Апеляційне провадження Головуючий у 1 інстанції - Мирошниченко О.В.
№22-ц/796/5801/2017 Доповідач - Борисова О.В.
справа №752/4375/16-ц
м. Київ
27 липня 2017 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва в складі:
головуючого судді: Борисової О.В.
суддів: Пікуль А.А., Усика Г.І.
при секретарі: Пузиковій В.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 23 березня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_1, третя особа: Київська міська рада про визнання недійсними інвестиційного договору, договору позики, іпотечного договору та визнання права власності на об'єкт нерухомого майна, -
У березні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до з позовом в якому з урахуванням уточнених вимог просив:
визнати недійсним інвестиційний договір б/н від 27.08.2012 pоку, укладений між ОСОБА_4 та Консульством Республіки Кіпр у м. Києві;
визнати недійсним договір позики №28-09-2015 від 28.09.2015 pоку, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_1;
визнати недійсним іпотечний договір від 28.09.2015 pоку, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу за реєстровим №920 Петренком Я.В.;
визнати за позивачем право власності на об'єкт нерухомого майна - загальною площею 1709,8 кв.м, який розташований за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 724441780000 та вирішити питання судових витрат.
В мотивування вимог посилався на те, що відповідно до п.6 рішення Київської міської ради від 28.11.2002 року за № 116/276 «Про надання у користування, вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею» вирішено «Передати консульству Республіки Кіпр, за умови виконання п.6.1 цього рішення, земельної ділянки загальною площею 0,52 га, в тому числі 0,02 га в межах червоних ліній, для будівництва, експлуатації та обслуговування АДРЕСА_1.
30.07.2003 pоку між Київською міською радою та Консульством Республіки Кіпр у м. Києві в особі позивача укладено договір довгострокової оренди земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, розміром 0,5012 га для будівництва, обслуговування та експлуатації Резиденції Консульства Республіки Кіпр.
13.06.2004 pоку Міністерством Закордонних справ Республіки Кіпр надано згоду на реєстрацію права власності на майно, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (з 17.08.2012 - АДРЕСА_1 за фізичною особою ОСОБА_3, який є єдиною особою, що за свій власний рахунок здійснила будівництво спірного об'єкту нерухомості.
Відповідно до Декларації про готовність об'єкта до експлуатації, яка зареєстрована Інспекцією Державного архітектурно-будівельного контролю у м, Києві, видану 21.05.2012 pоку на замовника - Консульство Республіки Кіпр у м. Києві, в особі ОСОБА_3, будівництво спірного об'єкту було завершено.
З метою реєстрації права власності на об'єкт нерухомості позивач звернувся до приватного нотаріуса, який відмовив йому у здійсненні державної реєстраційної дії на підставі того, що 18.11.2015 pоку право власності на даний об'єкт зареєстровано за іншою особою.
Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, державним реєстратором Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 26300946 від 19.11.2015 року та зареєстровано право власності на об'єкт житлової нерухомості, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 1709,8 кв.м за фізичною особою ОСОБА_1
Підставою виникнення у ОСОБА_1 права власності на вказаний об'єкт нерухомого майна є договір іпотеки, посвідчений 28.09.2015 року приватним нотаріусом Київського міського територіального округу Петренко Я.В. за реєстровим №920.
До укладення зазначеного вище договору іпотеки 28.09.2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 укладено договір позики №28-09-2015 на суму 4200000 доларів США, що еквівалентно на день укладення договору позики - 90762000 грн. Умовами договору позики встановлено повернення коштів- 08.10.2015 року.
Відповідно до п.3 договору позики, в якості забезпечення виконання своїх зобов'язань за цим договором ОСОБА_4 зобов'язана забезпечити передачу ОСОБА_1 в іпотеку нерухомого майна: будівлю, загальною площею 1709,8 кв.м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, належного ОСОБА_4 на праві власності на підставі свідоцтва про право власності, серія НОМЕР_4, номер НОМЕР_5, виданого 14.09.2015 pоку державним реєстратором Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві КоровайкоО.С., що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності серія ЕКВ №880771, номер - 44536552, виданого 25.09.2015 pоку державним реєстратором Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві Шиян О.В. у зв'язку з чим, сторони мають укласти договір іпотеки щодо об'єкту, реєстраційний номер якого - 724441780000.
Згідно інформації Державного реєстру реєстрації речових прав на нерухоме майно ОСОБА_4 набула право власності на об'єкт нерухомого майна на підставі інвестиційного договору б/н від 27.08.2012, укладеного між нею та Консульством Республіки Кіпр у місті Києві.
Проте, на момент укладання даного інвестиційного договору Почесне Консульство Республіки Кіпр в м. Києві вже припинило свою діяльність, адже з червня 2011 року урядом Республіки Кіпр відкрито Посольство Республіки Кіпр в Україні, на базі якого функціонує і консульський відділ. Відповідно до листа Міністра Закордонних справ Республіки Кіпр від 27.12.2011 року повноваження ОСОБА_3 в якості Почесного Консула Республіки Кіпр у місті Києві припинено.
Інвестиційний договір між Почесним Консульством Республіки Кіпр у місті Києві та ОСОБА_4 ніколи не укладався і є підробкою.
За фактом незаконної реєстрації права власності за підробними документами на спірну будівлю за ОСОБА_4 порушено кримінальне провадження № 12016101010000046 від 12.02.2016 року за ознаками кримінального правопорушення передбаченого ч.4 ст.190 КК України.
Відповідно до наданої Управлінням державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві копії реєстраційної справи, серед наданих ОСОБА_4 документів для реєстрації права власності на спірний об'єкт нерухомого майна міститься довідка про сплату в повному обсязі інвестиційних внесків за інвестиційним договором від 19.12.2011 року, яка видана 27.04.2012 року, а сам інвестиційний договір, на підставі якого за ОСОБА_4 зареєстровано право власності нібито укладено 27.08.2012 року (тобто довідка передує укладенню самого договору).
Крім того, станом на 19.12.2011 року - на дату видачі довідки про сплату інвестиційних внесків) ОСОБА_4 не досягла вісімнадцятирічного віку та не набула повної цивільної дієздатності.
Копії залучених до реєстраційної справи документів, містять ознаки невідповідності реальним реквізитам документів.
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 23.03.2017 року позов ОСОБА_3 задоволено.
Визнано недійсним інвестиційний договір б/н від 27.08.2012 року укладений між ОСОБА_4 та Консульством Республіки Кіпр у місті Києві в особі Почесного Консула Республіки Кіпр в Україні ОСОБА_3
Визнано недійсним договір позики №28-09-2015 від 28.09.2015 року укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_1
Визнано недійсним договір іпотеки від 28.09.2015 року укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_1, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Петренком Я.В. зареєстрований у реєстрі за №920.
Визнано за ОСОБА_3 право власності на об'єкт нерухомого майна - будівлю (згідно технічного паспорта - садибний (індивідуальний) житловий будинок), загальною площею 709,8 кв.м, який розташований за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 724441780000.
Вирішено питання судових витрат.
Не погоджуючись з рішенням судупредставник відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права просив скасувати рішення та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову.
На обґрунтування доводів апеляційної скарги вказувала, що 14.12.2012 pоку є датою остаточного припинення консульських функцій у ОСОБА_3, а отже на день укладення інвестиційного договору 28.08.2012 року ОСОБА_3 був Почесним Консулом Республіки Кіпр у м. Києві та мав необхідний обсяг повноважень.
Незважаючи на припинення консульських функцій, в матеріалах справи міститься довіреність б/н від 19.02.2016 pоку, видана Консульством Республіки Кіпр в особі позивача на ім'я ОСОБА_9 для представництва інтересів позивача у суді. Довіреність скріплена підписом ОСОБА_3 як Почесного Консула Республіки Кіпр у м. Києві та печаткою Почесного Консульства.
Дана довіреність є беззаперечним доказом того, що після спливу більше ніж 4 років моменту припинення консульських повноважень, ОСОБА_3 продовжує видавати себе за Почесного Консула.
Крім того, висновок експерта як доказ не є допустимим та згідно з ст.59 ЦПК не мав братися до уваги судом через те, що був отриманий з порушенням порядку, встановленого законом. Дана експертиза була проведена за копіями документів.
В матеріалах справи міститься договір оренди від 30.07.2003 pоку укладений між Київською міською радою та Консульством Республіки Кіпр в особі Почесного Консула Республіки Кіпр в Україні ОСОБА_3 Зазначений договір також скріплено печаткою з написом: «Consulate of the republic of Cyprus», тобто такою ж, як і на Інвестиційному договорі б/н від 27.08.2012 року.
Посилалася на те, що оскільки позивач не є стороною договору позики, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_4, то у нього немає права ставити перед судом питання про визнання недійсним вказаного правочину.
ОСОБА_3 ніколи не набував право власності на спірне нерухоме майно відповідно положень ЦК України. Наведене свідчить про відсутність будь-яких підстав для задоволення вимоги про визнання права власності за позивачем на підставі ст.392 ЦК України.
В судовому засіданні апеляційного суду представник відповідача ОСОБА_1 доводи апеляційної скарги підтримала та просила її задовольнити з підстав наведених в ній.
Позивач ОСОБА_3 та його представник проти апеляційної скарги заперечували, просили її відхилити та залишити без змін рішення суду першої інстанції.
Відповідач ОСОБА_4 та третя особа : Київська міська рада в судове засідання не з'явилися, про день, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, а тому колегія суддів вважає можливим розглядати справу у їх відсутності.
Заслухавши доповідь судді Борисової О.В., пояснення осіб, які з'явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги колегія суддів вважає, що скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.
Задовольняючи позов суд першої інстанції виходив з його доведеності та обґрунтованості.
Згідно постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі»рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до статті 2 ЦПК, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 8 ЦПК, а також правильно витлумачив ці норми.
Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення. Ухвалене у справі рішення має бути гранично повним, ясним, чітким, викладеним у послідовності, встановленій статтею 215 ЦПК, і обов'язково містити вступну, описову, мотивувальну та резолютивну частини.
Відповідно до ст.ст.213, 214 ЦПК України рішення суду повинно бути законним та обґрунтованим та має стосуватися, зокрема питань: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; які правовідносини сторін випливають із установлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин тощо.
Проте, в повній мірі зазначеним вимогам рішення суду не відповідає виходячи з наступного.
Судом встановлено, що ОСОБА_3 виконував функції Почесного Консула Республіки Кіпр у м. Києві на підставі консульського акту від 04.05.1995 року, повноваження якого були визнані листами Міністерства Закордонних справ України від липня 1995 року на всій території України та від 16.10.2007 року на всій території України крім Дніпропетровської, Донецької, Луганської та Запорізької областей (т.1 а.с.192- 195).
Відповідно до Положення про почесних (нештатних) консульських посадових осіб іноземних держав в Україні та консульські установи, що очолюються такими посадовими особами, затвердженого Наказом Міністерства закордонних справ України від 25.05.2007 року №111, почесне консульство - будь-яка консульська установа держави, що акредитує, заснована на території України, що очолюється почесною консульською посадовою особою; почесна консульська посадова особа (далі - почесний консул) - посадова особа очолює консульську установу та виконує окремі консульські функції від імені держави, що акредитує, на визначеній території України; консульське приміщення - будинок, частина будинку або приміщення та земельна ділянка для обслуговування зазначеного будинку чи частини будинку, незалежно від того, кому належить право власності на них, що використовується виключно для виконання функцій почесного консула.
Почесною консульською посадовою особою може бути громадянин України або за обґрунтуванням сторони, що акредитує, іноземець, який не перебуває на державній службі в Україні та в державі, що акредитує, не бере активної участі в політичному житті як в Україні, так і в державі, що акредитує, не є обраним до органу законодавчої влади та до органів місцевого самоврядування, не виконує функції почесної консульської посадової особи іншої держави.
Держава, що акредитує, після отримання згоди Міністерства закордонних справ України видає почесному консулу документ, який має форму патенту, або подібний до нього акт (далі - Патент), що засвідчує його посаду. У Патенті вказується повне ім'я, прізвище, громадянство почесного консула, консульський округ, клас, до якого він належить, а також місцезнаходження почесної консульської установи.
Почесний консул допускається до виконання своїх функцій після отримання від Міністерства закордонних справ України дозволу (екзекватури). Почесний консул виконує покладені на нього функції особисто і не може передавати їх іншим особам.
Оскільки почесний консул не є і не може перебувати на державній службі в Україні або державі, що акредитує, очолюване ним консульство є консульською установою, що утримується його власним коштом, не підлягає реєстрації в Міністерстві закордонних справ України, не є окремою юридичною особою то існування такого консульства нерозривно пов'язане з виконанням почесним консулом своїх обов'язків. З моменту припинення виконання фізичною особою функцій почесного консула, діяльність очолюваного ним консульства автоматично припиняється.
