Головуючий у 1 інстанції - Скиба М.М.
Суддя-доповідач - ОСОБА_1
14 грудня 2017 року справа №225/5102/17
приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15
Донецький апеляційний адміністративний суд колегією суддів у складі: головуючого судді: Ястребової Л.В, суддів Гайдара А.В., Компанієць І.Д., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Управління Пенсійного фонду України в м. Дзержинську Донецької області на постанову Дзержинського міського суду, Донецька область від 10 листопада 2017 року у справі № 225/5102/17 за позовом ОСОБА_2 до Управління Пенсійного фонду України в м. Дзержинську Донецької області про визнання дій неправомірними та зобов'язання вчинити певні дії,-
28 вересня 2017 року ОСОБА_2 (надалі - позивач) звернулась до суду з адміністративним позовом до Управління Пенсійного фонду України в м. Дзержинську Донецької області (надалі - відповідач, Управління) про визнання неправомірною бездіяльність щодо невиплати пенсії з березня 2016 року та зобов'язання відповідача відновити виплату пенсії з березня 2016 року на визначений банківський рахунок у порядку, передбаченому законодавством (а.с. 1-6).
Постановою Дзержинського міського суду Донецької області від 25 жовтня 2017 року адміністративний позов задоволено.
Визнано протиправними дії Управління пенсійного фонду України в м. Дзержинську Донецької області (ЄДРПОУ 21970814), щодо припинення з 01 березня 2016 року виплати пенсії ОСОБА_2, ІПН - НОМЕР_1
Рішення начальника управління Пенсійного фонду України в м. Дзержинську Донецької області № 189063 від 24.09.2016 року скасовано.
Зобов'язано Управління Пенсійного фонду України в м. Дзержинську Донецької області (ЄДРПОУ 21970814) поновити виплату пенсії ОСОБА_2, ІПН - НОМЕР_1, з 01 березня 2016 року.
Постанова в частині виплати ОСОБА_2, ІПН - НОМЕР_1 пенсії за один місяць, підлягає негайному виконанню.
Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань з УправлінняПенсійного фонду України в м. Дзержинську Донецькоїобласті (ЄДРПОУ 21970814) на користь держави судовий збір у розмірі 640,00 грн. (шістсот сорок гривень 00 копійок).
В решті вимог відмовлено (а.с. 40-44).
Відповідач із такою постановою суду першої інстанції не погодився, звернувся до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального права, просив скасувати постанову суду першої інстанції та відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги апелянт зазначає, що стаття 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», в якій зазначені підстави для припинення виплати пенсії не містить вичерпний перелік підстав для припинення виплати пенсій, у зв'язку з чим, на переконання апелянта, пенсію позивачу не поновлено у зв'язку з тим, що комісією з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам винесено протокол від 20.09.2016 року № 13, яким в призначенні (відновленні) соціальних виплат ОСОБА_2 відмовлено у зв'язку зі скасуванням довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи в результаті надання ВПО недостовірних даних, відповідно до п. 5 ст. 12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», на підставі якого Управлінням прийнято рішення № 189063 від 24.09.2016 року про відмову у відновленні виплати пенсії позивачу. Апелянт звертає увагу на судову практику Вищого адміністративного суду України, викладену в постанові від 21.03.2017 року у справі № К/800/3123/17, в якій суду касаційної інстанції дійшов до висновку, що виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому ч. 3 ст. 35 та ст. 46 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», але перелік підстав для припинення виплати пенсії не є вичерпним і може врегульовуватись іншими нормативно-правовими актами. Крім того, апелянт вказує, що Управління не зобов'язано відшкодовувати позивачеві понесені ним судові витрати, оскільки згідно п. 18 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» органи пенсійного фонду звільнені від сплати судового збору, а рішення суду в цій частині є неправомірним, вказуючи, при цьому, що постановою Пленуму Вищого адміністративного суду України від 23.01.2015 року № 2 «Про практику застосування адміністративними судами положень Закону України від 08.07.2011 року «Про судовий збір» передбачено, що якщо відповідач звільнений від сплати судового збору то і відповідно судовий збір з нього не стягується (а.с. 47-51).
Позивач у судове засідання не з'явилась, про дату, час та місце розгляду справи повідомлена належним чином.
Відповідач у судове засідання також не з'явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, засобами електронного зв'язку надіслав до суду заяву, в якій просив, серед іншого, розглядати справу за його відсутності.
Відповідно до п.2 ч.1 ст.197 КАС України суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 195 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги встановила наступне.
Як встановлено судом першої, апеляційної інстанції та підтверджується матеріали справи, позивач, ОСОБА_2., відповідно до довідки Управління праці та соціального захисту населення Дзержинської міської ради від 19 листопада 2014 року № НОМЕР_2 є внутрішньо переміщеною особою, яка фактично проживає за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_1, 85204 (а.с. 11, 30).
08 жовтня 2017 року позивач звернулась до відповідача із заявою про виплату пенсії, в якій просив запросити його пенсійну справу з Управління Пенсійного фонду України в Микитівському районі м. Горлівки Донецької області (а.с. 29).
На підставі розпорядження 4917 від 13.03.2015 року позивача взято на облік, як отримувача пенсії (а.с. 28).
З березня 2016 року позивачу припинено виплати її пенсії.
В усній формі позивач звернулась до відповідача за роз'ясненням про причини припинення виплати пенсії, де представником пенсійного органу, також в усній формі повідомлено, що виплата пенсії призупинена до з'ясування, у зв'язку з перевіркою місця фактичного проживання.
Вважаючи таку бездіяльність відповідача протиправною, позивач звернулась до суду за захистом своїх порушених прав.
Під час розгляду справи у суді першої інстанції, Управлінням до суду надано витяг з протоколу комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам № 13 від 20.09.2016 року, яким в призначенні (відновленні) соціальних виплат ОСОБА_2 відмовлено у зв'язку із не підтвердженням місця фактичного проживання та скасуванням довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи в результаті надання ВПО недостовірних даних, відповідно до п. 5 ст. 12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» (а.с. 31-32).
Крім того, управлінням надано до суду рішення № 189063 від 24.09.2016 року про припинення виплати пенсії ОСОБА_2, як внутрішньо переміщеній особі.
В обґрунтування підстав для припинення виплати позивачу її пенсії, Управління послалось на п. 5 ст. 49 закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», п. 3, п. 5 абз. 8 ст. 12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» (наказ № 74 від 14.09.2016 року), п. 14 Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08.06.2016 року № 365, п. 3 Витягу з протоколу засідання комісії з питань відновлення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам від 20.09.2016 року № 13, яким відмовлено ОСОБА_2 у відновленні соціальних виплат у зв'язку із скасуванням довідки про взяття на облік ВПО (а.с. 33).
Зазначене рішення пенсійного фонду направлено позивачу разом із супровідним листом від 25.09.2017 року за вих. № 9046/03 на адресу, вказану у довідці про взяття на облік ВПО (а.с. 34).
Частково задовольняючи позовні вимоги, суду першої інстанції дійшов до висновку, що у відповідача не було законних підстав для припинення виплати пенсії ОСОБА_2 з 01 квітня 2017 року, тобто дії відповідача щодо припинення виплати пенсії та бездіяльність у не здійсненні передбачених законом заходів для нарахування та виплати позивачу пенсії є протиправними, а позовні вимоги в частині зобов'язання відповідача відновити виплату пенсії є правомірними та такими, що підлягають задоволенню. Що стосується вимоги позивача про зобов'язання відповідача відновити виплату пенсії на визначений позивачем банківський рахунок, суд першої інстанції дійшов до висновку про відмову в задоволенні позовних вимог в цій частині, посилаючись на постанову Кабінету Міністрів України від 05.11.2014 року № 637 «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, в якій зазначено, зокрема, що призначені починаючи з 1 травня 2016 року, внутрішньо переміщеним особам соціальні виплати, що здійснюються за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів, коштів Пенсійного фонду України, фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, виплачуються через рахунки та мережу установ і пристроїв Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України».
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів виходить з такого.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.
Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Відповідно до пункту 6 частини 1 статті 92 Конституції України, виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення.
Статтею 5 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” № 1058-IV встановлено, що виключно цим Законом визначаються, зокрема, порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням.
Відповідно до Прикінцевих положень Закону № 1058-IV, до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом, закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Таким чином, положення цього Закону є пріоритетними в питаннях виплати пенсій.
Статтею 49 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:
1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;
2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України;
3) у разі смерті пенсіонера;
4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;
5) в інших випадках, передбачених законом.
Так, в матеріалах справи наявне рішення Управління Пенсійного фонду України в м. Дзержинську Донецької області№ 189063 від 24.09.2016 року про припинення виплати пенсії ОСОБА_2, яке прийнято на підставі протоколу комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам № 13 від 20.09.2016 року, яким в призначенні (відновленні) соціальних виплат ОСОБА_2 відмовлено у зв'язку із не підтвердженням місця фактичного проживання та скасуванням довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи в результаті надання ВПО недостовірних даних, відповідно до п. 5 ст. 12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб».
Колегія суддів зазначає, що ані протокол комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам № 13 від 20.09.2016 року, ані рішення (наказ) № 74 від 14.09.2016 року про скасування дії довідки № НОМЕР_2 від 19.11.23014 року, виданої на ім'я ОСОБА_2 у зв'язку з начебто поверненням позивача до покинутого місця проживання, не є нормативно-правовими актами вищої юридичної сили (Законом), якимивстановлений обов'язок органів Пенсійного фонду України припиняти виплату пенсій, а отже, не є належною підставою для припинення пенсійних виплат в розумінні статті 49 № 1058.
Таким чином, колегія суддів зазначає, що прийняте відповідачем рішення про припинення виплати пенсії ОСОБА_2 на підставі протоколу комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам № 13 від 20.09.2016 року, яким в призначенні (відновленні) соціальних виплат ОСОБА_2 відмовлено у зв'язку із не підтвердженням місця фактичного проживання та скасуванням довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи в результаті надання ВПО недостовірних даних, відповідно до п. 5 ст. 12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб»суперечить принципам, які закріплені в Конституції України та підставам, наведеним в Законі № 1058-ІV.
Слід також зазначити, що за висновками, наведеними в рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 07.10.2009 в Україні як соціальній правовій державі людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (статті 1, 3 Конституції України).
Конституційне право на соціальний захист включає і право громадян на забезпечення їх у старості. Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв'язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею і є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов'язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії.
Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України, відповідно до яких громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати право громадянина на одержання призначеної йому пенсії незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія.
Таким чином, колегія суддів зазначає, що рішення Управління Пенсійного фонду України в м. Дзержинську Донецької області про припинення виплати пенсії ОСОБА_2 на підставі протоколу комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам № 13 від 20.09.2016 року, яким в призначенні (відновленні) соціальних виплат ОСОБА_2 відмовлено у зв'язку із не підтвердженням місця фактичного проживання та скасуванням довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи в результаті надання ВПО недостовірних даних, відповідно до п. 5 ст. 12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» не може бути підставою для позбавлення позивача конституційного права на отримання соціального захисту, а саме, права на отримання пенсії.
Згідно ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Колегія суддів також звертає увагу на те, що право на свободу пересування і вибору місця проживання в межах держави як невід'ємне право кожної людини закріплено також Загальною Декларацією прав людини 1948 року. Це право, як і інші права і свободи людини, є невідчужуваним, непорушним та не може зазнавати жодних обмежень, зокрема не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками місця мешкання.
Таким чином, відсутність позивача за місцем проживання не може позбавляти останнього права на виплату пенсії через впроваджений механізм реєстрації внутрішньо переміщених осіб.
Відповідно до ст.1 Конституції України, Україна є правовою державою. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (стаття 3 Конституції України).
За приписами ст. 8 КАС України, суд при вирішення справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.
Як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні в справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 07 лютого 2014 року, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення).
У п.54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод ( далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечено без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
У рішенні від 08 липня 2004 року у справі «Ілашку та інші проти Молдови та Росії», ЄСПЛ, задовольняючи позов щодо Молдови, визнав, що Уряд Молдови, який є єдиним законним Урядом Республіки Молдова за міжнародним правом, не здійснював влади над частиною своєї території, яка перебуває під ефективним контролем «Молдавської Республіки Придністров'я». Однак, навіть за відсутності ефективного контролю над Придністровським регіоном, Молдова все ж таки має позитивне зобов'язання за статтею 1 Конвенції вжити заходів, у рамках своєї влади та відповідно до міжнародного права, для захисту гарантованих Конвенцією прав заявників.
Враховуючи, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов'язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі і рішення в справах «Пічкур проти України», «Ілашку та інші проти Молдови та Росії» як джерело права відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-1У «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду перщої інстанції, що у відповідача не було законних підстав для припинення виплати пенсії ОСОБА_2 з 01 квітня 2017 року, тобто дії відповідача щодо припинення виплати пенсії та бездіяльність у не здійсненні передбачених законом заходів для нарахування та виплати позивачу пенсії є протиправними, а позовні вимоги в частині зобов'язання відповідача відновити виплату пенсії є правомірними та такими, що підлягають задоволенню.
