Справа №490/13772/14-ц 05.02.2018
Провадження №22-ц/784/170/18
Справа № 490/13772/14-ц Суддя-доповідач у суді апеляційної інстанції - Лисенко П.П.
Провадження № 22-ц/784/170/18
Категорія 27
іменем України
05 лютого 2018 року м. Миколаїв
Апеляційний суд Миколаївської області у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого Лисенка П.П.,
суддів: Галущенка О.І., Самчишиної Н.В.,
із секретарем судового засідання - Андрієнко Л.Д.,
з участю:
відповідача - ОСОБА_2,
її представника - ОСОБА_3,
переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою ОСОБА_2 рішення Центрального районного суду м. Миколаєва, яке ухвалене о 09 годині 42 хвилин 24 листопада 2017 року у приміщенні Центрального районного суду м. Миколаєва під головуванням судді Гуденко О.А., у цивільній справі за позовом Публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором,
06 листопада 2014 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк «Приватбанк» (далі Банк) пред'явило до ОСОБА_2 зазначений позов, який обґрунтовувало наступним.
19 березня 2010 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 украдено кредитний договір б/н, відповідно до умов якого остання отримала кредит у розмірі 6000 гривень у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку, зі сплатою 30,00 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим строком повернення, що відповідає строку дії картки.
При цьому, строк його дії картки, а, відповідно і договору, міг бути автоматично пролонгований на тих же умовах, якщо сторони не заявили про відмову від нього і позичальник отримав нову кредитну картку.
Крім того, кредитодавець в односторонньому порядку на власний розсуд міг змінити ліміт картки, збільшивши чи зменшивши його, в залежності від договірної поведінки позичальника.
В ньому ж, сторони домовилися, що у разі прострочки виконання грошового зобов'язання більш чим на 120 днів, держатель картки сплачує ПАТ КБ «ПриватБанк» штраф у розмірі 500 гривень, як фіксована його частина, та у розмірі 5% від суми заборгованості по кредитному ліміту, як процентна складова, включаючи нараховані та прострочені відсотки.
Взяті на себе обов'язки ПАТ КБ «ПриватБанк» виконав у повному обсязі, надавши відповідачеві платіжну карту з обумовленим кредитним лімітом, який 02 грудня 2013 року збільшив кредитний ліміт до 39 800 гривень, і чекав відповідної добросовісної договірної поведінки від позичальника, проте та, отримавши через систему банкомату за місцем свого проживання, взятого на себе обов'язку по поверненню грошей, належним чином не виконувала, у зв'язку з чим станом на 23 жовтня 2014 року виникла заборгованість у розмірі 53 121 гривня 21 копійка, з яких:
●39 368 гривень 45 копійок заборгованість за тілом кредиту;
●10 347 гривень 51 копійка заборгованості за процентами;
●399 гривень 48 копійок заборгованість за комісією;
●3 005 гривень 77 копійок штрафу (сума фіксованої та процентної складової).
Посилаючись на відмову ОСОБА_2 сплатити борг добровільно, Банк просив стягнути з неї на свою користь заборговану грошову суму за судовим рішенням.
Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 24 листопада 2017 року позов ПАТ КБ «Приватбанк» задоволено частково.
З ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ «Приватбанк» стягнуто заборгованість за тілом кредиту, процентами та штрафом на загальну суму 52 701 гривня 73 копійки та вирішено питання про розподіл судових витрат.
У вимозі про стягнення комісії відмовлено.
ОСОБА_2 подала на це рішення апеляційну скаргу, в якій просила його скасувати та ухвалити постанову, про відмову в задоволенні позову.
Скаргу обґрунтувала невідповідністю висновків суду дійсним обставинам справи, а саме, ігноруванням її доводів щодо неотримання грошових коштів.
Апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін, оскільки суд 1 інстанції повно і всебічно з'ясувавши обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень; давши оцінку доказам, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість; правильно витлумачивши норми матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, та виконавши всі інші вимоги цивільного судочинства - ухвалив законне та обґрунтоване рішення.