Відповідно до листа Міністерства Закордонних справ Республіки Кіпр від 27.12.2011 року у зв'язку з відкриттям у червні 2011 року Посольства Республіки Кіпр в Україні у складі якого функціонує консульський відділ, повноваження ОСОБА_3 в якості Почесного Консула Республіки Кіпр у м. Києві були припинені (т. 2 а.с. 106-108).
Відповідно до п.8.1 Положення консульських посадових осіб іноземних держав в Україні та консульські установи, що очолюються такими посадовими особами, затвердженого Наказом Міністерства закордонних справ України від 25.05.2007 року №111, питання щодо придбання та оренди приміщень вирішуються з місцевими органами влади відповідно до чинного законодавства України.
За час виконання функцій Почесного Консула Республіки Кіпр у м. Києві позивачем було вчинено ряд дій з метою будівництва житлового будинку - Резиденції Почесного Консула Республіки Кіпр у м. Києві.
Відповідно до п.6 Рішення Київської міської ради від 28.11.2002 року за № 116/276 «Про надання у користування, вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею» вирішено «Передати Консульству Республіки Кіпр, за умови конання п. 6.1 цього рішення, земельні ділянки загальною площею 0,52 га, в тому числі 0,02 га в межах червоних ліній, для будівництва, експлуатації та обслуговування АДРЕСА_1, з них: площею 0,50 га в довгострокову оренду строком на 50 років для будівництва, обслуговування та експлуатації резиденції консульства Республіки Кіпр за рахунок земель, вилучених з користування відповідно до цього рішення; площею 0,02 га (в межах червоних ліній) - в короткострокову оренду на 12 місяців для організації будівельних робіт за рахунок земель міської забудови» (т. 1 а.с. 9-12).
30.07.2003 pоку між Київською міською радою та Консульством Республіки Кіпр у м. Києві, в особі ОСОБА_3 укладено договір довгострокової оренди земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, розміром 0,5012 га для будівництва, обслуговування та експлуатації Резиденції Консульства Республіки Кіпр (т. 1 а.с. 13-14).
Відповідно до листа Міністерства Закордонних справ Республіки Кіпр №25/3/192 від 13.07.2004 року останнє не заперечує проти передачі у власність позивача майна, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та зареєстроване за Почесним Консулом Республіки Кіпр у м. Києві паном ОСОБА_3 (т. 2 а.с. 103-104).
Згідно з п.8.4 договору про виконання проектних та будівельних робіт від 03.04.2000 року, укладеного між Консульством Республіки Кіпр у м. Києві в особі Почесного Консула ОСОБА_3 та ТОВ «Архітектурне бюро «Архсенал», усі результати робіт, а саме збудований об'єкт (жила будівля Резиденції Консульства Республіки Кіпр, що має бути збудована за адресою: АДРЕСА_1) належить на праві власності особисто позивачу (Почесному Консулу Республіки Кіпр у м. Києві) (т. 2 а.с. 114-117).
Відповідно до п.7.6 договору підряду №1/2007 від 30.01.2007 року укладеного між Консульством Республіки Кіпр в м. Києві в особі Почесного Консула Респубілки Кіпр в Україні ОСОБА_3 та ТОВ «Життя» власником об'єкту будівництва (Резиденція Консульства республіки Кіпр по АДРЕСА_1) та результату усіх робіт за цим договором, а також збудованого об'єкту є фізична особа - ОСОБА_3, Почесний Консул Республіки Кіпр (т. 2 а.с. 118-123).
18.03.2008 року Інспекцією Державного архітектурно-будівельного контролю у м. Києві було видано дозвіл на виконання будівельних робіт №0186-Гл на виконання будівельних робіт з будівництва Резиденції Консульства Республіки Кіпр за адресою: АДРЕСА_1. Будівельні роботи проводило ТОВ «АБ «Архсенал» та ТОВ «Життя», авторський нагляд здійснювало ТОВ «АБ «Архсенал», технічний нагляд від імені Консульства Республіки Кіпр здійснював ОСОБА_10 (т. 1 а.с. 15).
В подальшому між позивачем, який діяв від імені Консульства Республіки Кіпр в м. Києві в якості Почесного Консула Республіки Кіпр в Україні та підрядними організаціями було укладено ряд договорів на поставку будівельних матеріалів та обладнання, виконання будівельних та монтажних робіт, робіт з облаштування об'єкту будівництва, в тому числі відповідних специфікацій, актів приймання виконаних робіт тощо (т.2 а.с.124 - т. 4 а.с. 219).
09.07.2012 року Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у м. Києві за №КВ14312115577 було зареєстровано Декларацію про готовність об'єкта до експлуатації від 12.05.2012 року відповідно до якої введено в експлуатацію Резиденцію Консульства Республіки Кіпр в Україні загальною площею 1709,8 кв. м за адресою: АДРЕСА_1. Генеральним підрядником вказано ТОВ «АБ «Архсенал», відповідальною особою - з технічного нагляду вказано ОСОБА_10 (т. 1 а.с. 16-20).
17.08.2012 року Розпорядженням Голосіївської районної у м. Києві державної адміністрації №580 Резиденції Консульства Республіки Кіпр, що введена в експлуатацію за адресою: АДРЕСА_1 присвоєно поштову адресу: АДРЕСА_1 (т. 1 а.с. 27).
На звернення позивача 05.04.2012 pоку Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна виготовлено технічний паспорт на зазначений об'єкт нерухомості.
З метою реєстрації законного права власності на об'єкт нерухомості загальною площею 1709,8 кв.м, який розташований за адресою: АДРЕСА_1, у січні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до приватного нотаріуса, який відмовив позивачу у здійсненні державної реєстраційної дії на підставі того, що 18.11.2015 pоку право власності на даний об'єкт зареєстровано за іншою особою.
Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Державним реєстратором Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України прийнято Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 26300946 від 19.11.2015 року та зареєстровано право власності на об'єкт житлової нерухомості, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 1709,8 кв.м за фізичною особою ОСОБА_1
Звертаючись до суду із вказаним позовом ОСОБА_3 ставив питання про визнання недійснім інвестиційного договору б/н від 27.08.2012 pоку укладеного між ОСОБА_4 та Консульством Республіки Кіпр у місті Києві, оскільки вказаний договір ніколи не укладався та є підробленим.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Згідно з частинами першою - третьою, п'ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до вимог частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу .
Вирішуючи спір про визнання угоди недійсною суд з'ясовує наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.
Оспорюваний правочин ЦК України імперативно не визнає недійсним, допускаючи можливість визнання його таким у судовому порядку за вимогою однієї із сторін або іншої заінтересованої особи, якщо в результаті судового розгляду буде доведено наявність визначених законодавством підстав недійсності правочину у порядку, передбаченому процесуальним законом. При цьому оспорюваний правочин є вчиненим, породжує юридично значущі наслідки, обумовлені ним, й у силу презумпції правомірності правочину за статтею 204 ЦК України вважається правомірним, якщо не буде визнаний судом недійсним.
Таким чином при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, на захист якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.
Відповідально до ч.ч.3 і 4 ст.10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджає про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.
Згідно з вимогами ст.ст.57-60 ЦПК України засобами доказування в цивільній справі є пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків, письмові докази, речові докази і висновки експертів. Суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи. Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування. Кожна сторона має довести ті обставини, на які посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень.
Відповідно до ч.6 ст.147 ЦПК України, висновок експерта для суду не є обов'язковим і оцінюється судом за правилами, встановленими статтею 212 цього Кодексу.
Статтею 212 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи вимови у прийнятті.
Отже, якщо позивач для підтвердження свої вимог надає висновок експерта, а відповідач, заперечуючи проти цього розміру, після виконання судом вимог ч. 4 ст.10 ЦПК України не надає ніяких доказів на підтвердження своїх заперечень, суд відповідно до вимог ст.ст. 212, 213 ЦПК України ухвалює рішення на підставі наявних у справі доказів, оскільки відповідач у порушення вимог ст.ст.10, 60 ЦПК України ухилився від доведення обставин, на які посилався.
Відповідно до висновку Київського експертно-дослідного центру №14446 від 29.09.2016 року судово-почеркознавчої експертизи у кримінальному провадженні №12016101010000046 (т.5 а.с. 64-74) підписи від імені ОСОБА_3, зображення яких містяться на с 3-5 копії інвестиційного договору без номеру від 27.08.2012 року, у копіях виписки із переліку осіб, які брали участь в інвестуванні (фінансуванні) об'єкта будівництва за інвестиційним договором від 27.08.2012 року, акту приймання-передачі (без номеру) до інвестиційного договору від 27.08.2012 року виконані не ОСОБА_3
Вказаний висновок був підтверджений в судовому засіданні в суді першої інстанції судовим експертом ОСОБА_17., яка додатково пояснила, що здійснення почеркознавчої експертизи на підставі копій документів чинним законодавством не заборонено та допускається залежно від обставин справи.
