Україна
Донецький окружний адміністративний суд
06 липня 2017 р. Справа №805/2117/17-а
приміщення суду за адресою: 84122, м.Слов'янськ, вул. Добровольського, 1
час прийняття постанови: 11 год. 30 хв.
Донецький окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді - Бабаш Г.П.,
при секретарі - Кочетові В.К.,
за участю
представника відповідача - ОСОБА_1 (за довіреністю),
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_2 до Територіального управління Державної судової адміністрації України у Донецькій області про визнання неправомірною бездіяльності щодо нездійснення нарахування суддівської винагороди виходячи із розміру мінімальної заробітної плати, визначеної Законом України «Про державний бюджет України на 2017 рік»; зобов'язання провести нарахування та перерахунок суддівської винагороди виходячи з розрахунку посадового окладу у розмірі 32000грн. починаючи з 01 січня 2017 року; сплату суму різниці виплаченого та підлягаючого сплаті розміру суддівської винагороди, -
ОСОБА_2 звернулась до Донецького окружного адміністративного суду з позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації України у Донецькій області про визнання неправомірною бездіяльності щодо нездійснення нарахування суддівської винагороди виходячи із розміру мінімальної заробітної плати, визначеної Законом України «Про державний бюджет України на 2017 рік»; зобов'язання провести нарахування та перерахунок суддівської винагороди виходячи з розрахунку посадового окладу у розмірі 32000грн. починаючи з 01 січня 2017 року; сплату суму різниці виплаченого та підлягаючого сплаті розміру суддівської винагороди.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що ОСОБА_3 Президента України від 03.02.2010 року її призначено на посаду судді Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області. На даній посаді позивач працює по теперішній час, кваліфікаційне оцінювання не проходила. Починаючи з січня 2017 року відповідач щомісячно нараховує позивачу суддівську винагороду із розрахунку прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Державним бюджетом України на 2017 рік станом на січень 2016 року, який становить 1600грн. Проте, позивач зазначає, що розмір суддівської винагороди встановлюється законом про судоустрій. Так, позивач вказує на те, що відповідно до п. 23 Прикінцевих і перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 року №1402-VІІІ до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 року №2453. Згідно ст. 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 року №2453-VІ посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат. Відповідно до ст. 8 Закону України «Про державний бюджет України на 2017 рік» з 1 січня 2017 року встановлено мінімальну заробітну плату у місячному розмірі 3200грн. Таким чином, позивач вважає, що її посадовий оклад з січня 2017 року повинен дорівнювати 32000грн. Застосування відповідачем відповідно до п. 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» №1174 розрахункової величини у розмірі 1600грн. для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат позивач вважає неправомірним. Так, згідно ст. 130 Конституції України розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій. Крім того, у відповідності до ч. 1 ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 року №1402-VІІІ суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Зазначена норма є тотожною з ч. 1 ст. 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 року №2453. Оскільки позивач зауважує на тому, що встановлення розміру суддівської винагороди безпосередньо законом про судоустрій є конституційною гарантією, а не рекомендацією до органів влади, вважає, що її позовні вимоги підлягають задоволенню.
