28 листопада 2017 рокум. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
ЄвтушенкоО.І., Євграфової Є.П., Завгородньої І.М.,
розглянувши в попередньому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_9 в інтересах якого діє Головне територіальне управління юстиції у Луганській області до ОСОБА_5 про забезпечення повернення неповнолітньої дитини до Республіки Кіпр,
за касаційною скаргою ОСОБА_9, поданою представником ОСОБА_7, на рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 23 жовтня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Луганської області від 24 квітня 2017 року,
У травні 2015 року Головне територіальне управління юстиції у Луганській області, яке діє в інтересах ОСОБА_9, звернулося до суду із позовом до ОСОБА_5 про забезпечення повернення неповнолітньої дитини до Республіки Кіпр.
На обґрунтування позовних вимог зазначало, що 23 червня 2005 року між ОСОБА_9 та ОСОБА_5 укладено шлюб. За час перебування в зареєстрованому шлюбі у сторін ІНФОРМАЦІЯ_2 народився син - ОСОБА_4. Дитина народилася та з моменту народження проживала в Республіці Кіпр з батьками.
21 березня 2013 року ОСОБА_5 виїхала з сином в Україну без відома та згоди батька та до Кіпру більше не повернулася.
Відповідно до тимчасової постанови суду у сімейних справах м. Нікосії від 21 січня 2011 року ОСОБА_5 або будь якій іншій особі, яка діє від її імені заборонено вивозити неповнолітнього ОСОБА_4 за межі території Республіки Кіпр до повного завершення судового процесу по головній позовній заяві або до винесення нової постанови суду, окрім випадку, якщо відповідач з'явиться до суду 19 листопада 2010 року о 08 год. 30 хв. та вкаже причину, згідно з якою ця постанова не зможе продовжувати свою дію.
Відповідно до постанови суду у сімейних справах м. Нікосії від
21 січня 2011 року за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_9, позивач отримала право на сумісне проживання та піклування про неповнолітнього сина та місцем проживання сина визначено місце проживання ОСОБА_5 в м. Нікосії. Також, судом визначено час спілкування ОСОБА_9 з дитиною.
За постановою суду у сімейних справах м. Нікосії від 13 жовтня
2013 року батька неповнолітньої дитини було зобов'язано щомісячно, починаючи з 01 жовтня 2011 року перераховувати ОСОБА_5 суму у розмірі 230 Євро на утримання дитини.
21 жовтня 2013 року ОСОБА_5 разом з дитиною виїхала до України, чим самостійно змінила місце проживання їх сина і визначила його нове місце проживання в Україні.
На думку позивача, вказані дії порушують його право піклування про сина. У зв'язку з чим, посилаючись на норми Конвенції «Про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей» від 25 жовтня 1980 року, ОСОБА_9 просив визнати незаконним вивезення з Республіки Кіпр та подальше утримування на території України неповнолітнього сина ОСОБА_4, повернути дитину до Республіки Кіпр до місця його постійного проживання за адресою: АДРЕСА_1, а якщо рішення не буде виконано в добровільному порядку, зобов'язати ОСОБА_5 передати їх сина батьку та допустити негайне виконання рішення в частині повернення дитини до Республіки Кіпр.
Рішенням Сєвєродонецького міського суду Луганської області від
23 жовтня 2015 року в задоволенні позовних вимог відмовлено. Ухвалу Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 25 травня 2015 року, якою заборонено виїзд ОСОБА_5 та вивіз малолітнього ОСОБА_4 за межі України скасовано. Копію рішення в частині скасування заборони виїзду ОСОБА_5 направлено до Державної прикордонної служби України та Міністерства Внутрішніх спав України.
Ухвалою апеляційного суду Луганської області від 24 квітня 2017 року рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від
23 жовтня 2015 року залишено без змін.
У касаційній скарзі представник ОСОБА_9 - ОСОБА_7 просить скасувати рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 23 жовтня 2015 року в частині відмови в поверненні неповнолітнього ОСОБА_4 до Республіки Кіпр та ухвалу апеляційного суду Луганської області від 24 квітня 2017 року та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі, повернути неповнолітнього ОСОБА_4 батькові - ОСОБА_9 за адресою: АДРЕСА_2, мотивуючи свої вимоги порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.
Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.
У зв'язку із цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, законність судових рішень в межах касаційного оскарження, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог в частині забезпечення повернення дитини до Республіки Кіпр, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, пославшись на положення Конвенції «Про права дитини», Конвенцію «Про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей», виходив з того, що дитина адаптувалася на новому місці в Україні та заперечує проти повернення до країни батька, а тому підстав для такого її повернення немає.
Рішення суду першої інстанції в частині визнання переміщення відповідачкою дитини з Республіки Кіпр до України незаконним сторонами в апеляційному порядку не оскаржувалося, а тому в цій частині законність та обгрунтованість судового рішення апеляційною інстанцією не переглядалося.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_9 є громадянином Республіки Кіпр, а ОСОБА_5 є громадянкою України.
З 23 червня 2005 року сторони перебувають у шлюбі, мешкали у
м. Нікосії в Республіці Кіпр. ІНФОРМАЦІЯ_2 у сторін народився син - ОСОБА_4, який мешкав із сторонами.
Згідно довідки посольства України в Республіці Кіпр № 2 від 19 січня 2009 року син сторін зареєстрований громадянином України, що відповідає ч. 1 ст. 7 Закону України «Про громадянство України», згідно з якою особа, батьки або один з батьків якої на момент її народження були громадянами України, є громадянином України.
У подальшому склалися обставини, через які сторони припинили спільне проживання та вирішували питання стосовно піклування та утримання сина у судах Нікосії.
Відповідно до тимчасової постанови суду у сімейних справах
м. Нікосії, ОСОБА_5 або будь якій іншій особі, яка діє від її імені заборонено вивозити неповнолітнього сина сторін за межі території Республіки Кіпр, до повного завершення судового процесу по головній позовній заяві або до винесення нової постанови суду, окрім випадку, якщо ОСОБА_5 з'явиться до суду 19 листопада 2010 року о 08 год. 30 хв. та вкаже причину, згідно з якою ця постанова не зможе продовжувати свою дію. Згідно даної постанови ім'я неповнолітнього заноситься до списку осіб, яким заборонено виїзд з території Республіки Кіпр.
Відповідно до постанови суду у сімейних справах м. Нікосії від
21 січня 2011 року за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_9, вона отримала право на сумісне проживання та піклування про неповнолітнього сина та місцем проживання сина визначено місце її проживання в м. Нікосії. Також судом визначено час спілкування позивача з дитиною.
За постановою суду у сімейних справах м. Нікосії від 13 жовтня
2013 року ОСОБА_9 зобов'язано щомісячно, починаючи з
01 жовтня 2011 року перераховувати ОСОБА_5 суму у розмірі 230 Євро на утримання дитини.
21 жовтня 2013 року, ОСОБА_5 вивезла дитину із Республіки Кіпр до України без згоди батька - ОСОБА_9.
Зазначені обставини підтверджуються наданими доказами та не заперечуються сторонами.
Правовідносини, які виникли між сторонами регулюються Конвенцією «Про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей» та Конвенцією «Про права дитини».
Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року була ратифікована Україною 11 січня 2006 року.
Відповідно до частини першої статті 3 Конвенції переміщення або утримання дитини розглядаються як незаконні, якщо: при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримання; у момент переміщення або утримання ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримання.
За змістом частини другої статті 3 Конвенції права піклування, про які йдеться в частині першій цієї норми, можуть виникнути, зокрема, на підставі будь-якого законодавчого акта, або в силу рішення судової або адміністративної влади, або внаслідок угоди, що спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства такої держави.
Відповідно до статті 12 Конвенції якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримання, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини.
Судовий і адміністративний орган навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після спливу річного терміну, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі.
Про наявність того, що дитина прижилась у своєму новому середовищі, можуть свідчити наступні факти: що відвідує дошкільний навчальний заклад - садок, відвідує різноманітні гуртки, за дитиною здійснюється медичний догляд, у дитини є свої друзі, захоплення, дитина має сталі сімейні зв'язки, зміна мови спілкування та інші факти, які свідчать, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини, тощо.
Зазначені факти необхідно оцінювати в сукупності з дотриманням інтересів дитини як на цей час, так і в майбутньому, балансу інтересів та прав батьків, думки дитини, якщо вона досягла такого віку й рівня зрілості, тощо.
Таким чином, виходячи зі змісту Конвенції вбачається, що для прийняття рішення про повернення дитини необхідно встановити, по-перше, що дитина постійно мешкала в Договірній державі безпосередньо перед переміщенням або утриманням (пункт «а» частини першої статті 3 Конвенції); по-друге, переміщення або утримання дитини було порушенням права на опіку або піклування згідно із законодавством тієї держави, де дитина проживала (пункт «b» частини першої статті 3 Конвенції); по-третє, заявник фактично здійснював права на опіку до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримання (пункт «b» частини першої статті 3 Конвенції).
Окрім того, частиною другою статті 12, частинами першою, другою статті 13 та статтею 20 Конвенції визначено вичерпний перелік обставин, за наявності яких суд має право відмовити у поверненні дитини до місця постійного її проживання.
Обов'язок доведення наявності підстав для відмови у поверненні дитини Конвенція покладає на особу, яка вчинила протиправне вивезення або утримання дитини.
Так, стаття 13 Конвенції передбачає, що судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов'язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що:
а) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримання, або дали згоду на переміщення або утримання, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримання;
b) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.
Аналогічна позиція викладена в Постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року справа № 6-1598цс15.
Також, стаття 3 Конвенції «Про права дитини» 1989 року встановлює, що:
1. В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
2. Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.
