05 липня 2017 року Справа № 910/17014/16
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
Коробенка Г.П.- головуючого (доповідача),
Дроботової Т.Б., Кравчука Г.А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали касаційної скарги Комунального підприємства "Київський метрополітен"
на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 22.03.2017
у справі№910/17014/16 Господарського суду міста Києва
за позовомКомунального підприємства "Київський метрополітен"
доФізичної особи-підприємця ОСОБА_4
простягнення 22 420,77 грн.
У судовому засіданні взяли участь представники:
від позивача: Ковтун Т.О. (представник за дов. від 26.12.16);
від відповідача: ОСОБА_4
Комунальне підприємство "Київський метрополітен" (надалі - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 (надалі - відповідача) про стягнення 22 420,77 грн, з яких: 19 859,29 грн - заборгованість за договором на відшкодування витрат балансоутримувача та обслуговування орендованого майна від 16.07.2010 № В-20-10., 2 396,62 грн - пеня, 164,86 грн - 3 % річних.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 23.11.2016 позов задоволено частково. Стягнуто з відповідача на користь позивача 19 859,29 грн основного боргу, як обґрунтовано заявленого. В частині стягнення пені та 3% річних судом відмовлено, оскільки позивачем не доведено, ані періоду нарахування, ані сум, відносно яких він це нарахування виконував.
Київський апеляційний господарський суд постановою від 22.03.2017, перевірене рішення в частині задоволення позову скасував, прийняв в цій частині нове рішення про відмову у позові. Апеляційна інстанція визнала, що позивачем не доведено надання послуг за договором у заявлений до стягнення період. В частині відмови у стягненні пені та річних, рішення у справі залишено без змін, проте з підстав того, що вказані вимоги є похідними від вимог про стягнення основної заборгованості, у задоволені яких судом відмовлено.
Комунальне підприємство "Київський метрополітен" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою у якій просить вказані рішення, в частині відмови у позові, та постанову у справі скасувати, прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Скаржник посилається на те, що судом апеляційної інстанції не враховано розрахунок заборгованості за спірним договором, відповідно до якого відповідач за квітень - грудень 2015 у строк до 20.01.2016 повинен був сплатити суму основного боргу у розмірі 19 859,29 грн.
Висновки Господарського суду м. Києва про те, що відповідач не міг самостійно, без надання позивачем відповідних відомостей, бути обізнаний про розміри витрат, на думку скаржника, спростовується п. 3.2.1 договору, відповідно до якого орендар зобов'язується до 5 числа місяця, наступного за звітним кварталом, самостійно отримувати рахунок (розрахунок) по відшкодуванню витрат.
За доводами скарги судами першої та апеляційної інстанції не взято до уваги копію договору від 30.03.2015 № 300/15, що підтверджує факт надання послуг саме відповідачу по видаленню побутових відходів, акт звіряння взаємних розрахунків, акт наданих послуг від 31.12.2015 № 6302, який засвідчує, що саме відповідачеві надані послуги за договором від 16.07.2010 № В-20-10 на суму 19 859,88 грн. Також скаржник вважає, що судами першої та апеляційної інстанції не враховано розрахунок витрат на організацію та ведення договірної роботи та розрахунок витрат з вивезення твердих побутових відходів.
На переконання скаржника, лист від 18.01.2016 № 27-НЗ не може впливати на період заборгованості, який виник з квітня по грудень 2015 року. Відтак, скаржник вважає, що судами безпідставно відмовлено у задоволенні вимог про стягнення основної заборгованості, пені та 3% річних за період з 21.01.2016 по 30.04.2016. При цьому, скаржник посилається на положення статей 525, 526, 610, 625, 629 Цивільного кодексу України, статті 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань".
Колегія суддів, приймаючи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального та процесуального права при винесенні оскаржуваних судових актів, знаходить необхідним в задоволенні касаційної скарги відмовити, враховуючи наступне.
Розглянувши даний спір, апеляційний господарський суд встановив, що між Комунальним підприємством "Київський метрополітен" (як балансоутримувачем) та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 (як орендарем) було укладено договір № В-20-10 від 16.07.2010 на відшкодування витрат балансоутримувача та обслуговування орендованого майна (надалі - договір).
Відповідно до п. 1.1. договору балансоутримувач забезпечує утримання об'єктів оренди відповідно до переліку, який є невід'ємною частиною договору (додаток №1) за цінами, визначеними в загальному розрахунку щомісячних витрат балансоутримувача на утримання та обслуговування орендованого нерухомого майна, а орендар відшкодовує балансоутримувачу зазначені витрати.
Відповідно до п. 2.2. договору, орендар здійснює платіж по відшкодуванню витрат з утримання об'єкта оренди щоквартально не пізніше 10 числа місяця, наступного за звітнім кварталом на підставі виданих балансоутримувачем розрахунків.
