11 вересня 2017 рокуЛьвів№ 876/9014/17
Львівський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого-судді Сапіги В.П.,
суддів: Обрізка І.М., Носа С.П.,
за участі секретаря судових засідань Сердюк О.Ю.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Львові апеляційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 13.07.2017 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Апеляційного суду Львівської області, Державної судової адміністрації України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Державної казначейської служби України про визнання протиправною бездіяльність та відмову у нарахуванні та виплаті вихідної допомоги, зобов'язання вчинити дії,
В лютому 2017 року ОСОБА_2 звернувся в суд з адміністративним позовом до Апеляційного суду Львівської області, Державної судової адміністрації України про визнання неправомірною бездіяльність та відмову у нарахуванні та виплаті вихідної допомоги у зв'язку з виходом у відставку, зобов'язанні нарахувати і виплатити вихідну допомогу у розмірі місячного заробітку за штатною посадою судді за кожен повний рік роботи на посаді судді.
Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 13.07.2017 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Не погоджуючись з таким рішенням суду, позивач оскаржила його в апеляційному порядку. Зокрема, в апеляційній скарзі апелянт посилається на неповне з'ясування судом першої інстанції всіх обставин, що мають значення для справи, що призвело до невірного вирішення спору.
Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує посиланням на обставини, викладені в позовній заяві, а також на те, що право на вихідну допомогу, гарантовану державою, зокрема статтею 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 2453 від 07 липня 2010 року виникло згідно Закону України «Про статус суддів» №2862 ХІІ, то виключення вказаної норми з Закону України № 2453 від 07 липня 2010 року не позбавляє його права на отримання належної вихідної допомоги.
Сторони, будучи належним чином повідомленими про час та місце розгляду справи в судове засідання апеляційного суду не з'явились, що не перешкоджає розгляду справи за їх відсутності. В силу вимог ч.1ст.41 КАС України у разі неявки у судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Заслухавши суддю-доповідача, проаналізувавши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, суд вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення з таких підстав.
Судом першої інстанції було встановлено і це підтверджується матеріалами справи, що постановою Верховної Ради України від 08 вересня 2016 року № 1515-VIII "Про звільнення суддів" ОСОБА_2 звільнено з посади судді Апеляційного суду Львівської області у зв'язку з поданням заяви про відставку відповідно до п. 9 ч. 5 ст. 126 Конституції України.
Наказом Апеляційного суду Львівської області від 22.09.2016 № 54-к відповідно до вказаної постанови ОСОБА_2 відраховано зі штату Апеляційного суду Львівської області.
ОСОБА_2 звернувся до голови Апеляційного суду Львівської області з заявою від 05.12.2016, у якій просить провести нарахування та виплату вихідної допомоги без сплати податку у розмірі місячного заробітку за останньою посадою за кожен повний рік роботи на посаді судді.
Листом Апеляційного суду Львівської області від 14.12.2016 № 07.24/115/2016 ОСОБА_2 повідомлено, що на час прийняття Верховною Радою України постанови від 08.09.2016 «Про звільнення суддів», якою ОСОБА_2 було звільнено з посади судді Апеляційного суду Львівської області, був чинний Закон України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010 № 2453-VI, в якому відсутня норма, яка б передбачала виплату вихідної допомоги. Зазначають, що у Апеляційного суду Львівської області були відсутні правові підстави для нарахування та виплати вихідної допомоги при звільненні ОСОБА_2 з посади судді Апеляційного суду Львівської області.
ОСОБА_2 звернувся до голови Державної судової адміністрації України з заявою від 06.12.2016, у якій просить провести нарахування та виплату вихідної допомоги без сплати податку у розмірі місячного заробітку за останньою посадою за кожен повний рік роботи на посаді судді.
Не погоджуючись з відмовою у виплаті одноразової вихідної допомоги у зв'язку з виходом судді у відставку, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Відмовляючи в задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції прийшов до висновку, що на дату подання позивачем заяви про відставку, так і на дату прийняття Верховною Радою України постанови про звільнення її з посади судді (08.09.2016 року) був чинним Закон України "Про судоустрій і статус суддів" в редакції від 01.04.2014 року, в якому відповідно до Закону України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" від 27.03.2014 року № 1166-VII виключено ст. 136, яка передбачала виплату судді, який вийшов у відставку вихідної допомоги, у зв'язку із чим у позивача відсутнє право на отримання такої допомоги.
Колегія суддів погоджується з даним висновком суду першої інстанції з огляду на таке.
Відповідно до ч.ч. 1, 3, 5 ст. 120 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" №2453-VI від 07.07.2010 в редакції, яка діяла на час прийняття постанови Верховною Ради України "Про звільнення суддів" від 08 вересня 2016 року №1515-VIII (далі - Закон №2453-VI), суддя, який має стаж роботи на посаді судді не менше двадцяти років, що визначається відповідно до статті 135 цього Закону, має право подати заяву про відставку. Заява про відставку, заява про звільнення з посади за власним бажанням подається суддею безпосередньо до Вищої ради юстиції, яка протягом одного місяця з дня надходження відповідної заяви вносить до органу, який обрав або призначив суддю, подання про звільнення судді з посади. За суддею, звільненим за його заявою про відставку, зберігається звання судді та гарантії недоторканності, встановлені для судді до його виходу у відставку.