Вирішуючи питання про наявність чи відсутність в учасника правочину волевиявлення на його вчинення, суд виходить з ретельного дослідження наявних у справі доказів як кожного окремо, так і в їх сукупності і приходить до висновку про відсутність будь-якого волевиявлення ОСОБА_3 на укладення договору від 27.08.2012 року укладеного між ОСОБА_4 та Консульством Республіки Кіпр у місті Києві в особі Почесного Консула Республіки Кіпр, що дає суду усі правові підстави для застосування до спірних правовідносин вимог ст.215 ЦК України.
Факт підписання не ОСОБА_3, а іншою особою інвестиційного договору від 27.08.2012 року, виписки із переліку осіб, які брали участь в інвестуванні (фінансуванні) об'єкта будівництва, акту приймання-передачі до інвестиційного договору вказує на відсутність належного волевиявлення позивача на укладення цього правочину.
Суд першої інстанції також правильно врахував розбіжності в датах вказаних документів, зокрема те, що довідка про сплату інвестиційних внесків датована 27.04.2012 року, тобто за 4 місяці до дати укладення інвестиційного договору від 27.08.2012 року та містить у собі посилання на інвестиційний договір від 19.12.2011 року, який суду для дослідження надано не було.
Крім того, відповідно до інформації Добропільської ОДПІ ГУ ДФС у Донецькій області за період з 1 кв. 1998 року по 3 кв. 2016 року відповідач ОСОБА_4 жодних доходів не отримувала, підприємницькою діяльністю не займалася. В той же час, відповідно до довідок про доходи та податкових декларацій про майновий стан і доходи, сукупні доходи ОСОБА_3 за 2006-2012 роки становили 98286819,86 грн.
Станом на 27.04.2012 року, тобто на дату складання довідки про сплату інвестиційних внесків, відповідач ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 не досягла вісімнадцяти років та не набула повної цивільної дієздатності в порядку ч.1 ст.34 ЦК України. Відомості про набуття ОСОБА_4 повної цивільної дієздатності в порядку ч.2 ст.34 ЦК України чи надання їй повної цивільної дієздатності в порядку ст.35 ЦК України відсутні.
В свою чергу відповідачами не надало доказів фактичного здійснення інвестицій.
А тому висновок суду першої інстанції про недійсність інвестиційного договору б/н від 27.08.2012 року є законним та обґрунтованим, а доводи апеляційної скарги в цій частині не знайшли свого підтвердження під час апеляційного перегляду та фактично зводяться до переоцінки доказів і незгоди з рішення суду першої інстанції.
У своїй позовній заяві ОСОБА_3 ставив питання про визнання недійсним договору позики № 28-09-2015 від 28.09.2015 року укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_1
Задовольняючи позов в цій частині, суд першої інстанції виходив з того, що договір позики укладений з порушенням сторонами вимог ч.5 ст.203 ЦК України та відсутності доказів реального виконання договору.
При цьому суд першої інстанції виходив з того, що з метою обґрунтування наявності у ОСОБА_1 грошових коштів у сумі 4200000 доларів США, що могли бути надані в позику ОСОБА_4, представник ОСОБА_1 надала суду копію нотаріально посвідченого договору позики від 06.06.2012 року за яким ОСОБА_12 надав ОСОБА_1 позику в розмірі 4200000 доларів США строком до 08.04.2019 року, який був надрукований на спеціальному бланку нотаріальних документів серії ВРС №401599, посвідченого приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу ОСОБА_13 та зареєстровано в реєстрі №978.
Допитана в судовому засіданні в якості свідка приватний нотаріус ОСОБА_13 пояснила суду, що вона не посвідчувала договір позики від 06.06.2012 року, підпис на копії договору не відповідає її підпису, печатка не відповідає печатці, яку вона використовувала в якості приватного нотаріуса Донецького міського нотаріального округу. Свідок ОСОБА_13 надала суду для огляду оригінали та копії для долучення до матеріалів справи документів на підтвердження своїх показів.
За даними реєстру для реєстрації нотаріальних дій приватним нотаріусом ОСОБА_13 06.06.2012 року було використано спеціальний бланк нотаріальних документів серії ВРС №401599 на посвідчення договору застави транспортного засобу №15528232, укладеного між ПАТ «Перший Український Міжнародний Банк» та ОСОБА_15, який було зареєстровано в реєстрі за №2484.
В той же час під реєстровим №978 у реєстрі для реєстрації нотаріальних дій приватного нотаріуса ОСОБА_13 значиться засвідчення вірності 1 копії довідки про відсутність відомостей про порушення провадження у справі про банкрутство, вчинене за заявою ОСОБА_16 05.03.2012 року. Інших доказів реального виконання сторонами договору позики №28-09-2015 від 28.09.2015 року суду надано не було.
З огляду на викладене суд першої інстанції дійшов висновку про недійсність договору позики №28-09-2015, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 28.09.2015 року у зв'язку з порушенням сторонами вимог ч.5 ст.203 ЦК України.
Проте, вимоги ОСОБА_3 про визнання договору позики недійсним задоволенню не підлягають, з огляду на таке.
З матеріалів справи вбачається, що 28.09.2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 було укладено договір позики №28-09-2015, відповідно до якого ОСОБА_1 надав ОСОБА_4 позику в розмірі 4200000 доларів США, що складає 90762000 грн. строком на 10 днів до 08.10.2015 року (т.2 а.с. 56-57).
Згідно з ч.ч.2, 3 ст.215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли у зв'язку із вчиненням особами нікчемного правочину та внаслідок визнання його недійсним.
При цьому правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи їх статус як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 ЦК України).
З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, статей 1, 2-4, 14, 215 ЦПК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права та інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов'язковий елемент конкретного суб'єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб'єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.
Аналогічна правова позиція викладена в Постановах Верховного Суду України у справі № 6-2552цс16 від 18.01.2017 року та у справі №6-2360цс16 від 01.02.2017 року.
Разом з тим, ОСОБА_3 не є тією заінтересованою особою, яка може оскаржити договір позики, оскільки він не був його стороною, не може надати доказів того, що правочин був укладений без настання реальних наслідків, що були направлені на його укладення та вказаний правочин зачіпає його права.
Позивач також вказував на те, що договір позики у відповідності до ст.234 ЦК України є фіктивним.
Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
За змістом частини п'ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
Відповідно до роз'яснень, які викладені в п.24 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» №9 від 06.11.2009 року для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину.
Як вбачається з матеріалів справи представник відповідача ОСОБА_1 заперечувала, що договір позики є фіктивним, та стверджувала про факт передачі грошових коштів ОСОБА_4 а тому правочин не може бути визнано фіктивним.
На підставі викладеного колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції в частині визнання договору позики від 28.09.2015 року недійсним підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову в цій частині.
З метою забезпечення виконання зобов'язань за договором позики, 28.09.2015 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Петренком Я.В., зареєстровано в реєстрі за №921, за яким ОСОБА_4 передала ОСОБА_1 в іпотеку будівлю загальною площею 1709,8 кв.м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 в якості забезпечення належного виконання нею зобов'язань за договором позики №28-09-2015 від 28.09.2015 року (т.2 a.c. 48-53).
Висновок суду першої інстанції про недійсність договору іпотеки від 28.09.2015 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_1, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Петренком Я.В., зареєстрований у реєстрі за № 920, є правильним, оскільки вимога про визнання договору іпотеки недійсною є похідної від вимоги про визнання недійсним інвестиційного договору б/н від 27.08.2012 року, укладеного між ОСОБА_4 та Консульством Республіки Кіпр у місті Києві в особі Почесного Консула Республіки Кіпр в Україні ОСОБА_3 є вірним.
Так, у справі яка переглядається, суд першої інстанції встановивши, що ОСОБА_3 не підписував та не укладав інвестиційний договір, дійшов правильного висновку, що договір іпотеки, предметом якого є садибний (індивідуальний) житловий будинок), загальною площею 1709,8 кв.м, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 є недійсним, оскільки ОСОБА_4 не мала права укладати договір іпотеки у зв'язку з відсутністю у неї права власності на нерухоме майно.
Вимоги позивача про визнання за ним права власності на спірне нерухоме майно також не підлягають задоволенню, з огляду на наступне.
У статті першій Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17.07.1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», зазначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Відповідно до ч.1 ст.3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (ст.4 ЦПК України).
Стаття ст.15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відтак зазначена норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес.
Порушення права пов'язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
Способи захисту цивільного права та інтересів зазначені в ст. 16 ЦК України.
У вказаній нормі визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Зі змісту ч.3 ст.16 ЦК України вбачається, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Стаття 41 Конституції України проголошує, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до ст.ст. 317, 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.
Згідно ч.1 ст.328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Згідно ст.321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Аналіз норм ЦК України вказує на те, що право власності - це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням власником належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах, усунення третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим майном, а також обов'язки власника не порушувати прав та законних інтересів інших осіб.
Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях 335 та 376 ЦК України. В інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 цього Кодексу).
Стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.
Ураховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний механізм, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на окремі об'єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен установити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту.
Таку правову позицію висловив Верховний Суд України у постанові від 18.02.2015 року № 6-244цс14.
З матеріалів справи убачається, що нерухоме майно загальною площею 1709,8 кв.м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1, було побудоване за кошти позивача ОСОБА_3
Разом з тим, позивач не зареєстрував своє право власності, оскільки при реалізації цього права шляхом звернення до приватного нотаріуса він дізнався, що 18.11.2015 pоку право власності на даний об'єкт зареєстровано за іншою особою.
Таким чином, рішення суду по даній справі є підставою для звернення до державного реєстратора із відповідною заявою про реєстрацію спірного майна за ОСОБА_3
Посилання позивача на правову позицію Верховного Суду України, викладену в Постанові Верховного Суду України від 12.11.2014 року у справі № 6-129цс14 не є підставою для задоволення вимоги про визнання за ОСОБА_3 права власності, оскільки для захисту його майнових прав існує спеціальний порядок - звернення до державного реєстратора.
Суд не підміняє собою інші органи влади, які уповноваженні законодавством для здійснення державної реєстрації нерухомого майна і дані повноваження не входять до компетенції суду.
На основі повно та всебічно з'ясованих обставин, на які посилаються сторони, як на підставу своїх вимог та заперечень підтверджених доказами, перевірених в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, а також достатність, взаємозв'язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, колегія суддів приходить до висновку про скасування рішення суду в частині задоволених позовних вимог про визнання недійсним договору позики та визнання за позивачем права власності на об'єкт нерухомого майна з ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог в цій частині.
Згідно з п.35 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 17.10.2014 року №10 «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати положення статті 88 ЦПК та керуватися тим, що стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві - пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено. Солідарне стягнення суми судових витрат законом не передбачено.
Відповідно до ч.5 ст.88 ЦПК України якщо суд апеляційної або касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
А тому рішення першої інстанції в частині вирішення питання судових витрат підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нового рішення про стягнення з ОСОБА_4 та ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судового збору в розмірі 551,20 грн. з кожного та відповідно до ч.5 ст.88 ЦПК України з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 7441,20 грн.
В решті рішення суду залишити без змін.
Керуючись ст.ст.218, 303, 304, 307, 309, 313, 314, 316, 317 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - задовольнити частково.
Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 23 березня 2017 року в частині задоволених позовних вимог про визнання недійсним договору позики № 28-09-2015 від 28 вересня 2015 року укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 та визнання за ОСОБА_3 права власності на об'єкт нерухомого майна - будівлю (згідно технічного паспорту - садибний (індивідуальний) житловий будинок), загальною площею 1709,8 кв.м, який розташований за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 724441780000 скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення наступного змісту.
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 про визнання недійсним договору позики та визнання права власності на об'єкт нерухомого майна відмовити.
Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 23 березня 2017 року в частині стягнення солідарно з ОСОБА_4 та ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 сплаченого судового збору у розмірі 8543 грн. 61 коп. - скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення наступного змісту.
Стягнути з ОСОБА_4, ідентифікаційний номер НОМЕР_1 та ОСОБА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_2 на користь ОСОБА_3 ідентифікаційний номер НОМЕР_3 витрати по сплаті судового збору по 551 грн. 20 коп. з кожного.
Стягнути з ОСОБА_3 ідентифікаційний номер НОМЕР_3 на користь ОСОБА_1 ідентифікаційний номер НОМЕР_2 судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 7441 грн. 20 коп.
В решті рішення суду залишити без змін.
Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржене до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в касаційному порядку протягом двадцяти днів.
Головуючий
Судді