Номер провадження 2/754/976/17
Справа №754/2251/15-ц
Іменем України
16 травня 2017 року Деснянський районний суд м.Києва в складі:
головуючого - судді Клочко І.В.
при секретарі Шевчук М.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності в порядку спадкування за заповітом та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання заповіту недійсним, -
Позивач ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом, вимоги якого було уточнено під час розгляду справи, до відповідача ОСОБА_2 про визнання права власності в порядку спадкування за заповітом.
Свої вимоги позивач мотивує тим, що 24.11.2006 року ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, було складено заповіт, відповідно до якого все майно, де б воно не знаходилось і з чого б воно не складалось і взагалі все те, що належало йому на день смерті, він заповів їй (позивачу), яка є його онукою. ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 помер.
Як вказує позивач, у встановлені законом строки вона звернулась до нотаріуса КМНО із заявою про прийняття спадщини. Спадкову справу № 52580272 було заведено приватним нотаріусом КМНО Подаваленко М.С. Однак, в зв»язку з відсутністю у неї (позивача) оригіналів документів, приватний нотаріус Подаваленко М.С. відмовила у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом згідно постанов від 29.01.2015 року. Оригінали документів переховує та не віддає відповідач ОСОБА_2
Позивач зазначає про те, що до моменту смерті ОСОБА_3 проживав в квартирі АДРЕСА_1. Дана квартира належала ОСОБА_3 та членам його родини ОСОБА_5 та ОСОБА_2 на праві спільної приватної власності на підставі свідоцтва про право власності на житло від 21.12.1993 року НОМЕР_2. ОСОБА_5, власник 1/3 частини квартири, померла ІНФОРМАЦІЯ_4. Згідно довідки ЖЕКу-310 від 10.08.2012 року, ОСОБА_3 дійсно був зареєстрований і проживав за вищевказаною адресою з 18.03.1993 року і по день смерті, знятий з реєстраційного обліку 27.10.2011 року. Разом з ним був зареєстрований його син - відповідач ОСОБА_2 з 18.03.1993 року і на час видачі довідки. На запит приватного нотаріуса КМНО Подаваленко М.С. начальником Київського міського БТІ та реєстрації права власності на об»єкти нерухомого майна було повідомлено, що станом на 27.07.2012 року за ОСОБА_3 зареєстровано 1/3 частину квартири АДРЕСА_1. Таким чином, з урахуванням положень ст.ст.1216, 1223 ЦК України, позивач вважає, що станом на день смерті ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 спірна квартира належала на праві приватної спільної власності ОСОБА_3 та відповідачу ОСОБА_2
Також, відповідно до наявних даних, ОСОБА_3 на підставі рішення Процівської сільської ради народних депутатів від 25.01.1996 року було видано Державний акт на право приватної власності на землю серії НОМЕР_3 та передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,051 га, яка розташована на території Садівничого товариства «Лютежське» (Київська обл., Бориспільський р-н, с.Проців). Оскільки зазначений Державний акт оформлявся у 1997 році, то кадастровий номер в ньому не вказаний. На даній земельній ділянці побудовано дачний будинок, будівництво якого здійснювалось у 90-х роках. Однак, за час свого життя померлий не встиг здійснити державну реєстрацію дачному будинку в КП «Бориспільське бюро технічної інвентаризації». Також, ОСОБА_3 на праві приватної власності належав гаражний бокс НОМЕР_4 в АГК «Супутник-1», розташований по вул.Крайній, 17 в м.Києві.
Посилаючись на викладені обставини, позивач вважає, що у неї, як спадкоємиці ОСОБА_3 за заповітом від 24.11.2006 року виникло право на оформлення спадщини за заповітом на нерухоме майно, в зв»язку з чим просить визнати за нею в порядку спадкування право власності наступне нерухоме майно:
- ? частину квартири АДРЕСА_1;
- земельну ділянку, площею 0,051 га, яка розташована на території садівничого товариства «Лютежське» (Київська область, Бориспільський р-н, с.Проців) та дачний будинок;
- гаражний бокс НОМЕР_4 в АГК «Супутник-1», розташований по вул.Крайній, 17 в м.Києві.
Відповідач ОСОБА_2 звернувся до суду з зустрічним позовом про визнання заповіту недійсним. Обгрунтовуючи свої вимоги відповідач вказує на те, що його батько - ОСОБА_3 був інвалідом І групи, переніс декілька інфарктів, мав ряд хронічних хвороб, міг пересуватись тільки з допомогою милиць та потребував постійного стороннього догляду. Починаючи з 2002 року у нього почалось загострення всіх хвороб, значно погіршився зір та слух, а після смерті дружини (матері відповідача) у 2003 році він практично втратив зір та почав дуже погано чути. Після смерті дружини в його психологічному стані стався надлом, періодами він впадав у відчай, в його поведінці спостерігались дуже різкі і несподівані зміни настрою, його думки і висловлювання носили хаотичний характер, періодично з»являлись галюцинації, виникали незрозумілі образи. В інший час він заспокоювався, мислив досить адекватно, проте не завжди пам»ятав, що відбувалось напередодні. Як вказує відповідач, починаючи з 2002 року і до самої смерті він, його дружина та теща доглядали за ОСОБА_3, носили продукти та ліки, робили медичні маніпуляції, куховарили, прибирали. Він надавав батькові автомобіль для відвідування лікарні та супроводжував його особисто або супровід здійснював водій з його (відповідача) фірми ОСОБА_6, двоюрідний брат ОСОБА_20, його (відповідача) дружина. Також, ним (відповідачем) були оплачені всі витрати щодо операцій батька.
Відповідач зазначає про те, що спірний гараж був придбаний ним за його особисті кошти, однак, був оформлений на батька, який мав певні пільги, як інвалід ВОВ. Крім того, він активно прийняв участь в матеріальному забезпеченні будівництва дачного будинку, приймав посильну участь у будівництві, а з 2000 року всі витрати по утриманню дачі здійснювались виключно за його (відповідача) кошти. Також, за свої кошти він пробив свердловину на дачі, провів труби, встановив електричний насос, добудував з фасадної сторони туалет, душову та посудомийну кімнати з підключенням гарячої та холодної води. З урахуванням наведеного, відповідач вважає, що батько не міг скласти самостійно такий заповіт на користь позивача та заповідати гараж, в купівлю якого він не вкладав кошти, та дачу, в будівництво якої вкладено мінімум половина коштів відповідача. В зв»язку з цим, відповідач вважає, що складання такого заповіту могло статися тільки під впливом обману, помилки або ж у момент його вчинення батько не усвідомлював значення свої дій та/або не міг керувати ними або не уявляв, що під таким формулюванням можуть бути інші активи, окрім частини квартири.
Посилаючись на викладені обставини, а також на порушення нотаріусом норм чинного законодавства при посвідченні заповіту та вчиненні нотаріальних дій під час звернення позивача з заявою про отримання спадщини, відповідач вважає, що під час вчинення та посвідчення заповіту ОСОБА_3 на випадок його смерті не було дотримано таких вимог правочину, як вільне волевиявлення його учасника, яке повинно відповідати його внутрішній волі, оскільки спадкодавець ОСОБА_3 не усвідомлював значення своїх дій та (або) не міг керувати ними в момент складання заповіту, в зв»язку з чим просить визнати заповіт ОСОБА_3 від 24.11.2006 року, посвідчений приватним нотаріусом Подаваленко М.С. за реєстровим № 6-2210 - недійсним.
Ухвалою суду від 06 травня 2015 року дану зустрічну позовну заяву прийнято до сумісного розгляду з основним позовом.
В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_7 уточнені позовні вимоги підтримав в повному обсязі з підстав та обставин, викладених у позовній заяві та просив про їх задоволення в повному обсязі. Проти задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 заперечував, вважаючи його необґрунтованим та безпідставним, а також звернувся з заявою про пропуск відповідачем строку позовної давності для звернення до суду з даним позовом.
Відповідач в судовому засіданні проти задоволення позову ОСОБА_1 заперечував та просив про задоволення вимог зустрічного позову з підстав, викладених у зустрічній позовній заяві. Крім того, відповідач вважає, що жодних прав позивача ОСОБА_1 щодо оформлення нею права власності на спадкове майно він не порушував, перешкод в оформленні нею права на спадщину в нотаріальному порядку не здійснював, а тому відсутні підстави для задоволення позовних вимог.
Також, відповідач звернувся до суду з заявою про застосування строків позовної давності, вказуючи на те, що ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_2, про що позивачу було відомо, оскільки 14.10.2011 року вона була присутня на похоронах. Таким чином, на думку відповідача, позивач могла звернутись до суду з 14.10.2011 року по 14.10.2014 року. Проте, позивачем цей строк пропущено, в зв»язку з чим відповідач просив відмовити в задоволенні позову з підстав пропуску строку позовної давності.