Положеннями ч. 3 ст. 122 Закону № 2453-VI передбачено, що повноваження судді припиняються з дня набрання чинності постановою Верховної Ради України про звільнення з посади судді.
За приписами ч. 1 ст. 136 Закону № 2453-VI (в редакції чинній до 01.04.2014 року) судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.
Проте, Законом України від 27.03.2014 року № 1166-VII "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання України", який набрав чинності 01 квітня 2014 року, було внесено зміни до Закону № 2453-VI, а саме: виключено ст. 136 даного Закону, яка визначала виплату судді, який вийшов у відставку, вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.
Колегія суддів зауважує, що рішення щодо неконституційності Закону України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" в частині виключення ст. 136 Закону України "Про судоустрій та статус суддів", Конституційним Судом України не приймалося.
Аналізуючи доводи апеляційної скарги щодо неврахування судом першої інстанції, при винесені оскаржуваного рішення, тієї обставини, що право на вихід у відставку та виплату у зв'язку з цим одноразової вихідної допомоги позивач набув до прийняття Закону України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні", то судова колегія зазначає, що положення ст. 136 Закону №2453-VI (в редакції, чинній до 01.04.2014) пов'язували виникнення права на вихідну допомогу саме з юридичним фактом виходу судді у відставку, а не з фактом набуття необхідного стажу, як про це вказує апелянт.
Крім того, суд апеляційної інстанції приймає до уваги ту обставину, що факт виходу позивача у відставку відбувся після виключення ст. 136 із Закону України № 2453-VI.
У рішенні Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року №1-рп/99 зазначено, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Також згідно зі ст. 22 Загальної декларації прав людини розміри соціальних виплат і допомоги встановлюються з урахуванням фінансових можливостей держави. Європейський суд з прав людини у рішенні від 9 жовтня 1979 року у справі "Ейрі про Ірландії" констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державі, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі "Кйартан Асмундсон проти Ісландії" від 12 жовтня 2004 року.
Конституційний Суд України в рішенні від 26 грудня 2011 року № 20-рп/2011 наголосив, що передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною першою статті 17 Конституції України є найважливішою функцією держави.
Крім того, Конституційний Суд України у своєму рішенні від 19 листопада 2013 року №10-рп/2013 висловив думку, що за своєю правовою природою вихідна допомога є разовою формою матеріальної винагороди при виході судді у відставку. Вона виплачується з метою забезпечення йому належних соціально-побутових умов, а також для стимулювання осіб, які перебувають на посаді судді, до довгострокового виконання ними професійних обов'язків. Вихідна допомога не належить до таких конституційних гарантій незалежності суддів, як суддівська винагорода чи довічне грошове утримання, оскільки не є основним джерелом матеріального забезпечення суддів, не має постійного характеру та не покриває соціальних ризиків, пов'язаних, зокрема, із хворобою, інвалідністю, старістю. У зв'язку з цим парламент повноважний встановлювати вихідну допомогу та визначати її розмір.
Таким чином колегія суддів зазначає, що виключення статті, що передбачала вихідну допомогу судді у зв'язку з виходом у відставку не може бути розцінено як звуження конституційних гарантій незалежності судді та, відповідно, не створює обов'язку держави для виплати вихідної допомоги судді без правових на те підстав.
Зважаючи на те, що датою виходу у відставку судді є дата прийняття Верховною Радою України постанови про звільнення з посади, а не дата набуття права на вихід у відставку, і на момент винесення Верховною Радою України постанови про звільнення позивача з посади, діяли норми Закону № 2453-VI, якими не передбачалась виплата вихідної допомоги, то у позивача відсутнє право на отримання вихідної допомоги.
Виходячи з викладеного, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що відповідачі, відмовляючи в задоволенні заяви позивача, не допустили порушення прав останнього.
Колегія суддів відхиляє решта доводів апелянта, які наведені у поданій ним апеляційній скарзі, оскільки такі на правильність висновків суду не впливають; представлені відповідачами докази є належними і допустимими, а відтак останні правомірно прийняті судом першої інстанції до уваги.
Отже, колегія суддів переглянувши рішення суду першої інстанції, вважає, що при його прийнятті суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального та процесуального права.
Відповідно до статті 159 КАС України, судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно з статтею 200 КАС України суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи те, що твердження апелянта про неповне з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи не знайшли свого підтвердження при апеляційному розгляді справи, апеляційна скарга ОСОБА_2 підлягає залишенню без задоволенню, а постанова Львівського окружного адміністративного суду від 113.07.2017 року - без змін.
Керуючись ст.ст. 160 ч.3, 167, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 212, 254 КАС України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 13.07.2017р. в адміністративній справі № 813/473/17 - без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до адміністративного суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з дня набрання ухвалою законної сили.
Головуючий суддя В. П. Сапіга
судді І. М. Обрізко
С. П. Нос
Повний текст виготовлено 12.09.2017р.