Задовольняючи частково позов ПАТ КБ «ПриватБанк», суд 1 інстанції виходив з того, що сторони перебувають у правовідносинах, підставою виникнення яких є дійсний договір кредиту. Відповідач отримала за ним грошові кошти, які зобов'язалася повернути до закінчення дії платіжної карти, а також сплачувати за користування ними проценти, проте свого слова не дотрималась, у зв'язку з чим утворилася заборгованість у загальному розмірі 52 701 гривня 73 копійки, яку вона відмовляється сплатити добровільно.
За такого, як на думку суду, заборгована грошова сума підлягає стягненню за судовим рішенням, на підставі норм, що регулюють зобов'язальні правовідносини.
Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області погоджується з встановленими судом 1 інстанції обставинами та правовідносинами, його висновки щодо них та результату вирішення справи, вважає вірними, обґрунтованими й законними.
За Конституцією України, ст. 49 ЦПК України та ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожній особі, як фізичній так і юридичній, а також державі гарантовано судовий захист їх інтересів.
Відповідно до статей 1, 3 ЦК України, 2, 4, 12-13, 367 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення, в порядку позовного, наказного та окремого провадження, цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.
При цьому, слід зауважити, що, виходячи із загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, в порядку цивільного судочинства регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.
Кожна особа, а у встановлених законом випадках, органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.
Відмова від такого права є недійсною.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України і обраний позивачем.
Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, наданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.
При цьому, суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, для чого роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і допомагає здійсненню їхніх прав.
В силу ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Зокрема, цивільні права та обов'язки виникають із договорів та інших правочинів, зміст яких, відповідно до статей 203-204, 215 ЦК України, не суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; вони вчинені у формі, встановленій законом, особами, які мають необхідний обсяг цивільної дієздатності, за їх вільного волевиявлення і відповідно до їх внутрішньої волі і спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними.
Недодержання виписаних вимог в прямо визначених законом випадках робить договір (правочин) нікчемним, а у разі відсутності такого зазначення - може тягнути його недійсність (у повному обсязі або окремої його частини) за судовим рішенням.
Якщо недійсність договору прямо не встановлена законом, або якщо він не визнаний судом недійсним - то він є правомірним і підлягає виконанню сторонами.
За ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Істотними умовами є ті умови, без погодження яких договір взагалі не вважається укладеним. Такі суттєві умови договору визначаються в законі, разом з тим ними можуть стати будь-які умови, на погодженні яких наполягає та чи інша сторона.
Істотні умови відображають природу договору, відсутність будь-якої з них не дає змоги сторонам виконати їх обов'язки, які покладаються на них за договором. Якщо сторони досягли згоди за всіма істотними умовами, які визнані такими законом або необхідні для даного виду, то договір вважається укладеним і набуває обов'язкової сили для сторін.
В силу ст.ст. 3, 627 ЦК України, договору притаманна така риса, як свобода договору. Поряд із справедливістю, добросовісністю і розумністю вона вважається вищою цінністю права, що забезпечує природне існування фізичної особи.
Свободу договору можна охарактеризувати як нормативно закріплену можливість особи здійснювати дії, вчинки на власний розсуд, не порушуючи при цьому свободу інших суб'єктів.
Зміст свободи договору в загальному розкривається у ст.627 ЦК України, яка з посиланням на ст.6 ЦК України встановлює співвідношення актів цивільного законодавства і договору. За ними, зміст названого принципу проявляється у свободі особи вільно вступати у договірні відносини; самостійно обирати контрагента та вид договору, який регулюватиме їх взаємні відносини; самостійно визначають умови (зміст) договору, структуру і вид договірного зв'язку.
Учасники договору можуть обрати договір, що передбачений законом (так звані поіменовані договори, які прямо передбачені в ЦК України або в іншому нормативному акті), так і договір, не передбачений у законодавстві (непойменовані), проте породжує права та обов'язки його учасників.
Одночасно слід зазначити, що договір є підставою виникнення договірного зобов'язання - під яким, відповідно до ст. 509 ЦК України, слід розуміти правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
В силу ст. 525-526 ЦК України зобов'язання повинні виконуватися належним чином відповідно до умов зобов'язання і вимог закону, інших правових актів, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або іншими звичайно застосовуваними вимогами. Принцип належного виконання припускає, що зобов'язання має бути виконане належними суб'єктами, в належному місці, в належний час, належним предметом і належним чином.
Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Під порушенням зобов'язання слід розуміти такий протиправний вплив з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення чи взагалі ліквідації. Порушенням зобов'язання є його невиконання і неналежне виконання. Невиконання зобов'язання має місце тоді, коли сторони взагалі не вчиняють дій, які складають зміст зобов'язання, або не утримуються від певних дій, хоча за змістом зобов'язання могли утримуватися від їх вчинення.
За ст. 611 ЦК України, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, чи розірвання договору; зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків і моральної шкоди.
При цьому, відповідно до ст.ст. 622, 625 ЦК України боржник, не звільняється від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, якщо інше не встановлено договором або законом.
Крім того, Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Судовий розгляд, яким цивільна справа вирішується по суті, закінчується ухваленням рішення суду.
В силу статей 12, 78, 81, 263 ЦПК України (в редакції, що діяла на час ухвалення ріщення) та постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18 грудня 2009 року "Про судове рішення у цивільній справі" рішення суду у цивільні справі, як найважливіший акт правосуддя, покликаний забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини і наповнити реальністю принцип верховенства права, повинен ухвалюватися за неухильного додержання вимог чинного процесуального законодавства про його законність і обґрунтованість.
Рішення визнається законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільно-процесуального законодавства, вирішив справу згідно із законом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
При ухваленні рішення суд бере до уваги, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при рівності прав щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.
Враховуючи принцип безпосередності судового розгляду цивільних справ, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення.
Суд оцінює докази відповідно до вимог статей 77 - 78, ч.ч. 3-4 ст. 82, 89 ЦПК України за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Обставини, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть вважатися встановленими в цивільній справі, якщо такі засоби доказування відсутні.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.
Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.
При цьому, згідно із статтею 81 ЦПК України, обов'язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень.
Недоведеність обставин, на наявності яких наполягає позивач - є підставою для відмови у позові; а у разі, якщо на тому наполягає відповідач - для відхилення його заперечень проти позову, а, відповідно, для задоволення вимог позивача.
Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право оскаржити рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.
Під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Для цього він досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.
При цьому, апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.
Якщо поза увагою доводів апеляційної скарги залишилась очевидна незаконність або необґрунтованість рішення суду першої інстанції у справах окремого провадження, апеляційний суд перевіряє справу в повному обсязі.
Перевіряючи законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення суд апеляційної інстанції виходить з повноважень суду апеляційної інстанції, визначених статтею 374 ЦПК України, і відповідних їм підстав щодо перегляду судових рішень в апеляційному порядку, передбачених статтями 375, 383 ЦПК України.
Зокрема, він повинен з'ясувати: чи враховані судом першої інстанції при ухваленні рішення всі факти, що входять до предмета доказування; чи підтверджені обставини (факти), якими мотивовано рішення, належними й допустимими доказами та чи доведені вони; чи відповідають висновки суду встановленим фактам; чи дотримано та чи правильно застосовані норми матеріального й процесуального права.
Як результат розгляду, апеляційний суд визначає підстави перегляду судового рішення, і відповідно до наданих йому повноважень формулює резолютивну частину своєї ухвали чи рішення.
Виходячи з викладеного, колегія суддів вважає, що оскаржене рішення районного суду ухвалено не у повній відповідності з виписаним вище, а тому є не законним та не обґрунтованим.
Виписане у повній мірі стосується і кредитних договорів.
За ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Під загрозою його нікчемності названий договір потребує письмової форми укладення (ст. 1055 ЦК України) і до нього застосовуються положення параграфа 1 ЦК України, що регулюють відносини з позики, якщо інше не встановлено нормами про кредит і не випливає із суті кредитного договору.
Його істотними умовами є предмет, сума кредиту, строк повернення, розмір відсотків та належна форма укладення.
Колегія суддів вважає, що укладений між сторонами кредитний договір б/н від 19 березня 2010 року є дійсним, позивач виконував його належним чином, в той час як відповідач свого обов'язку не дотрималася, внаслідок чого заборгувала ПАТ КБ «ПриватБанк» стягнуту судом 1 інстанції грошову суму. Іншого сторона відповідача не довела, хоча за ст. 81 ЦПК України, то є її обов'язком.
