36000, м.Полтава, вул.Зигіна, 1, тел. (0532) 610-421, факс (05322) 2-18-60, E-mail inbox@pl.arbitr.gov.ua
12.12.2017 Справа № 917/20/16
м. Полтава
за позовом Публічного акціонерного товариства "Укртранснафта", 01010, м. Київ, вул. Московська, 32/2
до Публічного акціонерного товариства "Транснаціональна фінансово-промислова нафтова компанія "Укртатнафта", 39609, Полтавська область, м. Кременчук, вул. Свіштовська, 3
про стягнення заборгованості
Суддя Пушко І.І.
Представники:
від позивача: ОСОБА_1, довіреність від 19.12.2016 року №127;
від відповідача: ОСОБА_2, довіреність від 27.12.2016 року №14/03-15.
Відповідно до п. 2.3.50. Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України від 26.11.2010 року № 30 (з наступними змінами), було здійснено повторний автоматизований розподіл справи, за наслідком якого справа передана на розгляд судді Пушку І.І.
Резолютивна частина рішення оголошена згідно ст. 85 Господарського процесуального кодексу України 12.12.2017 року.
Повне рішення складено та підписано 18.12.2017 року.
Суть справи: Розглядається позовна заява про стягнення заборгованості за договором купівлі-продажу нафти сирої від 22.05.2013 р. № 23-00/55-13 в сумі 172 030 357,60 грн., з яких: 101 719 245,55 грн. - основний борг; 16 067 814,00 грн. - штраф згідно п. 6.3 договору; 20 888 158,20 грн. - пеня згідно п. 6.3 договору за період з 31.12.2014 р. по 30.06.2015 р.; 10 171 924,55 грн. - пеня згідно п. 6.2 договору за період з 22.05.2015 р. по 22.11.2015 р.; 5 559 723,15 грн. - три відсотки річних згідно ст. 625 Цивільного кодексу України за період з 22.05.2015 р. по 16.03.2017 р.; 17 623 492,75 грн. - інфляційні втрати згідно ст. 625 ЦК України за період з 22.05.2015 р. по 16.03.2017 р. ( в межах вимог, викладених в заяві від 17.03.2017 р. № 04-01/60/1126, том 3, а.с.59-62)
Розмір заявлених позовних вимог збільшувався позивачем при попередньому спору заявами про збільшення розміру позовних вимог від 01.02.2016 р. № 04-01/59/385, від 21.06.2016 р. № 04-01/274/2823, від 05.08.2016 р. № 04-01/318/3634, від 02.09.2016 р. № 04-01/349/4035 та від 17.03.2017 р. № 04-01/60/1126, які були прийняті судом, про що зазначено в рішенні від 05.04.2017 року (том 3, а.с.249)
При новому розгляді справи в іншому складі суду позивачем подана заява від 22.11.2017 року № 04-01/300/4679 (том 5, а.с.36-39) про збільшення розміру позовних вимог в частині стягнення річних та інфляційних збитків, сума яких за новим розрахунком становить 7 700 007,55 грн. - 3% річних та 28 643 047,15 грн. - інфляційні витрати, нараховані за період з 22.05.2015 р. по 27.11.2017 р.; а також позивач підтримав раніше заявлені позовні вимоги в частині стягнення основного боргу, пені та штрафу.
Відповідно до частини четвертої статті 22 ГПК позивач вправі до прийняття рішення у справі, зокрема, збільшити або зменшити розмір позовних вимог.
Позивачем надано суду опис вкладення в цінний лист і чек "Укрпошти", видані відділенням зв'язку, з яких вбачається факт відправлення відповідачу заяви про збільшення позовних вимог (том 5, а.с. 40-41).
Супровідним листом від 08.12.2017 року позивач надав суду оригінал платіжного доручення № НОМЕР_1 від 04.12.2017 року (том 5, а.с. 62) про сплату судового збору в розмірі 57 300,00 грн. При подачі позовної заяви позивачем сплачено судовий збір платіжним дорученням №000062833 від 25.12.2015 року (том 1, а.с. 13) в розмірі 182 700,00 грн. Таким чином, загальна сума судового збору, сплаченого позивачем за розгляд даної позовної заяви складає 240 000,00 грн., що становить 150 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (150 х 1600) станом на 1 січня 2017 року, тобто позивачем сплачено судовій збір в максимальному розмірі згідно ч. 1, пп. 1 п. 2 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір».
Враховуючи викладене, оскільки дії позивача не суперечать законодавству, не порушують права і охоронювані законом інтереси, заява від 22.11.2017 року приймається господарським судом до розгляду відповідно до ст.22 ГПК України.
Виходячи з п. 3.10. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 року №18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції", у разі прийняття судом зміни (в бік збільшення або зменшення) кількісних показників, у яких виражається позовна вимога, має місце нова ціна позову, виходячи з якої й вирішується спір. Таким чином, ціна позову, яку згідно з частиною третьою статті 55 ГПК вказує позивач, складає 185 190 197,00 грн., з яких: 101 719 245,55 грн. - основний борг; 16 067 814,00 грн. - штраф згідно п. 6.3 договору; 20 888 158,20 грн. - пеня згідно п. 6.3 договору за період з 31.12.2014 р. по 30.06.2015 р.; 10 171 924,55 грн. - пеня згідно п. 6.2 договору за період з 22.05.2015 р. по 22.11.2015 р.; 7 700 007,55 грн. - три відсотки річних згідно ст. 625 Цивільного кодексу України за період з 22.05.2015 р. по 27.11.2017 р.; 28 643 047,15 грн. - інфляційні втрати згідно ст. 625 ЦК України за період з 22.05.2015 р. по 27.11.2017 р.
Позовні вимоги обґрунтовані посиланням на невиконання відповідачем договірних зобов'язань щодо поставки товару в строки, визначені договором, та неповерненням грошових коштів, перерахованих позивачем як попередня оплата, у зв'язку з чим позивач вказує на існування заборгованості та наявність підстав для нарахування і стягнення пені, штрафу, інфляційних витрат, 3% річних за прострочення грошового зобов'язання.
Відповідач проти позову заперечує. У відзиві на позов (а.с. 5-15 том 5), зокрема, посилається на те, що:
- вимога позивача про стягнення залишку авансового платежу та штрафних санкцій є передчасною в зв'язку з відсутністю порушеного права позивача за Договором купівлі-продажу нафти, оскільки повернення залишку авансового платежу відбулося шляхом зарахування за Договором оренди резервуарів (до визнання його недійсним), тому витребування виконаного за недійсним правочином слід здійснювати у відповідності з приписами частини третьої статті 207 Господарського кодексу України, частини другої статті 216 та статті 1212 Цивільного кодексу України, а не згідно частини другої статті 693 Цивільного кодексу України;
- що обставинами, які унеможливили виконання позивачем обов'язку щодо прийняття, а відповідачем - обов'язку щодо передачі товару (нафти), є вимоги актів цивільного законодавства - Розпорядження Кабінету Міністрів України від 30 вересня 2009 року № 1483-р «Деякі питання діяльності НАК «Нафтогаз України» та ВАТ «Укртранснафта», та Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з транспортування нафти магістральними трубопроводами (затверджених наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 30 вересня 2005 року № 88, постановою Національної комісії регулювання електроенергетики України від 30 вересня 2005 року № 857, зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 21 жовтня 2005 року за № 1245/11525) (чинних на момент виникнення спірних правовідносин);
- враховуючи відсутність у позивача погодження Кабінету Міністрів України на проведення комерційних операцій з нафтою, він не міг прийняти виконання за Договором купівлі-продажу нафти, про що свідчить як продовження строку дії даного Договору, так івідсутність вимог про передачу нафти в період діїдоговору та навіть після спливу строку поставки товару;
- з огляду на відсутність прострочення боржника, відсутні й підстави для стягнення штрафу за порушення терміну поставки товару та пені за порушення терміну поставки товару.
27.11.2017 позивач звернувся до суду з заявою (вх.№14496, а.с. 31-34), в якій просить залучити до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача ОСОБА_3 акціонерне товариство "Нафтохімік Прикарпаття", оскільки, за твердженням позивача, у разі задоволення судом позову в даній справі в частині суми основного боргу 101 719 245,55 грн., яка включає в себе суму 9 128 842,24 грн., зараховану в погашення заборгованості відповідача перед позивачем на підставі договору про відступлення права вимоги від 02.04.2015 №1215-0204-02, укладеного між ПАТ "Нафтохімік Прикарпаття" та ПАТ "Транснаціональна фінансово-промислова нафтова компанія "Укртатнафта", у відповідача виникне право вимоги до ПАТ "Нафтохімік Прикарпаття" на вказану суму.
Розглянувши вказану заяву суд зазначає наступне.
Відповідно до ч.1 ст.27 ГПК України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до прийняття рішення господарським судом, якщо рішення з господарського спору може вплинути на їх права або обов'язки щодо однієї з сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за клопотанням сторін, прокурора. Якщо господарський суд при прийнятті позовної заяви, вчиненні дій по підготовці справи до розгляду або під час розгляду справи встановить, що рішення господарського суду може вплинути на права і обов'язки осіб, що не є стороною у справі, господарський суд залучає таких осіб до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору.
Згідно матеріалів справи, правовідносини між сторонами виникли із договору купівлі-продажу сирої нафти від 22.05.2013 №23-00/55-13, тоді як правовідносини між ПАТ "Нафтохімік Прикарпаття" та ПАТ "Транснаціональна фінансово-промислова нафтова компанія "Укртатнафта" - з інших правочинів, а відтак задоволення позову в даній справі № 917/20/16 не матиме безпосереднього впливу на права і обов'язки ПАТ "Нафтохімік Прикарпаття".
Представник відповідача в судовому засіданні висловив суду своє міркування щодо недоцільності залучення до участі у справі третьої особи - ПАТ "Нафтохімік Прикарпаття".
Як свідчить видана відповідачем довідка від 29.11.2017р. (том 5, а.с.89), у бухгалтерському обліку відповідача станом на 30.11.2017р. поновлена заборгованість на суму 9 128 842,24 грн. по договору купівлі-продажу сирої нафти від 22.05.2013 №23-00/55-13 перед позивачем, у зв'язку з втратою сили повідомленням від 02.04.2015р. № 115-04 про відступлення права вимоги та листом від 02.04.2015р. №23-00/123/1435 №23-00/123/1435 щодо зарахування грошових коштів. Зазначена довідка, а також пояснення представника відповідача, надані в судовому засіданні, свідчать про те, що на момент вирішення спору між відповідачем та ПАТ "Нафтохімік Прикарпаття" фактично відсутні правовідносини, що витікають з договору про відступлення права вимоги від 02.04.2015 №1215-0204-02, тому рішення по справі не може вплинути на права або обов'язки відповідача щодо зазначеної юридичної особи.
Суд не вважає переконливим твердження позивача щодо можливого виникнення у відповідача права вимоги до ПАТ "Нафтохімік Прикарпаття" на суму 9 128 842,24 грн., оскільки воно ґрунтується на припущеннях, докази здійснення відповідачем сплати грошових коштів за передання права вимоги відповідно до п.2.1 договору про відступлення права вимоги від 02.04.2015 №1215-0204-02 в матеріалах справи відсутні, представник відповідача в судовому засіданні повідомив про відсутність на момент розгляду справи існуючих правовідносин та будь-яких спірних питань між ним та ПАТ "Нафтохімік Прикарпаття".
За таких обставин, суд відмовляє у задоволенні заяви позивача про залучення ПАТ "Нафтохімік Прикарпаття" до участі в даній справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін в судовому засіданні, суд встановив:
Між позивачем - ПАТ “Укртранснафта” (покупцем) та відповідачем - ПАТ “Укртатнафта” (продавцем) 22.05.2013р. був укладений договір купівлі-продажу нафти сирої №23-00/55-13 (далі - договір, том 1, а.с.14-19), відповідно до п.1.1 якого відповідач зобов'язався продати позивачу 30 тис. тонн нафти сирої казахських родовищ (еквівалент нафти сорту TengizCrudeOilLight), а позивач- прийняти і оплатити товар.
Згідно з п.4.2. договору, покупець може здійснювати оплату за товар в розмірі 80-100% вартості товару впродовж 10 (десяти) банківських днів з дати укладання даного договору.
П.11.2 договору був передбачений період поставки - червень-липень місяць 2013р.
Продовження строку дії даного договору та виконання зобов'язань щодо передачі товару можливе у разі виникнення документально підтверджених об'єктивних обставин, що спричинили таке продовження (п.9.3. договору).
Відповідно до п.6.2. договору, при порушенні строків виконання грошових зобов'язань винна сторона оплачує, на вимогу іншої сторони, пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період за який сплачується пеня, від суми заборгованості за кожен день прострочення, але не більше 10 (десяти) % від несплаченої суми.
У п.6.3. договору сторони передбачили відповідальність за порушення терміну поставки товару у вигляді пені та штрафу, а саме: у разі, якщо продавець порушив терміни поставки партії товару, продавець, на вимогу покупця, повинен виплатити покупцеві пеню у розмірі 0,05% від вартості партії товару, яка не була поставлена в термін, за кожний день прострочення (у разі підтвердженої провини продавця), а за прострочення понад 30 календарних днів додатково стягується штраф у розмірі 7% вказаної вартості.
В п.1 додаткової угоди №1 від 31.05.2013р. (том 1, а.с.20-21), яка згідно з її п.5 є невід'ємною частиною договору, сторони визначили, що з метою здійснення авансового платежу попередня ціна товару на партію 30 тис. метричних тонн нафти встановлюється в розмірі 6376,12 грн., крім того ПДВ (20%) 1275,22 грн. за 1 метричну тонну.
Таким чином ціна за тонну товару була визначена сторонами в розмірі 7 651,34 (6376,12+1275,22) грн., а загальна вартість товару, що підлягав продажу за договором, складала 30 000х 7 651,34= 229 540 200 грн.
31.05.2013р. платіжним дорученням №24106 (том 1, а.с.27) позивач перерахував на розрахунковий рахунок відповідача попередню оплату в розмірі 200 000 000 грн., що складало 87,13 % від узгодженої сторонами вартості товару, який підлягав передачі за договором, таким чином позивачем були виконані свої зобов'язання, передбачені п.4.2 договору.
У п.9.1. договору (в редакції додаткової угоди №2 від 30.07.2013р., том 1,а.с.24) сторони встановили новий строк його дії - 24 місяці з моменту укладення, тобто до 22.05.2014р.
Додатковою угодою №3 від 08.01.2014р. (том 1, а.с. 25-26) сторони змінили умови п.п.1.1, 11.2. договору щодо терміну поставки товару, визначивши, що товар має бути проданий (поставлений) відповідачем до 31.12.2014р.
При первісному розгляді справи відповідачем залучалася до матеріалів справи незасвідчена копія додаткової угоди № 4 від 31.12.2014р. до договору (том 2, а.с.139-140), в якій йшлося про внесення змін, зокрема, до розділу ХІ договору щодо умов та термінів поставки.
Зазначений документ не може бути прийнятий судом як письмовий доказ, оскільки всупереч вимогам ч. 2 ст.36 ГПК України він не був наданий відповідачем в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, в той час як позивачем факт укладання такої додаткової угоди заперечувався (письмові пояснення від 25.10.2016р., том 2, а.с.154-156). Крім того, своїм клопотанням від 25.10.2016р. (том 2, а.с.162) відповідач відкликав вказаний документ як неналежний доказ, з посиланням на те, що він не може бути доказом у справі, а відповідна угода була розірвана сторонами шляхом обміну листами.
В період з 25.07.2014р. по 21.08.2014р. позивачем додатково були перераховані відповідачу грошові кошти на загальну суму 269 747 081,42 грн. з посиланням на призначення платежу - передоплата за договором №23-00/55-13, що підтверджується копіями відповідних платіжних доручень № 32531 від 25.07.2014 року, № 140729 від 29.07.2014 року, №0000033034 від 29.07.2014 року, №0000033035 від 29.07.2014 року, №35986 від 21.08.2014 року, №35987 від 21.08.2014 року, №35988 від 21.08.2014 року, №35990 від 21.08.2014 року (том 1, а.с.29-36).
Таким чином, позивачем було перераховано відповідачу грошових коштів з посиланням на умови договору на загальну суму 469 747 081,42 грн.
Частина авансового платежу на загальну суму 50 899 917,76 грн. була повернута відповідачем на розрахунковий рахунок позивача, що підтверджується копіями відповідних платіжних доручень № НОМЕР_2 від 16.12.2013 року, №0000026770 від 28.11.2014 року, №0000027349 від 15.12.2014 року, № НОМЕР_3 від 27.01.2015 року (том 1, а.с.28, 37-39).
Крім того, частина коштів в сумі 326 256 760,35 грн., перерахованих відповідачу, були за вказівками позивача спрямовані в рахунок платежів за іншими правовідносинами, а також зараховані в погашення зустрічних однорідних вимог за іншими правовідносинами, згідно з письмовими вимогами ПАТ “Укртранснафта” (позивача).
Зокрема, у листі від 02.04.2015р. №23-00/123/1435 (том 2, а.с.69) ПАТ “Укртранснафта” просило ПАТ “Укртатнафта” зарахувати кошти, сплачені як передоплата за нафту згідно з договором №23-00/55-13 від 22.05.2013, в рахунок оплати за договорами відступлення права вимоги, у тому числі - на суму 9 128 842,24 грн. за договором відступлення права вимоги №1215-0204-02 від 02.04.2015р. (том 2, а.с.132), укладеним між ПАТ “Нафтохімік Прикарпаття” та ПАТ “Укртатнафта”, за яким ПАТ “Нафтохімік Прикарпаття” відступило ПАТ “Укртатнафта” право вимоги до ПАТ “Укртранснафта” за договором оренди резервуарних ємностей №ОР-15-19 від 18.03.2015р. (том 2, а.с. 62-66).
Залишок грошових коштів, перерахованих позивачем в якості попередньої оплати за товар за спірним договором купівлі-продажу, станом на момент закінчення строку його дії, становив 92 590 403,31 грн., що відповідачем не заперечується.
Позивач направив відповідачу претензію №04-02/230/3169 від 16.07.2015р. про повернення залишку суми попередньої оплати в розмірі 92 590 403,31грн, яку відповідач отримав 21.07.2015 р. (том 1, а.с.97-102).
24.07.2015р. відповідач направив позивачу відповідь на претензію, в якій повідомив про те, що він задовольнив вимогу позивача шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог на суму 92 590 403,31грн, що оформлено заявою ПАТ “Укртатнафта” про зарахування зустрічних однорідних вимог №14/02-490 від 24.07.2015р. (том 1, а.с.118-119).
У вказаній вище заяві зазначено, що зустрічна вимога ПАТ “Укртатнафта” до ПАТ “Укртранснафта” на суму 92 590 403,31 грн. виникла за договором оренди резервуарних ємностей №669/8/2107 від 01.04.2015р., укладеним між ПАТ “Укртатнафта” (орендодавцем) та ПАТ “Укртранснафта” (орендарем); розмір вказаної заборгованості визначено за відповідними актами наданих послуг за квітень 2015р. на суму 46 057 382,40 грн. (повне зарахування) та за травень 2015р. на суму 46 533 020,90 грн. (часткове зарахування).
Позивач листом від 18.08.2015р. вих.№04-02/341/3686 (том 1, а.с.120) повідомив про те, що ним повідомлялося відповідача про неналежне виконання ним своїх зобов'язань за договором оренди резервуарних ємностей №669/8/2107 від 01.04.2015р., про припинення цього договору, а також про те, що акти про надання послуг за цим договором були повернуті без підписання, а сума заборгованості перед відповідачем за цим договором є неузгодженою.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від 12.04.2016р. у справі №910/23904/15 (том 2, а.с.90-102), яка набрала законної сили, визнано удаваним та недійсним з моменту укладення договір оренди резервуарних ємностей №ОР-15-19 від 18.03.2015р., сторонами в якому є ПАТ “Нафтохімік Прикарпаття” та ПАТ “Укртранснафта”.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від 26.04.2016р. у справі №910/24390/15 (том 1, а.с.237-253), яка набрала законної сили, визнано удаваним та недійсним договір оренди резервуарних ємностей від 01.04.2015р. №669/8/2107, укладений між ПАТ “Укртатнафта” та ПАТ “Укртранснафта”. У вказаній постанові (том 1, а.с.250) Київським апеляційним господарським судом було встановлено, що фактично укладений між сторонами 01.04.2015р. договір зберігання (тобто договір, який було приховано удаваним договором оренди) є недійсним з моменту його укладення в силу ч.1 ст.215 ЦК України, а відтак на підставі ч.1 ст.216 ЦК України не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
В обґрунтування підстав заявлених позовних вимог щодо повернення передоплати за спірним договором купівлі-продажу, позивач посилається на те, що припинення зобов'язань зарахуванням зустрічних однорідних вимог за заявою ПАТ “Укртатнафта” від 24.07.2015р. №14/02-490 на суму 92 590 403,31грн не відбулося у зв'язку з відсутністю предмета зарахування, оскільки договір оренди резервуарних ємностей від 01.04.2015р., на якому ґрунтувалася зустрічна вимога, в судовому порядку був визнаний удаваним та недійсним з моменту укладення.
Також позивач посилається на те, що грошові кошти в розмірі 9 128 842,24 грн. не можуть вважатися зарахованими в рахунок погашення заборгованості ПАТ “Укртранснафта” за договором оренди резервуарних ємностей №ОР-15-19 від 18.03.2015р., право вимоги стягнення яких перейшло до ПАТ “Укртатнафта” згідно з договором про відступлення права вимоги від 02.04.2015 №1215-0204-02, оскільки договір оренди резервуарних ємностей від 18.03.2015р. судом був визнаний удаваним та недійсним з моменту укладення.
Відповідач не заперечує той факт, що ним не була здійснена передача позивачу товару (нафти сирої) в кількості та строки, обумовлені договором.
Разом з тим, заперечуючи проти заявлених позовних вимог в частині стягнення пені та штрафу за порушення термінів поставки товару відповідно до п.6.3 договору, відповідач посилається на положення ч.4 ст.612 ЦК України, якою передбачено, що прострочення боржника не настає, якщо зобов'язання не може бути виконане внаслідок прострочення кредитора.
Згідно з ч.1 ст.613 ЦК України кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов'язку.
В даному випадку, на думку відповідача, обставинами, які унеможливили виконання обов'язку ПАТ “Укртатнафта” щодо поставки товару (нафти), є вимоги актів цивільного законодавства, а саме розпорядження Кабінету Міністрів України від 30 вересня 2009 року № 1483-р “Деякі питання діяльності НАК “Нафтогаз України” та ВАТ “Укртранснафта”, та Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з транспортування нафти магістральними трубопроводами (затверджених наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 30 вересня 2005 року № 88, постановою Національної комісії регулювання електроенергетики України від 30 вересня 2005 року № 857, зареєстровані в Міністерстві юстиції України 21 жовтня 2005 року за № 1245/11525).
Відповідач посилається на те, що за приписами п.п. 3.5.3 Ліцензійних умов, ліцензіат (ПАТ “Укртранснафта”) має право здійснювати закупівлю нафти лише з метою заповнення системи магістральних нафтопроводів. Тобто, на його думку, ліцензійні вимоги встановлюють для позивача обмеження в разі придбання нафти - лише для виробничо-технологічних потреб, а не з метою переробки або перепродажу.
Відповідач також зазначає, що на виконання умов договору з позивачем ним здійснювалася закупівля нафти сирої казахських родовищ у компанії Zhaikmunai LLP (Республіка Казахстан), тобто, на його думку, ним було вчинено всі дії, спрямовані на виконання договору купівлі-продажу нафти сирої від 22.05.2013 р. № 23-00/55-13.
В той же час, на думку відповідача, через відсутність у позивача погодження Кабінету Міністрів України на проведення комерційних операцій з нафтою, що використовується для виробничо-технологічних потреб, він не міг прийняти виконання за договором, про що свідчить як продовження строку дії даного договору, так і відсутність вимог про передачу нафти в період дії договору та навіть після спливу строку поставки товару (письмові відзив на позовну заяву відповідача від 24.11.2017р. вих № 14/11-876, том 5, а.с. 5-15).
Заперечення відповідача з посиланням на вказані вище обставини визнаються судом необґрунтованими в зв'язку з наступним.
Відповідно до ст.526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно зі ст.610 ЦК України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом (ст.611 ЦК України).
Відповідно до ч.1 ст.612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Пунктом 11.1. договору передбачено, що товар поставляється на умовах базису поставки ЕХW (франко-резервуар ПАТ “Укртатнафта”, м. Кременчук, вул. Свіштовська,3) відповідно до “ІНКОТЕРМС“. Офіційні правила тлумачення торговельних термінів Міжнародної торгової палати (редакція 2010 року).
Зазначені в договорі правила “ІНКОТЕРМС“-2010 підлягають застосуванню судом як звичай ділового обороту, що зафіксований у документі ( ч.1 ст.7 ЦК України), а також підлягають застосуванню відповідно до вимог ч.4 ст.265 ГК України.
Узгоджена сторонами умова поставки за базисом ЕХW, тобто Франко-завод, означає, що продавець здійснив поставку в момент, коли товар наданий у розпорядження покупця на площах підприємства продавця, тобто в даному випадку - в резервуарі відповідача.
При цьому, ст.А4 базису поставки ЕХW правил Інкотермс-2010 передбачає, що продавець зобов'язаний поставити товар шляхом надання його у розпорядження покупця в узгодженому пункті, якщо такий є, в названому місці поставки незавантаженим на будь-який транспортний засіб для перевезення.
Ст.А7 базису поставки ЕХW передбачає, що продавець зобов'язаний надати покупцю будь-яке повідомлення, необхідне для прийняття поставки товару покупцем.
Відповідач не посилається на те, що він повідомляв позивача про готовність передати йому товар в узгодженому місці, яким сторони визначили резервуар відповідача, в межах терміну поставки, встановленого договором, а відповідач - відмовився від прийняття товару з посиланням на будь-які обставини, зокрема, на відсутність необхідних ліцензій, дозвільних документів, тощо.
Суд звертає увагу, що узгоджене сторонами місце та спосіб передачі товару не потребували його фізичного переміщення, здійснення завантаження на транспортні засоби відповідачем чи за його рахунок, понесення ним витрат по завантаженню/доставці, разом з тим, обов'язком відповідача (продавця) було, щонайменше, здійснити пропозицію позивачу (покупцю) прийняти товар в узгодженому місці шляхом підписання відповідних документів, або здійснити повідомлення позивача про готовність передати товар.
Зі змісту ч.1 ст.613 ЦК України витікає, що для виникнення прострочення кредитора спочатку саме боржник має запропонувати кредитору прийняти виконання за договором, але докази вчинення відповідних дій надані відповідачем не були.
За відсутності повідомлення продавця про готовність передати товар та пропозиції покупцю прийняти його на умовах та в термін, що визначені договором, а також за відсутності доказів того, що покупець відмовився від такої пропозиції з посиланням на ті чи інші обставини, або залишив без реагування відповідне повідомлення продавця, відсутні підстави для висновку про наявність з боку позивача прострочення кредитора.
Що стосується посилання відповідача на розпорядження Кабінету Міністрів України від 30.09.2009 №1483-р “Деякі питання діяльності НАК “Нафтогаз України” та ВАТ “Укртранснафта”, суд звертає увагу, що вказаним розпорядженням Кабінет Міністрів України розпорядився Міністерству палива та енергетики забезпечити проведення НАК “Нафтогаз України” та ВАТ “Укртранснафта” комерційних операцій з нафтою та природним газом, що використовується для виробничо-технологічних потреб, за погодженням з Кабінетом Міністрів України, таким чином, наведене розпорядження є актом, який стосується виключно означених в ньому осіб, і не стосується ані спірних правовідносин сторін, ані прав та обов'язків відповідача по справі.
Ні зазначене вище розпорядження Кабінету Міністрів України, ні Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з транспортування нафти магістральними трубопроводами, на які також посилається відповідач в обґрунтування свої заперечень, не містять в собі жодних обмежень чи заборон для відповідача, які б перешкоджали йому виконати свої зобов'язання як продавця за договором нафти сирої по її передачі позивачу (покупцю) на умовах «Франко-резервуар».
Як встановлено судом, сторонами в договорі не узгоджувалась мета придбання нафти покупцем. Ні умови договору, ні нормативні акти, на які посилається відповідач, не містять положень, які б зобов'язували продавця перевіряти цільове призначення нафти, що купується за договором, з'ясовувати необхідність отримання покупцем (позивачем) будь-яких дозвільних або ліцензійних документів для купівлі нафти, та які зобов'язували б продавця нафти утримуватися від передачі нафти покупцю за відсутності у нього відповідних документів.
У договорі також відсутні положення, які б пов'язували момент виникнення у продавця зобов'язання щодо передачі нафти покупцю з умовою отримання ним будь-яких дозволів або ліцензій.
Таким чином, відповідачем не доведено, що ним здійснювалася пропозиція позивачу прийняти виконання за договором, що позивач відмовився прийняти запропоноване належне виконання за договором, а також не доведено, що позивач не вчинив дій, що встановлені договором та/або актами цивільного законодавства чи випливають із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких відповідач не міг виконати свого обов'язку щодо передачі товару відповідно до умов договору.
За таких обставин, відповідно до п.3 ч.1 ст.613 ЦК України, ч.1 ст.216, ч.2 ст.217 ГК України, відповідач має нести відповідальність у вигляді сплати неустойки (штрафу та пені), які передбачені п.6.3 договору за порушення термінів поставки.
Судом відхиляється як необґрунтоване заперечення відповідача з посиланням на умови п.8.1 договору, в якому встановлені строки пред'явлення претензій за договором та наслідки їх недотримання, оскільки зазначені умови договору стосуються саме претензій, і не можуть позбавляти позивача права на пред'явлення позову на захист свого порушеного права.
Відповідно до ч.3 ст.1 ГПК України, угода про відмову від права звернення до господарського суду є недійсною.
Крім того, суд звертає увагу, що обмеження заявників у праві на судовий захист шляхом відмови у задоволенні позову за відсутності доказів попереднього їх звернення до продавця з вимогами, оформленими в інший спосіб, ніж позов (відмінними від нього), фактично буде призводити до порушення принципів верховенства права, доступності судового захисту, суперечити положенням частини другої статті 124 Конституції України та позиції Конституційного Суду України в рішенні від 9 липня 2002 року № 15- рп/2002 у справі за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів), згідно з якою вирішення правових спорів у межах досудових процедур є правом, а не обов'язком особи, яка потребує такого захисту.
Відповідна правова позиція була викладена, зокрема, в постанові Верховного Суду України від 28 листопада 2011 р. по справі № 43/308-10.
Також судом визнається необґрунтованим посилання відповідача на те, що відповідно до статті 549 Цивільного кодексу України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення (за прострочення поставки товару) свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення.
Розмір штрафних санкцій відповідно до частини четвертої статті 231 ГК України встановлюється законом, а в разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в передбаченому договором розмірі. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або в певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
Такий вид забезпечення виконання зобов'язання як пеня та її розмір встановлено частиною третьою статті 549 ЦК України, частиною шостою статті 231 ГК України, статтями 1, 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" та частиною шостою статті 232 ГК України.
Право встановити в договорі розмір та порядок нарахування штрафу надано сторонам частиною четвертою статті 231 ГК України.
Відповідно до правової позиції, викладеної Верховним Судом України в постанові від 9 квітня 2012р. № 3-88гс11, можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов'язань передбачена частиною другою статті 231 ГК України.
В інших випадках порушення виконання господарських зобов'язань чинне законодавство не встановлює для учасників господарських відносин обмежень передбачати в договорі одночасне стягнення пені та штрафу, що узгоджується із свободою договору, встановленою статтею 627 ЦК України, коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
В свою чергу, постанова Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-2003цс15, на яку посилається відповідач, була винесена по справі, предметом розгляду в якій був спір, що виник не з господарських, а з цивільних правовідносин за договором кредитування та за участю фізичної особи, яка не мала статусу суб'єкта підприємницької діяльності, тому викладена в ній правова позиція не може бути застосована судом при розгляді даного спору.
Як було встановлено судом, розрахункова загальна вартість товару, що підлягав продажу за договором, складала 30 000 х 7 651,34 = 229 540 200 грн. (відповідно п.1 додаткової угоди №1 від 31.05.2013р.).
Враховуючи те, що відповідачем не була здійснена передача позивачу товару за договором в термін, визначений п.11.2 договору (в редакції додаткової угоди №3 від 08.01.2014р.), тобто до 31.12.2014р., вимоги позивача про стягнення пені, нарахованої відповідно до п.6.3 договору за період з 31.12.2014р. по 30.06.2015р. (тобто в межах 6-місячного строку, визначеного ч.6 ст.232 ГК України), із розрахунку 0,05% від вартості партії товару, яка не була поставлена, за кожний день прострочення, на загальну суму 20 888 158,20 грн. (229 540 200 грн. х 0,05% х 182 дні), визнаються судом обґрунтованими та підлягають задоволенню.
При цьому судом приймається до уваги, що пеня, визначена п.6.3 договору, є засобом відповідальності за порушення термінів поставки, тобто за неналежне виконання зобов'язання, яке має негрошовий характер, тому обмеження її розміру, встановлені Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", до неї не застосовуються. В той же час, суд констатує, що виходячи з встановленого в п.6.3 договору розміру пені, загальний розмір її нарахування за період, визначений позивачем, фактично не перевищував подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла у відповідний період.
Оскільки прострочення поставки товару з боку відповідача тривало понад 30 календарних днів, є обґрунтованими також вимоги позивача про стягнення відповідно до п.6.3 договору штрафу в розмірі 7% від вартості партії товару, яка не була поставлена, що складає 16 067 814 грн. (229 540 200 грн. х 7%).
При цьому суд звертає увагу, що відповідний штраф був передбачений п.6.3 договору за інше порушення, ніж пеня, а саме за таке просточення поставки, яке тривало понад 30 календарних днів.
Стосовно заявлених позовних вимог в частині стягнення 101 719 245,55 грн. попередньої оплати, перерахованої відповідачу відповідно до умов договору, судом приймається до уваги наступне.
Частиною другою статті 693 ЦК України передбачено право покупця у разі порушення продавцем строку передання йому попередньо оплачених товарів або пред'явити вимогу про передання оплаченого товару, або вимагати повернення суми попередньої оплати (тобто відмовитися від прийняття виконання).
Зі змісту зазначеної норми права вбачається, що умовою її застосування є неналежне виконання продавцем свого зобов'язання зі своєчасного передання товару покупцю. А у разі настання такої умови покупець має право діяти альтернативно: або вимагати передання оплаченого товару від продавця, або вимагати повернення суми попередньої оплати.
Можливість обрання певно визначеного варіанта правової поведінки боржника є виключно правом покупця, а не продавця.
Отже, волевиявлення щодо обрання одного з варіантів вимоги покупця має бути вчинено ним в активній однозначній формі такої поведінки, причому доведеної до продавця.
Оскільки законом не визначено форму пред'явлення такої вимоги покупця, останній може здійснити своє право будь-яким шляхом: як шляхом звернення до боржника з претензією, листом, телеграмою тощо, так і шляхом пред'явлення через суд вимоги у визначеній законом процесуальній формі - формі позову.
Відповідна правова позиція була викладена, зокрема, в постанові Верховного Суду України від 28 листопада 2011 р. по справі № 43/308-10.
Заперечуючи проти позову, відповідач посилається на те, що вимога позивача про стягнення залишку авансового платежу та штрафних санкцій є передчасною в зв'язку з відсутністю порушеного права позивача за договором, оскільки повернення залишку авансового платежу відбулося шляхом зарахування зустрічної вимоги за договором оренди резервуарів (до визнання його недійсним), тому витребування виконаного за недійсним правочином, на думку відповідача, слід здійснювати у відповідності з приписами частини третьої статті 207 Господарського кодексу України, частини другої статті 216 та статті 1212 Цивільного кодексу України, а не згідно частини другої статті 693 Цивільного кодексу України.
Разом з тим, суд звертає увагу, що предметом розгляду по справі не є вимоги про витребування виконаного за недійсним правочином; договір купівлі-продажу нафти, на якому ґрунтуються заявлені позовні вимоги, не визнавався судом недійсним.
При вирішенні спору по суті, з огляду на посилання відповідача на припинення його зобов'язання щодо повернення попередньої оплати шляхом зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, суд має встановити наявність чи відсутність факту такого зарахування та правових підстав для нього.
Згідно зі ст.202 ГК України, до відносин щодо припинення господарських зобов'язань застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом; господарське зобов'язання припиняється: виконанням, проведеним належним чином; зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов'язання; у разі поєднання управненої та зобов'язаної сторін в одній особі; за згодою сторін; через неможливість виконання та в інших випадках, передбачених цим Кодексом або іншими законами.
Ч.1 ст.598 ЦК України передбачає, що зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом, а за частиною другою цієї ж статті припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.
Згідно зі ст.601 ЦК України зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги. Також відповідно до ч.3 ст.203 ГК України господарське зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом витребування. Для зарахування достатньо заяви однієї сторони.
Тобто, зарахування зустрічних однорідних вимог є засобом припинення одночасно двох зобов'язань, в одному із яких одна сторона є кредитором, а інша - боржником, а в другому - навпаки (боржник у першому зобов'язанні є кредитором у другому).
Як було встановлено судом, відповідач заявою про зарахування зустрічних однорідних вимог №14/02-490 від 24.07.2015р. (том 1, а.с.118-119) повідомив позивача про те, що ним здійснюється зарахування своєї заборгованості перед позивачем за договором купівлі-продажу нафти сирої від 22.05.2013р. №23-00/55-13 на суму 92 590 403,31 грн. та зустрічної вимоги ПАТ “Укртатнафта” до ПАТ “Укртранснафта” на суму 92 590 403,31 грн., яка виникла за договором оренди резервуарних ємностей №669/8/2107 від 01.04.2015р., укладеним між ПАТ “Укртатнафта” (орендодавцем) та ПАТ “Укртранснафта” (орендарем).
Постановою Київського апеляційного господарського суду від 26.04.2016р. у справі №910/24390/15 (том 1, а.с.237-253), яка набрала законної сили, визнано удаваним та недійсним договір оренди резервуарних ємностей від 01.04.2015р. №669/8/2107, укладений між ПАТ “Укртатнафта” та ПАТ “Укртранснафта”.
Згідно з частиною першою статті 236 ЦК правочин, визнаний судом недійсним, вважається таким із моменту його вчинення.
Правові наслідки недійсності правочину визначено ст. 216 ЦК України, абзацом першим частини першої якої прямо передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
Відповідно до правової позиції, викладеної Верховним Судом України в постанові від 19.10.2016р. №3-826гс16, чинне законодавство не передбачає визнання недійсним правочину на майбутнє. У майбутньому можуть бути припинені виключно права та обов'язки сторін за тим недійсним правочином, за яким ці права та обов'язки передбачалися на майбутнє. Тобто визнання недійсним договору та визнання недійсним зобов'язання не є тотожними поняттями, оскільки в силу прямої вказівки закону договір, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення, а визнання недійсним зобов'язання за цим договором стосується наслідків недійсності такого договору.
Київським апеляційним господарським судом в постанові від 26.04.2016р. у справі №910/24390/15 також було встановлено, що фактично укладений між сторонами 01.04.2015р. договір зберігання є недійсним з моменту його укладення в силу ч.1 ст.215 ЦК України, а відтак на підставі ч.1 ст.216 ЦК України не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
В цій же постанові (том1, а.с.250) Київським апеляційним господарським судом було встановлено, що між сторонами взагалі не виникли орендні відносини, тобто не було здійснене користування майном за договором майнового найму (оренди), за яке передбачена сплата орендної плати.
Відповідний факт має преюдиційний характер та не підлягає доказуванню відповідно до частини третьої ст.35 ГПК України.
Таким чином, рішенням суду по справі за участю цих же сторін встановлена відсутність грошового зобов'язання ПАТ “Укртранснафта” перед ПАТ “Укртатнафта” на суму 92 590 403,31 грн., яке виникло за договором оренди резервуарних ємностей №669/8/2107 від 01.04.2015р., а також встановлено, що відповідний договір оренди не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
Правові наслідки недійсності правочину визначені ст. 216 ЦК України, абзац другий частини першої якої передбачає, що у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Таким чином, визначені законом наслідки недійсності правочину передбачають повернення лише того, що було передано в натурі саме на його виконання (тобто певних матеріальних благ, які є матеріальним об'єктом або предметом правочину), і не передбачають юридичних наслідків відносно правочинів про зарахування зустрічних однорідних вимог, що виникнули чи могли виникнути з правочину, який визнано недійсним судом.
Здійснення відповідачем заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог від 24.07.2015р. не може розглядатися як дія, яка вчинена на виконання договору оренди резервуарних ємностей №669/8/2107 від 01.04.2015р., оскільки така заява є окремим правочином, а вчинення відповідної дії не охоплювалося змістом зазначеного договору оренди.
Також, як зазначає відповідач у відзиві на позов (том 5, а.с. 8), спір про стягнення вартості фактично отриманих позивачем послуг зберігання розглядається в межах справи № 910/9398/16, в якій суд застосовує наслідки недійсності зазначеного вище Договору оренди резервуарів, тобто застосування правових наслідків недійсності вказаного правочину є предметом розгляду по іншій справі.
З урахуванням викладеного, суд не погоджується з твердженням відповідача про те, що зарахування зустрічних однорідних вимог на суму 92 590 403,31 грн. входить до складу майна та активів, які були предметом правочинів, вчинених сторонами на виконання Договору оренди резервуарів до моменту визнання його недійсним.
Зарахування, тобто дія, яка оформлена заявою, відповідно до ч.3 ст. 202 ЦК України є одностороннім правочином, тому вона за визначенням не може «входити до складу майна та активів», які є об'єктами цивільних правовідносин.
Відповідно до змісту ч.1 ст.601 ЦК України, ч.3 ст.203 ГК України, зарахування зустрічних однорідних вимог є засобом припинення одночасно двох зобов'язань, в одному із яких одна сторона є кредитором, а інша - боржником, а в другому - навпаки (боржник у першому зобов'язанні є кредитором у другому).
Таким чином, наявність двох дійсних зустрічних однорідних зобов'язань, строк виконання яких настав, є обов'язковою умовою для зарахування зустрічних однорідних вимог.
Зустрічна вимога відповідача, на яку він посилався в заяві №14/02-490 від 24.07.2015р., не може вважатися такою, що виникла, з огляду на те, що відповідний договір оренди №669/8/2107 від 01.04.2015р., з яким відповідач пов'язував її виникнення, було визнано судом недійсним з моменту укладення, тобто цей договір є таким, що не створює юридичні наслідки в силу вимог закону. Зазначений факт встановлений також і відповідним судовим рішенням, прийнятим Київським апеляційним господарським судом 26.04.2016р. у справі №910/24390/15, яке набрало законної сили.
Встановлена Київським апеляційним господарським судом в постанові від 26.04.2016р. у справі №910/24390/15 відсутність будь-яких правовідносин між сторонами по справі за договором оренди резервуарних ємностей №669/8/2107 від 01.04.2015р. означає і відсутність грошового зобов'язання ПАТ “Укртранснафта” перед ПАТ “Укртатнафта” на суму 92 590 403,31 грн. за вказаним договором оренди.
Таким чином, у суду відсутні правові підстави вважати, що грошові зобов'язання відповідача перед позивачем припинилися шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог, оскільки судом встановлена відсутність зустрічної грошової вимоги відповідача, що виникла за договором оренди резервуарних ємностей №669/8/2107 від 01.04.2015р., на наявність якої він послався в своїй заяві №14/02-490 від 24.07.2015р.
