27.12.2017 року Провадження №2-а/425/132/17
Справа №425/2270/17
місто Рубіжне Луганської області
Рубіжанський міський суд Луганської області, у складі головуючого - судді Коваленка Д.С., секретар - Гайворонська І.В., розглядаючи адміністративний позов ОСОБА_1, поданий від імені ОСОБА_2, до Рубіжанського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області, Управління праці та соціального захисту населення Рубіжанської міської ради Луганської області про визнання бездіяльності протиправною, скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 від імені ОСОБА_2 звернулась до Рубіжанського міського суду Луганської області з адміністративним позовом до Рубіжанського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області, Управління праці та соціального захисту населення Рубіжанської міської ради Луганської області, яким, після зміни предмету позову, просила наступне: визнати протиправною бездіяльність Рубіжанського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області щодо не виплати пенсії за віком з 01 липня 2016 року ОСОБА_2; скасувати рішення Управління праці та соціального захисту населення Рубіжанської міської ради Луганської області за № 9/857 про скасування довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, яка видана 10 серпня 2016 року за № 91713603 ОСОБА_2; зобов'язати Рубіжанське об'єднане Управління Пенсійного фонду України Луганської області поновити виплату пенсії за віком ОСОБА_2 з 01 липня 2016 року.
У призначений день та час судового засідання, для розгляду справи по суті сторони не з'явились, про місце, день та час розгляду справи повідомлялись належним чином. Але подали письмові заяви, якими просили суд розглянути справу без їх участі.
Тому в силу положень частини 13 статті 10 та частини четвертої статті 229 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі за текстом - КАС України), розгляд справи здійснювався за відсутності осіб, які беруть участь у справі, за наявними у справі матеріалами, а фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.
Позиція представника позивача полягала в тому, що ОСОБА_2 з 2010 року здобув право на отримання пенсії за віком. З 2014 року він перебував на обліку в Управлінні Пенсійного фонду України в місті Першотравневську Дніпропетровської області, а з 01 червня 2016 року він перебував на обліку Рубіжанського об'єднаного Управління Пенсійного фонду України Луганської області. Десятого серпня 2016 року, ОСОБА_2 був взятий на облік місцевим Управлінням праці та соціального захисту населення, як внутрішньо переміщена особа, про що йому була видана довідка № 917013603. Проте з 01 липня 2016 року він перестав отримувати пенсію. Як з'ясувалось, причиною припинення стало рішення від 11 січня 2017 року №1 комісії з питань призначення (відновлення, відмовлення) соціальних виплат внутрішньопереміщеним особам Виконавчого комітету Рубіжанської міської ради Луганської області, яким йому відмовлено у виплаті пенсії на підставі акту обстеження матеріально-побутових умов від 22 грудня 2016 року про відсутність позивача за повідомленим місцем проживання. На підставі цього ж акту, Управління праці та соціального захисту населення Рубіжанської міської ради Луганської області рішенням від 13 лютого 2017 року за №9/857 скасувала довідку про взяття на облік позивача, як внутрішньо переміщену особу вважаючи, що актом підтверджується подання завідомо недостовірних відомостей. І вважаючи вказане рішення, а також дії щодо припинення виплати пенсії неправомірними, позивач оскаржує їх.
Позиція відповідача - Управління праці та соціального захисту населення Рубіжанської міської ради Луганської області полягала в тому, що на виконання положень «Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №365 від 08 червня 2016 року, інспектор здійснив контроль за проведенням виплати пенсії позивачу за місцем його фактичного проживання шляхом виходу за місцем проживання позивача на перевірку. За результатами такої перевірки було складено акт, в якому зазначено, що позивач відсутній за місцем проживання. ОСОБА_3 було залишено повідомлення про необхідність прибути для ідентифікації, а потім, також, залишено повторне повідомлення про це. Однак на зазначені повідомлення позивач ніяк не відреагував. І тому, на підставі пункту 5 частини 1 статті 12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», а саме у зв'язку із поданням позивачем завідомо недостовірних відомостей про місце свого фактичного проживання, начальником управління, 13 лютого 2017 року і було прийнято рішення №9/857 про скасування дії довідки від 10 серпня 2016 року № 917013603 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи ОСОБА_2. І тому, у задоволенні позову слід відмовити.