У зв'язку з цим, колегія вважає, що відповідач умови договору про належність його виконання проігнорував, фактично відмовившись від договору в односторонньому порядку, що є неприпустимим, а тому повинен нести негативні наслідки таких своїх неправомірних дій, а саме, сплатити ПАТ КБ «ПриватБанк» неповернуту частину тіла кредиту, прострочені проценти та штраф.
Оскільки та цього не робить, то заборговані грошові кошти слід стягнути за судовим рішенням.
З матеріалів справи вбачається і це частково підтверджено відповідачем у судовому засіданні суду апеляційної інстанції, що 19.03.2010 року між сторонами укладений договір №б/н, відповідно до якого ОСОБА_2 отримала кредитну картку з встановленим лімітом у розмірі 6 000 гривень та зобов'язалася, у разі її використання, сплачувати відсотки за користування позиченими грошима, та сплачувати проценти у розмірі 30,00 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом (а.с.6, 7-33).
Складовою укладеної між сторонами угоди є заява клієнта, Умови та Тарифи банку, про що прямо зазначено в заяві з підписом позичальника, де також зазначено, що він погоджується, що разом це складає договір про надання банківських послуг.
При цьому ПАТ КБ «ПриватБанк» в односторонньому порядку міг збільшувати ліміт на кредитній картці, чим той 02 грудня 2013 року і скористався, збільшивши кредитний ліміт на платіжній картці відповідача до 39 800 гривень.
Відповідно до п.1.1.7.12 , 2.1.1.7.6 Умов, договір діяв протягом 12 місяців з моменту підписання, а потім був автоматично пролонгований на такий же строк. При порушенні відповідачем строків платежу по будь-якому із грошових зобов'язань, передбачених цим договором, більше ніж на 30 днів відповідач зобов'язаний сплатити позивачу штраф у розмірі 500 грн. +5% від суми позову (а.с.7).
Викладене підтверджується випискою про рух коштів за вказаною платіжною карткою. З цієї ж виписки вбачається, що всі кошти в рахунок кредитного ліміту були отримані володільцем картки у банкоматі CANI5797, що розміщений за адресою: м. Миколаїв, вул. Арх. Старова, буд. 6/4, мікрорайон де проживає відповідач (а.с. 98-102, 127-140).
Крім цього, Банк неодноразово на погашення боргу списував грошові кошти з її зарплатної картки, про що та достовірно знала, проте будь-яких дій протидії не застосовувала, що сприймається колегією, як згода з таким (а.с.180-198).
Таким чином, Банк належними та допустимими доказами довів факт укладання з відповідачем кредитного договору, отримання нею коштів та порушення умов кредитного договору щодо їх повернення, а тому підстав для задоволення апеляційної скарги немає.
Щодо позовної давності на застосуванні якої наполягає відповідач, то суд вірно відмовив у її задоволенні, оскільки відповідач активувавши 02 грудня 2013 року кредитну картку перервала позовну давність і з цього часу вона почала спливати заново, а тому пред'явлення позову 06 листопада 2014 року слід вважати в межах позовної давності.
Що ж до тверджень особи, яка подала апеляційну скаргу, про ігнорування судом її вимоги про витребування відеозапису з банкомату, де отримано гроші, яким би можливо було б підтвердити правдивість її слів, то воно не може братися до уваги, оскільки за інформацією позивача максимальний термін зберігання відеозапису 6 місяців, а мова йде про 6 років, що пройшли з дня отримання.
Більше того, такий відеозапис, навіть за його існування, міг лише б указати на особу отримувача грошей, проте, за відсутності кримінального провадження щодо зумисного виходу картки з володіння позичальника, не спростував би презумпцію відповідальності останнього за невиконання кредитного зобов'язання.
Керуючись ст.ст. 367-368, 374, 375, 381-382 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 24 листопада 2017 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту.
Головуючий П.П.Лисенко
Судді: ' О.І. Галущенко
Н.В. Самчишина
Повний текст постанови складено 06 лютого 2018 року