За таких обставин, на думку суду, односторонній правочин із зарахування зустрічних однорідних вимог, на наявність якого посилається відповідач, є таким, що не відбувся (є невчиненим), з огляду на відсутність зустрічного грошового зобов'язання, про зарахування якого було заявлено відповідачем (тобто з огляду на відсутність предмета зарахування), а тому такий правочин не потребує визнання недійсним в судовому порядку.
Про те, що відповідний правочин є таким, що не відбувся, свідчить і видана відповідачем довідка від 29.11.2017 року (том 5, а.с.89), відповідно до якої в бухгалтерському обліку ПАТ «Укртатнафта» станом на 30.11.2017 р. значиться заборгованість в сумі 9 128 842,24 грн. по договору № 23-00/55-13 від 22.05.2013р. за нафту сиру перед ПАТ «Укртранснафта».
Судом також визнаються обґрунтованими вимоги позивача про стягнення суми боргу в розмірі 9 128 842,24 грн. попередньої оплати, перерахованої відповідачу, які були заявлені позивачем в заяві про збільшення розміру позовних вимог від 02.09.2017р. (том 2, а.с.52-57), та прийняті до розгляду судом при попередньому розгляді справи.
Як встановлено судом, 02.04.2015р. на адресу ПАТ «Укртранснафта» надійшло повідомлення ПАТ «Нафтохімік Прикарпаття» №115-01 про відступлення права вимоги (том 2, а.с.68).
У вказаному повідомленні йшлося про те, що ПАТ «Нафтохімік Прикарпаття» на підставі укладеного з ПАТ «Укртатнафта» договору про відступлення права вимоги від 02.04.2015 №1215-0204-02 (том 2, а.с.132) відступило на користь ПАТ «Укртатнафта» право вимоги до ПАТ «Укртранснафта» заборгованості у розмірі 9 128 842,24 грн. за договором №ОР-15-19 від 18.03.2015р., що був укладений між ПАТ «Нафтохімік Прикарпаття» та ПАТ «Укртранснафта» (том 2, а.с.62-66).
У той же день, ПАТ «Укртраснафта» звернулося до ПАТ «Укртатнафта» з листом від 02.04.2015 №23-00/123/1435(том 2, а.с.69)., у якому просило частину грошових коштів, які були сплачені позивачем на користь ПАТ «Укртатнафта» платіжним дорученням від 21.08.2014 №35987 як передоплата за нафту сиру згідно з договором купівлі-продажу сирої нафти від 22.05.2013 №23-00/55-13, зарахувати у розмірі 28 885 056,00 грн. в рахунок погашення заборгованості ПАТ «Укртранснафта» перед ПАТ «Укртатнафта» за договорами про відступлення права вимоги, перелік яких зазначено у листі ПАТ «Укртатнафта».
У вказаному переліку був і договір про відступлення права вимоги від 02.04.2015р. №1215-0204-02, згідно з яким ПАТ «Нафтохімік Прикарпаття» відступило на користь ПАТ «Укртатнафта» право вимоги до ПАТ «Укртранснафта» заборгованості у розмірі 9 128 842,24 грн. за договором №ОР-15-19 від 18.03.2015.
Сторони вважали, що таке зарахування зустрічних однорідних вимог відбулося, відтак при поданні позову позивачем був зменшений основний борг ПАТ «Укртатнафта» перед ПАТ «Укртранснафта» за договором купівлі-продажу сирої нафти №23-00/55-13 від 22.05.2013 на суму 28 885 056,00 грн., яка включала і вказану вище суму 9 128 842,24 грн. за договором №ОР-15-19 від 18.03.2015р.
Проте, 12.04.2016р. Київським апеляційним господарським судом було винесено постанову по справі №910/23904/15, якою зустрічний позов ПАТ «Укртранснафта» до ПАТ «Нафтохімік Прикарпаття» про визнання недійсним договору задоволено, визнано удаваним та недійсним з моменту укладення договір оренди резервуарних ємностей №ОР-15-19 від 18.03.2015, укладений між ПАТ «Нафтохімік Прикарпаття» та ПАТ «Укртранснафта» (том 2, а.с.90-102). Вказана постанова суду набрала законної сили та була залишена в силі постановою Вищого господарського суду України від 11.07.2016р. (том 2, а.с. 103-110).
На підставі статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
Відступлення права вимоги (цесія) являє собою договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора (цедента) новому кредиторові (цесіонарію). Тобто, відступлення права вимоги є правочином (договором), на підставі якого старий кредитор передає свої права новому кредитору, а новий кредитор приймає ці права і зобов'язується або не зобов'язується їх оплатити.
Відповідно до ст.514 ЦК України, до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
З наведеного випливає, що відступлення права вимоги не створює нового зобов'язання, а лише замінює кредитора у зобов'язанні і новий кредитор набуває права первісного кредитора.
Разом з тим, за відсутності у боржника боргу перед первісним кредитором, право вимагати виконання відповідного зобов'язання не може бути передане новому кредитору.
Зі змісту вказаних вище норм також випливає те, що законодавством передбачено право відступлення лише дійсної вимоги, тобто такої, яка існувала на момент переходу цих прав.
Таким чином, саме по собі відступлення права вимоги відповідно до договору від 02.04.2015 №1215-0204-02, згідно з яким ПАТ «Нафтохімік Прикарпаття» відступило на користь ПАТ «Укртатнафта» право вимоги до ПАТ «Укртранснафта» заборгованості у розмірі 9 128 842,24 грн. за договором №ОР-15-19 від 18.03.2015, не створює боргу для ПАТ «Укртранснафта» перед ПАТ «Укртатнафта», оскільки цей борг виник не на підставі договору про відступлення права вимоги від 02.04.2015 №1215-0204-02, а на підставі договору оренди резервуарних ємностей №ОР-15-19 від 18.03.2015р., що був укладений між ПАТ «Нафтохімік Прикарпаття» та ПАТ «Укртранснафта».
Оскільки постановою Київського апеляційного господарського суду від 12.04.2016р. у справі №910/23904/15 було визнано недійсним вказаний вище договір оренди резервуарних ємностей з моменту укладення, у позивача на момент укладення між ПАТ «Нафтохімік Прикарпаття» та ПАТ «Укртатнафта» договору про відступлення права вимоги від 02.04.2015р. №1215-0204-02 не існувало заборгованості за договором оренди резервуарних ємностей №ОР-15-19 від 18.03.2015р., отже відступлення права вимоги на грошові кошти у розмірі 9 128 842,24 грн. не відбулося за відсутності предмета такого відступлення.
П.п. 1.1,1.2 договору про відступлення права вимоги від 02.04.2015р. №1215-0204-02, на наявність якого посилається відповідач, було передбачено, що первісний кредитор (ПАТ «Нафтохімік Прикарпаття») передає, а новий кредитор (ПАТ «Укртатнафта») одержує право вимагати від боржника (ПАТ «Укртранснафта») виконання зобов'язань за договором оренди резервуарних ємностей №ОР-15-19 від 18.03.2015р., включаючи право на стягнення грошових коштів у розмірі 9 128 842,24 грн.
Оскільки, як було встановлено постановою Київського апеляційного господарського суду від 12.04.2016р. у справі №910/23904/15, відповідне право не виникло у первісного кредитора, зазначений вище договір про відступлення права вимоги є таким, що не відбувся (є невчиненим), з огляду на відсутність зобов'язань божника перед первісним кредитором, передача яких мала відбутися за вказаним договором, а тому такий правочин не потребує визнання недійсним в судовому порядку.
