печерський районний суд міста києва
Справа № 757/4015/16-ц
Категорія 58
15 лютого 2017 року Печерський районний суд міста Києва у складі:
головуючого судді Гладун Х.А.,
при секретарі Василевській А.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про стягнення коштів та відшкодування моральної шкоди,
Позивач звернувся до Печерського районного суду міста Києва з позовною заявою та просив стягнути з Держави Україна в особі Державної казначейської служби України на його користь інфляційні витрати у зв'язку з порушенням зобов'язання в сумі 7546,14 грн. та 3% річних в сумі 3898,00 грн., а також у відшкодування моральної шкоди 46293,00 грн.
В обґрунтування заявлених позовних вимог посилався на наступне.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 29.12.2010 р. було задоволено його позов до Управління Пенсійного фонду України в Шевченківському районі м. Запоріжжя: визнано неправомірними дії Відповідача щодо відмови в здійсненні перерахунку та виплати пенсії Позивачу як інваліду 2 групи державної та додаткової пенсії, всупереч вимогам ст. 50 та ч. 4 ст. 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» з 09.06.2010 р.; зобов'язано Відповідача здійснити перерахунок та виплату Позивачу державної пенсії, як учаснику ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС у 1987 р., інваліду ІІ групи, у відповідності із вимогами, встановленими ст. 50, ч. 4 ст. 54, ч. 3 ст. 67 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» з 09.06.2010 р. з розрахунку державної пенсії у розмірі 8 мінімальних пенсій за віком для непрацездатних громадян та щомісячної додаткової пенсії за шкоду, заподіяну здоров'ю з розрахунку 75 % мінімальної пенсії за віком дорівнюючої прожитковому мінімуму, встановленому відповідно до Закону України «Про прожитковий мінімум», з урахуванням різниці, яка була виплачена у цей період.
Вказане рішення набрало законної сили на підставі ухвали Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 11.11.2011 р.
Однак, Управління Пенсійного фонду України в Шевченківському районі м. Запоріжжя у добровільній формі відмовився виконувати судове рішення з посиланням на відсутність коштів та не фінансуванням з державного бюджету, але при цьому, довідкою від 06.04.2012 р. № 100/Ш-2 підтвердив наявну перед Позивачем заборгованість в сумі 40523,85 грн.
Позивач використав всі доступні засоби в Україні, але держава України відмовилася виконувати судове рішення.
В грудні 2012 року він звернувся з заявою до Європейського суду з прав людини щодо визнання порушення Державною Україна Конвенції з захисту людини.
13.02.2014 року Європейський суд з прав людини ухвалив остаточне рішення у справі «Васильєв та інші проти України», в яке було об'єднано і його заяву № 36530/12 до загальних 249 осіб, зазначених у судовому рішенні.
Згідно відповіді Департаменту державної виконавчої служби від 23.11.2015 р. № Ш-23892-20-1./594-11 було встановлено, що Держава Україна сплатила Позивачу заборгованість за судовим рішенням лише 24.09.2014 р., тобто термін невиконання судового рішення склав з 29.12.2010 р. по 24.09.2014 р.
У зв'язку з невиконанням судового рішення протягом 3 років 9 місяців з 29.12.2010 р. по 24.09.2014 року йому завдано моральної шкоди, оскільки він отримував значно менший розмір призначеної пенсії, яка не відповідає нормам закону; достатній життєвий рівень був нижчим, Позивач не міг дозволити собі купувати необхідні ліки, продукти харчування, сплачувати житлово-комунальні послуги. Звернення до державних органів та отримання відмови у виплаті заборгованості державної пенсії, яка мала виплачуватись йому відповідно до законодавства України призводила до постійного нервування та переживання, що також позначалося на стані здоров'я.
Враховуючи аналогічні вирішення питання про відшкодування моральної шкоди та положення Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури та суду», розмір відшкодування моральної шкоди внаслідок невиконання судового рішення на протязі 3 років 9 місяців визначається не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць та складає 46293,00 гривень.
При цьому, Позивач вказує, що зважаючи на те, що прострочене Державою Україна зобов'язання є грошовим, на підставі ст. 625 ЦК України та з урахуванням судової практики (постанови Верховного Суду України від 25.06.2014 р. № 6-25цс14, від 01.10.2014 р. № 6-113цс14) на його користь підлягають стягненню інфляційні витрати у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання в сумі 7546,14 грн. та 3% річних в сумі 3898,00 грн
Будучи належним чином повідомленим про день, час, місце розгляду справи, Позивач в судове засідання не з'явився. Позовна заява містить клопотання Позивача про розгляд справи у його відсутність.
Представник відповідача, будучи належним чином повідомленим про день, час, місце розгляду справи, в судове засідання не з'явився, причини неявки суду не повідомив, заяви про розгляд справи у його відсутність не подав.
Суд, вивчивши письмові матеріали справи, прийшов до наступного висновку.
У відповідності до ст.15 ЦК України кожна особа має прав на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
За правилами ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної /немайнової/ шкоди.
У відповідності до ст. 509 ЦК України, на яку посилається Позивач, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 ЦК України.
Згідно ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: договори та інші правочини; створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; інші юридичні факти. Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду.
Судовим розглядом встановлено, що постановою Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 29.12.2010 р. в адміністративній справі № 2-а-9585/2010 було задоволено позов ОСОБА_1 до Управління Пенсійного фонду України в Шевченківському районі м. Запоріжжя: визнано неправомірною бездіяльність Відповідача щодо неперерахунку пенсії Позивача з 09.06.2010 р.; зобов'язано Відповідача здійснити перерахунок та виплату Позивачу державної пенсії, як учаснику ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС у 1987 р., інваліду ІІ групи, у відповідності із вимогами, встановленими ст. 50, ч. 4 ст. 54, ч. 3 ст. 67 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» з 09.06.2010 р. з розрахунку державної пенсії у розмірі 8 мінімальних пенсій за віком для непрацездатних громадян та щомісячної додаткової пенсії за шкоду, заподіяну здоров'ю з розрахунку 75 % мінімальної пенсії за віком дорівнюючої прожитковому мінімуму, встановленому відповідно до Закону України «Про прожитковий мінімум», з урахуванням різниці, яка була виплачена у цей період.
Як зазначає позивач у своїй позовній заяві, невиконання постанови Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 29.12.2010 р. мало місце в період з 29.12.2010 р. по 24.09.2014 р.
У відповідності до ст. 258 КАС України за судовим рішенням, яке набрало законної сили, або яке належить виконати негайно та яке підлягає примусовому виконанню в порядку, передбаченому Законом України «Про виконавче провадження», за заявою осіб, на користь яких воно ухвалене, чи прокурора, який здійснював у цій справі представництво інтересів громадянина або держави в суді, видається один виконавчий лист.
За правилами ч.ч. 1, 3 ст. 254 КАС України постанова або ухвала суду першої інстанції, якщо інше не встановлено цим Кодексом, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.
Згідно ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Частинами першою, третьою та четвертою статті 60 ЦПК України встановлено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно зі статтею 57 даного Кодексу доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Як вбачається з листа Управління Пенсійного фонду України в Шевченківському районі м. Запоріжжя від 06.04.2012 р. № 100/Ш-2, 14.03.2011 р. Управлінням було отримано постанову державного виконавця про відкриття виконавчого провадження від 02.03.2011 р. № 24840702 щодо примусового виконання виконавчого листа № 2-а-9585/2010, виданого 15.02.2011 р. На виконання вказаної постанови про відкриття виконавчого провадження Управлінням Позивачу було проведено перерахунок пенсії. Сума заборгованості в розмірі 40523,85 грн. була виплачена Позивачу у квітні 2011 р. у відповідності до ст. 47 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та нараховано новий розмір пенсії.
Всупереч вищевказаних положень ст.ст. 11, 57, 60 ЦПК України Позивачем в належний спосіб протилежного не доведено.
