І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И[1]
23 січня 2018 року м. Київ
Апеляційний суд м. Києва у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Мазурик О.Ф.,
суддів: Махлай Л.Д., Кравець В.А.,
секретаря: Синявського Д.В.,
розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_1
на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 23 жовтня 2017 року (суддя Тітов М.Ю.) у справі № 756/613/16-ц Оболонського районного суду м. Києва
за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Омега Банк», Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс», третя особа: ОСОБА_2, про визнання припиненими зобов'язань за іпотечним договором, -
В січні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вищезазначеним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що в лютому 2008 року між Відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» (далі - ВАТ «Сведбанк», Банк), який в подальшому змінив своє найменування на Публічне акціонерне товариство «ОМЕГА БАНК» (далі - ПАТ «ОМЕГА БАНК», Банк) та ОСОБА_2 був укладений кредитний договір. В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором в цей же день між нею та Банком було укладено іпотечний договір, за умовами якого предметом іпотеки виступає належна їй на праві власності квартира АДРЕСА_1. 04 грудня 2009 року Банк направив на її адресу та адресу позичальника повідомлення про дострокове погашення заборгованості за кредитним договором, у зв'язку з неналежним виконанням позичальником своїх зобов'язань за кредитним договором, в якому зазначив про сплату заборгованості протягом 10 днів з моменту направлення повідомлення, тобто 14 грудня 2009 року, що свідчить про зміну строку виконання основного зобов'язання та спливу строку позовної давності, який зікінчився 14.12.2012.
Вказувала, що 10.11.2015 вона дізналася, що, відповідно до Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, право власності на квартиру, яка виступає предметом іпотеки, зареєстроване за Товариством з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» (далі - ТОВ «ФК «Вектор Плюс»).
Позивачка зазначала, що з огляду на пропущення кредитором строку позовної давності для звернення до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором зобов'язання за іпотечним договором припинилися.
Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 27 жовтня 2017 року в задоволенні позову відмовлено в повному обсязі.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, позивачка звернулася до суду з апеляційною скаргою, посилаючись на те, що рішення ухвалене з грубим порушенням та неправильним застосуванням норм матеріального права, порушенням норм процесуального права; висновки суду не відповідають обставинам справи, судом неповністю з'ясовано обставини справи, що призвело до неправильного вирішення спору.
В обґрунтування апеляційної скарги вказувала, що рішення не відповідає вимогам щодо його законності та обґрунтованості, оскільки при ухваленні рішення судом не враховано, що сплив позовної давності за вимогами кредитора про стягнення заборгованості за кредитним договором свідчить про те, що жодна вимога кредитора не підлягає задоволенню після цього моменту. Оскільки кредитор змінив строк виконання основного зобов'язання, надіславши позичальнику та майновому поручителю повідомлення від 04.12.2009 про сплату заборгованості за кредитним договором в строк до 14.12.2009, то свої вимоги кредитор вправі пред'явити в межах строку позовної давності, що сплив 14.12.2012. Вважала, що іпотечний договір припинив свою дію так як кредитор пропустив строк позовної давності звернення до суду з позовом про стягнення заборгованості.
Крім того, зазначала, що ухвалюючи рішення судом не взято до уваги, що матеріали справи не містять доказів відступлення Банком права вимоги за кредитним та іпотечним договорами ТОВ «ФК «Вектор Плюс».
Також як на підставу скасування рішення суду посилалася на те, що судом безпідставно відмовлено в задоволенні клопотання про зупинення провадження у справі до розгляду інших справ, результати розгляду яких мають значення у даній справі.
За наведених обставин просила скасувати рішення Оболонського районного суду м. Києва від 27.10.2017 та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Представник позивачки, який є одночасно представником третьої особи ОСОБА_2 - ОСОБА_3 в судовому засіданні апеляційну скаргу підтримав та просив задовольнити з підстав, наведених в ній.
Представник відповідача ТОВ «ФК «Вектор Плюс» - Лановий Є.М. в судовому засіданні проти задоволення апеляційної скарги заперечував, просив відмовити, а рішення залишити без змін.
Відповідач - ПАТ «ОМЕГА БАНК», належним чином повідомлений про час та місце судового розгляду, в судове засідання свого представника не направив, причини неявки суду не повідомив.
Колегія суддів, відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України вважає за можливе розглянути справу за відсутності представника ПАТ «ОМЕГА БАНК».
Відповідно до п. 8 Розділу XIII Перехідних положень ЦПК України в редакції Закону № 2147-VIII від 03.10.2017, ч. 6 ст. 147 та абз. 3 п. 3 Розділу ХІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII Апеляційний суд м. Києва діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Київського апеляційного суду в апеляційному окрузі.
Вислухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які з'явилися в судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, що заявлялись у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного.
Судом встановлено, що 08 лютого 2008 року між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_2 укладено кредитний договір № 2621/0208/88-018, за умовами якого Банк надав позичальнику кредит у розмірі 105 000,00 доларів США на строк до 06 лютого 2014 року.
В забезпечення виконання ОСОБА_2 зобов'язань за кредитним договором 08.02.2008 між Банком та ОСОБА_1 укладено іпотечний договір № 2621/0208/88-018-Z-1, предметом якого стала належна позивачці на праві власності квартира № 8 за адресою: м. Київ, пр-т Оболонський, 32.
04 грудня 2009 року Банком направлено на адресу позичальника та майнового поручителя повідомлення про зміну умов кредитного договору, в якому зазначено, що у зв'язку з порушенням позичальником взятих на себе зобов'язань щодо строків сплати платежів утворилась заборгованість за кредитним договором, яка станом на 03.12.2009 становила 17 284,46 доларів США та 8 641,40 грн., а також повідомлено про те, що станом на 14.12.2009 позивач та третя особа у справі зобов'язані будуть сплатити заборгованість достроково у повному обсязі.
16 грудня 2009 року ПАТ «Омег Банк» звернувся до ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з вимогою про дострокове повернення заборгованості за вказаним вище кредитним договором у розмірі 91 794,41 доларів США.
Судом також встановлено, що 28 листопада 2012 року між ВАТ «Сведбанк» та ТОВ «ФК «Вектор Плюс» було укладено договір факторингу та договір відступлення прав вимоги кредитним та іпотечним договорами, за умовами яких Банк відступив ТОВ «ФК «Вектор Плюс» права вимоги за кредитним договором, укладеним за ОСОБА_2 та іпотечним договором, укладеним з ОСОБА_1
30 вересня 2015 року право власності на квартиру АДРЕСА_2 перейшло до ТОВ «ФК «Вектор Плюс», що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Колегія суддів не приймає до уваги доводи апеляційної скарги, що матеріали справи не містять доказів укладення договорів про відступлення права вимоги, оскільки укладення договору про відступлення права вимоги не є предметом спору у справі, яка переглядається. Більш того, докази, які підтверджують укладення договорів відступлення права вимоги за кредитним та іпотечним договорами містяться в матеріалах справи (т. 2, а.с. 14-24).
Зі змісту позовної заяви вбачається, що звертаючись до суду з позовом, свої позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовувала тим, що оскільки кредитором пропущено строк позовної давності для звернення до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором, то зобов'язання за іпотечним договором припинилися.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив з відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду та вважає його правильним, виходячи з наступного.
На час ухвалення оскаржуваного рішення суду існував правовий висновок Верховного Суду України у постанові від 15 травня 2017 року по справі № 6-786цс17 щодо правовідносин, які існували між сторонами, який відповідно до ст. 360-7 ЦПК України в редакції, чинній на час ухвалення рішення, був обов'язковим для застосування судом.
У висновку зазначено, що згідно з частиною першою статті 509, статтею 526 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
За загальним правилом зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом (частини перша та друга статті 598 ЦК України).
