Ухвала
31 травня 2017 рокум. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: Попович О.В., Коротуна В.М., Писаної Т.О.,
розглянувши в попередньому судовому засіданні справу за позовом Миргородського міжрайонного прокурора в інтересах ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, Другої миргородської державної нотаріальної контори про визнання частково недійсними свідоцтв про право на спадщину за заповітом, визнання частково недійсним договору дарування частини житлового будинку, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення апеляційного суду Полтавської області від 17 березня 2016 року,
У листопаді 2014 року Миргородський міжрайонний прокурор в інтересах ОСОБА_4 звернувся до суду із указаним позовом, обґрунтовуючи його тим, що в червні 1992 року на підставі договору купівлі-продажу, укладеного між виконавчим комітетом Миргородської міської ради та ОСОБА_4, остання набула право власності на 1/2 частини житлового будинку по АДРЕСА_1. За цим договором позивачкою серед іншого набуто і право власності на льох «В». Іншу частину цього будинку придбала ОСОБА_8, яка заповіла її в рівних частках відповідачам. У липні 2004 року державним нотаріусом Другої миргородської державної нотаріальної контори
ОСОБА_5 та ОСОБА_6 видано оспорювані свідоцтва про право на спадщину за заповітом, за змістом яких до складу спадщини було включено і льох «В», який не був у власності спадкодавця. У березні 2010 року ОСОБА_5 подарувала ОСОБА_7 успадковану нею частину житлового будинку разом із льохом «В».
Враховуючи, що льох «В», який розташований за адресою спірного домоволодіння, не належав померлій ОСОБА_8, у зв'язку із чим не входив до спадщини, відкритої після смерті останньої, з урахуванням поданих уточнень, позивач просив визнати недійсними свідоцтва про право на спадщину за заповітом № № 4226 та 1327 в частині визнання за
ОСОБА_6 та ОСОБА_5 відповідно права власності по 1/4 частини льоху «В», що знаходиться по АДРЕСА_1, визнати недійсним договір дарування частини житлового будинку, укладений 05 березня 2010 року між ОСОБА_6, яка діяла від імені ОСОБА_5, та ОСОБА_7, в частині дарування 1/4 частини льоху «В» по АДРЕСА_1.
Справа розглядалась судами неодноразово.
Рішенням Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 18 травня 2015 року, залишеним без зміни ухвалою апеляційного суду Полтавської області від 28 липня 2015 року, позовні вимоги Миргородського міжрайонного прокурора в інтересах ОСОБА_4 задоволено.
Визнано поважними причини пропуску позовної давності та поновлено цей строк.
Визнано частково недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видане державним нотаріусом Другої миргородської державної нотаріальної контори Полтавської області від 02 липня 2004 року, зареєстроване в реєстрі за № 1326, в частині спадкування ОСОБА_6 1/4 частини льоху «В», що знаходиться по АДРЕСА_1.
Визнано частково недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видане державним нотаріусом Другої Миргородської державної нотаріальної контори Полтавської області від 02 липня 2004 року, зареєстроване в реєстрі за № 1327, в частині спадкування ОСОБА_5 1/4 частини льоху «В», що знаходиться по АДРЕСА_1.
Визнано частково недійсним договір дарування частини жилого будинку, укладений між ОСОБА_6, яка діяла від імені ОСОБА_5 на підставі довіреності, та ОСОБА_7, посвідчений 05 березня 2010 року приватним нотаріусом Миргородського міського нотаріального округу
Гриб Ю.В., зареєстрований у реєстрі за № 52СГ, у частині дарування 1/4 частини льоху «В», що знаходиться по АДРЕСА_1.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 28 липня 2015 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Останнім рішенням апеляційного суду Полтавської області від
17 березня 2016 року рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 18 травня 2015 року скасовано, ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову.
У касаційній скарзі ОСОБА_4, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення апеляційного суду Полтавської області від 17 березня 2016 року, залишити в силі рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 18 травня 2015 року.
Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.
У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року.