Щодо вимоги про зобов'язання відповідача відновити виплату пенсії на визначений позивачем банківський рахунок, то в цій частині постанова суду не оскаржена.
Щодо посилання апелянта на судову практику ВАСУ у справі № К/800/3123/1 від 21.03.2017 року колегія суддів зазначає, що відповідно до ст. 244-2 Кодексу адміністративного судочинства України, лише висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншимисудами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.
Щодо доводів апелянта на те, що Управління не зобов'язано відшкодовувати позивачеві понесені ним судові витрати, оскільки згідно п. 18 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» органи пенсійного фонду звільнені від сплати судового збору з посиланням на постанову Пленуму Вищого адміністративного суду України від 23.01.2015 року № 2 «Про практику застосування адміністративними судами положень Закону України від 08.07.2011 року «Про судовий збір» передбачено, що якщо відповідач звільнений від сплати судового збору то і відповідно судовий збір з нього не стягується, колегія суддів зазначає наступне.
Звертаючись до суду з адміністративним позовом, позивач, серед іншого, просила відстрочити їй сплату судового збору до ухвалення судового рішення по справі у відповідності до ч. 1 ст. 88 Закону України «Про судовий збір».
Ухвалою Дзержинського міського суду Донецької області від 09 жовтня 2017 року позивачу відстрочено сплату судового збору за подання адміністративного позову до ухвалення судового рішення по справі (а.с. 20).
Частиною першою статті 94 КАС України визначено, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі, або якщо стороною у справі виступала його посадова чи службова особа.
Слід також зазначити, що статтею 3 Закону України «Про судовий збір» визначено об'єкти справляння судового збору.
Відповідно до абз. 1 ч. 1 ст. 3 вищевказаного закону, судовий збір справляється за подання до суду позовної заяви та іншої заяви, передбаченої процесуальним законодавством.
Частиною 1 ст. 8 Закону України «Про судовий збір» передбачено, що враховуючи майновий стан сторони, суд може своєю ухвалою відстрочити або розстрочити сплату судового збору на певний строк, але не довше ніж до ухвалення судового рішення у справі.
За змістом цієї норми вбачає, що суд може своєю ухвалою відстрочити або розстрочити сплату судового збору, але під прийняття рішення у справі, суд повинен вирішити питання щодо розподілу судових витрат.
Колегія суддів зазначає, що оскільки постанова суду першої інстанції прийнята на користь позивача, то, в даному випадку, судовий збір у розмірі 640 грн. має бути стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі - Управління Пенсійного фонду України в м. Дзержинську Донецької області на користь ОСОБА_2, оскільки сплата судового збору відрізняється за своєю суттю від розподілу судових витрат, який, в свою чергу, є частиною відновлення порушеного права
За таких обставин, колегія суддів зазначає, що якби судом першої інстанції прийнято ухвалу про звільнення позивача від сплати судового збору, то тоді судовий збір за рахунок бюджетних асигнувань з Управління Пенсійного фонду України в м. Дзержинську Донецької області на користь держави не сплачувався, а оскільки судом першої інстанції лише відстрочено сплату судового збору до ухвалення судового рішення, то, в даному випадку, судовий збір повинен бути стягнутий за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Управління Пенсійного фонду України в м. Дзержинську Донецької області, у зв'язку з чим, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про стягнення за рахунок бюджетних асигнувань з УправлінняПенсійного фонду України в м. Дзержинську Донецькоїобласті (ЄДРПОУ 21970814) на користь держави судового збору у розмірі 640,00 грн. (шістсот сорок гривень 00 копійок).
За таких обставин, колегія суддів дійшла до висновку, що доводи, викладені апелянтом в апеляційній скарзі не знайшли свого підтвердження під час розгляду даної справи, оскільки вони суперечать чинному законодавству та не дають підстав для висновку про те, що при розгляді справи судом першої інстанції було допущено неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.
Згідно частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідно до ст. 200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі наведеного, керуючись статтями 195, 197, 198, 200, 205, 206, 211, 212, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу Управління Пенсійного фонду України в м. Дзержинську Донецької області - залишити без задоволення.
Постанову Дзержинського міського суду, Донецька область від 10 листопада 2017 року у справі № 225/5102/17 - залишити без змін.
Ухвала суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів після набрання законної сили.
Головуючий суддя Л.В. Ястребова
Судді А.В. Гайдар
ОСОБА_3