15 березня 2018 рокуЛьвів№ 876/501/18
Львівський апеляційний адміністративний суд в складі :
головуючого судді Большакової О.О.,
суддів Макарика В.Я., Глушка І.В.,
з участю секретаря судового засідання Гром І.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до апеляційного суду Тернопільської області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: Державна судова адміністрація України, Державна казначейська служба України про визнання відмови неправомірною та зобов'язання вчинити певні дії за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Тернопільського окружного адміністративного суду від 11 грудня 2017 року (суддя першої інстанції Дерех Н.В., м. Тернопіль),
23 серпня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Тернопільського окружного адміністративного суду із позовом до апеляційного суду Тернопільської області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: Державна судова адміністрація України, Державна казначейська служба України про визнання неправомірною відмови Апеляційного суду Тернопільської області у листі №5981/17вх від 17.08.2017 про проведення нарахування та виплати вихідної допомоги при звільненні з посади судді у відставку та зобов'язання провести зазначені нарахування та виплати у відповідності до положень ч. 3 ст. 43 Закону України №2862 ХІІ від 15.12.1992 з відповідними змінами від 24.02.1994, внесеними Законом №4015-12, у розмірі місячного заробітку за останньою посадою за кожен повний рік роботи на посаді судді, з урахуванням проведеної виплати в розмірі 3-х місячних суддівських винагород.
Постановою Тернопільського окружного адміністративного суду від 11 грудня 2017 року у задоволенні адміністратвиного позову відмовлено.
Із таким судовим рішенням не погодився ОСОБА_1 та подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, не повне з'ясування обставин, що мають значення для справи просить скасувати її та прийняти нову постанову - про задоволення позовних вимог в повному обсязі. В обгунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що має право на вихідну допомогу в розмірі місячного заробітку за останньою посадою за кожен повний рік роботи на посаді судді з урахуванням положень ч. 3 ст. 43 Закону України №2862-12 від 15.12.1992.
В судове засідання представники сторін не з'явилися, про день, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, тому на підставі ч. 4 ст. 229 КАС України фіксація судового засідання технічними засобами не здійснюється.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги з таких мотивів.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 працював на посаді судді Підгаєцького районного суду Тернопільської області з липня 1999 року по серпень 2008 року, із серпня 2008 року - на посаді судді апеляційного суду Тернопільської області.
На підставі рішення Вищої ради правосуддя № 164/0/15-17 від 01.01.2017, наказом голови апеляційного суду Тернопільської області №34-к від 15.02.2017 року, його звільнено з посади судді з 15.02.2017 та виплачено вихідну допомогу в розмірі трьох місячних суддівських винагород.
Згідно листа Державної судової адміністрації «Щодо надання дозволу на отримання щомісячного грошового утримання» №4381/09 від 23.06.2009, стаж роботи судді апеляційного суду Тернопільської області Кунець І.М., який дає право на відставку та отримання щомісячного грошового утримання, станом на 21 липня 2009 року становитиме 31 рік 3 місяці 27 днів (а.с. 17).
14.08.2017 року ОСОБА_1 звернувся до апеляційного суду Тернопільської області про нарахування та виплату вихідної допомоги за кожен повний рік роботи на посаді судді. апеляційним судом Тернопільської області у відповіді № 5981/17вх від 17.08.2017, було зазначено, що позивачу була виплачена вихідна допомога в розмірі 3 місячних суддівських винагород за останньою посадою - судді апеляційного суду Тернопільської області (а.с. 8-9).
Не погодившись з відмовою відповідача, позивач оскаржив її до суду.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивач після виникнення у нього права на відставку (з 21.07.2009 року) продовжував працювати на посаді судді апеляційного суду Тернопільської області.
Колегія суддів погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до п. 4 ч. 5 ст. 126 Конституції України однією з підстав звільнення судді з посади є подання заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням.
Положеннями ч. 3 ст. 43 Закону України «Про статус суддів» №2862-12 від 15.12.1992, було визначено, що судді, який пішов у відставку, виплачується вихідна допомога без сплати податку у розмірі місячного заробітку за останньою посадою за кожен повний рік роботи на посаді судді, але не менше шестимісячного заробітку.
Зазначений Закон втратив чинність 1 січня 2012 року згідно із Законом України «Про судоустрій і статус суддів» № 2453-VI від 07.07.2010.
Приписами ч. 1 ст. 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 2453-VІ було передбачено, що судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна неоподатковувана допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.
Відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Податкового кодексу України» від 02 грудня 2010 року № 2756-VI положення ч. 1 ст. 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 2453-VІ було викладено у новій редакції, відповідно до якої судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.
Однак, Законом України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання України» № 1166-VII від 27.03.2014 року, який набрав чинності 01.04.2014 року, було внесено зміни до Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а саме виключено статтю 136 даного Закону, яка передбачала виплату судді, який вийшов у відставку, вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат, за останньою посадою.
Рішення щодо неконституційності Закону України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» в частині виключення статті 136 із Закону України «Про судоустрій та статус суддів», Конституційним Судом України не приймалося.
Тобто, Закон України «Про судоустрій і статус суддів», в редакції станом на день прийняття рішення Вищої ради правосуддя про звільнення позивача з посади, а саме 31.01.2017 не передбачав право судді, який вийшов у відставку, на отримання вихідної допомоги у розмірі місячного заробітку за останньою посадою за кожен повний рік роботи на посаді судді, але не менше шестимісячного заробітку.
Згідно з вимогами ч. 1 ст. 143 Закон України «Про судоустрій і статус суддів» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога в розмірі 3 місячних суддівських винагород за останньою посадою.
15.02.2017 наказом голови апеляційного суду Тернопільської області № 34-к позивача відраховано зі штату суду.
Таким чином, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що посилання позивача на наявність у нього права на отримання вихідної допомоги у розмірі місячного заробітку за останньою посадою за кожен повний рік роботи на посаді судді, але не менше шестимісячного заробітку, є необґрунтованими, оскільки на час припинення повноважень судді та відрахування ОСОБА_1 зі штату апеляційного суду Тернопільської області діяла норма закону, що передбачала виплату вихідної допомоги судді, який вийшов у відставку в розмірі 3 місячних суддівських винагород за останньою посадою.
Дану вихідну допомогу в розмірі 3 місячних суддівських винагород за останньою посадою позивачем отримано, про що ним зазначається у позовній заяві (а.с. 3-7).
Визначальною умовою для отримання суддею вихідної допомоги за Законом України «Про статус суддів» є вихід у відставку, а не факт набуття права на відставку, що було прямо передбачено ч. 3 ст. 43 Закону України «Про статус суддів» №2862-12 від 15.12.1992 та в подальших редакціях закону.
У рішенні Конституційного Суду України № 1-рп/99 від 09.02.1999 зазначено, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Отже, в даному випадку, до спірних правовідносин слід застосовувати положення нормативно-правових актів, які діяли на час прийняття Вищою радою правосуддя рішення про звільнення позивача.
Крім того, Конституційний Суд України у своєму рішенні № 10-рп/2013 від 19.11.2013 року висловив думку, що за своєю правовою природою вихідна допомога є разовою формою матеріальної винагороди при виході судді у відставку. Вона виплачується з метою забезпечення йому належних соціально-побутових умов, а також для стимулювання осіб, які перебувають на посаді судді, до довгострокового виконання ними професійних обов'язків. Вихідна допомога не належить до таких конституційних гарантій незалежності суддів, як суддівська винагорода чи довічне грошове утримання, оскільки не є основним джерелом матеріального забезпечення суддів, не має постійного характеру та не покриває соціальних ризиків, пов'язаних, зокрема, із хворобою, інвалідністю, старістю. У зв'язку з цим парламент повноважний встановлювати вихідну допомогу та визначати її розмір.
Крім того, Європейський суд з прав людини у рішенні від 09.10.1979 року у справі «Ейрі проти Ірландії» констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі «Кйартан Асмундсон проти Ісландії» від 12.10.2004 року. Отже, одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень.
Оскільки на день припинення повноважень позивача як судді була чинною ч. 1 ст. 143 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», якою вихідна допомога була передбачена в розмірі 3 місячних суддівських винагород за останньою посадою, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про безпідставність позовних вимог.
Отже, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що оскільки позивачем отримано вихідну допомогу на підставі чинного на той момент законодавства, то відсутні підстави для задоволення позову.
Таким чином, доводи апеляційної скарги є безпідставними та не спростовують висновків суду першої інстанції.
Відповідно до частини 1 статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Судова колегія дійшла висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, рішення суду ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, тому підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування судового рішення не вбачається.
Керуючись ч. 3 ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, суд,
апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову Тернопільського окружного адміністративного суду від 11 грудня 2017 року у справі № 819/1388/17 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
.
Головуючий суддя О.О. Большакова
Судді В.Я. Макарик
І.В. Глушко
Повний текст виготовлено 19 березня 2018 року.