Справа № 130/1664/16-ц Провадження № 22-ц/772/1493/2017Головуючий в суді першої інстанції ОСОБА_1
Категорія 27Доповідач Оніщук В. В.
16 червня 2017 рокум. Вінниця
Колегія суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду Вінницької області у складі:
головуючого: Оніщука В.В.
суддів: Медвецького С.К., Сала Т.Б.,
за участю секретаря Ліннік Я.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 27.04.2017 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу, -
В липні 2016 року позивач звернувся в суд з вказаним позовом, посилаючись на те, що 18.11.2008 року відповідно до розписки ОСОБА_3 позичив у нього 1 000 доларів США, які зобов'язався повернути до 18.12.2008 року разом з відсотками. Крім того, 21.08.2009 року ОСОБА_3 знову отримав у нього в борг 9 375 доларів США, які разом з відсотками зобов'язався повернути протягом трьох місяців 2009 року. Позивачем зазначено, що постійно при нагадуванні про борг, відповідач не відмовлявся від нього та обіцяв його повернути і з метою відстрочення повернення боргу, ОСОБА_3 06.03.2011 року надав йому розписку, у якій зазначив, що його борг згідно розписки від 18.11.2008 року та від 21.08.2009 року становить 10 375 доларів США, які зобов'язався повернути протягом шести місяців 2011 року, таким чином, вони за домовленістю продовжили термін повернення боргів до 06.09.2011 року. В серпні 2014 року позивач довів до відома ОСОБА_3 про те, що буде звертатись до суду з позовною заявою про стягнення з нього боргу в примусовому порядку, але останній знову просив дати йому додатковий строк для повернення боргу, посилаючись на матеріальні труднощі. В позові зазначено, що ОСОБА_3, надаючи розписку про отримання грошей в борг, зобов'язався в разі своєчасного неповернення боргу, передати в рахунок боргу станки та обладнання з цеху по виготовленню меблів, які йому належать. Позивач вказує, що відповідач підтримував з ним зв'язок, обіцяв погасити борг і протягом 2014-2016 років на неодноразові прохання відповідача він погоджувався зачекати з поверненням боргу, тим самим відстрочував останньому термін повернення боргу до 2016 року. Протягом останніх шести місяців відповідач почав уникати спілкування з ним, тому він зрозумів, що відповідач не має наміру у добровільному порядку повертати борг, чим порушив взяті на себе зобов'язання за укладеною угодою, а тому позивач просив стягнути з відповідача кошти в сумі 257 279,46 грн., що еквівалентно 10 375 доларів США.
Рішенням Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 27.04.2017 року в задоволенні позову відмовлено.
Не погодившись із вказаним рішенням суду, ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити, при цьому зроблено посилання на неповноту з'ясування судом обставин, що мають значення для справи та неправильне застосування і порушення норм матеріального та процесуального права.
В судовому засіданні ОСОБА_2 апеляційну скаргу підтримав з посиланням на викладені в ній обставини.
ОСОБА_3 та його представник в судовому засіданні проти задоволення апеляційної скарги заперечували, вказавши на її безпідставність та законність і обґрунтованість рішення суду.
Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.
Відповідно до вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були дослідженні в судовому засіданні.
Вимогами ст. 308 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без зміни, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.
Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.
Відмовляючи в задоволенні позову, районний суд виходив з того, що позивачем попущено строк позовної давності, при цьому застосовано положення ст. 267 ЦК України.
Розглядаючи спір, судова колегія вважає, що районний суд повно і всебічно дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює.
Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що 18.11.2008 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір позики за яким, останній отримав
1 000 доларів США, які зобов'язався повернути до 18.12.2008 року разом з відсотками.
21.08.2009 року ОСОБА_3 позичив у ОСОБА_2 9 375 доларів США, які зобов'язався повернути протягом трьох місяців 2009 року разом з відсотками, що підтверджується розпискою.
Відповідно до розписки від 06.03.2011 року ОСОБА_3 зобов'язався повернути ОСОБА_2 борг, отриманий згідно розписок від 18.11.2008 року на суму 1 000 доларів США та від 21.08.2009 року на суму 9 375 доларів США, тобто загальна сума боргу становить 10 375 доларів США, які ОСОБА_3 зобов'язався повернути до 06.09.2011 року.
Відповідно до ч. 1 ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
За змістом ч. 2 ст. 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Згідно ч. 1 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Зі змісту розписки вбачається, що сторони обумовили умови договору позики, при цьому розписка про отримання грошових коштів містить зобов'язання про їх повернення.
У правовій позиції, висловленій Верховним Судом України у постанові №6-1967цс15 від 11.11.2015 року визначено, що розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів.
Крім того, зі змісту вказаної постанови вбачається, що письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.
З матеріалів справи видно, що при розгляді справи в суді першої інстанції представником відповідача подано заяву про застосування строків позовної давності, посилаючись на те, що сторонами було погоджено кінцевий строк повернення боргу, а саме 06.09.2011 року, відтак з цього часу слід було рахувати початок його перебігу.
Так, відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Статтею 257 ЦК України передбачено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Частинами 3 та 4 ст. 267 ЦК України визначено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
У правовій позиції Верховного Суду України, зробленій у справі №6-2469цс16 від 16.11.2016 року визначено, що пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме : забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).
Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
Аналогічний висновок зроблено Верховним Судом України при розгляді справи №6-17цс17 від 22.02.2017 року.
На підставі наведеного, судова колегія вважає, що суд першої інстанції з урахуванням положень укладеного між сторонами договору та заяви про застосування позовної давності, прийшов до правильного висновку щодо наявності підстав для відмови в задоволенні позову, при цьому вірно визначив, що позивач вільно міг довідатись про порушення свого права, оскільки кінцевим строком виконання грошового зобов'язання, обумовленим сторонами, у письмовій розписці, яка весь час перебувала у розпорядженні позивача, вказано 06.09.2011 року, однак останній звернувся до суду із даною позовною заявою лише 26.07.2016 року, тобто після спливу трирічного строку позовної давності, встановленого ст.257 ЦК України.
Викладені в апеляційній скарзі посилання на самостійне здійсненням позивачем розшуку відповідача, на увагу не заслуговують, оскільки не свідчать про поважність причин пропуску строку позовної давності.
Таким чином, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, тобто ухвалене рішення відповідає матеріалам справи та вимогам закону і підстав для його скасування немає.
Керуючись ст. ст. 303, 304, 307, 308, 313-315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.
Рішення Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 27.04.2017 року залишити без змін.
Ухвала Апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
Головуючий: /підпис/ ОСОБА_4
Судді: /підпис/ ОСОБА_5
/підпис/ ОСОБА_6
Згідно з оригіналом: