14 серпня 2017 року м. Чернігів Справа № 825/853/17
Чернігівський окружний адміністративний суд у складі:
Головуючого судді - Бородавкіної С.В.
за участі секретаря - Гайдука С.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Чернігові, без фіксації судового процесу, в порядку ч. 1 ст. 41 КАС України, справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини - польова пошта НОМЕР_1 про розірвання контракту,
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ) 30.05.2017 звернувся до суду з адміністративним позовом до Військової частини - польова пошта НОМЕР_1 (далі - ВЧ пп НОМЕР_1 ) та просить розірвати контракт про проходження громадянином України військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб рядового складу, укладений 13.07.2016 між ним та Міністерством оборони України в особі командира військової частини - польова пошта НОМЕР_1 ОСОБА_2 .
Свої позовні вимоги мотивує тим, що на момент укладення контракту його вік становив 49 років, тому відповідно до вимог п. 1 ч. 1 ст. 22 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», він не мав права на укладання контракту. Також, під час укладання контракту його умови, відповідно до вимог Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», відповідачем йому роз'яснено не було.
Позивач в судове засідання не прибув, від представника позивача надійшло клопотання про розгляд справи без його участі, позовні вимоги підтримує в повному обсязі.
Представник відповідача позовні вимоги не визнав, просив відмовити в їх задоволенні, надав письмові заперечення, в яких зазначив, що з початку особливого періоду, граничний вік перебування на військовій службі для військовослужбовців, які проходять військову службу під час особливого періоду (замість 45 років у звичайних умовах), становить - до досягнення граничного віку перебування в запасі та у військовому резерві, який дорівнює граничному віку перебування в запасі другого розряду та складає до 60 років. Крім того, при укладені контракту про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб рядового складу, позивачу надавався час для ознайомлення з умовами контракту та надавались роз'яснення п. 1 ч. 1 ст. 22 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» по факту її розуміння та згоди.
Справу просить розглянути без його участі.
Дослідивши матеріали справи, суд вважає, що в задоволенні адміністративного позову має бути відмовлено, враховуючи таке.
Судом встановлено, що 13.07.2016 між позивачем (військовослужбовець, курсант навчальної роботи ВЧ пп НОМЕР_1 ) та Міністерством оборони України в особі командира ВЧ пп НОМЕР_1 підполковником ОСОБА_2 було укладено контракт про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб рядового складу, підписаний сторонами та скріплений печаткою ВЧ пп НОМЕР_1 (а.с. 10-11).
Відповідно до п. 3 Контракту він є строковим та укладається відповідно до строків, установлених законодавством, за погодженням сторін на особливий період, але не менше одного місяця - до оголошення демобілізації та етапів звільнення у ході демобілізації, визначених Генеральним штабом ЗС України.
Пунктом 9 Контракту передбачено, що умови контракту можуть бути змінені або доповнені тільки за згодою сторін у письмовій формі.
Як вбачається з наявної в матеріалах справи копії паспорту ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) серії НОМЕР_2 , станом на день укладення контракту позивачу було 49 років (а.с. 6-7).
Наказом Командувача Сухопутних військ Збройних Сил України від 10.08.2016 № 187-РС, відповідно до п. 81 Положення про проходження громадянами України військової служби у ЗСУ, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 № 1153/2008, старшого сержанта ОСОБА_1 увільнено із займаної посади і призначено водієм автомобільного взводу автомобільної роти 54 окремої механізованої бригади оперативного командування « ІНФОРМАЦІЯ_2 », ВОС-837037А (а.с. 53).
Відповідно до наказу командира ВЧ пп НОМЕР_1 від 26.08.2016 старшого сержанта ОСОБА_1 , курсанта навчальної роти 718 окремого навчального автомобільного батальйону 169 навчального гвардійського центру з 26.08.2016 виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення (а.с. 54).
Наказом командира ВЧ пп НОМЕР_3 від 27.08.2016 № 256 старшого солдата ОСОБА_1 , який прибув з ВЧ пп НОМЕР_1 , ВОС-837037А, з 27.08.2016 зараховано до списків особового складу, на всі види забезпечення (а.с. 15).
Вищевказані службові переміщення підтверджуються копією військового квитка серії НОМЕР_4 від 26.10.1987 (а.с. 12-14).
Згідно із долученими до матеріалів справи документами, позивач звертався до командування ВЧ НОМЕР_3 із рапортом щодо переведення або звільнення у запас за сімейними обставинами, у зв'язку із хворобою дружини, і ВЧ НОМЕР_5 не заперечувала щодо переведення його на посаду водія автомобільного відділення автомобільного взводу автомобільної роти (а.с. 16, 21).
Оскільки позивача не було звільнено з військової служби, ОСОБА_1 звернувся до суду з відповідним адміністративним позовом.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд зазначає таке.
Відповідно до частин 1 та 2 ст. 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.
Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України.
Згідно із ст. 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України.
Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни здійснює Закон України від 25.03.1992 № 2232-ХІІ «Про військовий обов'язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-ХІІ, в редакції чинній на день виникнення спірних правовідносин).
Частиною 1 ст. 1 Закону № 2232-ХІІ визначено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Згідно із ч. 1 ст. 2 Закону № 2232-ХІІ військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Проходження військової служби здійснюється громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом (ч. 2 ст. 2 Закону № 2232-ХІІ).
Тобто, законом чітко визначено два різні види проходження служби в Збройних Силах України.
Відповідно до ч. 1 ст. 20 Закону № 2232-ХІІ на військову службу за контрактом приймаються громадяни, які пройшли професійно-психологічний відбір і відповідають установленим вимогам проходження військової служби, а саме: особи рядового складу, які проходять строкову військову службу або військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, громадяни призовного віку, які мають вищу, професійно-технічну, повну або базову загальну середню освіту, військовозобов'язані, резервісти, які не мають військових звань сержантського, старшинського і офіцерського складу, та жінки з відповідною освітою віком від 18 до 40 років - на військову службу за контрактом осіб рядового складу.
Граничний вік перебування на військовій службі встановлюється для військовослужбовців рядового, сержантського і старшинського складу, які проходять військову службу за контрактом, - до 45 років (п. 1 ч. 1 ст. 22 Закону № 2232-ХІІ).
Статтею 1 Закону України від 06.12.1991 № 1932-ХІІ «Про оборону України» визначено, що особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Судом встановлено, що 17.03.2014 Президент України підписав Указ № 303/2014 «Про часткову мобілізацію», відповідно до якого, у зв'язку з різким ускладненням внутрішньополітичної обстановки, втручанням Російської Федерації у внутрішні справи України, зростанням соціальної напруги в Автономній Республіці Крим і місті Севастополі та відповідно до пунктів 1, 17, 20 частини першої статті 106, статті 112 Конституції України, з 17.03.2014 Збройні Сили України переведені на функціонування в умовах особливого періоду.
За змістом статті 1 Закону України від 21.10.1993 № 3543-ХІІ «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (далі - Закон № 3543-ХІІ) особливий період продовжується з моменту оголошення рішення про мобілізацію та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Мобілізацією, згідно з положеннями наведеної статті, є комплекс заходів, здійснюваних, серед іншого, з метою переведення Збройних Сил України на організацію і штати воєнного часу.
У ч. 4 ст. 3 Закону № 3543-ХІІ зазначено, що зміст мобілізації становить переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, а також адміністративно-територіальних одиниць України на роботу в умовах особливого періоду.
Таким чином, закінчення періоду мобілізації не є самостійною підставою для припинення особливого періоду.
Водночас статтею 1 Закону № 3543-ХІІ надано визначення поняттю демобілізації як комплексу заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу.
Аналізуючи наведені норми чинного законодавства, суд вважає, що закінчення мобілізації не припиняє існування особливого періоду, а його закінчення пов'язане виключно з виданням Президентом України Указу про демобілізацію.
В свою чергу, п. 5 ч. 1 ст. 22 Закону № 2232-ХІІ встановлено, що граничний вік перебування на військовій службі встановлюється для військовозобов'язаних та резервістів, які призиваються на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, та військовослужбовців, які проходять військову службу під час особливого періоду, - до досягнення граничного віку перебування в запасі та у військовому резерві.
Військовозобов'язані, які перебувають у запасі та мають військові звання рядового, сержантського і старшинського складу, поділяються на розряди за віком, зокрема, другий розряд - до 60 років. Граничний вік перебування в запасі другого розряду є граничним віком перебування в запасі та у військовому резерві (п. 2 ч. 2 та ч. 4 ст. 28 Закону № 2232-ХІІ).
Тобто, враховуючи вищенаведене суд зазначає, що їз введенням в дію особливого періоду граничний вік перебування на військовій службі для військовослужбовців рядового складу збільшився до 60 років.
Таким чином, враховуючи, що на день укладення контракту про проходження громадянами України військової служби ОСОБА_1 було 49 років, Міністерство оборони в особі ВЧ пп НОМЕР_1 мало право на укладення із ним відповідного контракту, а посилання позивача на недотримання відповідачем п. 1 ч. 1 ст. 22 Закону № 2232-ХІІ не знайшли свого підтвердження.