Відповідач - Рубіжанське об'єднане управління Пенсійного фонду України Луганської області заперечував проти задоволення позову. Його представник, у своїх запереченнях та письмових поясненнях вказував на те, що позивач має статус внутрішньо переміщеної особи. І порядок виплати та припинення виплати пенсії щодо таких осіб, регулюється спеціальним колом нормативно-правових актів. На виконання приписів пункту 7 Порядку №365 відповідач 11.08.2016 листом № 7910/02 звернувся до управління праці та соціального захисту населення Рубіжанської міської ради щодо подальшої перевірки інформації про фактичне місце проживання/перебування позивача. За результатами проведення перевірки структурним підрозділом з питань соціального захисту населення складено акт обстеження матеріально-побутових умов сім'ї, відповідно до якого за адресою, зазначеною, як місце фактичного проживання, ОСОБА_2 - вдома не було. В дверях квартири залишено повідомлення. Так само, як і 14.12.2016 року та 16.12.2016 року до управління праці та соціального захисту населення Рубіжанської міської ради ніхто не звернувся. Рішенням від 11.01.2017 № 1 Комісія з питань призначення (відновлення, відмовлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам рішенням відмовила ОСОБА_2 у виплаті пенсії. Отже, на підставі рішення Комісії про відмову у виплаті пенсії ОСОБА_2, виплату пенсії позивачу призупинено з 01.07.2016 року без прийняття відповідачем окремого рішення про це. Крім того, дію довідки позивача,я к внутрішньо переміщеної особи, скасовано. Тому позов про визнання дій Управління пенсійного фонду неправомірними та його зобов'язання відновити виплату пенсії, задоволенню не підлягає.
Натомість суд, зважаючи на те, що представники сторін доводили свої вимоги і заперечення тільки письмовими доказами, які є в матеріалах справи, без використання інших засобів доказування, на основі всебічного, повного, об'єктивного та безпосереднього дослідження, кожного наявного у матеріалах справи доказу окремо, а також у їх сукупності, встановив наступні обставини:
У квітні 2010 року, ОСОБА_2, у зв'язку із призначенням пенсії за віком, було видано пенсійне посвідчення № НОМЕР_1 (а.с.7 - зворотній бік).
З лютого 2015 року по 30 червня 2016 року, ОСОБА_3 забезпечувався виплатою пенсії Першотравенським об'єднаним управлінням Пенсійного фонду України Дніпропетровської області (а.с.44-59).
У зв'язку із переїздом на територію міста Рубіжне, в Управлінні праці та соціального захисту населення Рубіжанської міської ради Луганської області (надалі за текстом - Управління праці), 10 серпня 2016 року ОСОБА_3 отримав довідку №917013603 про взяття його на облік, як внутрішньо переміщену особу, зокрема в місто Рубіжне за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.7,105,130-131).
Заявою від 11 серпня 2016 року ОСОБА_2, звернувся до Управління Пенсійного фонду України в місті Рубіжному Луганської області (надалі за текстом - Управління ПФУ) , якою просив взяти його на облік, у зв'язку із зміною місця проживання, а також подав заяву якою повідомив рахунок у банку для зарахування пенсії (а.с.60-61,64).
У цей же день, назване управління, на виконання положень постанови Кабінету Міністрів України №365 від 08 червня 2016 року, надало відомості про ОСОБА_3 до Управління праці, для отримання інформації про призначення (відновлення) йому виплати пенсії (а.с.43).
На підставі поданої ним заяви, розпорядженням №9920 від 13 жовтня 2016 року, Управління ПФУ призначило ОСОБА_3 пенсію за віком в розмірі 3897 гривень 33 копійки з 01 липня 2016 року, але не почало виплачувати її (а.с.98,2-4,112).
Відповідно до акту обстеження матеріально-побутових умов сім'ї, складеного 12 грудня 2016 року соціальним інспектором Управління праці, на час перевірки заявника за адресою: АДРЕСА_2, двері ніхто не відчинив, було залишено повідомлення. 14 грудня 2016 року, йому було залишено друге повідомлення про необхідність з'явитись до управління, але 16 грудня 2016 року ніхто не прийшов і не передзвонив (а.с.67-68,132,133).
Згідно витягу з рішення засідання комісії з питань призначення (відновлення, відмовлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам Виконавчого комітету Рубіжанської міської ради, 11 січня 2017 року комісія відмовила у виплаті пенсії ОСОБА_2, на підставі вказаного акту (а.с.66).
А Управління ПФУ, на підставі цього рішення комісії, призупинило виплату пенсії ОСОБА_4 з 01 липня 2016 року, автоматично, при цьому не проводячи виплати з 01 липня 2016 року взагалі (а.с.35-37,93-95,2-4,112).
Рішенням Управління праці від 13 лютого 2017 року №8/857, на підставі пункту 5 частини 1 статті 12 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб", вважаючи, що ОСОБА_2 при поданні заяві про взяття його на облік, надав завідомо недостовірні відомості про місце свого фактичного проживання, було скасовано дію довідки про взяття його на облік, як внутрішньо переміщену особу від 10 серпня 2016 року №917013603 (а.с.79,80).
Про прийняте рішення, 13 лютого 2017 року, Управління ПФУ та ОСОБА_2 було повідомлено шляхом направлення копії на відомі Управлінню адресу місця проживання та місцезнаходження (а.с.81,134).
Вважаючи рішення Управління праці про скасування дії довідки та бездяльність Управління ПФУ щодо невиплати йому пенсії неправомірними, ОСОБА_3 оспорив їх через свого представника, шляхом подання 05 вересня 2017 року позову і змін до нього (а.с.2-4,112).
