12 березня 2018 року
м. Київ
Справа № 910/15425/16
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Чумака Ю.Я. - головуючого, Дроботової Т.Б., Кушніра І.В.,
розглянувши без виклику учасників справи заяву публічного акціонерного товариства "Український будівельно-інвестиційний банк" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 16.05.2017
за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Гросер"
до 1) публічного акціонерного товариства "Український будівельно-інвестиційний банк",
2) товарної біржі "Перспектива-Коммодіті"
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, товариства з обмеженою відповідальністю "Джі Ес Груп"
про визнання додаткової угоди недійсною,
У серпні 2016 товариство з обмеженою відповідальністю "Гросер"(далі - ТОВ "Гросер") звернулося до господарського суду міста Києва з позовною заявою до публічного акціонерного товариства "Український будівельно-інвестиційний банк" (далі - ПАТ "Український будівельно-інвестиційний банк", Банк) та товарної біржі "Перспектива-Коммодіті" (далі - ТБ "Перспектива-Коммодіті") про визнання недійсною з моменту вчинення додаткової угоди №1 від 11.08.2015 до договору №30/07-2015/22А від 30.07.2015 про проведення відкритих (публічних) аукціонів з продажу майна, яке перебуває в заставі Банку, укладеної між ПАТ "Український будівельно-інвестиційний банк" та ТБ "Перспектива-Коммодіті".
Рішенням господарського суду міста Києва від 26.10.2016 (суддя Цюкало Ю.В.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 07.02.2017 (головуючий - Іоннікова І.А., судді: Тарасенко К.В., Тищенко О.В.) та постановою Вищого господарського суду України від 16.05.2017 (головуючий -Плюшко І.А., судді: Владимиренко С.В., Малетич М.М.), позовні вимоги задоволено у повному обсязі. Визнано недійсною з моменту вчинення додаткову угоду № 1 від 11.08.2015 до договору № 30/07-2015/22А від 30.07.2015 про проведення відкритих (публічних) аукціонів з продажу майна, яке перебуває в заставі Банку, укладену між ПАТ "Український будівельно-інвестиційний банк" та ТБ "Перспектива-Коммодіті".
Суд першої інстанції, з яким погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, дійшов висновку про порушення оспорюваним правочином прав та законних інтересів позивача, оскільки зважаючи на розмір заборгованості позичальників за кредитним договором №LV/U/04-0253 від 25.12.2013 та кредитним договором №LV/U/04-0255 від 25.12.2013 (1995725,70 грн.), зобов'язання яких забезпечені іпотечним договором від 25.12.2013, та вартість предмету іпотеки, який складається з трьох об'єктів, відповідачами допущено порушення частини 5 статті 33 Закону України "Про іпотеку", так як, приймаючи до уваги окрему вартість кожного об'єкта нерухомого майна, які є предметом іпотеки, виконання основного зобов'язання можна було забезпечити реалізацією частини зазначених об'єктів, у зв'язку з чим додаткова угода №1 до договору №30/07-2015/22А від 30.07.2015 підлягає визнанню недійсною на підставі частини 1 статті 203, частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК ).
ПАТ "Український будівельно-інвестиційний банк" в заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 16.05.2017 з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини 1 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України в редакції, чинній до 15.12.2017 (далі - ГПК), посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 16, 203, 215, 216, 599 ЦК у подібних правовідносинах, просив скасувати зазначену постанову, постанову Київського апеляційного господарського суду від 07.02.2017 та рішення Господарського суду міста Києва від 26.10.2016 і прийняти нове рішення по справі, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.