Правові наслідки визнання недійсним договору оренди резервуарних ємностей №ОР-15-19 від 18.03.2015р. відповідно до ч.1 ст.216 ЦК України виникають для сторін відповідного договору, яким відповідач не є. Враховуючи викладене, його посилання на те, що врегулювання відносин між сторонами такого правочину повинно здійснюватися у встановлений частиною другою статті 216 та статтею 1212 Цивільного кодексу України спосіб, є слушним, але воно не стосується предмета спору по даній справі і не позбавляє позивача права вимагати у відповідача на підставі частини другої статті 693 Цивільного кодексу України повернення перерахованих йому 9 128 842,24 грн. попередньої оплати.
Заперечення відповідача стосовно того, що вимоги позивача про стягнення 9 128 842,24 грн. попередньої оплати заявлені позивачем з підстав, що є іншими, тобто відмінними від підстав, викладених в первісно поданій позовній заяві, визнаються судом необґрунтованими.
Відповідно до п.3.12 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011р. №18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції", підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Відтак, зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається.
Разом з тим, не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права.
Підставою заявлених позовних вимог було посилання відповідача на перерахування відповідачу попередньої оплати за товар відповідно до умов договору, непередання відповідачем товару в термін, визначений договором, та виникнення у відповідача права вимагати повернення суми попередньої оплати на підставі частини другої статті 693 Цивільного кодексу України, і такі підстави позивачем не змінювалися.
Крім того, суд звертає увагу, що після скасування прийнятих по справі судових актів постановою Вищого господарського суду України від 5.10.2017р. та направлення справи на новий розгляд її розгляд розпочався заново, і позивачем до початку слухання справи була подана заява про збільшення розміру позовних вимог від 22.11.2017р., яка була прийнята судом, та в якій, серед інших вимог, була висунута і вимога про стягнення 101 719 245,55 грн. основного боргу, яка включає в себе вимоги про стягнення 9 128 842,24 грн. попередньої оплати.
Стосовно заявлених позовних вимог про стягнення з відповідача на його користь нарахованої пені на суму 10 171 924,55 грн.(у розмірі подвійної облікової ставки НБУ в день, нарахованої за період з 22.05.2015р. по 22.11.2015р. включно, на залишок неповернутої суми попередньої оплати, в розмірі, що не перевищує 10 % від цієї суми), трьох відсотків річних на залишок неповернутої суми в розмірі 7 700 007,55 грн. та інфляційних втрат згідно статті 625 ЦК України за невиконання обов'язку з повернення суми попередньої оплати товару в розмірі 28 643 047,15 грн. (відповідно до заяви про збільшення розміру позовних вимог від 22.11.2017 року), судом приймається до уваги наступне.
В обґрунтування позову в цій частині вимог позивач посилається на те, що відповідно до договору купівлі-продажу нафти сирої від 22.05.2013 №23-00/55-13 у відповідача існувало перед позивачем негрошове зобов'язання, тобто зобов'язання з поставки товару.
Разом з тим, у зв'язку з невиконанням цього зобов'язання та нездійсненням поставки товару у встановлений договором строк, у позивача згідно з частиною другою статті 693 ЦК України виникло право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.
Тому позивач вважає, що оскільки ним висунуто вимогу до відповідача про повернення суми попередньої оплати, то негрошове зобов'язання щодо поставки товару, отримавши вираження у грошовій формі щодо повернення авансового платежу, трансформувалося у грошове.
Разом з тим, відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної в постанові від 01.07.2015р. № 3-357гс15, за своєю суттю обов'язок щодо повернення грошових коштів, отриманих як передоплата, не можна розцінювати як грошове зобов'язання в розумінні статті 625 ЦК України.
За такі дії відповідач несе відповідальність, передбачену частиною 3 статті 693 ЦК України), згідно з якою на суму попередньої оплати нараховуються проценти відповідно до статті 536 цього Кодексу від дня коли товар мав бути переданий, до дня фактичного передання товару покупцеві або повернення йому суми попередньої оплати.
Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства (стаття 536 ЦК України).
Як було встановлено судом, умовами договору розмір і порядок нарахування процентів за користування чужими грошовими коштами не передбачено.
П.6.2 договору, на який посилається позивач в обґрунтування свої вимог про стягнення пені на суму 10 171 924, 55 грн., передбачає пеню лише за порушення строків виконання грошових зобов'язань.
Грошовим є зобов'язання, що передбачає передачу грошей як предмета договору або їх сплату як ціни договору.
Зобов'язання поставити товар, передати річ, здійснити будівництво тощо не набуває характеру грошового внаслідок ухвалення судового рішення про повернення/стягнення коштів за його невиконання.
Право на повернення грошових коштів, яке виникло у кредитора (позивача) внаслідок порушення боржником обов'язку передати кредиторові відповідний товар, не становить зміст основного зобов'язання, тому при порушенні такого зобов'язання боржником (відповідачем) відсутні підстави застосування до нього відповідальності, встановленої законом або договором за порушення грошового зобов'язання.
Відповідна правова позиція була викладена Верховним Судом України в постанові від 18.10.2017р. №3-133гс17.
За таких обставин, заявлені вимоги про стягнення 10 171 924, 55 грн. пені, нарахованої позивачем з посиланням на п.6.2 договору, 7 700 007,55 грн. 3% річних, 28 643 047,15 грн. інфляційних нарахувань, нарахованих з посиланням на ст. 625 ЦК України, визнаються судом необґрунтованими та задоволенню не підлягають.
Згідно п. 4.4. постанови пленуму ВГСУ від 21.02.2013 року №7 «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України», у випадках скасування рішення господарського суду і передачі справи на новий розгляд, розподіл судового збору у справі, в тому числі й сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги або заяви про перегляд рішення за нововиявленими обставинами, здійснює господарський суд, який приймає рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
Таким чином, судовий збір за розгляд позовної заяви, апеляційної скарги (вих. №04-01/85/1527 від 13.04.2017 року) та касаційної скарги (вих. № 04-01/168/2680 від 30.06.2017 року), який був сплачений позивачем, покладається на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог згідно ч. 6 ст. 49 ГПК України.
Керуючись ст.ст. 44, 49 (ч.6), 82 - 85 ГПК України, суд, -
1. Прийняти заяву позивача від 22.11.2017 року (вих. № 04-01/300/4679) про збільшення розміру позовних вимог.
2. Позов задовольнити частково.
3. Стягнути з Публічного акціонерного товариства "Транснаціональна фінансово-промислова нафтова компанія "Укртатнафта", 39609, Полтавська область, м. Кременчук, вул. Свіштовська, 3, код ЄДРПОУ 00152307 на користь Публічного акціонерного товариства "Укртранснафта", 01010, м. Київ, вул. Московська, 32/2, код ЄДРПОУ 31570412: 101 719 245 грн. 55 коп. основного боргу; 20 888 158 грн. 20 коп. пені; 16 067 814 грн. 00 коп. штрафу; 179 718 грн. 22 коп. судового збору за розгляд спору по суті; 150 491 грн. 54 коп. судового збору за розгляд апеляційної скарги; 164 172 грн. 59 коп. судового збору за розгляд касаційної скарги.
4. В іншій частині вимог у задоволенні позову відмовити.
Повне рішення складено 18.12.2017 року
Суддя І.І. Пушко