Відповідач позовні вимоги не визнав, надав до суду заперечення проти позову, в обґрунтування яких зазначив, що відповідно до п. п. 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» №1174-VІІІ від 06.12.2016 року, який набув чинності 01.01.2017 року, мінімальна заробітна плата не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до Законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується в розмірі 1600грн. Зауважує, що ДСА України як головний розпорядник коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів своїм листом від 20.03.2017 року №11-2306/17 «Про оплату праці» повідомила, що чисельність суддів в штатному розписі слід розподіляти на три категорії: судді, які не пройшли кваліфікаційне оцінювання з посадовим окладом 16000грн. для місцевих судів та 17600грн. для апеляційних судів; судді, які станом на 01.01.2017 року пройшли кваліфікаційне оцінювання з розміром нового базового посадового окладу (для місцевих судів - 24000грн., для апеляційних судів - 40000грн.), збільшеного на відповідний регіональний коефіцієнт; судді, які станом на 01.01.2017 року пройшли кваліфікаційне оцінювання та не здійснюють правосуддя в суді з розміром нового базового посадового окладу (для місцевих судів - 24000грн., для апеляційних судів - 40000грн.) без застосування регіонального коефіцієнту. Крім того, в обґрунтування своєї правової позиції відповідач посилається на лист Міністерства соціальної політики України №9567/0/2-17/28 щодо неможливості застосування з 01.01.2017 року мінімальної заробітної плати в розмірі 3200грн. як розрахункової величини для обчислення суддівської винагороди суддів, які не пройшли кваліфікаційне оцінювання. Враховуючи наведене, відповідач зазначає, що у нього не було законних підстав для нарахування та виплати позивачу суддівської винагороди в розмірі, який зазначає позивач. Також відповідач вказує на приписи ст. 51 Бюджетного кодексу України, за яким керівники бюджетних установ утримують чисельність працівників, військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та здійснюють фактичні видатки на заробітну плату (грошове забезпечення), включаючи видатки на премії та інші види заохочень чи винагород, матеріальну допомогу, лише в межах фонду заробітної плати (грошового забезпечення), затвердженого для бюджетних установ у кошторисах. Таким чином, вважає, що при нарахуванні та виплаті позивачу суддівської винагороди ТУДСА України в Донецькій області діяло на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України.
Позивач, належним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду справи, в судове засідання не з'явився, надав до суду заяву про здійснення розгляду справи без його участі.
Представник відповідача в судовому засіданні проти задоволення позовних вимог заперечував, надав пояснення, аналогічні викладеним у запереченнях, просив відмовити в задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та заперечення, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Позивач - ОСОБА_2 ОСОБА_3 Президента України від 03 лютого 2010 року №99/2010 призначена на посаду судді Приморського районного суду Донецької області строком на п'ять років. Наказом Приморського районного суду м. Маріуполь Донецької області №16 від 01.03.2010 року вирішено вважати ОСОБА_2 такою, що приступила до виконання обов'язків судді з 01 березня 2010 року.
Відповідно до довідки про доходи судді Федотовій В.М. з січня 2017 року здійснюється нарахування суддівської винагороди із розрахунку розміру посадового окладу - 16000грн.
Судом встановлено, що на час розгляду даної справи позивач не проходила кваліфікаційного оцінювання на предмет підтвердження здатності здійснювати правосуддя у відповідному суді чи відповідності займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п'ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України від 02.06.2016 №1401-VIII "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)", що передбачено пп. 4 п. 16-1 Перехідних положень Конституції України, п. 22 Розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02.06.2016 №1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів". Дана обставина не спростована відповідачем по справі.
Спірні правовідносини виникли у сфері оплати праці і стосуються визначення розміру посадового окладу судді місцевого суду, який не проходив кваліфікаційного оцінювання.
Статтею 130 Конституції України встановлено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
Організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд визначено Законом України від 02.06.2016 року №1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (далі - Закон №1402).
Відповідно до ч. 1 ст. 135 Закону №1402 суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Згідно із п. 22 Прикінцевих та перехідних положень Закону №1402 право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом, мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом.
Підпунктом 4 п. 16-1 Перехідних положень Конституції України (доповнено згідно із Законом України від 02.06.2016 №1401-VIII "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)") передбачено, що відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п'ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)", має бути оцінена в порядку, визначеному законом.
Пунктом 23 Прикінцевих та перехідних положень Закону №1402 передбачено, що до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., №№41 - 45, ст. 529; 2015 р., №№18 - 20, ст. 132 із наступними змінами).
Оскільки позивач не проходила кваліфікаційного оцінювання у розумінні пп. 4 п. 16-1 Перехідних положень Конституції України, п. 22 Прикінцевих та перехідних положень Закону №1402, то суддівська винагорода позивачу визначається відповідно до Закону України від 07.07.2010 року №2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" (далі - Закон №2453).
Відповідно до ч. 2 ст. 133 Закону №2453 суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Згідно з ч.3 ст.133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.10 року №2453-VI (далі - Закон №2453) посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат.
Отже, згідно із п. 23 Прикінцевих та перехідних положень Закону №1402, ч. 3 ст. 133 Закону №2453 посадовий оклад позивача з 01.01.2017 року до проходження нею кваліфікаційного оцінювання становить 10 мінімальних заробітних плат.
