Справа № 127/20588/17
Головуючий у 1-й інстанції: Федчишен С.А.
Суддя-доповідач: ОСОБА_1
05 грудня 2017 року
м. Вінниця
Вінницький апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Курка О. П.
суддів: Драчук Т. О. Совгири Д. І. ,
за участю:
секретаря судового засідання: Черняк А.В.,
представника позивачів: ОСОБА_2,
представника відповідача: ОСОБА_3,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу управління Пенсійного фонду України в м. Вінниці на постанову Вінницького міського суду Вінницької області від 13 жовтня 2017 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_4, ОСОБА_5 до управління Пенсійного фонду України в м. Вінниці про зобов'язання поновити нарахування та виплату раніше призначених пенсій,
в вересні 2017 року ОСОБА_4, ОСОБА_5 звернулись до Вінницького міського суду Вінницької області з позовом до управління Пенсійного фонду України в м. Вінниці про зобов'язання поновити нарахування та виплату раніше призначених пенсій.
Постановою Вінницького міського суду Вінницької області від 13 жовтня 2017 року адміністративний позов задоволено.
Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, у якій просив скасувати постанову суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.
В обґрунтування апеляційної скарги апелянт послався на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права, що, на його думку, призвело до неправильного вирішення спору.
В судовому засіданні представник відповідача доводи апеляційної скарги підтримав в повному обсязі та за обставин викладених в ній просив суд задовольнити її, а постанову суду першої інстанції - скасувати.
Представник позивачів в судовому засіданні заперечував проти задоволення апеляційної скарги та просив суд залишити її без задоволення, а постанову суду першої інстанції - без змін.
Заслухавши суддю-доповідача, доводи сторін, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, виходячи з наступного.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено під час апеляційного розгляду справи, що ОСОБА_4 та ОСОБА_6 (після реєстрації шлюбу- Залевська) одружились (а.с.19).
ОСОБА_5 є громадянкою України, що підтверджується паспортом серії АТ 142063 (а.с. 20-22)
Відповідно до посвідчення особи Міністерства внутрішніх справ Держави Ізраїль ідентифікаційний номер 341168037 ОСОБА_5 з 29.11.2016 р. виїхала до Держави Ізраїль (а.с.25).
ОСОБА_4 та ОСОБА_5 є пенсіонерами, що підтверджується пенсійним посвідченням серії ААЄ № 213273 та пенсійним посвідченням серії АІ № 430780 відповідно (а.с. 15,27).
Враховуючи наведене, 14.08.2017 р. представник позивачів за довіреністю ОСОБА_2 звернувся до УПФУ в м. Вінниці з заявою про перерахунок та поновлення нарахування та виплату раніше призначених пенсій ОСОБА_4 та ОСОБА_5, починаючи з 01.06.2017 р. у відповідності до вимог статті 42 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне забезпечення".
В той же час, листом № 191/3-1 від 26.08.2017 р. УПФУ в м. Вінниці відмовило у поновлені пенсійних виплат ОСОБА_4 та ОСОБА_5 у зв'язку з тим, що виникнення права на пенсію пов'язується з умовою постійного проживання на території України або укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення - в разі проживання таких осіб в іншій країні (а.с. 33).
Вважаючи такі відмови протиправними позивачі звернулися з даним позовом до суду.
Суд першої інстанції при ухваленні оскарженої постанови виходив з обґрунтованості та доведеності позовних вимог, а відтак наявності підстав для задоволення адміністративного позову.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції по суті спору, виходячи з наступного.
Статтею 92 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 05.11.1991 №1788-ХІІ, передбачено, що громадянам, які виїхали на постійне проживання за кордон, пенсії не призначаються.
Разом з тим, виходячи із конституційних принципів і загальних засад права, до вказаної вище норми, слід застосовувати аналогію права (ч. 7 ст. 9 КАС України), висловлену в Рішенні Конституційного Суду України від 07.10.2009 № 25рп/2009, про що наголошував Пленум Верховного Суду України в Постанові №6 від 24.04.2015 "Про відмову у зверненні до Конституційного Суду України з конституційним поданням щодо конституційності частини першої статті 92 Закону України від 05 листопада 1991 року № 1788-XII "Про пенсійне забезпечення".
Згідно ч.2 ст. 22 Конституції України, при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Пунктом 2 ч.1 ст. 49, другим реченням ст. 51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003 № 1058-IV (далі Закон № 1058-IV чинниий до 07.10.2009) вказано, що виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Міжнародні договори між Україною та Ізраїлем стосовно призначення та виплати пенсії не укладалися.
Разом з тим, рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 №25-рп/2009 положення пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" щодо припинення виплати пенсії пенсіонерам на час постійного проживання (перебування) за кордоном у разі, якщо Україна не уклала з відповідною державою міжнародний договір з питань пенсійного забезпечення і якщо згода на обовязковість такого міжнародного договору не надана Верховною Радою України, визнані такими, що не відповідають Конституції України (неконституційними).
Як зазначено в п. 3.3 вказаного рішення, оспорюваними нормами Закону конституційне право на соціальний захист поставлене в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.
У відповідності до ч. 2 ст. 152 Конституції України закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.
Отже, з 07.10.2009 порядок виплати пенсій громадянам, які виїхали на постійне місце проживання за кордон регулюється нормами Закону №1058-IV з урахуванням рішення Конституційного суду України №25-рп/2009, тобто виплата пенсії повинна проводитися незалежно від місця проживання пенсіонера.
Європейський суд з прав людини у рішенні у справі "Пічкур проти України", яке набрало статусу остаточного 07.02.2014 зазначив, у цій справі право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. Дійсно, заявник, який був економічно активним в Україні з 1956 до 1996 року, мав право на отримання пенсії після закінчення трудової діяльності та, як це передбачалося національним законодавством на час події, він знову отримував би свою пенсію після повернення в Україну. Тому ЄСПЛ доходить висновку, що заявник перебував у відносно схожій ситуації із пенсіонерами, які проживали в Україні, щодо самого права на отримання пенсії (пункт 51 цього рішення).
У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов'язковим для виконання Україною відповідно до ст. 46 Конвенції, слід врахувати практику ЄСПЛ, у тому числі й рішення у справі "Пічкур проти України", як джерело права відповідно до ст. 17 Закону України від 23.02.2006 №3477- IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".
З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що позивачі, як громадяни України, незалежно від країни свого проживання, вправі користуватися всіма своїми конституційними правами, в тому числі, і на пенсійне забезпечення.
Аналогічного висновку дійшов Вищий адміністративний суд України в ухвалі від 18.10.2016 у справі № К/800/53513/15 (№755/12509/15).
З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час ії розгляду, а відтак, відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 198 , ст. 200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив оскаржуване рішення відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, а тому підстави для його скасування або зміни відсутні.
Керуючись ст.ст. 160, 167, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 212, 254 КАС України, суд
апеляційну скаргу управління Пенсійного фонду України в м. Вінниці залишити без задоволення, а постанову Вінницького міського суду Вінницької області від 13 жовтня 2017 року - без змін.
Ухвала суду набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст. 212 КАС України.
Ухвала суду складена в повному обсязі 06 грудня 2017 року.
Головуючий ОСОБА_1
Судді ОСОБА_7 ОСОБА_8