Також судом встановлено, що у грудні 2016 року, до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань було внесено запис про створення Рубіжанського об'єднаного Управління Пенсійного фонду України Луганської області, на підставі постанови Кабінету Міністрів України №988 від 21 грудня 2016 року „Деякі питання функціонування територіальних органів пенсійного фонду України", якою серед іншого, вирішено реорганізувати шляхом злиття Управління Пенсійного фонду України в місті Рубіжному Луганської області та Управління Пенсійного фонду України в Кремінському районі Луганської області, внаслідок чого утворити Рубіжанське об'єднане Управління Пенсійного фонду України Луганської області. А 28 квітня 2017 року, до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань було внесено запис про припинення Управління Пенсійного фонду України в місті Рубіжному Луганської області (а.с.38,39-41,42).
Отже, із встановлених обставин вбачається, що між позивачем та відповідачами, як фізичною особою та суб'єктами владних повноважень, виник публічно-правовий спір, у сфері соціального захисту на випадок старості, з приводу правомірності прийняття Управлінням праці рішення про скасування дії довідки внутрішньо переміщеної особи та не виплати такого виду страхової виплати, як пенсія, Управлінням ПФУ.
При цьому, суд відразу хоче відзначити, що позивач правильно визначив відповідача у цій справі - Рубіжанське об'єднане управління Пенсійного фонду України Луганської області, який повинен відповідати за вимогами щодо невиплати позивачу пенсії, з огляду на факт його правонаступництва щодо усіх прав та обов'язків Управління Пенсійного фонду України в місті Рубіжному Луганської області, що назване об'єднане управління визнає.
В силу положень частини 1 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України, адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Дійсно, цим кодексом, зокрема частиною 2 статті 122 встановлено загальний строк звернення до суду особою за захистом своїх порушених прав, у шість місяців.
Але, згідно з частиною 2 статті 46 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком.
А тут суд враховує, що ОСОБА_2 через свого представника звернувся до Рубіжанського міського суду Луганської області з позовом, вимоги якого, за своєю суттю, виникли у зв'язку із тим, що попередньо нараховані йому суми пенсії, починаючи з 01 липня 2016 року, не отримані ним з вини відповідача, який призначає і виплачує пенсію, і ці вимоги безпосередньо спрямовані на виплату йому вже нарахованої пенсії, з 01 липня 2016 року, тобто за минулий час. А такі вимоги не обмежуються будь-яким строком.
Тому суд вважає, що у даному випадку, ОСОБА_3 строків звернення до суду із позовом, не пропустив, оскільки на підставі вказаного вище закону, він має право захистити своє право на отримання виплати нарахованої йому пенсії, без обмеження будь-яким строком, що можливо, якщо позовні вимоги будуть задоволені.
Що стосується вимог про скасування рішення Управління праці про скасування дії довідки позивача як внутрішньо переміщеної особи від 13 лютого 2017 року, то тут суд виходить із того, що шестимісячний строк звернення до суду для оскарження цього рішення у позивача також не сплинув, але з іншої підстави. Зокрема, що підтверджується матеріалами справи, про прийняте Управлінням праці рішення позивач дізнався тільки під час розгляду цієї справи, після подання копії цього рішення Управлінням праці 30 жовтня 2017 року (а.с.79-80). А вимога про скасування цього рішення була подана позивачем 06 грудня 2017 року (ас.112), тобто в межах шестимісячного строку з моменту коли позивач дізнався про це рішення. А Управління праці, не надало суду жодних доказів того, що позивач міг дізнатись про суб'єкта, спосіб та підстави можливого порушення свого права раніше (а.с.1-137).
Таким чином, обидві вимоги до обох відповідачів слід розглянути по суті.
Для вирішення спору між позивачем і Управлінням ПФУ, суд, з урахуванням встановлених обставин, застосував такі норми матеріального права, виходячи при цьому з наступних мотивів:
В силу положень частини 1 статті 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. А в силу положень пункту 7 частини 1 статті 92 Основного закону, виключно законами України визначається правовий режим майна.
Зокрема, відповідно до положень частини 1 статті 190 та частини 1 статті 319 Цивільного кодексу України, майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права, власнику яких належать правомочності володіння, користування та розпорядження таким майном на власний розсуд.
При цьому, згідно з частиною 2 статті 3 Закону України „Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні, майновими правами визнаються у тому числі й права вимоги.
Виходячи з цього, суд констатує, що він розглядає невиплату з 01 липня 2016 року Управлінням ПФУ щомісячних страхових виплат позивачу у вигляді пенсії, раніше призначених йому до виплати довічно, саме як позбавлення позивача майна (власності) у вигляді майнового права вимоги щодо виплати раніше призначених йому грошових коштів, на які він мав право розраховувати у тому числі з 01 липня 2016 року.
А оскільки, в силу положень частини 1 статті 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, суд застосовує і положення статті 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі за текстом - Конвенція), що захищає право власності, з урахуванням практики Європейського Суду з прав людини, оскільки згідно частини 1 статті 32 названої Конвенції, саме цей Суд має право тлумачення її положень і протоколів до неї.
Зокрема суд враховує, що в силу положень статті 1 Протоколу №1 до Конвенції, з урахуванням практики Європейського Суду з прав людини (п.83 Рішення від 12 липня 2001 року справа „ОСОБА_4 Ганс-Адам ІІ проти Німеччини; п.22 Рішення від 08 листопада 2005 року справа „Кечко проти України; п.20-24 Рішення від 10 березня 2011 року справа „Сук проти України; п.41 Рішення від 07 листопада 2013 року справа „Пічкур проти України; п.31 Рішення від 26 червня 2014 року справа „Суханов та Ільченко проти України), кожній фізичній або юридичній особі гарантується право мирно володіти своїм майном, яке включає в себе, серед іншого, як майнові права (у тому числі право вимоги уплати боргу), так і матеріальний (або ж майновий) інтерес, до якого входять так звані законні очікування (або ж іншими словами законні сподівання).
А тому і з точки зору Конвенції, з огляду на те, що суб'єкт страхової виплати у виді пенсії, її отримувач, розмір, строки і період її виплати, на момент виникнення спору між сторонами були визначені, і спору щодо цього між сторонами не було, суд вважає щомісячну пенсію позивача, яку він повинен був отримувати кожного місяця і довічно, у тому числі і з 01 липня 2016 року, майном, у розумінні статті 1 Протоколу №1 до Конвенції, і тому застосовує положення цієї статті.
За положеннями статті 1 Протоколу №1 Конвенції, ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Отже, право на мирне володіння своїм майном не є абсолютним, воно може бути обмежене або піддано іншому втручанню з боку держави, у тому числі особу може бути і позбавлено її майна.
Проте, стала практика Європейського Суду з прав людини (серед багатьох інших, рішення у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) свідчить, що втручання держави у право особи мирно володіти своїм майном, буде сумісною з гарантіями статті 1 Протоколу №1 до Конвенції тільки при дотриманні державою трьох обов'язкових умов, таких як:
- законність втручання (іншими словами, підстави для обмеження або позбавлення майна повинні бути передбачені законом). При цьому тут, суд враховує, що під визначенням "закон" слід розуміти як норми, встановлені писаним правом (тобто не обов'язково тільки законом), так і правила, що сформувались у прецедентному праві (п.37 Рішення від 13 липня 1995 року справа „Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства);
- втручання має переслідувати легітимну мету: публічні або ж суспільні інтереси;
- втручання у право на мирне володіння своїм майном повинно бути пропорційним поставленій меті (іншими словами, має бути забезпечено "справедливий баланс" між загальними інтересами суспільства та обов'язком захисту основоположних прав конкретної особи - п.53 Рішення від 26 червня 2014 року справа „Суханов та Ільченко проти України).
Оцінюючи чи мало місце законне втручання у невиплаті Управлінням ПФУ пенсії позивачу, суд виходить з такого:
Відповідно до положень частини 1 статті 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у старості. При цьому основи соціального захисту, а також форми і виді пенсійного забезпечення, визначаються виключно законами України (пункт 6 частини 1 статті 92 Конституції України).
Зокрема, з огляду на положення статті 4 Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, одним з видів загальнообов'язкового державного соціального страхування є пенсійне страхування. При цьому відносини, що виникають за цим видом соціального страхування, регулюються законами, прийнятими відповідно до цих Основ.
Разом з цим, положення частини 1 статті 27 цих же Основ передбачають, що виплати та надання соціальних послуг, на які має право застрахована особа за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, може бути припинено: а) якщо виплати призначено на підставі документів, що містять неправдиві відомості; б) якщо страховий випадок стався внаслідок дії особи, за яку настає кримінальна відповідальність; в) якщо страховий випадок стався внаслідок умисної дії особи; г) внаслідок невиконання застрахованою особою своїх обов'язків щодо загальнообов'язкового державного соціального страхування; д) в інших випадках, передбачених законами.
Отже, Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування вичерпних випадків припинення таких страхових виплат як пенсія не передбачають, але встановлюють, що вони можуть бути передбачені іншими законами.
Так, на момент призначення виплати позивачу щомісячної пенсії, діяв Закон України „Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".
І частиною 1 статті 49 названого закону було передбачено, що виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України; 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.
Отже, і закон, який є спеціальним, вичерпних випадків припинення пенсійних виплат не передбачав, але унормовував, що ці інші випадки припинення пенсійних виплат можуть бути передбачені тільки законом.
Також, звертає на себе увагу і те, що у будь-якому випадку, хоча припинення виплати пенсії могло мати місце й в інших випадках, передбачених іншим законом чи законами, проте виключно на підставі рішення територіального органу Пенсійного фонду або за рішенням суду.
Заперечення надані Управлінням ПФУ свідчать про те, що окреме рішення про припинення, тобто не виплату пенсійних виплат позивачу з 01 липня 2016 року не приймалось, рішення суду із цього приводу також відсутнє. Припинення виплати пенсії, за поясненнями Управління ПФУ мало місце автоматично, спочатку з метою отримання рішення комісії Виконавчого комітету Рубіжанської міської ради про виплату чи відмову у виплаті пенсії позивачу, а потім у зв'язку із отриманням рішення цієї комісії про відмову позивачу у випаліт пенсії, на підставі постанови Кабінету Міністрів України №365 від 08 червня 2016 року "Про деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам".
