у власність відповідача, натомість виникає право вимоги предмета лізингу.
Враховуючи вищевикладені обставини справи, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про розірвання договору фінансового лізингу № 2573/02/14-В саме з 19.05.2015 та відхиляє доводи апелянта щодо розірвання договору із 26.08.2016.
При цьому суд зазначає, що матеріали справи дійсно містять докази надіслання позивачем повідомлення про відмову від договору вих. № 2552-УПК від 26.08.2016. Водночас це не спростовує факту наявності відмови повідомленням № 1601-УПК від 15.05.2015. Більше того, своїми діями відповідач реалізував наслідки такої відмови шляхом звернення до нотаріуса про вчинення виконавчого напису.
Також колегія суду не бере до уваги заперечення позивача, що рішенням у справі № 910/17566/15, яким визнано виконавчим напис таким, що не підлягає виконанню, встановлено факт неповідомлення відповідача про відмову від договору, оскільки відповідним рішення встановлено інші обставини, а саме відсутність у нотаріуса (серед документів до наряду нотаріальної справи) на момент вчинення виконавчого напису усіх необхідних документів, визначенх Переліком документів, за яким стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, затвердженому постанговою КМУ від 29.06.1999 № 1172.
Також суд не бере до уваги твердження позивача, що відмова від договору від 15.05.2015 вчинена на підставі встановленої заборгованості за додатковою угодою № 2 до договору, якою визначено інший графік погашення лізингових платежів, водночас дана додаткова угода визнана недійсною в судовому порядку (справа № № 910/24949/15), а тому відмову від 15.05.2015 не можна вважати такою, що припинила зобов"язання сторін за договором, та зазначає наступне.
Одностороння відмова від договору є засобом захисту інтересу, що охороняється, в порядку самозахисту. Отже одностороння відмова є неюрисдикційним (позасудовим) порядком припинення чи зміни договору (ч. 3 ст. 615 ЦК України). Одностороння відмова є результатом вільного волевиявлення однієї сторони. При цьому особа, яка відмовляється від договору, має усвідомлювати правочин, який вона вчиняє та бажати настання правових наслідків такої дії. Інша сторона договору не бере у відмові активної участі. Відповідно одностороння відмова є одностороннім правочином. Цивільним законодавством визначено презумпцію правомірності правочину. Обставинами справи підверджено визнання позивачем факту відмови від договору 15.05.2015 (не спростовано та не заперечено факту надіслання повідомлення) та відповідно, як наслідок відмови, вчинення подальших дій, спрямованих на повернення майна, що було передано в лізинг (вчинення виконавчого напису). Матеріали справи не містять доказів оспорення такої відмови відповідачем. А тому її слід вважати дійсною. Визнання недійсною додаткової угоди № 2 (графік внесення лізингових платежів) не є підставою для твердження про визнання недійсною відмови від договору, як односторонього правочину, оскільки правові підстави для визнання недійсним кожного з цих правочинів є різними. При цьому суд враховує і дії відповідача щодо виконання договору лізингу в частині сплати лізингових платежів, які з січня 2015 припинилися.
Колегія суддів зауважує, що доводи апелянта, викладені у апеляційній скарзі, щодо неврахування господарським судом м.Києва та судом першої інстанції у даній справі обставин погодження відповідачем додаткової угоди №2 не беруться до уваги, так як останні зводяться до переоцінки висновків рішення суду у справі № № 910/24949/15 від 17.05.2016, що у свою чергу є неприпустимим.
Матеріалами справи встановлено, що на виконання умов договору, ФОП Ковбан В.В сплатив Товариству з обмеженою відповідальністю "Український лізинговий фонд" лізингових платежів на загальну суму 1 633 615,20 грн., що підтверджується платіжним дорученням № 6737630 від 11.02.2014, а також квитанціями від 06.03.2014, 15.04.2014, 19.05.2014, 20.06.2014, 18.07.2014, 07.08.2014, 16.09.2014, 22.10.2014, 17.11.2014, 29.12.2014, копії яких долучені до матеріалів справи.