З аналізу зазначених норм права вбачається, що законодавцем визначено регулювання суддівської винагороди виключно відповідно до положень Закону України “Про судоустрій і статус суддів”, що узгоджується з приписом ч.2 ст.130 Конституції України.
Відповідно до вимог ст.130 Конституції України, ч.1 ст.135 Закону України “Про судоустрій і статус суддів” від 02.06.2016 №1402-VIII, ч.1 ст.133 Закону України “Про судоустрій і статус суддів” від 07.07.2010 №2453-VI, це повинно бути передбачено виключно у законі про судоустрій, а не в інших нормативно-правових актах.
06.12.2016 року прийнято Закон України №1774-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" (далі - Закон №1774), який набрав чинності 01.01.2017 року.
Згідно з п. 3 Прикінцевих та перехідних положень цього Закону мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат (абз. 1); до внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі 1600 гривень (абз. 2).
Згідно з п. 9 Прикінцевих та перехідних положень цього Закону до приведення законодавчих актів у відповідність із цим Законом вони застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.
21.12.2016 року прийнято Закон України №1801-VIII "Про Державний бюджет України на 2017 рік" (далі - Закон №1801), який набрав чинності 01.01.2017 року.
Згідно із ст. 8 цього Закону установлено у 2017 році мінімальну заробітну плату у місячному розмірі з 1 січня на рівні 3200 гривень.
Прикінцеві та перехідні положення Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України” від 06.12.2016 року №1774-VIII відповідно до ст.130 Конституції України, ч.1 ст.135 Закону України “Про судоустрій і статус суддів” від 02.06.2016 року №1402-VIII не можуть регулювати питання розміру суддівської винагороди.
Суд зазначає, що Законом №1774-VIII не внесені зміни до Закону №1402-VIII чи Закону №2453 від 07.07.2010р. в частині регулювання розміру суддівської винагороди суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, а тому зважаючи на приписи ч.1 ст.135 Закону №1402-VIII відсутні законодавчі підстави враховувати п.3 розділу ІІ “Прикінцеві та перехідні положення” Закону №1774-VIII при обчисленні розміру та нарахуванні суддівської винагороди.
З огляду на викладене, посилання відповідача на застосування пункту 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України” від 06.12.2016 року №1774-VIII (далі - Закон №1774-VIII) в частині застосування для розрахунку суддівської винагороди мінімальної заробітної плати як розрахункової величина у розмірі 1600,00 гривень є безпідставним.
Оскільки, станом на час розгляду справи позивач ще не проходила кваліфікаційне оцінювання судді, розмір її суддівської винагороди повинен обраховуватись виходячи із розміру 10 мінімальних заробітних плат (10 х 3200 грн.) і дорівнювати 32000,00 грн.
Заперечення відповідача не спростовують доводів позивача і не дають суду підстав для висновків про протилежне.
З наведених вище мотивів, суд критично ставиться до посилань представника відповідача на лист Державної судової адміністрації України від 20.03.2017 року №11-2306/17 «Про оплату праці» та лист Міністерства соціальної політики України від 03.02.2017 №2258/0/2-17/28, копії яких наявні в матеріалах справи, оскільки дані листи мають інформативний характер.
Слід відмітити, що відповідно до ст. 10 Закону України “Про оплату праці” розмір мінімальної заробітної плати встановлюється Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України не рідше одного разу на рік у законі про Державний бюджет України з урахуванням вироблених шляхом переговорів пропозицій спільного представницького органу об'єднань профспілок і спільного представницького органу об'єднань організацій роботодавців на національному рівні.
Зміни розміру мінімальної заробітної плати іншими законами України та нормативно-правовими актами є чинними виключно після внесення змін до закону про Державний бюджет України на відповідний рік.
Законом України “Про Державний бюджет на 2017 рік” встановлено місячний розмір мінімальної заробітної плати 3200,00 гривень, іншого розміру мінімальної заробітної плати не передбачено.
Відносно посилання відповідача на приписи ст.51 Бюджетного кодексу в частині того, що розпорядники бюджетних коштів, до яких відносить Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області, беруть бюджетні зобов'язання та проводять видатки тільки в межах бюджетних асигнувань, встановлених кошторисами, суд зазначає наступне.