Згідно з п. 2.4. договору, останній розрахунок витрат балансоутримувача з утримання об'єктів оренди проводиться станом на 31 грудня та складається акт звіряння розрахунків.
У випадку неповного відшкодування балансоутримувачу витрат з утримання та обслуговування об'єкта оренди, орендар зобов'язується сплатити суду недоплати протягом 5-ти банківських днів після підписання акта звіряння рахунків. Якщо виникла переплата, то така сума зараховується в наступні платежі або повертається орендарю за його письмовою вимогою.
Відповідно до п. 5.2. договору, за несвоєчасно перераховані платежі орендар сплачує на користь балансоутримувача пеню в розмірі 0,5 % від розміру несплаченої суми наданих послуг за кожен день прострочки, але не більше розміру встановленого законодавством України.
Згідно з п.п. 6.1., 6.4 договору його укладено строком на календарний рік і діє договір до 31.12.2010 включно. У разі відсутності заяви однієї сторони із сторін про припинення або зміну цього договору після закінчення строку його чинності протягом одного місяця, він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбаченні цим договором.
Частиною першою статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно зі ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
За змістом ст.ст. 525, 526 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання не допускається, зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов, що передбачені договором, вимогами Цивільного кодексу України, тощо.
Згідно ст.ст. 32, 34 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Відмовляючи у задоволені даного позову, апеляційна інстанція виходила з того, що позивачем не доведено наявність заборгованості у відповідача перед позивачем за заявлений до стягнення період, позаяк з 31.12.2015 договірні відносини між сторонами припинені.
Окрім того, апеляційним судом також встановлено, що підписаних відповідачем актів, котрі б підтверджували надання спірних послуг за договором, як за заявлений період, так і за, як стверджує скаржник, 9 місяців 2015 року, матеріали справи не містять.
Посилання касаційної скарги на безпідставність врахування апеляційним судом змісту листа № 27-НЗ від 18.01.2016, не спростовують висновки апеляційного суду, який з тексту зазначеного листа встановив, що позивач повідомив відповідача про закінчення терміну дії спірного договору 31.12.2015, який на новий термін продовжуватись не буде.
Доводи викладені в касаційній скарзі щодо неналежної оцінки судами матеріалів справи не можуть бути підставою для скасування постанови у справі та прийняття нового рішення, позаяк: по-перше стосуються переоцінки доказів у справі, яка знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції; по-друге, посилання на недоведеність обставин справи не можуть мати наслідком прийняття касаційною інстанцією нового рішення, оскільки неповнота судового розгляду є підставою для направлення справи на повторний судовий розгляд, а прийняття нового рішення може мати місце лише при порушенні судами норм матеріального права.
Що ж до доводів скарги про те, що судами не враховано розрахунок заборгованості за спірним договором, відповідно до якого відповідач за квітень - грудень 2015 у строк до 20.01.2016 повинен був сплатити суму основного боргу у розмірі 19 859,29 гри, то йому надавалась оцінка апеляційним судом, який встановив, що позивач вказав період за який наявний борг - квітень-грудень (без зазначення року), а в позовній заяві цей період визначив як 21.01.2016-30.04.2016.
За приписами п.2 ч.1 ст.83 Господарського процесуального кодексу України господарський суд, приймаючи рішення, має право виходити за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів позивачів або третіх осіб з самостійними вимогами на предмет спору і про це є клопотання заінтересованої сторони.
Апеляційним судом встановлено, що предмет та підстава даного позову до прийняття рішення не змінювались й не уточнювались. Відтак, посилання касаційної скарги про те, що заявлений до стягнення борг нараховувався саме за квітень-грудень 2015 суперечить змісту позову.
Стаття 33 Господарського процесуального кодексу України унормовує, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.
Доводи касаційної скарги в частині, яка стосується висновків суду попередніх інстанцій, не досліджуються касаційним судом, який за правилами ст.107 Господарського процесуального кодексу України в даному випадку перевіряє законність прийнятої у справі постанови, якою частково рішення місцевого суду скасовано, а частково залишено без змін, проте з інших підстав.
Отже, оскільки встановлені при розгляді даного спору обставини виключають можливість вважати позовні вимоги про стягнення 19 859,29 грн. боргу за заявлений період обґрунтованими, апеляційний суд законно відмовив у стягненні такого боргу та пені і річних, як похідних вимог.
З огляду на те, що порушень норм матеріального чи процесуального права судом не виявлено, колегія вважає що і підстави для скасування оскаржуваних судових актів відсутні.
Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119 - 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,-
В задоволенні касаційної скарги відмовити.
Постанову Київського апеляційного господарського суду від 22.03.2017 у справі №910/17014/16 залишити без змін.
Головуючий суддя: Г.П. Коробенко
Судді: Т.Б. Дроботова
Г.А. Кравчук