При цьому із матеріалів справи вбачається, що відповідачем станом на січень 2015 достроково сплачено платежі в сумі 209 429,78 грн.
Колегія суддів відхиляє доводи апелянта, викладені у апеляційній скарзі про те, що дані оплати мають бути зараховані відповідно до вимог абзацу 2 пункту 2.9 договору в якості оплати вартості предмета лізингу за період з 20.06.2015 по 20.04.2016, у зв'язку із наступним.
Зокрема, абзац 2 пункту 2.9 передбачає право лізингодавця на самостійне перерозподілення коштів лише у разі сплати цих коштів у сумі, недостатній для повного виконання зобов'язань. Разом з тим, колегія суддів звертає увагу на те, що у даному випадку відповідачем внесено кошти понад визначені у графіках суми, тобто наявний факт переплати, а не недостачі сум платежів.
Згідно п. 2.8 лізингоодержувач має право достроково виплачувати лізингодавцю лізингові платежі лише за умови узгодження з лізингодавцем. У цьому разі сторони підписують додаткову угоду і графік платежів, що відображає лізингові платежі і з урахуванням здійсненої дострокової оплати. У будь-якому разі термін користування предметом лізингу це може бути менше одного року.
В даному випадку сторони не погоджували додаткову угоду і графік платежів, що відображає лізингові платежі з урахуванням дострокової оплати. Всі достроково сплачені лізингові платежі, здійснені без узгодження з лізингодавцем, згідно п.2.8 повинні були зараховані в рахунок оплати відповідного платежу в день настання строку його оплати згідно з графіком. При цьому черговість зарахування платежів, визначена абзацом 1 п. 2.9 додатку 3 до договору. Враховуючи, що станом на січень 2015р. у відповідача числилася переплата, то виходячи з умов п. 2.8 та п. 2.9 договору достроково сплачені кошти повинні були бути зараховані в рахунок поточної заборгованості з нарахованої винагороди лізингодавцю та поточної заборгованості з нарахованого лізингового платежу. При цьому лізинговий платіж за умовами договору підлягав коригуванню на курс валют відповідно до п. 2.6 загальних умов договору (п. 8.3 договору).
Таким чином, при умові зараховування платежу в день настання строку його оплати, позивач мав можливість визначити платіж з валютним коригуванням і не створювати штучне прострочення платежів боржника. Відтак позивач порушив умови договору, нарахувавши на таку заборгованість пеню і штраф.
При визначенні періоду заборгованості колегія суддів на підставі ст.74 ГПК України бере до уваги наявні у матеріалах справи докази визнання недійсним додаткової угоди № 2 до договору фінансового лізингу № 2573/02/14-В від 11.02.2014, згідно з п. 1 якої сторони дійшли згоди викласти в наступній редакції пункт 8.1 до договору: "Загальна сума лізингових платежів на дату укладення цього договору 1743399,31 грн., може змінюватись відповідно до загальних умов договору фінансового лізингу". Вказана додаткова угода була визнана недійсною рішенням господарського суду м. Києва від 17.05.2016 у справі № 910/24949/15.
Перевіривши здійснений судом перерахунок сум платежів з урахуванням положень п.п.2.8, 2.6 загальних умов договору, колегія суддів вважає його арифметично правильним, таким, що відповідає вимогам законодавства та підтвердженим висновком експерта (висновки експертизи з четвертого питання). При цьому невідповідність зарахування позивачем платежів, здійснених відповідачем, умовам договору підтверджено висновком експерта по п"ятому питанню.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку про те, що до стягнення з відповідача підлягає заборгованість по винагороді лізингодавця в сумі 30431,59 грн. та заборгованість по валютному коригуванню в сумі 116376,79 грн., що утворилася за період з 20.03.2015 по 19.05.2015.