Відповідно до пунктів 7, 8 частини 5 статті 48 Закону №1402-VIII принцип незалежності судді забезпечується окремим порядком фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів, установленим законом і належним матеріальним та соціальним забезпеченням судді.
Конституційний Суд України в рішенні від 08.04.2016 №4-рп/2016 у справі №1-8/2016 зазначив, що конституційний принцип незалежності суддів забезпечує важливу роль судової влади в механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина та є запорукою реалізації права на судовий захист, передбаченого частиною першою статті 55 Основного Закону України; положення Конституції України стосовно незалежності суддів, яка є невід'ємним елементом статусу суддів та їх професійної діяльності, пов'язані з принципом поділу державної влади та обумовлені необхідністю забезпечувати основи конституційного ладу й права людини, гарантувати самостійність і незалежність судової влади; гарантії незалежності суддів як необхідні умови здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом встановлені у базових законах з питань судоустрою, судочинства, статусу суддів, мають конституційний зміст і разом з визначеними Основним Законом України складають єдину систему гарантій незалежності суддів та повинні бути реально забезпечені; конституційний статус судді дає підстави ставити до судді високі вимоги і зберігати довіру до його компетентності та неупередженості, передбачає надання йому в майбутньому статусу судді у відставці, що також є гарантією належного здійснення правосуддя.
Гарантії незалежності суддів встановлено у статтях 48, 52 розділу III, статті 117 розділу VII, розділах IX, X Закону №2453-VI в редакції Закону №192, зі змісту яких вбачається, що однією з гарантій незалежності суддів є їх належне матеріальне та соціальне забезпечення, зокрема надання суддям за рахунок держави суддівської винагороди, а суддям у відставці - щомісячного довічного грошового утримання або пенсії за вибором. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України гарантій незалежності суддів.
У Рішенні від 03.06.2013 №3-рп/2013 у справі №1-2/2013 Конституційний Суд України зазначив, що будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя та права людини і громадянина на захист прав і свобод незалежним судом, оскільки призводить до обмеження можливостей реалізації цього конституційного права, а отже, суперечить частині першій статті 55 Конституції України.
Пунктом 6.1 Європейської хартії про закон "Про статус суддів" (Лісабон, 10.07.1998 року) визначено, що рівень винагороди суддям за виконання ними своїх професійних обов'язків має бути таким, щоб захистити їх від тиску, що може спричинити вплив на їхні рішення або взагалі поведінку суддів і таким чином вплинути на їхню незалежність та неупередженість.
Відповідно до ст.8 Конституції України визнається і діє принцип верховенства права. Статтею 8 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Відповідно до ст.17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Відповідно до практики Європейського Суду з прав людини конвенційне поняття “майно” являє собою “існуюче майно” або засоби, включаючи право вимоги, відповідно до якого заявник може стверджувати, що він має принаймні “законне сподівання” стосовно ефективного здійснення права власності (справа “ОСОБА_4 Ганс-Адам II проти Німеччини”, заява № 42527/98, рішення від 12.07.2001 р. п. 83); засоби юридичного захисту ефективними є тоді, коли вони можуть запобігти виникненню умов, які становлять порушення, або не допустити подальшого існування таких умов (справа “Мельник проти України”, заява № 72286/01, рішення від 28.03.2006 р., щодо статті 13); принцип верховенства права зобов'язує державу поважати і застосовувати запроваджені нею закони, створюючи правові й практичні умови для втілення їх в життя (справа “Броньовський проти Польщі”, заява № 31443/96, рішення від 22.06.2004 р., п. 184).
Так, при розгляді справи “Кечко проти України” (заява № 63134/00) Європейський Суд зауважив, що держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату надбавок з державного бюджету, однак свідома відмова в цих виплатах не допускається, доки відповідні положення є чинними (п. 23 Рішення Суду). У зв'язку з цим, Європейський Суд не прийняв до уваги позицію Уряду України про колізію двох нормативних актів, якими встановлені відповідні доплати та пільги з бюджету і які є діючими, та Закону України “Про Державний бюджет” на відповідний рік, де положення останнього, на думку Уряду України, превалювали як спеціальний закон. Суд не прийняв аргумент Уряду України щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань (аналогічна позиція викладена в рішенні у справі № 59498/00 “Бурдов проти Росії”).