Отже, невиплата пенсії позивачу з 01 липня 2016 року, мала місце без прийняття окремого рішення Управлінням ПФУ як до отримання рішення комісії Виконавчого комітету Рубіжанської міської ради про виплату чи відмову у виплаті пенсії позивачу, так і потім, у зв'язку із отриманням рішення цієї комісії про відмову позивачу у випаліт пенсії
З огляду на це та викладені вище нормативно-правові положення, суд вважає, що невиплата пенсії позивачу з 01 липня 2016 року Управлінням ПФУ, мала місце не у спосіб передбачений законом України, а з точки зору положень статті 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, мало місце втручання у право власності позивача, і таке втручання не було законним.
Звичайно, суд узяв до уваги аргументи Управління ПФУ про те, що право припинити виплату автоматично, без прийняття будь-якого окремого рішення, було передбачено положеннями постанови Кабінету Міністрів України №365 від 08 червня 2016 року "Про деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам" (надалі за текстом - "Порядок №365") і Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб", які у конфлікті із Законом України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" не знаходяться, оскільки такі акти є спеціальними. Однак тут, суд виходить з такого.
На час виникнення спірних правовідносин, як вже вказувалось дійсно діяв Закон України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб", який частиною 1 статті 7 передбачав, що для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав на пенсійне забезпечення, здійснюється відповідно до законодавства України.
Але суд одразу відзначає, що будь-яких положень щодо незастосування до внутрішньо переміщених осіб Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" вказаний закон не містить, як не містить і положень про те, що цей закон є спеціальним по відношенню до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", і зміст усіх положень Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" дійти такого висновку не дає.
Також суд констатує, що Закон України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб", ні положеннями статті 7, ні іншими положеннями його змісту не визначає жодної спеціальної підстави для припинення виплати будь-якій особі будь-якого виду соціальної виплати, у тому числі і пенсії, як і не наділяє органи пенсійного фонду України правом не приймати рішення у випадку наявності підстави для припинення виплати пенсії, як це прямо встановлено частиною 1 статті 49 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування"і тим більше, не встановлює права вчинити це автоматично до отримання рішення комісії про виплату чи відмову у виплату пенсії.
Тому суд нагадує Управлінню ПФУ, що в силу положень частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені саме Конституцією та законами України.
І оскільки, як вже вказувалось вище, на момент припинення цим відповідачем виплати пенсії позивачу, в обох випадках (тобто при невиплаті до отримання рішення комісії та при невиплаті у зв'язку із отриманням рішення про відмову у виплаті) діяли положення частини 1 статті 49 Закону України „Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", які встановлювали перелік підстав для припинення виплати пенсії з обов'язковим прийняттям окремого рішення про це органом пенсійного фонду або судом, й інші закони, що стосуються пенсійного забезпечення виключення із цього правила не містили, а Управлінням ПФУ як і судом, окремого рішення про це не приймалось, суд вважає, що невиплата цим управлінням пенсії позивачу з 01 липня 2016 року було вчинена не у спосіб, передбачений Конституцією та законом України.
Тому аргументи названого управління про те, що припинення виплати пенсії позивачу з 01 липня 2016 року, на підставі "Порядку №365" та Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" було правомірним, суд вважає помилковими.
І як наслідок, втручання пенсійного органу (і його правонаступника) у право позивача на мирне володіння своїм майном у вигляді пенсії, суд вважає таким що не мало ознак законності. А тому, суд не бачить необхідним перевіряти дії пенсійного органу на предмет того чи переслідували вони легітимну мету: публічні або ж суспільні інтереси, а також чи було втручання у право на мирне володіння своїм майном пропорційним поставленій меті. Позаяк, встановлення судом відсутності законності втручання є окремою і самостійною підставою, яка вказує на те, що право позивача на мирне володіння своїм майном було порушено.
Таким чином, суд погоджується із тим, що право позивача на мирне володіння своїм майном у вигляді щомісячної пенсії було порушено, і порушено відповідачем, оскільки останній є правонаступником усіх прав та обов'язків Рубіжанського об'єднаного Управління Пенсійного фонду України Луганської області.
Тож, у зв'язку із цим, позовні вимоги до Управління ПФУ щодо визнання протиправною його бездіяльності у вигляді не виплати пенсії позивачу з 01 липня 2017 року, підлягають задоволенню.
Для вирішення спору між позивачем і Управлінням праці, суд застосував такі норми матеріального права, виходячи при цьому з наступних мотивів:
Указом Президента України №405/2014 було введено в дію рішення Ради національної безпеки та оборони України від 13 квітня 2014 року "Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози та збереження територіальної цілісності України", на підставі якого і досі на території Донецької та Луганської областей (у тому числі і міста Луганськ де проживав позивач), проводиться антитерористична операція.
До того ж ті населені пункти Донецької та Луганської областей, на території яких проводиться антитерористична операція (у тому числі і місто Луганськ), згідно положень розпорядження Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2014 року №1085-р увійшли до переліку населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження.
І фактично, що є загальновідомими обставинами, починаючи з 14 квітня 2014 року і до нині, знаходження на території міста Луганськ, небезпечно як для здоров'я, так і для життя будь-якого громадянина України, а право на свободу та особисту недоторканість не забезпечуються державою Україна на території такого населеного пункту, що підтверджується Постановою Верховної Ради України від 21 травня 2015 року №462 «Про Заяву Верховної Ради України "Про відступ України від окремих зобов'язань, визначених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод"».
Однак, незважаючи на проведення антитерористичної операції в частині областей Україні, в силу положень частини 2 статті 6 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Суд враховує, що частина 3 статті 143 Основного закону України передбачає, що органам місцевого самоврядування можуть надаватись законом окремі повноваження органів виконавчої влади.
Але таке положення не може звільняти Управління праці від необхідності виконання попереднього положення Конституції України зокрема про те, що органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Дійсно, спеціальним законом, що встановлює гарантії дотримання прав, свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб, є Закон України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб", положення статті 1 якого визначали, що внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
А положення частини 1 і 2 статті 4, частини 1 статті 5 та частини 1 статті 6 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб", у їх сукупності, передбачають, що держава Україна, з метою виконання свого головного конституційного обов'язку: забезпечення прав людини, а також з метою неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами та здійсненням контролю за його використанням, прийняла рішення виплачувати будь-які соціальні виплати, у тому числі і пенсії (тим особам, які проживали у районі проведення антитерористичної операції, і на момент її початку отримували соціальні виплати) тільки у випадку реального переміщення такими особами на постійне проживання чи перебування на територію України, на якій не проводиться антитерористична операція.
Зокрема, якщо особа на момент початку проведення антитерористичної операції проживала у населеному пункті де така операція проводилась і отримувала будь-яку соціальну виплату до початку проведення антитерористичної операції (як і у випадку з позивачем), то з початком її проведення, особа могла розраховувати на продовження її отримання тільки за умов обрання місця проживання/перебування на території України у населеному пункті де така операція не проводилась, реального переміщення у таке місце та не раніше постановки на облік у такому місці у певних органах як внутрішньо переміщена особа, з обов'язковим отриманням довідки внутрішньо переміщеної особи.
І, саме із наявністю у особи діючої довідки про взяття її на облік як внутрішньо переміщеної особи, і пов'язана можливість реалізації права внутрішньо переміщеної особи на продовження отримання будь-якої соціальної виплати (у тому числі і пенсії).
Разом з цим, статті 12 цього ж закону передбачає випадки, при виникненні яких дія довідки може бути скасована за рішенням керівника структурного підрозділу з питань соціального захисту населення районних, районних у місті Києві державних адміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад за місцем проживання особи.
Отже, суд не має сумнівів у тому, що у цій справі, Управління праці при прийнятті рішення про скасування дії довідки позивача про взяття його на облік як внутрішньо переміщеної особи, діяло як суб'єкт владних повноважень, при чому делегованих йому законом. І право приймати рішення про скасування дії довідки відносно саме ОСОБА_2, оскільки останній перебував у нього на обліку, Управління праці дійсно мало.
Також суд погоджується і з тим, що однією з підстав для прийняття Управлінням праці рішення про скасування дії довідки, за цим законом, з огляду на положення пункту 5 частини 1 статті 12 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" дійсно було подання внутрішньо переміщеною особою завідомо недостовірних відомостей. Але порядок і умови прийняття такого рішення, цим законом не визначено.
Однак, в силу положень частини 2 статті 11 Закону України "Про місцеве самоврядування", якими передбачено, що виконавчі органи міських рад (яким є Управління праці) з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади підконтрольні відповідним органам виконавчої влади, Управління праці правильно виходило із того, що при реалізації такого делегованого їй повноваження як прийняття рішень щодо скасування дії довідки внутрішньо переміщеної особи, їй слід послуговуватись і положеннями постанови Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року №365 "Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам", який є вищим органом у системі органів виконавчої влади, і який передбачив умови та порядок прийняття такого рішення.
