Справа: № 810/1550/17 Головуючий у 1-й інстанції: Щавінський В.Р. Суддя-доповідач: Желтобрюх І.Л.
Іменем України
11 жовтня 2017 року м. Київ
Київський апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючої-судді: Желтобрюх І.Л.,
суддів: Бєлової Л.В.,
Парінова А.Б.,
при секретарі: Вітковській К.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на постанову Київського окружного адміністративного суду від 19 липня 2017 року у справі за адміністративним позовом Громадянина ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення,-
Громадянин ОСОБА_6 звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Державної міграційної служби України та просив визнати протиправним та скасувати рішення від 13.10.2016 №525-16.
Постановою Київського окружного адміністративного суду від 19 липня 2017 року позов задоволено.
Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить постанову суду першої інстанції скасувати як таку, що ухвалена з порушенням норм матеріального та процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити. В обґрунтування вимог апеляційної скарги посилається на те, що позивач протягом двох місяців перебував на території країни громадського походження, тобто скористався захистом країни громадянської належності, що є підставою до втрати статусу біженця у відповідності до ст. 11 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Заслухавши суддю-доповідача, учасників процесу, які з'явилися у судове засідання, вивчивши матеріали справи, дослідивши й проаналізувавши доводи апеляційної скарги і докази на їх підтвердження, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Як встановлено судом першої інстанції, громадянин ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, статус біженця набув на підставі рішення Державної міграційної служби від 27.12.2013 №725-13.
Рішенням від 13.10.2016 №525-16 позивачем було втрачено статус біженця. Причиною скасування стали відомості про його приїзд до ОСОБА_3, після отримання захисту і на підставі того, що він добровільно повернувся до країни, яку він залишив внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Задовольняючи адміністративний позов суд першої інстанції виходив з того, що сама по собі обставина відвідування батьків похилого віку або хворих не може бути розцінено як добровільне відновлення біженцем захисту країни походження, оскільки такі випадки слід оцінювати в сукупності із з'ясуванням обставин, чи мав біженець намір вчинити дію з метою знову скористатися захистом своєї громадянської належності, які дії ним для цього вживалися та чи дійсно він отримав такий захист.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції колегія суддів виходить з такого.
Правові підстави і порядок розгляду питання щодо втрати і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також порядок прийняття відповідного рішення з таких питань і наслідки прийняття такого рішення визначається статтею 11 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту» (далі - Закон № 3671-VI).
Так, відповідно до пункту 1 частини першої статті 11 вказаного Закону статус біженця та додатковий захист втрачаються у разі, якщо особа добровільно знову скористалася захистом країни громадянської належності (підданства).
Пункту 6 частини першої статті 11 вказаного Закону статус біженця та додатковий захист втрачаються у разі, якщо особа не може відмовлятися від користування захистом країни своєї громадянської належності, оскільки обставин, на підставі яких особу було визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, більше не існує.
Підставою для подання центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, про втрату статусу біженця або додаткового захисту може бути особиста заява біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, або клопотання органу Служби безпеки України, іншого органу державної влади (частина 4 статті 11 Закону №3671-VI).
Згідно частина 9 статті 11 Закону №3671-VI у поданні про втрату або позбавлення статусу біженця або додаткового захисту чи про скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, мають бути викладені обставини та долучені документи, що підтверджують наявність підстав для втрати або позбавлення статусу біженця чи додаткового захисту або для скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У відповідності до частини 10 статті 11 Закону № 3671-VI рішення про втрату або позбавлення статусу біженця або додаткового захисту чи скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за поданням уповноважених посадових осіб центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання подання та його особової справи.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, у відповідності до частини 16 статті 11 Закону від № 3671-VI надсилає особі, стосовно якої прийнято рішення про втрату або позбавлення її статусу біженця чи додаткового захисту або скасовано рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або видає їй письмове повідомлення із зазначенням причин такого рішення і роз'ясненням порядку його оскарження. Посвідчення біженця або посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту, та проїзні документи цих осіб для виїзду за кордон вилучаються або визнаються недійсними.
Як вбачається з матеріалів справи, як на правову підставу для прийняття оскаржуваного рішення відповідач посилається на пункт 1 та 6 частини першої статті 11 Закону №3671-VI, стверджуючи при цьому, що позивач добровільно скористалася захистом країни громадянської належності.
Водночас, в ході судового розгляду справи було встановлено, що виїзд позивача до ОСОБА_3 відбувся через важку хворобу батька, на підтвердження чого ним була надана відповідна медична довідка. Про вказані обставини ним було повідомлено посадовим особам міграційної служби на співбесіді.
Відповідачем не надано доказів на спростування викладених обставин та наявності у позивача особистих (сімейних) причин для відвідування країни походження.
Сам по собі факт перебування на території ОСОБА_3, хоча і міг би викликати сумніви щодо правдивості тверджень позивача про наявність у нього обґрунтованих побоювань зазнати переслідувань в країні походження, однак, не може свідчити про намір або факт отримання біженцем добровільного повторного захисту в країні своєї громадянської належності.
Як зазначено в пункті 134 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця, положення пункту 4 розділу С статті 1 Конвенції про статус біженців відноситься до добровільного поселення. При цьому розуміється повернення в країну своєї громадянської належності з метою постійного проживання. Тимчасовий візит не означає поселення і не тягне за собою втрату статусу біженця.
Аналогічний правовий висновок викладено й в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 12 липня 2016 року по справі № К/800/35015/15.
В дданрму випадку, намір позивача скористатися захистом країни громадянської належності не може вважатися доведеним як і фактичне використання позивачем такого захисту.
Крім того, колегія суддів враховує, що згідно п.125 Керівництва по процедурах і критеріях визначення статусу біженця Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН), в тих випадках, коли біженець відвідує країну свого проживання звичайного місце проживання, але не з національним паспортом, а наприклад, з проїзним документом, виданим країною його місця проживання, він розглядається деякими державами в якості особи, що відновила використання захисної країни свого попереднього звичайного місце проживання і такий, що втратив свій статус біженця у відповідності із теперішній станом про припинення. Але, такі випадки слід розглядати із врахуванням індивідуальних обставин. Відвідування батьків похилого віку або хворих будуть мати іншу оцінку відносин біженця із країною свого походження звичайного місце проживання, а ніж регулярні візити в цю країну, які здійснені для проведення відпустки або в цілях встановлення ділових відносин.
З урахуванням викладеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про недоведення відповідачем правомірності рішення від 13.10.2016 №525-16 та, як наслідок, його протиправність.
Стосовно посилань апелянта на те, що позивач відвідав ОСОБА_3 саме за національним паспортом як на основну підставу до прийняття оскаржуваного рішення, колегія суддів зазначає, що такі посилання не підтверджені жодними належними та допустимими доказами, та спростовані в ході судового розгляду справи.
Отже, доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують.
Допущення судом першої інстанції порушень норм матеріального та процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи, колегією суддів не виявлено, а тому підстав для скасування оскаржуваної постанови суду немає.
Керуючись ст.ст. 41, 160, 167, 195, 198, 200, 205, 206, 212, 254 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення, а постанову Київського окружного адміністративного суду від 19 липня 2017 року, - без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня складення в повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.
Головуюча:
Судді:
Повний текст ухвали виготовлено 17 жовтня 2017 року.
Головуючий суддя
Судді: