Постанова
Іменем України
19 лютого 2018 року
м. Київ
справа № 295/4650/14-ц
провадження № 61-5440 св 18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Синельникова Є. В., Хопти С. Ф.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_4,
відповідач - ОСОБА_5,
третя особа - публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк»,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Богунського районного суду м. Житомира у складі судді Корицької В. О.
від 11 листопада 2014 року та ухвалу апеляційного суду Житомирської області у складі суддів: Трояновської Г. С., Миніч Т. І., Павицької Т. М.
від 30 червня 2016 року,
Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
У березні 2014 року ОСОБА_4 звернувся до суду із позовом до
ОСОБА_5, третя особа - публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі - ПАТ «УкрСиббанк»), про поділ майна подружжя.
Позовна заява мотивована тим, що з 29 липня 1993 року по 5 грудня 2006 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, під час якого ними за спільні кошти було придбано квартиру АДРЕСА_1 у
м. Житомирі та за його власні кошти було придбано нежитлове приміщення - кафе по АДРЕСА_2. Просив суд визнати вказану квартиру спільною сумісною власністю подружжя та у порядку поділу визнати за ним право власності на її 1/2 частину, а також визнати за ним право особистої приватної власності на нежитлове приміщення.
Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 11 листопада
2014 року позовні вимоги ОСОБА_4 задоволено частково. Визнано за ОСОБА_4 право власності на 1/2 частину приміщення кафе літ. «А 1» загальною площею 451,5 кв. м, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_2. У задоволенні іншої частини вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що нежитлове приміщення є спільною сумісною власністю сторін, а тому позивач має право на його 1/2 частину. Спірна квартира є особистою власністю відповідача, оскільки була набута на підставі договору дарування, а тому на неї не розповсюджується інститут спільної сумісної власності.
Рішенням апеляційного суду Житомирської області від 3 лютого 2015 року рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову та стягнення судових витрат скасовано і ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_4 про визнання права власності на нежитлове приміщення кафе. В іншій частині рішення суду залишено без змін.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі від 24 червня 2015 року рішення суду апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог про визнання права власності та поділ приміщення кафе скасовано, справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. В іншій частині рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін.
Рішенням апеляційного суду Житомирської області від 4 листопада
2015 року рішення суду першої інстанції в частині поділу кафе скасовано і ухвалено в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі від 6 квітня 2016 року рішення апеляційного суду Житомирської області від 4 листопада 2015 року скасовано, справу передано на новий розгляд до цього ж суду.
Ухвалою апеляційного суду Житомирської області від 30 червня 2016 року апеляційні скарги ОСОБА_4 та ОСОБА_5 залишено без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, щодоказів того, що спірне приміщення кафе придбано за особисті кошти будь-кого із подружжя чи не за рахунок спільних коштів сторін матеріали справи не містять, а тому воно є спільною сумісною власністю ОСОБА_4 та ОСОБА_5
У касаційній скарзі, поданій у липні 2016 року, ОСОБА_5 просить скасувати судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що спірне нежитлове приміщення було придбано за особисті кошти відповідача. Крім того, майно фізичної особи - підприємця, яке ним придбане й використовується в його підприємницькій діяльності з метою одержання прибутку, слід розглядати як його особисту приватну власність відповідно до статті 57 СК України, а не як об'єкт спільної сумісної власності. Вказувала, що після розлучення сторони у добровільному порядку поділили спільне майно і з таким варіантом поділу майна позивач погоджувався.
У вересні 2016 року від ОСОБА_4 надійшли заперечення на касаційну скаргу, в яких він посилається на те, що доводи ОСОБА_5 про те, що приміщення кафе було придбане за рахунок її особистих коштів, були предметом дослідження в судах попередніх інстанцій, однак свого підтвердження не знайшли.
У зв'язку із скасуванням судом касаційної інстанції попереднього судового рішення суду апеляційної інстанції лише в частині поділу нежитлового приміщення із залишенням його в іншій частині без змін, оскаржувані судові рішення підлягають перегляду лише в частині поділу нежитлового приміщення.
Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
29 січня 2018 року справа передана до Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Судами попередніх інстанцій установлено, щоз 29 липня 1993 року по 5 грудня 2006 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі.
30 червня 2000 року між ОСОБА_5 як приватним підприємцем та колективним підприємством «Житомирводпроект» був укладений договір оренди нежитлового приміщення по АДРЕСА_2 строком на 10 років, з можливістю викупу об'єкту оренди.
16 травня 2003 року між ОСОБА_5 та колективним підприємством «Житомирводпроект» був укладений договір купівлі-продажу нежитлового приміщення загальною площею 451,5 кв. м по АДРЕСА_2
За загальним правилом статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Належність майна до об'єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно з частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Норма частини 3 статті 61 СК України кореспондує частині 4 статті 65 СК України, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
За таких обставин за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об'єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім'ї, а не власні, не пов'язані з сім'єю інтереси одного з подружжя.
Відповідно до частини 1 статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
У справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій, застосувавши презумпцію спільності майна подружжя за статтею 60 СК України, яку відповідач не спростувала, правильно виходили із того, що спірне нежитлове приміщення було придбано ОСОБА_5 за період шлюбу та в інтересах сім'ї, а тому дійшли обґрунтованого висновку про його поділ та визнання за позивачем права власності на 1/2 частину вказаного приміщення.
Вказаний висновок узгоджується із правовою позицією, викладеною в постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі
№ 6-843цс17.
Висновки і мотиви, викладені в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 квітня 2016 року, з яких було скасовано попереднє рішення суду апеляційної інстанції, були враховані судом при розгляді цієї справи відповідно до частини четвертої статті 338 ЦПК України (в редакції, чинній на час вирішення справи).
Оскільки презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя відповідачем не спростовано, матеріали справи не містять належних доказів того, що спірне майно придбане за її особисті кошти, доводи касаційної інстанції про належність нежитлового приміщення їй на праві особистої приватної власності безпідставні.
Доводи касаційної скарги, що майно приватного підприємця є його особистою приватною власністю необґрунтовані, оскільки системний аналіз статей 57, 60, 61 СК України дозволяє дійти висновку про те, що таке майно може бути об'єктом спільної сумісної власності подружжя і предметом поділу між ними з урахуванням загальних вимог законодавства щодо критеріїв визначення спільного майна подружжя та способів поділу його між ними.
Є також необґрунтованими доводи касаційної скарги про те, що після розлучення сторони у добровільному порядку поділили спільне майно і з таким варіантом поділу майна позивач погоджувався, оскільки такі не підтверджуються належними доказами.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_5 залишити без задоволення, а рішення Богунського районного суду м. Житомира
від 11 листопада 2014 року та ухвалу апеляційного суду Житомирської області від 30 червня 2016 року - без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: О. В. Білоконь
Є. В. Синельников
С. Ф. Хопта