Стаття 10 Конвенція «Про права дитини» передбачає, що:
1. Відповідно до зобов'язання Держав-учасниць за пунктом 1 статті 9 заява дитини чи її батьків на в'їзд у Державу-учасницю або виїзд із неї з метою возз'єднання сім'ї повинна розглядатися Державами-учасницями позитивним, гуманним і оперативним чином. Держави-учасниці надалі забезпечують, щоб подання такого прохання не призводило до несприятливих наслідків для заявників та членів їх сім'ї.
2. Дитина, батьки якої проживають у різних державах, має право підтримувати на регулярній основі, за виключенням особливих обставин, особисті відносини і прямі контакти з обома батьками. 3 цією метою і відповідно до зобов'язання Держав-учасниць за пунктом 2 статті 9 Держави-учасниці поважають право дитини та її батьків залишати будь-яку країну, включаючи власну, і повертатися в свою країну. Щодо права залишати будь-яку країну діють лише такі обмеження, які встановлені законом і необхідні для охорони державної безпеки, громадського порядку (order public), здоров'я чи моралі населення або прав і свобод інших осіб і сумісні з визнаними в цій Конвенції іншими правами.
Стаття 11 Конвенції «Про права дитини» 1989 року покладає на держави зобов'язання вживати заходів для боротьби з незаконним переміщенням і неповерненням дітей із-за кордону.
Отже, суд вирішує питання про повернення дитини з урахуванням зазначених вище винятків, коли у поверненні може бути відмовлено.
За змістом ст. 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.
Статтею 60 ЦПК України встановлено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
За таких обставин, суди попередніх інстанцій, встановили, що син сторін після повернення в Україну адаптувався за новим місцем проживання у родині матері протягом року, де йому створено всі умови для розвитку та виховання, повертатися у країну батька не бажає.
Доказами, які є в матеріалах справи підтверджено, що дитина відвідує навчальний заклад, з характеристики зі школи вбачається, що дитина швидко адаптувалася до навчання в школі, почуває себе комфортно в учнівському колективі, з перших днів навчання в школі знайшов спільну мову з учнями класу, з медичної довідки вбачається, що дитина здорова, привита відповідно віку. Згідно акту обстеження житлово-побутових умов дитина має окрему кімнату, в якій облаштоване місце для навчання та відпочинку, наявні розвиваючи ігри та іграшки відповідно до віку, дитина забезпечена в повній мірі сезонним одягом та взуттям.
Враховуючи наведене, судова колегія вважає, що суди попередніх інстанцій, виходячи з найвищих інтересів дитини, оцінили докази по справі у їх сукупності щодо адаптування дитини на новому місці перебування, дитина заперечує проти повернення, про що повідомила суд у судовому засіданні, прижилася у своєму новому середовищі, правильно дійшли висновку про те, що підстав для повернення її до країни батька не вбачається, що відповідає ст. 12 Конвенції, оскільки матір з дитиною виїхала 2013 році, а з даним позовом батько звернувся лише в травні 2015 року.
А тому з урахуванням наведеного судові рішення судів попередніх інстанцій в частині щодо залишення дитини в Україні з матір'ю відповідачкою громадянкою України є якнайкращим забезпеченням інтересів дитини, як на даний час, так і в майбутньому, дозволить уникнути психологічного травмування, пов'язаного знову зі зміною країни проживання, оточення, мови, звичаїв, від чого дитина відвикла на даний час є обґрунтованими.
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а лише зводяться до переоцінки доказів.
Перевіривши доводи касаційної скарги, суд касаційної інстанції дійшов висновку про відхилення касаційної скарги та залишення без змін рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 23 жовтня 2015 року та ухвали апеляційного суду Луганської області від 24 квітня 2017 року, в частині відмови в задоволенні позовних вимог про повернення неповнолітнього ОСОБА_4 до Республіки Кіпр, тому що судові рішення в цій частині законні та обґрунтовані.
Рішення суду першої інстанції в частині визнання переміщення ОСОБА_5 сина - ОСОБА_4 з Республіки Кіпр до України незаконним, сторонами в апеляційному порядку не оскаржувалося, судом апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції в цій частині не перевірялося, а тому судом касаційної інстанції рішення суду першої інстанції в цій частині також не перевіряється.
Відповідно до ч. 3 ст. 332 ЦПК України суд касаційної інстанції при попередньому розгляді справи відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Керуючись статтями 332, 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,
Касаційну скаргу ОСОБА_9, подану представником ОСОБА_7, відхилити.
Рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від
23 жовтня 2015 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про повернення неповнолітнього ОСОБА_4 до Республіки Кіпр, та ухвалу апеляційного суду Луганської області від 24 квітня 2017 року в справі за позовом ОСОБА_9 в інтересах якого діє Головне територіальне управління юстиції у Луганській області до ОСОБА_5 про забезпечення повернення неповнолітньої дитини до Республіки Кіпр залишити без змін.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:О.І. Євтушенко Є.П. Євграфова І.М. Завгородня