Правила припинення зобов'язання сформульовані в главі 50 «Припинення зобов'язання» розділу І книги п'ятої «Зобов'язальне право» ЦК України. Норми цієї глави передбачають, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України), переданням відступного (стаття 600 ЦК України), зарахуванням (стаття 601 ЦК України), за домовленістю сторін (стаття 604 ЦК України), прощенням боргу (стаття 605 ЦК України), поєднанням боржника і кредитора в одній особі (стаття 606 ЦК України), неможливістю виконання (стаття 607 ЦК України), смертю фізичної особи чи ліквідацією юридичної особи (статті 608 та 609 ЦК України).
Спливу позовної давності як підстави для припинення зобов'язання норми глави 50 «Припинення зобов'язання» ЦК України не передбачають.
При цьому відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. За правилами статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). Наслідки спливу позовної давності визначаються статтею 267 ЦК України.
Згідно з приписами статті 267 ЦК України особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Таким чином, позовна давність пов'язується із судовим захистом суб'єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку здійснити належне їй цивільне майнове право. Тобто сплив позовної давності позбавляє цивільне суб'єктивне право здатності до примусового виконання проти волі зобов'язаної особи.
У зобов'язальних відносинах (стаття 509 ЦК України) суб'єктивним правом кредитора є право одержати від боржника виконання його обов'язку з передачі майна, виконання роботи, надання послуги тощо. Зі спливом позовної давності в цих відносинах кредитор втрачає можливість у судовому порядку примусити боржника до виконання обов'язку. Так само боржник зі спливом строку позовної давності одержує вигоду - захист від можливості застосування кредитором судового примусу до виконання обов'язку.
Однак за змістом статті 267 ЦК України сплив позовної давності сам по собі не припиняє суб'єктивного права кредитора, яке полягає в можливості одержання від боржника виконання зобов'язання як у судовому порядку, так і без використання судового примусу. Зокрема, суд не має права застосовувати позовну давність інакше, як за заявою сторін, і без такої заяви може задовольнити позов за спливом строку позовної давності (частина третя статті 267 ЦК України). У разі пропущення позовної давності та наявності заяви сторони про її застосування суд може визнати причини пропущення поважними та прийняти рішення про задоволення позову (частина п'ята статті 267 ЦК України). Крім того, навіть після спливу позовної давності боржник може добровільно виконати зобов'язання і таке виконання закон визнає правомірним, здійсненим за наявності достатньої правової підстави (частина перша статті 267 ЦК України), установлюючи для особи, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, заборону вимагати повернення виконаного.
Отже, ЦК України сплив позовної давності окремою підставою для припинення зобов'язання не визнає. Виконання боржником зобов'язання після спливу позовної давності допускається та визнається таким, що має достатню правову підставу. Пропущення позовної давності також не породжує права боржника вимагати припинення зобов'язання в односторонньому порядку (частина друга статті 598 ЦК України), якщо таке його право не встановлено договором або законом окремо.
Таким чином, за загальним правилом ЦК України зі спливом позовної давності, навіть за наявності рішення суду про відмову в позові з підстави пропущення позовної давності, зобов'язання не припиняється.
Відповідно до приписів статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - це окремий вид застави, вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому Законом.
Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду (частина перша статті 3 Закону України «Про іпотеку»). Вона має похідний характер від основного зобов'язання і, за загальним правилом, є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п'ята статті 3 Закону України «Про іпотеку»).
Підстави припинення іпотеки окремо визначені в статті 17 зазначеного Закону. Конструкція цієї статті дає підстави для висновку, що припинення іпотеки можливе виключно з тих підстав, які передбачені цим Законом.
Так, згідно з указаною нормою іпотека припиняється у разі припинення основного зобов'язання (абзац другий частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку»). Натомість Законом України «Про іпотеку» не передбачено такої підстави для припинення іпотеки, як сплив позовної давності до основної чи додаткової вимог кредитора за основним зобов'язанням.
