Справа № 755/5077/17
"22" листопада 2017 р. Дніпровський районний суд м. Києва в складі:
головуючої судді Яровенко Н.О.
при секретарі Грінкевич А.І.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, яка діє в своїх інтересах та інтересах малолітніх ОСОБА_4, ОСОБА_5, 3-ті особи: Служба у справах дітей Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації, Дніпровська районна в м. Києві державна адміністрація, Державний нотаріус Десятої Київської державної контори Долгова З.М. про встановлення нікчемності правочину, застосування наслідків недійсності правочину, усунення перешкод в користуванні нерухомим майном, -
Позивач звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, яка діє в своїх інтересах та інтересах малолітніх ОСОБА_4, ОСОБА_5, 3-ті особи: Служба у справах дітей Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації, Дніпровська районна в м. Києві державна адміністрація, Державний нотаріус Десятої Київської державної контори Долгова З.М. про встановлення нікчемності правочину, застосування наслідків недійсності правочину, усунення перешкод в користуванні нерухомим майном посилаючись на те, що 14.02.1973 року йому було видано ордер № 14174 на житлове приміщення, за яким було надано право зайняття квартири АДРЕСА_1. Ордер на квартиру був виданий лише на його ім'я. 02.09.1988 року він уклав шлюб з ОСОБА_7, яку зареєстрував в своїй квартирі. В 1993 році вони звернулись до органів приватизації із заявою про передачу у спільну власність зазначеної квартири. 17.03.1996 року його дружина померла. В цей же час до нього в квартиру з'явились невідомі особи та почали виганяти його з квартири, мотивуючи тим, що квартира йому не належить. Згідно письмової відповіді Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації від 25.03.2016 року про надання приватизаційної справи та інформації Дніпровського управління поліції ГУ НП у м. Києві від 24.03.2016 року про досудове розслідування у кримінальному проваджені за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ст. 357 ч.1 КК України щодо реєстрації права власності спірного об»єкту нерухомості - його квартири, стало відомо, що відповідно до розпорядження органу приватизації житла Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації № 2\184 від 10.02.1993 року квартиру передано у приватну власність на підставі заяви його дружини ОСОБА_7, де він був зазначений як член сім»ї - чоловік. В результаті протизаконних дій свідоцтво про право власності на житло було видано лише на ім»я його дружини. В подальшому йому стало відомо, що 19.01.1995 року ОСОБА_7 подарувала квартиру АДРЕСА_1 своєму синові від першого шлюбу ОСОБА_2 Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 20.10.2016 року визнано розпорядження органу приватизації Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації № 2\184 від 10.02.1993 року про приватизацію квартири АДРЕСА_1 незаконним та скасовано; визнано недійсним та скасовано свідоцтво про право власності на житло, що розташоване АДРЕСА_1, яке видане 10.02.1993 року Дніпровською районною у м. Києві державною адміністрацією на ім»я ОСОБА_7 Відповідач після укладення договору дарування квартири фактично в дар не прийняв, в ній не проживав. В своїй квартирі позивач продовжував проживати разом з дружиною до її смерті, а потім сам сплачував комунальні послуги. ОСОБА_2 з»явився в квартирі тільки після смерті матері. Таким чином, саме тоді позивач дізнався про те, що між ним та його матір»ю - його покійною дружиною, було укладено договір дарування наданого йому державою житла. Право власності ОСОБА_7 було набуто незаконно та, відповідно, вона не мала право здійснювати відчуження квартири, а отже договір дарування є нікчемним з моменту його вчинення, а державна реєстрація прав власності ОСОБА_2 на вказану квартиру підлягає скасуванню. Позивач просить встановити нікчемність договору дарування відповідно до приписів ст.ст. 328, 203, 215, 228 ЦК України. Крім цього, відповідач за час, що сплинув з дня смерті його матері, зареєстрував у вказані квартирі невідомих позивачеві осіб, в тому числі малолітніх, які ніколи разом з позивачем не проживали, участі в утриманні нерухомого майна не брали. Згоди на їх реєстрацію він ніколи не надавав.