Так, Позивачем до матеріалів справи не долучено жодного документу, які б підтверджували час набрання чинності постанови Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 29.12.2010 р., не зазначено відомостей ким та коли отримано виконавчий документ на виконання вказаної постанови суду, коли передано виконавчий документ на виконання до ВДВС, коли було відкрито виконавче провадження, коли було закрито виконавче провадження та підстави закриття, докази виконання/невиконання постанови суду.
Таким чином суд приходить до переконання, що постанова Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 29.12.2010 р. виконана Управлінням Пенсійного фонду України в Шевченківському районі м. Запоріжжя у квітні 2011 р.
Доводи Позивача про виконання постанови Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 29.12.2010 р. лише 24.09.2014 р. є хибними, оскільки стосуються виконання рішення Європейського суду з прав людини.
Також Позивачем на обґрунтування заявлених позовних вимог до матеріалів справи долучено копію постанови державного виконавця про відкриття виконавчого провадження від 21.03.2014 року щодо виконання рішення Європейського суду з прав людини № 29266/08, виданого 13.02.2014 року, про:
(а) протягом трьох місяців держава-відповідач має забезпечити виконання рішення національних судів, ухвалених на користь заявників, які підлягають виконанню та сплатити 2000 євро кожному заявнику або його/її спадкоємцю, вказаним у Додатку 1, в якості відшкодування матеріальної та моральної шкоди, та компенсації судових витрат, а також додатково сплатити суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявникам на ці суми; ці суми повинні бути конвертовані в національну валюту за курсом на день здійснення виплати;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку і до остаточної виплати на ці суми нараховуватиметься простий відсоток у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
Боржнику добровільно виконати рішення Європейського суду з прав людини у строк, встановлений Законом України «Про виконавче провадження» та Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».
Отже, у постанові державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України від 21.03.2014 року про відкриття виконавчого провадження наявні посилання на рішенні Європейського Суду з прав людини щодо компенсаційних виплати внаслідок несвоєчасного виконання рішення, які в ньому прописані.
При цьому, копію або витягу з даного рішення Європейського Суду з прав людини Позивач суду не надав.
Як вбачається з листа Департаменту державної виконавчої служби від 23.11.2015 р. № Ш-23892-20-1./594-11 державним виконавцем відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 49 Закону України «Про виконавче провадження» та п. 5 ст. 8 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» винесена постанова про закінчення виконавчого провадження, оскільки платіжним дорученням Міністерства юстиції України від 24.09.2014 р. № 5824 на користь Позивача перераховано 34748,63 грн. (еквівалент 2000 євро), платіжним дорученням Міністерства юстиції України від 10.11.2014 р. № 8284 сплачена пеня за несвоєчасне виконання рішення Європейського суду з прав людини у розмірі 472,50 грн.
Таким чином, компенсаційні виплати внаслідок несвоєчасного виконання рішення Європейського Суду з прав людини Позивачем отримані.
Слід також зауважити, що вказане рішення Європейського суду жодним чином не стосується вимог, викладених Позивачем.
Доводи Позивача про те, що національними судами та ЄСПЛ йому було присуджено грошові кошти в сумі 40523,85 грн., що є підставою для застосування положень ч.2 ст.625 ЦК України, є помилковими та не можуть бути застосовані до даних спірних правовідносин, виходячи з наступного.
Грошовим, за змістом статей 524, 533-535, 625 ЦК України, є виражене в грошових одиницях (національній валюті України чи в грошовому еквіваленті в іноземній валюті) зобов'язання сплатити гроші на користь іншої сторони, яка, відповідно, має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Грошовим слід вважати будь-яке зобов'язання, що складається в тому числі з правовідношення, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій кореспондує обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора. Зокрема, грошовим зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона зобов'язана оплатити поставлену продукцію, виконану роботу чи надану послугу в грошах, а друга сторона вправі вимагати від першої відповідної оплати, тобто в якому передбачено передачу грошей як предмета договору або сплату їх як ціни договору.