На обґрунтування неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права ПАТ "Український будівельно-інвестиційний банк" надало копії постанов Вищого господарського суду України від 04.12.2014 у справі №923/519/14, від 09.03.2017 у справі №924/326/16 та копії постанов Верховного Суду України від 23.12.2015 у справі №3-1143гс15, від 19.08.2014 у справі №3-38гс14, від 01.07.2015 у справі № 3-195гс15, від 12.10.2016 у справі №910/24844/14, від 21.12.2016 у справі №910/24847/14, у яких, на його думку, по-іншому ніж у справі, що переглядається, застосовано судом касаційної інстанції одні й ті ж норми матеріального права у подібних правовідносинах.
Так, у наданій для порівняння копії постанови Вищого господарського суду України від 04.12.2014 у справі № 923/519/14 за позовом ФОП ОСОБА_6 до Приватного підприємства "Нива В.Ш." та Головного управління юстиції в Херсонській області про визнання недійсним та скасування договору про надання послуг по організації і проведенню прилюдних торгів з реалізації арештованого майна, суд касаційної інстанції, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову, виходив з того, що оспорюваний договір відповідає чинному законодавству, оскільки він підписаний уповноваженими представниками сторін, відповідає внутрішній волі його учасників і спрямований на встановлення між сторонами певних цивільно-правових відносин, а визнання неправомірними дій державного виконавця з передачі майна на прилюдні торги для реалізації не є підставою для визнання недійсним оспорюваного договору, крім того, позивач не є стороною оспорюваного договору, він не обґрунтував та не довів, яким нормам чинного законодавства України не відповідають умови договору та яким чином спірний договір порушує його права та охоронювані інтереси.
У наданій для порівняння копії постанови Вищого господарського суду України від 09.03.2017 у справі № 924/326/16 за позовом Державного господарського об'єднання Консорціуму "Військово-будівельна індустрія" до ДПІ у м. Хмельницькому та Хмельницької обласної товарної біржі про визнання недійсним договору-доручення на організацію та проведення цільового аукціону з продажу заставленого майна від 08.04.2014, суд касаційної інстанції, залишаючи без змін судові рішення попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову, враховуючи приписи статей 15, 16, 203, 215 ЦК виходив з того, що предметом оспорюваного договору доручення від 08.04.2014 є лише взаємні права та обов'язки сторін щодо організації і проведення аукціону з продажу майна, яке перебуває у податковій заставі, та який припинив свою дію виконанням, оскільки 15.05.2014 Хмельницькою обласною товарною біржею було проведено торги з продажу нерухомого майна, внаслідок яких відбулася зміна його власника, і позивачем не доведено, яким чином спірний правочин, стороною якого він не є, порушує майнові права чи законні інтереси останнього.
Також у поданій заяві ПАТ "Український будівельно-інвестиційний банк" посилається на те, що висновки судів у справі №910/15425/16 не відповідають викладеним в постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 216 та 599 ЦК.
У справі №3-1143гс15, копію постанови в якій надано для порівняння, Верховний Суд України дійшов висновку, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк (частина 1 статті 759 ЦК), а із правової природи такого зобов'язання вбачається, що фактичне користування майном на підставі договору оренди в разі визнання його недійсним унеможливлює застосування наслідків наслідки недійсності правочину відповідно до статті 216 ЦК, оскільки відновити первісне положення сторін практично неможливо, а тому, визнаючи договір оренди недійсним, необхідно серед іншого встановити обставини, пов'язані з виконанням договору, та визначити момент, з якого вважаються припиненими зобов'язання за цим договором. У справі, що розглядається, позовні вимоги прокурора зводяться до визнання недійсним договору оренди нежитлового приміщення, який сторони розірвали, а майно повернули, тобто зобов'язання за спірним договором є припиненими, а отже, враховуючи встановлені у справі обставини, визнання договору оренди недійсним є неможливим, оскільки предмет спору припинив існування.
Також у справі №3-38 гс 14 Верховний Суд України, скасовуючи постанову Вищого господарського суду України від 17.02.2014, зокрема, виходив з того, що суд касаційної інстанції, залишаючи без змін судові рішення попередніх інстанцій про задоволення позову про визнання договору лізингу недійсним з моменту його укладення, не звернув увагу на приписи частини 3 статті 207 Господарського кодексу України (далі - ГК) та на правовідносини, що склались між сторонами (договір лізингу), за яким використовувалась техніка протягом певного часу, та проводилась часткова оплата лізингових платежів за користування нею, а суд визнав договір недійсним з моменту його укладення. Так, оскільки оспорюваний договір фінансового лізингу розірвано, що встановлено рішенням у справі №27/95/10, то визнавати договір недійсним на майбутнє немає підстав, позаяк на момент винесення судового рішення цей договір вже не діяв.
У наданій для порівняння копії постанови Верховного Суду України від 01.07.2015 у справі № 3-195гс15, скасовуючи постанову Вищого господарського суду України від 18.02.2015 та постанову апеляційної інстанції від 03.12.2014, Верховний Суд України виходив з того, що при розгляді питання недійсності господарських договорів необхідно керуватись нормами ГК, які стосуються особливостей правового регулювання господарських договорів, відповідними нормами ЦК й інших законів, а судами касаційної та апеляційної інстанцій в порушення вимог частини 1 статті 215, статті 216 та статті 236 ЦК, частин 1, 3 статті 207 ГК не було звернуто уваги на те, що фактичне користування майном на підставі договору оренди унеможливлює у разі його недійсності проведення між сторонами двосторонньої реституції, тому такий договір повинен визнаватися судом недійсним і припинятися лише на майбутнє, а не з моменту укладення.
Аналогічні висновки про те, що враховуючи приписи частини 3 статті 207 ГК фактичне користування майном на підставі договору оренди унеможливлює у разі його недійсності проведення між сторонами двосторонньої реституції, тому такий договір повинен визнаватися судом недійсним і припинятися лише на майбутнє, а не з моменту укладення, викладені у постановах Верховного Суду України від 12.10.2016 у справі № 910/24844 та від 21.12.2016 у справі № 910/24847/14.
Таким чином, йдеться про неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права (статей 16, 203, 215, 216 та 599 ЦК) у подібних правовідносинах.
Ухвалою Верховного Суду України від 21.09.2017 відкрито провадження за заявою ПАТ "Український будівельно-інвестиційний банк" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 16.05.2017 у справі №910/15425/16.
12.01.2018 заява ПАТ "Український будівельно-інвестиційний банк" разом з матеріалами справи №910/15425/16 передана до Касаційного господарського суду.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12.01.2018 справу № 910/15425/16 передано на розгляд колегії суддів Касаційного господарського суду у складі: головуючий Чумак Ю.Я., Дроботова Т.Б., Пільков К.М.
Розпорядженням Заступника керівника апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 29.01.2018 № 92 у зв'язку перебуванням судді Пількова К.М. на лікарняному призначено повторний автоматизований розподіл судової справи № 910/15425/16.
Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи від 29.01.2018 для розгляду справи №910/15425/16 визначено колегію суддів Касаційного господарського суду у наступному складі: головуючий Чумак Ю.Я., судді Дроботова Т.Б., Кушнір І.В.
08.02.2018 Касаційний господарський суд ухвалив здійснити розгляд справи № 910/15425/16 за заявою ПАТ "Український будівельно-інвестиційний банк" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 16.05.2017 без повідомлення та виклику учасників справи.
Розглянувши вказану заяву та додані матеріали, обговоривши її доводи, дослідивши оскаржувану постанову з підстав, що заявлені, Суд вважає, що в задоволенні заяви ПАТ "Український будівельно-інвестиційний банк" слід відмовити з огляду на таке.