В судовому засіданні представники позивача позов підтримали та просять суд встановити нікчемність договору дарування нерухомого майна - квартири АДРЕСА_1 від 19.01.1995 року, укладеного між ОСОБА_7 та ОСОБА_2, посвідченого державним нотаріусом Десятої Київської нотаріальної контори Долговою З.М.; скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1, зареєстровану Київським міським бюро технічної інвентаризації 06.10.1999 року за № 669; анулювати реєстрацію в зазначеній квартирі ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_3
Представники відповідача ОСОБА_2 в судовому засіданні позов не визнали та пояснили, що з твердженнями позивача неможливо погодитися, оскільки вони є безпідставними та не ґрунтуються на нормах матеріального права. Договір дарування спірної квартири був укладений в 1995 році, а тому до спірних правовідносин застосовуються положення ЦК УРСР, 1963 року, що визначено Прикінцевими та перехідними положеннями Цивільного кодексу України від 16.01.2003 року. Жодним нормативним актом України, якій діяв на момент укладення договору дарування та й на сьогоднішній день не передбачено таких способів захисту як встановлення нікчемності договору чи анулювання реєстрації в квартирі. В момент укладання договору дарування, його посвідчення та реєстрації в Київському БТІ, відповідач повністю дотримався вимог укладання угоди відповідно до ЦК УРСР, діючого в момент існування правовідносин. Спірний договір дарування від 19.01.1995 року не містить підстав вважати таку угоду недійсною з підстав, передбачених главою 3 ЦК УРСР. Цивільний кодекс УРСР від 18.07.1963 року взагалі не містить поняття нікчемності правочину. Крім цього, позивач звертаючись до суду із вимогою про поновлення строку на звернення до суду, зазначає, про свою необізнаність щодо статусу нерухомого майна протягом останніх 20 років, та зазначає як причину поновлення строку його ознайомлення з матеріалами приватизаційної справи, повідомлення про вчинення правопорушення. При цьому позивач не заперечує про надання згоди на приватизацію квартири його дружиною одноособово, які він надав у 1993 році. Як підставу поновлення строку, позивач зазначає ст. 261 ЦК України від 16.01.2003 року. З даними твердженнями позивача також не погоджується, оскільки до спірних правовідносин відповідно до п.п. 6,7 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України від 16.01.2003 року застосовуються правила Цивільного кодексу УРСР від 18.07.1963 року, яким передбачено, що позовна даність застосовується судом незалежно від заяви сторін. Перебіг позовної давності починається з дня коли особа дізналася, або повинна була дізнатися про порушення свого права. Закінчення строку позовної давності до пред»явлення позову є підставою для відмови в позові. Позивач достеменно знав про належність права власності квартири відповідачу ОСОБА_2, оскільки саме останній постійно сплачував житлово-комунальні послуги відповідно до квитанцій, що надходили на його ім»я . Окрім того, саме ОСОБА_2 було укладено договори з ЖЕКом, та Київенерго про надання послуг на квартиру АДРЕСА_1. Мати відповідача прожила однією сім»єю з позивачем з 1988 року. Весь час саме ОСОБА_2 з дружиною доглядав літніх батьків, піклувався про них, забезпечував усім необхідним. Всі тридцять років батьки знали і говорили, що квартира на Малишка залишається ОСОБА_2, а квартира АДРЕСА_3 - дочці позивача ОСОБА_8 І сам позивач, і його дочка достеменно знали про те, що спірна квартира належить відповідачеві. Коли мати відповідача померла, вітчим ОСОБА_1 почав вести себе дуже дивно із врахуванням похилого віку, абсолютно без пояснення причин відрізав будь-яке спілкування із пасинком і змінив замки. Крім цього, вимога про скасування державної реєстрації права власності також не підлягає задоволенню, оскільки відповідно до даних державного реєстру речових прав на нерухоме майно, відповідач не є власником спірної квартири.