При цьому суд звертає увагу, що п. 1 Контракту визначено, що громадянин України ОСОБА_1 ознайомився із законами та іншими нормативно-правовими актами України, які регулюють порядок проходження військової служби, і добровільно бере на себе зобов'язання, зокрема, проходити військову службу у Збройних Силах України протягом строку контракту відповідно до вимог, визначених законодавством, що регулює порядок проходження військової служби, та цим контрактом.
Тобто, при укладенні контракту про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб рядового складу, позивач своїм підписом підтвердив факт ознайомлення із нормативно-правовими актами, що регулюють порядок проходження громадянами військової служби, виявивши добровільне бажання щодо проходження військової служби за контрактом у Збройних Силах України.
Форма, порядок і правила укладення контракту, припинення (розірвання) контракту та наслідки припинення (розірвання) контракту визначаються положеннями про проходження військової служби громадянами України, якщо інше не передбачено законом.
Порядок проходження військової служби за контрактом також визначений розділом ІІ Інструкції про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженої наказом Міністра оборони України від 10.04.2009 № 170 (далі - Інструкція № 170), згідно з пунктом 2.12 якої контракт про проходження служби припиняється (розривається), а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби з підстав, визначених пунктом 35 Положення.
За умовами підпунктів 1 та 2 п. 35 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 № 1153/2008, контракт припиняється (розривається), а військовослужбовець звільняється з військової служби (крім випадку, передбаченого пунктом 195 цього Положення):
за рішенням командування військової частини за наявності підстав, передбачених пунктами "а", "б", "в", "г", "е", "є", "ж", "и", "і" та "ї" частини шостої статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу";
за рішенням військовослужбовця за наявності підстав, передбачених пунктами "а", "б", "в", "д" і "з" частини шостої статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу".
Статтею 26 Закону № 2232-ХІІ визначено порядок та умови звільнення із військової служби .
Зокрема, відповідно до п. «б» ч. 2 ст. 26 Закону № 2232-ХІІ звільнення зі служби військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом, проводиться на підставах, передбачених частиною шостою, з урахуванням випадків, визначених частиною восьмою цієї статті.
Одночасно, ч. 6 ст. 26 Закону № 2232-ХІІ визначено перелік підстав для припинення контракту (розірвання) із військовослужбовцем. Зокрема, військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби: у зв'язку із закінченням строку контракту; за станом здоров'я - на підставі висновку (постанови) військово-лікарської комісії про непридатність або обмежену придатність до військової служби; за віком - у разі досягнення граничного віку перебування на військовій службі та інше.
Відповідно до пп. «ґ» п. 1 ч. 8 ст. 26 Закону № 2232-ХІІ під час дії особливого періоду з військової служби звільняються військовослужбовці: з моменту оголошення мобілізації до часу, визначеного пунктами 2 або 3 цієї частини, в тому числі, через такі сімейні обставини або інші поважні причини:
виховання матір'ю (батьком) - військовослужбовцем, яка (який) не перебуває у шлюбі, дитини або кількох дітей віком до 18 років, які з нею (з ним) проживають, без батька (матері);
утримання матір'ю (батьком) - військовослужбовцем, яка (який) не перебуває у шлюбі, повнолітньої дитини віком до 23 років, якщо вона (він) є інвалідом I чи II групи;
необхідність постійного стороннього догляду за хворою дружиною (чоловіком), дитиною, а також батьками своїми чи дружини (чоловіка), що підтверджується відповідним медичним висновком медико-соціальної експертної комісії для осіб віком понад 18 років чи лікарсько-консультативної комісії для осіб до 18 років;
наявність у військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років.
Тобто, чинним законодавством України визначено вичерпний перелік підстав для звільнення з військової служби військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом.
Таким чином, матеріалами справи та наданими ОСОБА_1 в адміністративному позові обґрунтуваннями не підтверджено недотримання ВЧ пп НОМЕР_1 вимог Закону України «Про військовий обов1язок та військову службу» під час укладення із позивачем контракту про проходження громадянами України військової служби у ЗС України на посадах осіб рядового складу від 13.07.2016. Також, відсутні будь-які докази, які підтверджують можливість розірвання вищевказаного контракту з підстав, визначених ст. 26 Закону № 2232-ХІІ.
Згідно частини 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Частиною 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
З урахуванням зазначеного, суд дійшов висновку, що відповідач діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а тому в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 необхідно відмовити повністю.
Керуючись статтями 158 - 163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 - відмовити.
Постанова суду набирає законної сили в порядку статей 167,186 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до Київського апеляційного адміністративного суду протягом десяти днів з дня отримання її копії.
Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення.
Суддя С.В. Бородавкіна