У справі №910/15425/16, яка розглядається, судами встановлено, що 25.12.2013 між ТОВ "Гросер" (іпотекодавець) та ПАТ "Український будівельно-інвестиційний банк" (іпотекодержатель) укладено іпотечний договір, за умовами якого позивач є: майновим поручителем ТОВ "НВК ГРУПП" за кредитним договором №LV/U/04-0253 від 25.12.2013, укладеним між ТОВ "НВК ГРУПП" та АТ "Укрбудінвестбанк"; майновим поручителем ТОВ "ДОБРОДІЯ ФУДЗ" за кредитним договором №LV/U/04-0254 від 25.12.2013, укладеним між ТОВ "ДОБРОДІЯ ФУДЗ" та АТ "Укрбудінвестбанк"; майновим поручителем ТОВ "Авточист Плюс" за кредитним договором №LV/U/04-0255 від 25.12.2013, укладеним між ТОВ "Авточист Плюс" та АТ "Укрбудінвестбанк".
Згідно з пунктом 1.2 іпотечного договору в забезпечення виконання зобов'язань, вказаних в пункті 1.1 договору, іпотекодавець на умовах, передбачених договором, передав в іпотеку: виробничо-складську будівлю з вбудованими офісними приміщеннями літ. Б, загальною площею 1665,8 кв.м., що знаходиться за адресою: Київська область, місто Бориспіль, вул. Броварська, 11 (предмет іпотеки-1), вартість предмета іпотеки за згодою сторін становить 4957421 грн.; нежитлове приміщення ДОК ДБХ літ. В, загальною площею 220,8 кв.м., що знаходиться за адресою: Київська область, місто Бориспіль, вул. Броварська, 11 (предмет іпотеки-2), вартість предмета іпотеки за згодою сторін становить 657101 грн.; земельну ділянку площею 0,8013 га, що знаходиться за адресою: Київська область, місто Бориспіль, вул. Броварська, 11 (предмет іпотеки-3), відповідно до висновку про експертну грошову оцінку оціночної вартості земельної ділянки, ринкова вартість предмета іпотеки-3 станом на 25.12.2013 становить 1797704 грн. Загальна вартість предмету іпотеки за згодою сторін становить 7412226 грн.
В подальшому, Банк звернувся до позивача з вимогами про погашення заборгованості, вказавши, що станом на 23.04.2015 заборгованість ТОВ "НВК ГРУПП" за кредитним договором №LV/U/04-0253 від 25.12.2013 складає 1115970,46 грн., заборгованість ТОВ "Авточист Плюс" за кредитним договором №LV/U/04-0255 від 25.12.2013 складає 879755,24 грн. та на підставі статей 33, 38 Закону України "Про іпотеку" просив впродовж 30 днів з моменту отримання вимоги сплатити заборгованість за вказаними кредитними договорами, а у випадку, якщо така заборгованість не буде погашена протягом 30 днів, відповідні вимоги будуть задоволені шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.
10.07.2015 між товариством з обмеженою відповідальністю "Кволітас" (далі - ТОВ "Кволітас") та ТБ "Перспектива-Коммодіті" укладено договір на проведення оцінки майна №19КП/15, на підставі якого складено звіти про незалежну оцінку, згідно з якими ринкова вартість вказаних об'єктів нерухомого майна - предмету іпотеки-1, 2 та 3 станом на 15.07.2015 становила 2995920 грн., 397080 грн. та 1408640 грн. відповідно, що загалом складає 4801640 грн.
В подальшому рішенням господарського суду Донецької області від 22.09.2016 у справі №905/2354/16 визнано недійсним з моменту укладення договір на проведення оцінки майна №19КП/15 від 10.07.2015, укладений між ТБ "Перспектива-Коммодіті" та ТОВ "Кволітас".
30.07.2015 між ПАТ "Український будівельно-інвестиційний банк" (замовник) та ТБ "Перспектива-Коммодіті" (біржа) укладено договір №30/07-2015/22А про проведення відкритих (публічних) аукціонів з продажу майна, яке перебуває у заставі Банку, згідно з пунктом 1.1 якого предметом договору є надання біржею замовнику послуг з організації та проведення відкритих (публічних) аукціонів в електронній формі (аукціон) з продажу майна, яке перебуває у заставі банку (майно) відповідно до Порядку проведення відкритих (публічних) та інших аукціонів на Товарній біржі "Перспектива-Коммодіті" (порядок), Регламенту організації та проведення на Товарній біржі "Перспектива-Коммодіті" аукціонів з продажу майна, яке перебуває у заставі Банку (регламент), та додаткових угод до договору (додаткові угоди), законодавства України. Замовник, в свою чергу, зобов'язується сплатити біржі вартість зазначених послуг відповідно до умов договору.
11.08.2015 між ПАТ "Український будівельно-інвестиційний банк" (замовник) та ТБ "Перспектива-Коммодіті" (біржа) укладено додаткову угоду №1 до договору №30/07-2015/22А від 30.07.2015, згідно з пунктом 1.1 якої замовник доручає, а біржа бере на себе обов'язок надати послуги з організації та проведення аукціону з продажу майна, який проводитиметься в електронній торговій системі біржі 27.08.2015. В якості єдиного лота визначено всі 3 об'єкти нерухомого майна, передані позивачем Банку в іпотеку, а початкову ціну продажу визначено на рівні 4801640 грн.
27.08.2015 відбувся аукціон з продажу предмету іпотеки (нежитлове приміщення виробничо-складська будівля з вбудованими офісними приміщеннями загальною площею 1665,8 кв.м.; нежитлове приміщення ДОК ДБХ загальною площею 220,8 кв.м.; земельна ділянка, загальною площею 0,8013 га, всі об'єкти знаходяться за адресою: Київська обл., м. Бориспіль, вул. Броварська, 11. Переможцем аукціону з пропозицією 4849656,40 грн. визначено ТОВ "Джі Ес Груп", з яким 03.09.2015 Банком укладено три договори купівлі-продажу щодо кожного з об'єктів іпотеки.
Рішенням господарського суду м.Києва від 15.12.2015 у справі № 910/26420/15, залишеним без змін постановою Вищого господарського суду України від 13.07.2016, в задоволенні позову про визнання недійсними з моменту укладення договорів купівлі-продажу об'єктів нерухомості від 03.09.2015, відмовлено повністю.
18.09.2015 ПАТ "Український будівельно-інвестиційний банк" звернулося до позивача зі звітом про розподіл коштів, в якому повідомив, що на виконання статті 38 Закону України "Про іпотеку" Банк задовольнив свої вимоги в позасудовому порядку шляхом продажу предмета іпотеки за іпотечним договором і відповідно до вказаного звіту вартість відчужуваного майна згідно висновку про об'єкт незалежної оцінки, який видано ТОВ "Кволітас" 01.09.2015, становить 4801640 грн., від реалізації вказаного майна кредитором отримано 4849656,40 грн., які спрямовані на погашення заборгованості за кредитними договорами від 25.12.2013 №LV/U/04-0253 та від 25.12.2013 №LV/U/04-0255.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачами порушено положення частини 5 статті 33 Закону України "Про іпотеку", оскільки для погашення заборгованості за кредитним договором №LV/U/04-0253 від 25.12.2013 та кредитним договором №LV/U/04-0255 від 25.12.2013 не обов'язково було реалізовувати всі об'єкти нерухомого майна, які є предметом іпотеки за іпотечним договором від 25.12.2013.
Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм права, про які йдеться у заяві, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду виходить з наступного.
Згідно з частиною 1 статті 203 ЦК зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Відповідно до частини 1, 3 статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Згідно з частиною 1 статті 216 ЦК недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все, що вона одержала на виконання цього правочину, а у разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
У справі, що розглядається, спірні правовідносини виникли з договору проведення відкритих (публічних) аукціонів з продажу нерухомого майна, яке перебуває в заставі Банку.
Як було зазначено вище, загальна заборгованість позичальників, виконання зобов'язання яких за кредитними договорами №LV/U/04-0253 від 25.12.2013 та №LV/U/04-0255 від 25.12.2013 забезпечені іпотечним договором, станом на 23.04.2015 складає 1995725,70 грн., тоді як загальна вартість предмета іпотеки, яку сторони погодили у іпотечному договорі, складає 7412226 грн.
Проте, загальна ціна предмету іпотеки відповідно до звітів про незалежну оцінку, складених на підставі договору на проведення оцінки майна №19КП/15 від 10.07.2015, який в подальшому судовим рішенням у справі № 905/2354/16 визнано недійсним, складала лише 4801640 грн. і саме вказана вартість предмета іпотеки по всім об'єктам нерухомого майна визначена у спірній додатковій угоді як початкова ціна продажу майна. При цьому вартість предмету іпотеки-1 (виробничо-складська будівля з вбудованими офісними приміщеннями літ. Б, загальною площею 1665,8 кв.м., що знаходиться за адресою: Київська область, місто Бориспіль, вул. Броварська, 11) була співрозмірною сумі заборгованості за кредитними договорами та цілком достатньою для задоволення вимог Банку лише за рахунок одного об'єкту предмета іпотеки.
Згідно зі статтею 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Відповідно до частини 1 статті 35 Закону України "Про іпотеку" у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.
В частині 1 статті 33 Закону України "Про іпотеку" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.
Приписами частини 5 статті 33 Закону України "Про іпотеку" встановлено, що якщо предметом іпотеки є два або більше об'єкти нерухомого майна, стягнення звертається в обсязі, необхідному для повного задоволення вимог іпотекодержателя.
Таким чином, з наведених вище положень закону вбачається, що необхідним є надання оцінки співрозмірності суми заборгованості за кредитом та вартості іпотечного майна, коли допущене боржником або іпотекодавцем, якщо він є відмінним від боржника, порушення основного зобов'язання чи іпотечного договору не завдає збитків іпотекодержателю і не змінює обсяг його прав.
Суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що спірна додаткова угода суперечить вимогам частини 5 статті 33 Закону України "Про іпотеку". Вказаний припис Закону України "Про іпотеку", який є спеціальним Законом у спірних правовідносинах, пов'язаних з іпотекою майна, має пріоритет у застосуванні порівняно з загальними нормами ЦК, зокрема, частини 5 статті 590 цього Кодексу.
Колегія суддів також враховує, що положення частини 5 статті 33 Закону України "Про іпотеку" узгоджуються з передбаченими частиною 3 статті 509 ЦК засадами добросовісності, розумності та справедливості, на яких має ґрунтуватися зобов'язання.
Посилання заявника на те, що оскільки ТОВ "Гросер", не будучи стороною оспорюваного договору, не набув жодних прав та обов'язків за ним, тому не може бути позивачем у справі, є помилковим з огляду на таке.
Відповідно до рішення Конституційного суду України від 25.12.1997 № 9-зп (справа за конституційним зверненням громадян ОСОБА_8, ОСОБА_9 та інших громадян щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України) частини 1 статті 55 Конституції України містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов'язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист.
Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв чи скарг, які відповідають встановленим законом вимогам, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до статті 64 Конституції України не може бути обмежене.
Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Право на ефективний засіб юридичного захисту та заборона дискримінації передбачені статей 13, 14 "Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод", згідно яких кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження та користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.
Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 09.07.2002 №15-рп/2002 положення частини 2 статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом засіб захисту прав і свобод, у тому числі судовий захист.
За змістом статей 215, 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.
Таким чином, право позивача обрати такий спосіб захисту свого порушеного права як визнання недійсним правочину, стороною якого він не є, залежить від того, чи порушеного таким правочином його право. У випадку встановлення такого порушення, визнання правочину недійсним є способом захисту порушеного права позивача, котрий він може обирати на власний розсуд (стаття 20 ЦК) .