Відповідач ОСОБА_3, яка діє в своїх інтересах та інтересах малолітніх ОСОБА_5, та ОСОБА_4, в судове засідання не з»явилась, про день час та місце розгляду справи повідомлялася належними чином.
3-я особа Служба у справах дітей Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації в судове засідання не з»явилась, про день, час та місце розгляду справи повідомлена належним чином.
3-я особа Дніпровська районна в м. Києві державна адміністрація в судове засідання не з»явилась, про день, час та місце розгляду справи повідомлена належним чином.
3-я особа Державний нотаріус Десятої Київської державної контори Долгова З.М в судове засідання не з»явилась, про день, час та місце розгляду справи повідомлена належним чином. Направила до суду заяву, в якій просить суд слухати справу в її відсутність (а.с.94).
Суд, вислухавши пояснення представників позивача, представників відповідача ОСОБА_2, свідка ОСОБА_9, дослідивши матеріали справи, приходить до наступного висновку.
Як вбачається з пояснень та матеріалів справи, позивач ОСОБА_1 був чоловіком померлої ОСОБА_7, що підтверджується копією паспорта позивача та не оспорюється сторонами (а.с.11).
Відповідач ОСОБА_2 є рідним сином померлої ОСОБА_7, що не оспорюється сторонами.
19.01.1995 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_2 був укладений договір дарування квартири, відповідно до якого ОСОБА_7 подарувала, а ОСОБА_2 прийняв в дар однокімнатну квартиру АДРЕСА_1.
Пунктом 1 договору визначено, що однокімнатна квартира належить ОСОБА_7 на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого згідно з розпорядженням № 2\184, Дніпровською районною державною адміністрацією м. Києва 10.02.1993 року та зареєстрованого в Київському міському бюро технічної інвентаризації 19.02.1993 року під № 669 (а.с.29).
Даний договір є оспорюваним.
В судовому засіданні представники позивача, наполягаючи на позові, просять суд встановити нікчемність договору дарування від 19.01.1995 року, оскільки рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 20.10.2016 року розпорядження органу приватизації Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації № 2\184 від 10.02.1993 року про приватизацію спірної квартири визнано незаконним та скасовано.
Так, рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 20.10.2016 року визнано розпорядження органу приватизації Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації № 2/184 від 10 лютого 1993 року про приватизацію квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, незаконним та скасовано; визнано свідоцтво про право власності на житло, розташоване за адресою: АДРЕСА_1, яке видане 10 лютого 1993 року Дніпровською районною у м. Києві державною адміністрацією на ім»я ОСОБА_7 недійсним та скасовано (а.с.34). Дане рішення було предметом розгляду в апеляційній інстанції та набуло законної сили (а.с.31-33).
Таким чином, з врахуванням викладеного, померла ОСОБА_7 не мала права на відчуження спірної квартири.
Але одночасно із цим слід зазначити наступне.
Згідно п. 2, 3 рішення Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення положення ч. 1 ст. 58 Конституції України (справа про зворотню дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) від 9 лютого 1999 року за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотньої дії в часі. Цей принцип закріплений у ч. 1 ст. 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, .під час якого вони настали або мали місце. Проте надання зворотньої сили в часі нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті.
Пунктом четвертим Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України від 16.01.2003 року передбачено, що цей кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов»язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.
Згідно вимог ч.1-2 ст. 243 ЦК УРСР 1963 року за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність.
Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому.
Згідно ч.3 ст. 244 ЦК УРСР (в редакції винній на час укладення оспорюваного договору дарування) до договорів дарування нерухомого майна застосовуються правила статті 227 цього Кодексу.
Статтею 227 ЦК УРСР передбачено, що договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (стаття 47 цього Кодексу). Договір купівлі-продажу жилого будинку підлягає реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів.