Судовим рішенням, а саме, постановою Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 29.12.2010 р., грошові вимоги Позивача не вирішувалися.
Вказаною постановою суд зобов'язав відповідача - Управління Пенсійного фонду України в Шевченківському районі м. Запоріжжя вчинити певні дії, а відтак, грошове зобов'язання у останнього не виникло в зв'язку з чим, позовні вимоги про стягнення на користь Позивача в порядку ч. 2 ст. 625 ЦК України інфляційних втрат та 3% річних є безпідставними та необґрунтованими, а відтак, задоволенню не підлягають.
Щодо позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, суд виходить з наступного.
У відповідності до ст. 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної чи юридичної особи.
Загальні підстави відповідальності за моральну шкоду, завдану фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю визначені ст. 1167 ЦК України, відповідно до якої моральна шкода відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Фактичною підставою для застосування такого виду відповідальності є наявність у діях особи складу цивільного правопорушення, елементами якого, є шкода, протиправна поведінка та причинний зв'язок між шкодою та такою протиправною поведінкою. Відсутність хоча б одного з цих же елементів виключає відповідальність за заподіяну шкоду.
Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за наявності вини заподіювача шкоди. Шкода - це зменшення або знищення майнових чи немайнових благ, що охороняються законом. Протиправною - є поведінка, що не відповідає вимогам закону або договору, тягне за собою порушення майнових прав та інтересів іншої особи і спричинила заподіяння збитків. Причинний зв'язок як елемент цивільного правопорушення виражає зв'язок протиправної поведінки та шкоди, що настала, при якому протиправність є причиною, а шкода - наслідком.
При цьому в деліктних правовідносинах саме на позивача покладається обов'язок довести наявність шкоди та її розмір, протиправність поведінки заподіювача шкоди та причинний зв'язок такої поведінки із заподіяною шкодою.
Отже, позивач повинен довести не тільки протиправність поведінки відповідача, а й наявність самої моральної шкоди та причинний зв'язок між поведінкою відповідача та заподіяною шкодою.
Згідно роз'яснень п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювана та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
В обґрунтування розміру відшкодування моральної шкоди, заподіяної йому тривалим невиконанням судового рішення Позивач посилається на положення Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури та суду», згідно яких розмір відшкодування моральної шкоди визначається із розрахунку не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць.
При цьому, згідно ст. 1 вказаного Закону його дія поширюється на випадки відшкодуванню шкода, завданої громадянинові внаслідок:
1) незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян;
2) незаконного застосування адміністративного арешту чи виправних робіт, незаконної конфіскації майна, незаконного накладення штрафу;
3) незаконного проведення оперативно-розшукових заходів, передбачених законами України «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» та іншими актами законодавства.
З урахуванням зазначеного, посилання Позивача на положення названого вище Закону є помилковими.
Відповідно до ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.
Разом з тим, Позивачем в належний спосіб не доведена протиправності поведінки Відповідача, причинного зв'язку між такою поведінкою і заподіяною шкодою. Також Позивач не навів обґрунтування позовних вимог та не надав суду жодних доказів, які б підтверджували факт заподіяння йому моральної шкоди та її розміру.
З огляду на зазначене вище, суд приходить до висновку, що Позивачем не надано належних та допустимих доказів, в розумінні ст.ст. 58, 59 ЦПК України правомірності своїх вимог про стягнення моральної шкоди, заподіяної тривалим невиконанням судового рішення, і тому підстави для задоволення позовних вимог з наданих позивачем суду доказів не вбачається.
Керуючись ст. ст. 15, 16, 23, 1167 ЦК України, ст.ст. 10, 11, 27, 31, 57-60, 209, 212-215 ЦПК України, суд,-
позов ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про стягнення коштів та відшкодування моральної шкоди - залишити без задоволення.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні в судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Апеляційна скарга подається Апеляційному суду м. Києва через Печерський районний суд м. Києва.
Суддя Х.А. Гладун