При цьому заперечення відповідача щодо неправомірності нарахування платежів з валютним коригуванням суд вважає безпідставним, оскільки у даному випадку сторони передбачили в договорі визначення розміру лізингового платежу на дату його сплати скоригованим на курс гривні до долара США (п. 8.4 договору, п. 2.6 загальних умов).
Згідно ст. 189 ГК України ціна є формою грошового визначення вартості продукції (робіт, послуг), яку реалізують суб'єкти господарювання. Сторони фактично встановлюють порядок обчислення ціни договору, яка є його істотною умовою, через її визначення в залежності від зміни курсу валюти на дату певної події.
Відповідно до частини першої статті 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором.
Згідно з частиною другою цієї статті лізингові платежі можуть включати: суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсотків за кредитом; інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.
При цьому стаття 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" не містить приписів щодо вичерпного переліку зазначених у ній платежів та дозволяє сторонам вільно визначатися з іншими витратами лізингодавця, які, на їх розсуд, мають бути включені до складу лізингових платежів, оскільки безпосередньо пов'язані з виконанням певного договору.
Зазначені положення статті 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" стосовно визначення порядку сплати лізингових платежів договором та щодо права сторін визначати склад лізингових платежів узгоджується із свободою договору, встановленою статтею 627 ЦК України, коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Статтею 533 ЦК України передбачено, що грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Ця норма кореспондується із приписами статті 524 ЦК України, згідно з якою зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
Таким чином, положення чинного законодавства, хоч і передбачають обов'язковість застосування валюти України при здійсненні розрахунків, але не містять заборони визначення грошового еквіваленту зобов'язань в іноземній валюті. Відтак коригування лізингових платежів, в основі якого лежить зміна курсової різниці (зміна курсу гривні стосовно долара), прямо не заборонена та не суперечить чинному законодавству України. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 07.10.2014 із справи № 910/763/13.
У свою чергу, згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Визначивши у пункті 8.4 Договору, що сплата лізингових платежів здійснюється у гривні з коригуванням курсу валют за формулою, встановленою пунктом 2.6 Загальних умов Договору, сторони тим самим відповідно до вимог частини другої статті 533 ЦК України встановили у зобов'язанні (сплаті лізингових платежів) грошовий еквівалент у іноземній валюті.
Розглядаючи позовні вимоги щодо стягнення 290978,40 грн. пені (згідно п. 7.1.1) та 225978,40 грн. штрафу (згідно п. 7.1.2), колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Згідно з ч. 1 ст. 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язань або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. При цьому прострочення боржника не настає, якщо зобов'язання не може бути виконане внаслідок прострочення кредитора (ч. 4 ст. 612 ЦК України).
Відповідно до ст. 613 Цивільного кодексу України особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо доведе, що вжила усіх заходів щодо належного виконання зобов'язань.
Судом враховується, що лізингоодержувачем направлено на адресу лізингодавця заяву від 30.03.2013, в яка містила прохання про підтвердження отримання останнім грошових коштів, сплачених за договором фінансового лізингу № 2573/02/14-В від 11.02.2014.
У відповідь на звернення Товариство з обмеженою відповідальністю «Український лізинговий фонд» направило позивачу лист-вимогу № 1489-УПК від 31.03.2015, яким повідомило ФОП Ковбана В.В про наявність в останнього заборгованості перед лізингодавцем у розмірі 2 024 675,73 грн., вимагало сплатити вказану заборгованість та попереджало, що у випадку невиконання лізингоодержувачем зазначених вимог лізингодавець буде змушений відмовитись від договору.
ФОП Ковбан В.В. у відповіді від 23.04.2015 на вищевказану вимогу направив Товариству з обмеженою відповідальністю «Український лізинговий фонд» зазначив, що заборгованість у розмірі 2024675,73 грн. не підтверджена відповідними документами, просив надати детальний розрахунок та документи на підтвердження розміру вказаної заборгованості, зазначив, що на підставі п. 2.8 договору має намір узгодити з лізингодавцем можливість дострокового виконання зобов'язань за договором фінансового лізингу.
Лізингодавець в свою чергу звернувся до лізингоодержувача з повідомленням про відмову (розірвання) договору фінансового лізингу № 1601-УПК від 15.05.2015, яким повідомив про те, що у зв'язку з порушенням лізингоодержувачем строку виплати чергового лізингового платежу більше ніж на 30 днів, лізингодавець відмовляється від договору фінансового лізингу № 2573/02/14-В від 11.02.2014 та вимагає повернути предмет лізингу.
Судом дійсно встановлено просторочення лізингових платежів з 20.03.2015 по 19.05.2015, водночас, як правильно зазначив суд першої інстанції, враховуючи ті обставини, що при зарахуванні дострокових платежів лізингодавець діяв всупереч умовам договору, а також вчиняв дії, які перешкоджали визначенню боржником (лізингоотримувачем) достеменно зрозумілих наступних дій (продовження погашення лізингових платежів або повернення предмету лізингу), колегія суддів приходить до висновку про відсутність у лізингоотримувача вини у невчасному виконанні зобов'язань, оскільки в даному випадку зобов'язання не виконувалось внаслідок дій лізингодавця.
Відтак, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відсутності підстав для стягнення пені і штрафу на прострочену заборгованість за вказаний період.
Розглянувши позовні вимоги щодо стягнення з відповідача збитків від невиконання умов договору та неповернення предмету лізингу у сумі 358228,38 грн., колегія суддів зазначає наступне.
Статтею 224 Господарського кодексу України передбачено, що учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкта права або законні інтереси якого порушено. Під збитками розуміються витрати, зроблені управленою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також неодержані нею доходи, якби управлена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.
Згідно зі ст. 614 ЦК України, особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання.
Відповідно до частин 1, 2, 4 ст. 623 ЦК України боржник, який порушив зобов'язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки. Розмір збитків, завданих порушенням зобов'язання, доказується кредитором. При визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання.
У відповідності з вимогами п. 4 ст. 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, у вигляді відшкодування збитків та моральної шкоди.
Для застосування такої міри відповідальності, як стягнення збитків, потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення:
1) протиправної поведінки;
2) збитків;
3) причинного зв'язку між протиправною поведінкою боржника та збитками;
4) вини.
За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільна відповідальність не настає.
Згідно зі статтею 22 Цивільного кодексу України збитками є:
1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки );
2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Важливим елементом доказування наявності упущеної вигоди є встановлення причинного зв'язку між протиправною поведінкою боржника та збитками потерпілої сторони. Слід довести, що протиправна дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які виникли у потерпілої особи, - наслідком такої протиправної поведінки.
Наведеної правової позиції дотримується Верховний Суд України при здійсненні касаційного перегляду судових рішень у справах про відшкодування збитків (постанова Верховного Суду України від 30.05.2006 у справі №42/266 - 6/492).
Разом з тим, з огляду на вищевказані обставини справи та норми законодавства, колегія суддів констатує, що позивач не довів належними і допустимими доказами, що він міг і повинен був отримати визначені доходи і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток. Також не надав докази в обґрунтування упущеної вигоди, як гарантованого, безумовного і реального доходу.
Колегія суддів відхиляє доводи позивача щодо завдання йому відповідачем прямих і реальних збитків у вигляді втрати предмету лізингу та вимоги про відшкодування усієї вартості предмету лізингу, з огляду на наступне.
Отримавши предмет лізингу від ТОВ "Український лізинговий фонд", відповідач за умовами укладеного договору зобов'язаний був сплачувати за користування предметом лізингу лізингові платежі згідно з графіком платежів (додаткова угода № 1 до договору), яким було встановлено дату оплати першого та періодичних лізингових платежів, суму лізингового платежу щодо кожної дати платежу та його складову частину - суму відшкодування вартості предмета лізингу.
При цьому, ТОВ "Український лізинговий фонд" залишалось власником предмета лізингу (пункт 8.1 укладеного договору). А статтею 8 цього договору було передбачено перехід права власності на предмет лізингу до ФОП Ковбана В.В. у разі здійснення ним всіх платежів за договором.
Як зазначено вище, на дату припинення договору відповідач мав заборгованість зі сплати лізингових платежів, які підлягали оплаті відповідно до передбачених графіком дат платежу з урахуванням валютного коригування за період із 20.03.2015 по 20.05.2015 у загальній сумі 146808,38 грн., з яких 30431,59 грн. - заборгованість по винагороді лізингодавця, 116376,79 грн. - заборгованість по валютному коригуванню.
Згідно зі статтею 697 ЦК України договором може бути встановлено, що право власності на переданий покупцеві товар зберігається за продавцем до оплати товару або настання інших обставин.
Частиною 2 статті 653 ЦК України передбачено, що у разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються.
А згідно із частиною 4 статті 653 ЦК України сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов'язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом.
У пункті 11.3 договору сторони встановили право лізингодавця у разі розірвання договору в односторонньому порядку вимагати повернення предмета лізингу в безспірному порядку та право утримувати всі суми, що вже були сплачені лізингоодержувачем за договором.
Відтак, наслідком розірвання договору є відсутність у ТОВ "Український лізинговий фонд" обов'язку надати предмет лізингу у майбутньому у власність ФОП Ковбану В.В. і, відповідно, відсутність права вимагати його оплати.
Таким чином кошти, які позивач як лізингодавець, витратив на придбання предмету лізингу він компенсує поверненням самого предмету лізингу.
Враховуючи вищевикладене, а також те, що право власності на предмет лізингу від позивача до відповідача не перейшло, позовні вимоги щодо стягнення з останнього такої складової частини лізингового платежу, як відшкодування вартості цього майна, яке залишилося у власності позивача, є безпідставними.
Відповідно до вимог ч.1 ст.73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ч.1 ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
У відповідності до ст.76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Колегія суддів зазначає, що висновок експерта, що міститься в матеріалах справи, судом взято як доказ для підтвердження правильності розрахунків виключно за період, що визначений судом як період дії договору, тобто до 19.05.2015. При цьому враховано висновки експерта щодо правомірності зарахування суми в розмірі 209 429,78 грн. в рахунок сплати лізингових платежів за період з січня 2015 по 20.05.2015р.
Зі змісту ст.77 ГПК України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Таким чином, колегія суддів вважає посилання скаржника, викладені в апеляційній скарзі, безпідставними, документально необґрунтованими, такими, що належним чином досліджені судом першої інстанції при розгляді спору. Відтак, скаржник, в порушення вимог ст.ст.74,76,77 ГПК України, не довів тих обставин, на які він посилався як на підставу для відмови в задоволенні позовних вимог.
Судова колегія вважає, що суд першої інстанції повно з'ясував обставини справи і дав їм правильну юридичну оцінку. Порушень чи неправильного застосування норм матеріального чи процесуального права при розгляді спору судом першої інстанції, судовою колегією не встановлено, тому мотиви, з яких подана апеляційна скарга, не можуть бути підставою для скасування прийнятого у справі рішення, а наведені в ній доводи не спростовують висновків суду.
Судові витрати зі сплати судового збору за розгляд апеляційної скарги покладаються на апелянта згідно ст.129 ГПК.
Керуючись ст. ст. 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд
Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "УЛФ-ФІНАНС" від 19.12.17р. на рішення господарського суду Житомирської області від 05.12.2017 у справі № 906/1394/15 залишити без задоволення.
Рішення господарського суду Житомирської області від 05 грудня 2017 року у справі №906/1394/15 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції у строк та в порядку, встановленому статтями 287-289 ГПК України.
Справу №906/1394/15 повернути господарському суду Житомирської області.
Повний текст постанови складений "19" березня 2018 р.
Головуючий суддя Бучинська Г.Б.
Суддя Василишин А.Р.
Суддя Олексюк Г.Є.