Заслухавши доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення в межах касаційного оскарження, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Згідно з ч. 3 ст. 332 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Відповідно до положень ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що
ОСОБА_8 не набула права власності на спірний льох «В», а тому він не увійшов до складу спадщини, відкритої після її смерті, та не міг бути успадкований ОСОБА_10 і ОСОБА_6 При цьому, визнаючи причини пропуску строку позовної давності поважними, судом зазначено, що термін пропуску вказаного процесуального строку є незначним, при цьому ОСОБА_4 є людиною пенсійного віку та через юридичну необізнаність 02 вересня 2014 року, в межах строку позовної давності, звернулася за допомогою до органів прокуратури, які, в свою чергу, лише після проведення перевірки подали відповідний позов.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив із того, що прокурор, як суб'єкт уповноважений законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи, має ті самі процесуальні права і обов'язки, що і носій порушеного права, а тому відсутні підстави для висновку про переривання строку позовної давності у зв'язку з проведенням прокуратурою перевірки по зверненню позивача.
Даний висновок суду апеляційної інстанції є законним та обґрунтованим, відповідає фактичним обставинам справи, наданим сторонами доказам та вимогам закону.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_4 дізналася про порушення свого права 15 вересня 2011 року з листа державного нотаріуса Другої миргородської державної нотаріальної контори, який запропонував їй звернутися до суду для врегулювання спору у зв'язку з допущеною ним помилкою.
02 вересня 2014 року ОСОБА_4 звернулася до Миргородської міжрайонної прокуратури для захисту своїх прав, свобод і законних інтересів. Миргородська міжрайонна прокуратура погодилася представляти інтереси позивачки згідно зі ст. 36-1 Закону «Про прокуратуру» та
17 листопада 2014 року подала даний позов до суду в її інтересах.
Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права (ч. 1 ст. 261 ЦК України).
Згідно з ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
За змістом ст. ст. 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи, - носія порушеного права (інтересу).
При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.
Статтею 361 Закону України «Про прокуратуру» та ч. 2 ст. 45 ЦПК України передбачено право прокурора з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді в межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом тощо.
Процесуальні права прокурора як особи, якій надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, визначені у ст. 46 ЦПК України.
Згідно із ч. 1 ст. 46 ЦПК України органи та інші особи, які відповідно до ст. 45 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду.
Прокурор, який бере участь у справі, має обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.
Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист інтересів особи, в інтересах якої він діє.
Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 6-178цс15.
Враховуючи, що про своє порушене право ОСОБА_4 дізналась
15 вересня 2011 року, позовна заява до суду була подана лише 17 листопада 2014 року правильним є висновок суду апеляційної інстанції про пропуск позовної давності при зверненні до суду із даним позовом. При цьому колегія суддів погоджується зі висновком суду апеляційної інстанції про те, що проведення прокуратурою перевірки по зверненню позивача не є підставою для переривання строку позовної давності.
Суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин, вірно застосував норму права, яка підлягає застосуванню, законно та обґрунтовано дійшов висновку про відмову в задоволенні позову у зв'язку з пропуском строку позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачами у справі.
Доводи касаційної скарги зазначених висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками суду щодо їх оцінки.
Доводи ОСОБА_4, що прокурор, звертаючись до суду із позовом в її інтересах, не пропустив строку позовної давності, оскільки Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» передбачено право звернення до суду протягом трьох років з дня набрання вказаним Законом законної сили
(15 січня 2012 року), є безпідставними, оскільки вказаний Закон передбачав таке право для звернення з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено право власності або інше речове право особи, що не входило до позовних вимог даного позову.
Із врахуванням наведеного, колегія суддів дійшла висновку, що доводи касаційної скарги та зміст оскаржуваного судового рішення не дають підстав для висновку про те, що судом апеляційної інстанції при розгляді справи були допущені порушення норм процесуального права, які відповідно до
ст. ст. 338-341 ЦПК України є підставами для скасування судового рішення.
Керуючись ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
Касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилити.
Рішення апеляційного суду Полтавської області від 17 березня
2016 року залишити без змін.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Колегія суддів: О.В. Попович
В.М.Коротун
Т.О.Писана