З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що посилання відповідача на відсутність бюджетних асигнувань, відсутність додаткових коштів для проведення перерахунку суддівської винагороди з окладом у розрахунку мінімальної заробітної плати та не застосування відповідачем вимог п.23 розділу ХІІ “Прикінцеві та перехідні положення” Закону №1402-VIІІ є необґрунтованими та суперечать позиції Європейського суду з прав людини, викладеній у п.23 рішення від 10.03.2011 р. (заява 10972/05) у справі “Сук проти України”, відповідно до якої держава може ввести, призупинити або припинити їх виплату, вносячи відповідні законодавчі зміни. Однак, якщо законодавча норма, яка передбачає певні доплати, є чинною, а передбачені умови - дотриманими, державні органи не можуть відмовляти у їх наданні, доки законодавче положення залишається чинним.
З огляду на вищевикладене суд дійшов висновку, що відповідачем допущено неправомірну бездіяльність щодо нездійснення нарахування ОСОБА_2 суддівської винагороди виходячи із розміру мінімальної заробітної плати, визначеної Законом України “Про Державний бюджет України на 2017 рік”, починаючи з 01.01.2017 року.
Також в своїй позовній заяві позивач просить зобов'язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України у Донецькій області провести нарахування та перерахунок суддівської винагороди виходячи з розрахунку посадового окладу у розмірі 32000грн. починаючи з 01 січня 2017 року та сплатити суму різниці виплаченого та підлягаючого сплаті розміру суддівської винагороди.
Разом з тим, беручи до уваги необґрунтоване визначення позивачу посадового окладу в меншому розмірі, що призвело до порушення його права на отримання суддівської винагороди в належному розмірі, з метою повного захисту і поновлення порушеного права позивача, суд вважає за необхідне зобов'язати відповідача провести нарахування та виплату з 01.01.2017 року суддівської винагороди ОСОБА_2 як судді Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області виходячи з розрахунку посадового окладу у розмірі 32000грн. за відрахуванням проведених раніше виплат.
Згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України органи державної влади й органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України.
Згідно з частин 1 та 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Розглянувши подані документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_2 підлягають задоволенню.
У відповідності до положень ч.1 ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства судові витрати не підлягають стягненню.
Керуючись, ст.ст. 2, 8-11, 17, 69-71, 86, 94, 158-163, 185-186, 254, КАС України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_2 до Територіального управління Державної судової адміністрації України у Донецькій області про визнання неправомірною бездіяльності щодо нездійснення нарахування суддівської винагороди виходячи із розміру мінімальної заробітної плати, визначеної Законом України «Про державний бюджет України на 2017 рік»; зобов'язання провести нарахування та перерахунок суддівської винагороди виходячи з розрахунку посадового окладу у розмірі 32000грн. починаючи з 01 січня 2017 року; сплатити суму різниці виплаченого та підлягаючого сплаті розміру суддівської винагороди, - задовольнити повністю.
Визнати неправомірною бездіяльність Територіального управління Державної судової адміністрації України у Донецькій області щодо нездійснення нарахування ОСОБА_2 суддівської винагороди виходячи із розміру мінімальної заробітної плати, визначеної Законом України “Про Державний бюджет України на 2017 рік”.
Зобов'язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України у Донецькій області провести нарахування та виплату з 01.01.2017 року суддівської винагороди ОСОБА_2 як судді Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області виходячи з розрахунку посадового окладу у розмірі 32000грн. за відрахуванням проведених раніше виплат.
Постанову ухвалено 06 липня 2017 року.
Повний текст постанови складено 11 липня 2017 року.
Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до Донецького апеляційного адміністративного суду через Донецький окружний адміністративний суд шляхом подачі в 10-денний строк з дня проголошення постанови апеляційної скарги. У разі застосування судом частини третьої ст.160 КАС України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні, апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.
Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги. У випадку подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.
Суддя Бабаш Г.П.