На підставі аналізу наведених положень закону Верховний Суд України дійшов до висновку, що якщо інше не передбачене договором, сплив позовної давності до основної та додаткової вимог кредитора про стягнення боргу за кредитним договором і про звернення стягнення на предмет іпотеки (зокрема, й за наявності рішення суду про відмову в цьому позові з підстави пропущення позовної давності) сам по собі не припиняє основного зобов'язання за кредитним договором і, відповідно, не може вважатися підставою для припинення іпотеки за абзацом другим частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку».
Отже, договір іпотеки може бути припинено лише у разі припинення основного зобов'язання.
У частині першій статті 598 ЦК України зазначено, що зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 ЦК України).
За змістом ст. 525, 526 ЦК України зобов'язання мають виконуватися належним чином згідно з умовами договору та у встановлений строк. Одностороння відмова від виконання зобов'язання не допускається.
Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Позика вважається повернутою в момент зарахування позикодавцеві грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок або реального повернення коштів.
Матеріали справи не містять доказів, які підтверджують факт виконання позичальником ОСОБА_2 основного зобов'язання у повному обсязі та повернення отриманих в кредит коштів.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що ухвалюючи рішення, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що нормами діючого законодавства не передбачено такої підстави для припинення іпотечного договору, як сплив позовної давності до основної чи додаткової вимог кредитора за основним зобов'язанням.
Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги, що судом першої інстанції безпідставно відмовлено в задоволенні клопотання про зупинення провадження, оскільки така відмова не призвела до неправильного вирішення справи.
Крім того, визначаючи наявність підстав, передбачених статтею 201 ЦПК України (в редакції 2004 року, яка була чинною на час вчинення судом процесуальної дії), за яких провадження у справі підлягає обов'язковому зупиненню, суд повинен, зокрема, враховувати, що така підстава для зупинення провадження, вказана у пункті 4 частини першої цієї статті, застосовується у тому разі, коли в іншій справі можуть бути вирішені питання, що стосуються підстав, заявлених у справі вимог, чи умові, від яких залежить можливість її розгляду.
Таких підстав також не встановлено і судом апеляційної інстанції.
Згідно з частиною першою статті 157 ЦПК України (в редакції 2004 року) суд розглядає справи протягом розумного строку, але не більше двох місяців з дня відкриття провадження у справі.
Межі зупинення провадження у справі не повинні призводити до зменшення розумного строку розгляду справи.
Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Розумність тривалості судового розгляду має визначатися з огляду на обставини справи та наступні критерії: складність справи, поведінка заявника та компетентних органів, а також важливість предмета позову для заявника у справі (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Фрідлендер проти Франції).
Отже, суд першої інстанції правомірно відмовив в задоволенні клопотання про зупинення провадження у справі, що відповідає принципу ефективності судового процесу, направленому на недопущення затягування розгляду справи.
Розглядаючи спір суд першої інстанції в межах доводів позову повно і всебічно дослідив обставини спору, дав належну оцінку зібраним по справі доказам, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює і у відповідності з вимогами закону дійшов до правильного висновку про те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, про що ухвалив відповідне рішення.
Ураховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За вказаних обставин, колегія суддів приходить до висновку про залишення рішення суду без змін, а скарги без задоволення.
Дата виготовлення повного тексту постанови 24 січня 2018 року.
На підставі викладеного та керуючись ст. 268, 374, 375, 383, 384, 389 ЦПК України, п. 8 Розділу XIII Перехідних положень ЦПК України в редакції Закону № 2147-VIII від 03.10.2017, ч. 6 ст. 147, абз. 3 п. 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VІІІ колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 23 жовтня 2017 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня проголошення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до цього суду.
Головуючий:
Судді:
Єдиний унікальний номер справи: № 756/613/16-ц
Провадження: № 22-ц/796/722/2018
Головуючий у суді першої інстанції: Тітов М.Ю.
Доповідач у суді апеляційної інстанції: Мазурик О.Ф.