Спірний договір дарування квартири був укладений 19.01.1995 року, нотаріально посвідчений, зареєстрований в Київському БТІ 06.10.1999 року. Чинний до 01.01.2004 року Цивільний кодекс УРСР не містив норми, яка б регламентувала спільну сумісну власність на майно чоловіка та жінки, що проживають однією сім'єю.
Відповідно до частини першої ст.11 Цивільного процесуального кодексу України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених позовних вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.
За положенням ст. 4 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.
Згідно із ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Порушення права пов'язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
Крім того, законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст. ст. 55, 124 Конституції України та ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.
Представники позивача, як на правові підстави своїх вимог, посилаються на ст.ст. 203, 215, 228 ЦК України, у відповідності до яких, правочин, який порушує публічний порядок є нікчемним.
Проте, згідно наведених вище вимог закону, Цивільний кодекс України, який набрав чинності 01.01.2004 року, та на положення якого, як на підставу вимог позову посилається сторона позивача, застосуванню до спірних правовідносин не підлягає, а чинний до 01.01.2004 року ЦК УРСР не містив поняття нікчемності правочину, що не дає в даному випадку законних підстав встановлювати нікчемність правочину, а саме спірного договору дарування від 19.01.1995 року.
Діючим на час виникнення спірних правовідносин цивільним законодавством були чітко визначені підстави визнання угод недійсними (ст.ст. 47-58 ЦК УРСР).
Проте, позивач у позовній заяві та його представники в судовому засіданні, не ставили вимогу про визнання договору дарування від 19.01.1995 року недійсним, а правовими підставами позову не вказували вищезазначені положення ЦК УРСР.
З огляду на викладене, розглядаючи справу в межах заявлених позовних вимог та з викладених в позовній заяві підстав, суд приходить до висновку, що позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, яка діє в своїх інтересах та інтересах малолітніх ОСОБА_4, ОСОБА_5, 3-ті особи: Служба у справах дітей Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації, Дніпровська районна в м. Києві державна адміністрація, Державний нотаріус Десятої Київської державної контори Долгова З.М. в частині вимог про встановлення нікчемності правочину, застосування наслідків недійсності правочину, задоволенню не підлягає, оскільки діючим на час виникнення спірних правовідносин цивільним законодавством не передбачалась можливість встановлення нікчемності правочину та застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, про що заявлені вимоги в даній справи, що не позбавляє позивача можливості звернутися до суду з вимогами, викладеними у спосіб, передбачений діючим на час укладення спірного договору законодавством, та з належних підстав.
Що стосується вимог позовної заяви про скасування державної реєстрацію права власності ОСОБА_2 на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1, зареєстровану Київським міським бюро технічної інвентаризації 06.10.1999 року за № 669, та про анулювання реєстрації в зазначеній квартирі ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_3, суд також не вбачає підстав для їх задоволенні, оскільки вони є похідними від першої вимоги про встановлення нікчемності правочину, в задоволенні якої судом відмовлено.
Відповідно до ст. 88 ЦПК України, суд відносить судові витрати по сплаті судового збору за рахунок позивача у сплаченому при зверненні до суду розмірі.
На підставі викладеного та керуючись п.4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, ст.ст. 47-58, 227, 243, 244 Цивільного кодексу УРСР, ст.ст. 3, 4, 10, 11, 57-60, 88, 179, 208, 209, 212-215, 218, 294 Цивільного процесуального кодексу України, суд,-
В позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, яка діє в своїх інтересах та інтересах малолітніх ОСОБА_4, ОСОБА_5, 3-ті особи: Служба у справах дітей Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації, Дніпровська районна в м. Києві державна адміністрація, Державний нотаріус Десятої Київської державної контори Долгова З.М. про встановлення нікчемності правочину, застосування наслідків недійсності правочину, усунення перешкод в користуванні нерухомим майном відмовити.
До суду може бути подана апеляційна скарга на рішення суду протягом десяти днів з дня його проголошення, а особами, які не були присутні при його проголошенні протягом десяти днів з дня отримання копії рішення.
Суддя Н.О.Яровенко