Господарськими судами попередніх інстанцій було встановлено, що позивачем (ТОВ "Гросер") належним чином доведено, що оспорювана угода від 11.08.2015 про проведення відкритих (публічних) аукціонів з продажу майна порушує його права та охоронювані законом інтереси, оскільки позивач є майновим поручителем за іпотечним договором від 25.12.2013 і реалізація належного йому нерухомого майна була проведена з порушенням вимог чинного законодавства. Відтак, позивачем обрано вірний спосіб захисту порушеного права відповідно до статей 15, 16, 20 ЦК.
Доводи заявника щодо порушення судами вимог статей 216, 599 ЦК шляхом визнання недійним з моменту укладення правочину, зобов'язання за яким виконано, та обумовленої цим невідповідності висновків судів попередніх інстанцій висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України, є необґрунтованими з огляду на таке.
У справі, яка переглядається, предметом спору є визнання недійсною з моменту вчинення додаткової угоди № 1 від 11.08.2015 до договору №30/07-2015/22А від 30.07.2015 про проведення відкритих (публічних) аукціонів з продажу майна, яке перебуває в заставі банку.
Водночас, зі змісту наданих для порівняння постанов Верховного Суду України від 12.10.2016 у справі №910/24844 та від 21.12.2016 у справі №910/24847/14 вбачається, що у цих справах оспорювалися розпорядження органу державної влади та інвестиційний договір, укладений на виконання вказаного розпорядження. Враховуючи встановлені в цих справах обставини, Верховний Суд України дійшов висновку про те, що інвестиційний договір та розпорядження КМДА, на підставі якого укладено договір, не відповідають нормам матеріального права.
В свою чергу, зі змісту постанов Верховного Суду України від 23.12.2015 у справі №3-1143гс15 та від 01.07.2015 у справі №3-195гс15 вбачається, що предметом спору є договір оренди нежитлового приміщення. Зазначені справи розглядались судами з урахуванням вимог Закону України "Про оренду державного та комунального майна", Закону України "Про освіту".
Також з наданої для порівняння постанови у справі №3-38гс14 вбачається, що предметом спірних правовідносин є визнання недійсним договору лізингу. Вказаний спір розглядався з урахуванням норм Закону України "Про фінансовий лізинг", ЦК, у тому числі статті 241 ЦК щодо подальшого схвалення правочину, що вчинений особою з перевищенням повноважень.
Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб'єктного складу учасників відносин, об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи.
Отже, аналіз висновків, зроблених судом касаційної інстанції у справі, що розглядається, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у вищезазначених постановах Верховного Суду України щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, оскільки встановлені в справах фактичні обставини, спірні правовідносини та їх матеріально-правове регулювання не є подібними.
Ураховуючи викладене, обставини, на які посилається заявник в обґрунтування заяви про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 16.05.2017 з підстав, передбачених пунктами 1 та 3 частини 1 статті 11116 ГПК, не знайшли свого підтвердження.
Згідно з частиною 1 статті 11126 ГПК Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, що стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, застосовані правильно.
З огляду на викладене заява ПАТ "Український будівельно-інвестиційний банк" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 16.05.2017 задоволенню не підлягає.
Керуючись пунктом 1 пункту 1 Розділу ХІ Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній з 15.12.2017), статтями 11123- 11128 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній до 15.12.2017), Верховний Суд
Відмовити у задоволенні заяви публічного акціонерного товариства "Український будівельно-інвестиційний банк" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 16.05.2017 у справі №910/15425/16.
Рішення господарського суду міста Києва від 26.10.2016, постановою Київського апеляційного господарського суду від 07.02.2017 та постанову Вищого господарського суду України від 16.05.2017 у справі №910/15425/16 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя Ю.Я. Чумак
Судді: Т.Б. Дроботова
І.В. Кушнір