Зокрема, пунктом 2 та пунктами 6-9 «Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №365 від 08 червня 2016 року (надалі за текстом - "Порядок №365") було передбачено, що:
- контроль за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам здійснюють структурні підрозділи з питань соціального захисту населення виконавчих органів міських рад шляхом відвідування не рідше ніж одного разу на шість місяців фактичного місця проживання/перебування внутрішньо переміщеної особи, про що складається акт обстеження матеріально-побутових умов сім'ї за формою, встановленою Мінсоцполітики;
- за відсутності внутрішньо переміщеної особи за фактичним місцем проживання/перебування представник структурного підрозділу з питань соціального захисту населення або робочої групи робить відповідний запис в акті обстеження матеріально-побутових умов сім'ї і залишає внутрішньо переміщеній особі повідомлення про необхідність протягом трьох робочих днів з'явитися до структурного підрозділу з питань соціального захисту населення для проходження фізичної ідентифікації;
- у разі коли внутрішньо переміщена особа протягом трьох робочих днів не з'явилася до структурного підрозділу з питань соціального захисту населення, такий підрозділ надсилає їй рекомендованим листом повторне повідомлення про необхідність протягом трьох робочих днів з'явитися для проходження фізичної ідентифікації;
- водночас структурний підрозділ з питань соціального захисту населення робить запит до Держприкордонслужби щодо виїзду внутрішньо переміщеної особи за кордон, на тимчасово окуповану територію України або до населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження;
- Держприкордонслужба протягом п'яти робочих днів безоплатно подає структурному підрозділу з питань соціального захисту населення на його запит інформацію про виїзд внутрішньо переміщеної особи за кордон, на тимчасово окуповану територію України або до населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, із зазначенням кількості днів такої відсутності протягом 90 днів, які передують даті подання відповідного запиту;
- за наявності підстав для скасування довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, визначених статтею 12 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб", що підтверджується письмовою інформацією Держприкордонслужби, МВС, СБУ, Національної поліції, ДМС, Мінфіну, Держфінінспекції, Держаудитслужби та інших органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, громадських об'єднань, волонтерських, благодійних організацій, інших юридичних і фізичних осіб, що надають допомогу внутрішньо переміщеним особам, керівник структурного підрозділу з питань соціального захисту населення приймає рішення про скасування такої довідки.
Отже, самі по собі факти складання працівником Управління праці акту відсутності внутрішньо переміщеної особи за фактичним місцем проживання/перебування в день відвідування працівником такого місця, залишення інспектором повідомлення про необхідність з'явитись до Управління праці для проходження ідентифікації, неявка внутрішньо переміщеної особи, направлення інспектором Управління праці повторного повідомлення і повторна неявка внутрішньо переміщеної особи для проходження ідентифікації, не можуть розглядатись як беззаперечні докази наявності підстав для скасування довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, визначених статтею 12 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб".
Оскільки наявність підстав для прийняття рішення про скасування дії вказаної довідки щодо конкретної внутрішньо переміщеної особи, повинна встановлюватись керівником Управління праці, у кожному конкретному випадку індивідуально, і залежно від конкретної підстави, передбаченої статтею 12 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб"", що повинно підтверджуватись, як вказано, у пункті 9 Постанови №365, письмовою інформацією Держприкордонслужби, МВС, СБУ, Національної поліції, ДМС, Мінфіну, Держфінінспекції, Держаудитслужби та інших органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, громадських об'єднань, волонтерських, благодійних організацій, інших юридичних і фізичних осіб, що надають допомогу внутрішньо переміщеним особам.
З огляду на зміст оскаржуваного представником позивача рішення Управління праці та письмові пояснення останнього, його прийнято на підставі пункту 5 частини 1 статті 12 вказаного закону, у зв'язку із тим, що позивач подав недостовірні відомості про місце свого фактичного проживання.
І тут суд констатує, що в силу положень частини 3 статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України, саме Управління праці повинно довести правомірність свого рішення про скасування дії довідки.
А оцінивши усі надані Управлінням праці докази, суд, у першу чергу, констатує, що жодної письмової інформації Держприкордонслужби, МВС, СБУ, Національної поліції, ДМС, Мінфіну, Держфінінспекції, Держаудитслужби та інших органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, громадських об'єднань, волонтерських, благодійних організацій, інших юридичних і фізичних осіб, що надають допомогу внутрішньо переміщеним особам, яка б підтверджувала факт подання позивачем недостовірних відомостей про місце свого фактичного проживання суду не надано, і у процесі прийняття рішення Управлінням праці не використано.
По, друге. Серед наданих суду документів, немає жодних належних, достовірних та допустимих доказів того, що позивач при поданні заяви про взяття його на облік як внутрішньо переміщеної особи або ж у будь-який наступний період подав недостовірні відомості про місце свого фактичного проживання на території міста Рубіжне Луганської області.
Надані суду акт відсутності позивача за фактичним місцем проживання/перебування в день відвідування інспектором цього місця, копія повідомлення позивачу (у тому числі і повторного) про необхідність з'явитись до Управління праці для проходження ідентифікації, і навіть факт неявки позивача для проходження ідентифікації, вочевидь не можуть розглядатись як доказ подання позивачем недостовірної інформації про фактичне місце свого проживання, оскільки вони дають відомості про обставини, що мали місце починаючи з грудня 2016 року, а позивач надавав Управлінню праці відомості про своє фактичне місце проживання у серпні 2016 року.
До того ж суд враховує, що доказування не може ґрунтуватись на припущеннях. А тому відсутність позивача за адресою фактичного місця проживання, повідомленою Управлінню праці раніше (за 4 місяці до дати проведення перевірки) суд не може прийняти як доказ подання позивачем недостовірних відомостей.
Тож з огляду на це, суд переконаний, що підстав для прийняття Управлінням праці рішення про скасування дії довідки позивача про взяття його на облік, як внутрішньо переміщеної особи від 10 серпня 2016 року №91713603, по пункту 5 частини 1 статтею 12 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб", не було.
Тому, суд вважає, що позовні вимоги до Управління праці також підлягають задоволенню, і теж у повному обсязі, назване рішення слід скасувати.
І, зважаючи не це, порушене право позивача на отримання пенсії слід захистити не тільки шляхом визнання бездіяльності Управління ПФУ протиправною та скасування рішення Управління праці, а й шляхомзобов'язання Управління ПФУ поновити виплату пенсії позивачу з 01 липня 2016 року, як того представник позивача і просить.
Спосіб порушеного права, який обрав позивач, суд вважає належним, тобто таким, що відповідає змісту його порушеного права, суб'єкту, що його допустив, способу його порушення та наслідкам, що їх спричинило це порушення, а тому позовні вимоги підлягають задоволенню у повному обсязі.
Згідно з частиною 1 статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі за текстом - КАС України) судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
А в силу положень частини 1 статті 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
І, оскільки позовні вимоги підлягають задоволенню у повному обсязі, а судові витрати у вигляді судового збору, що здійснені позивачем документально підтверджені і складають 640 гривень (а.с.24), що на підставі підпункту 1 пункту 3 частини 2 статті 4, абзацу 2 частини 3 статті 6 Закону України „Про судовий збір" та частини 1 статті 7 Закону України „Про Державний бюджет України на 2017 рік" складає ставку судового збору, цей судовий збір слід присудити до стягнення на користь позивача з відповідачів за рахунок їх бюджетних асигнувань, по 320 гривень з кожного.
При цьому, суд врахував положення пункту 18 та 19 частини 1 статті 5 Закону України „Про судовий збір" якими було передбачено, що від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються у тому числі як органи Пенсійного фонду України так і виконавчі органи міських рад, на які покладено завдання щодо вирішення питань соціального захисту населення.
Але констатує, що по перше, вказана норма права не звільняє такі органи від його компенсації у випадку ухвалення рішення на користь позивача, оскільки у цьому разі мова йде не про сплату судового збору, а про його розподіл, що вказаним законом взагалі не регулюється. Оскільки частиною 7 статті 6 Закону України „Про судовий збір" прямо передбачено, що розподіл судового збору між сторонами здійснюється відповідно до процесуального законодавства, яким серед іншого є і Кодекс адміністративного судочинства України. А, по друге, вона втратила чинність на момент ухвалення рішення судом.
До того ж, було б явно не справедливим, аби суд приймаючи рішення на користь позивача залишив би його без компенсації понесених ним судових витрат, внаслідок неправомірних рішень та дій відповідачів.
Отже, керуючись статтями 1,2-4,10,19,20,22,25,32,35,44,47,72-80,90-113,132-143,229,241-246,250,251,255, Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позов ОСОБА_1, поданий від імені ОСОБА_2 до Рубіжанського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області, Управління праці та соціального захисту населення Рубіжанської міської ради Луганської області про визнання бездіяльності протиправною, скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити повністю.
Визнати протиправною бездіяльність Рубіжанського об'єднаного Управління Пенсійного фонду України Луганської області щодо невиплати ОСОБА_2 пенсії за віком, з 01 липня 2016 року.
Скасувати рішення Управління праці та соціального захисту населення Рубіжанської міської ради Луганської області № 9/857 від 13 лютого 2017 року про скасування дії довідки від 10 серпня 2016 року № 91713603 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи ОСОБА_2.
Зобов'язати Рубіжанське об'єднане управління Пенсійного фонду України Луганської області (ідентифікаційний код: 41245565; місцезнаходження: 93009, Луганська область, місто Рубіжне, вулиця Студентська, будинок 35-А) поновити ОСОБА_2 (ІНФОРМАЦІЯ_1; ідентифікаційний номер: НОМЕР_1; зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_3) виплату пенсії з 01 липня 2016 року.
За рахунок бюджетних асигнувань Рубіжанського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області (ідентифікаційний код: 41245565; місцезнаходження: 93009, Луганська область, місто Рубіжне, вулиця Студентська, будинок 35-А) стягнути на користь ОСОБА_2 (ІНФОРМАЦІЯ_1; ідентифікаційний номер: НОМЕР_1; зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_3) судовий збір у розмірі 320 (триста двадцять) гривень.
За рахунок бюджетних асигнувань Управління праці та соціального захисту населення Рубіжанської міської ради Луганської області (ідентифікаційний код: 03196860; місцезнаходження: 93010, Луганська область, місто Рубіжне, вулиця Руденко, будинок 7) стягнути на користь ОСОБА_2 (ІНФОРМАЦІЯ_1; ідентифікаційний номер: НОМЕР_1; зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_3) судовий збір у розмірі 320 (триста двадцять) гривень.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржено шляхом подання апеляційної скарги до Донецького апеляційного адміністративного суду через Рубіжанський міський суд Луганської області протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повний текст рішення суду складено 02 січня 2018 року.
Суддя - Д.С. Коваленко