Заслухавши пояснення учасників судового розгляду, дослідивши матеріали справи, дослідивши обставини справи в їх сукупності, оцінивши зібрані по справі докази виходячи зі свого внутрішнього переконання, яке ґрунтується на всебічному, повному, об»єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, суд дійшов висновку, що позовна заява ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, в той час, як відсутні підстави для задоволення зустрічного позову ОСОБА_2, виходячи з наступного.
Так, як встановлено в судовому засіданні і вбачається з матеріалів справи, ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_3 - батько відповідача ОСОБА_2 та дід позивача ОСОБА_1 (а.с.173, 174, 178, 179 т.1).
За життя ОСОБА_3 24.11.2006 року було складено заповіт, посвідчений нотаріусом П»ятнадцятої київської державної нотаріальної контори Подаваленко М.С., згідно якого ОСОБА_3 заповідав все своє майно позивачу ОСОБА_1 (а.с.8, 184 т.1).
Після смерті ОСОБА_3 відкрилась спадщина у вигляді:
- 1/3 частини квартири АДРЕСА_1, що належала померлому на підставі свідоцтва про право власності на житло від 21.12.1993 року (а.с.18 т.1);
- земельної ділянки, площею 0,051 га, яка розташована на території садівничого товариства «Лютежське» (Київська область, Бориспільський р-н, с.Проців), що належала померлому згідно Державного акту на право приватної власності на землю від 10.06.1997 року (а.с.22, 215 т.1).
- дачного будинку, збудованого на території земельної ділянки, площею 0,051 га, яка розташована на території садівничого товариства «Лютежське» (Київська область, Бориспільський р-н, с.Проців);
- гаражного боксу НОМЕР_4 в АГК «Супутник-1», розташований по вул.Крайній, 17 в м.Києві, виділеного померлому, як члену АГК, рішенням Ватутінського райвиконкому м.Києва від 04.04.1994 року № 355 (а.с.56 т.2).
22.03.2012 року позивач ОСОБА_8 звернулась до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Подаваленко М.С. з заявою від 19.03.2012 року про прийняття спадщини, що залишилась після смерті ОСОБА_3 (а.с.165 т.1).
05.04.2012 року до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Подаваленко М.С. надійшла заява відповідача ОСОБА_2 від 29.03.2012 року про прийняття спадщини за законом після смерті батька ОСОБА_3 (а.с.176 т.1).
06.04.2012 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Подаваленко М.С. листом повідомила відповідача ОСОБА_2 про отримання нею та доручення до спадкової справи його заяви про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3, а також про те, що нею 22.03.2012 року вже заведена спадкова справа до майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_5 ОСОБА_3 за заявою іншого спадкодавця (а.с.181 т.1).
Також, листом приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Подаваленко М.С. від 16.05.2012 року № 21/02-14 відповідача ОСОБА_2 було повідомлено про те, що спадкодавець ОСОБА_3 залишив заповіт, яким все своє майно заповідав ОСОБА_1, чим позбавив його права на спадкування за законом. Також, даним листом запропоновано відповідачу в разі, якщо він має будь-які право встановлювальні документи на майно ОСОБА_3, надати їх спадкоємиці за заповітом (а.с.183 т.1).
11.03.2014 року позивач ОСОБА_9 звернулась до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Подаваленко М.С. з заявою про повторне звернення до ОСОБА_2 з проханням надати оригінали правовстановлюючих документів на спадкове майно ОСОБА_3 (а.с.191 т.1).
16.04.2014 року листом приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Подаваленко М.С. відповідачу ОСОБА_2 повторно запропоновано надати спадкоємиці наявні право встановлювальні документи на майно померлого або долучити їх до матеріалів спадкової справи, а також роз»яснено, що його ухилення від надання документів у разі їх наявності є порушенням прав спадкоємиці, так як перешкоджає оформленню нею спадщини (а.с.192, зворот т.1).
29.01.2015 року до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Подаваленко М.С. надійшла заява позивача ОСОБА_1 про видачу свідоцтв про право на спадщину за заповітом (а.с.198 т.1).
Постановами приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Подаваленко М.С. від 29.01.2015 року за №№ 10/02.31 позивачу ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтв про право власності на спадщину за заповітом в зв»язку з ненаданням правовстановлюючих документів на майно (а.с.199-201 т.1, 22-23, 24-26 т.2).
Позивач звернулась до суду з даним позовом, в якому просить визнати за нею право власності на нерухоме майно в порядку спадкування за заповітом, вказуючи на те, що через відсутність правовстановлюючих документів не може оформити спадщину в нотаріальному порядку.
Відповідач, вважаючи позов безпідставним, звернувся також з зустрічною позовною заявою, в якій просить визнати заповіт недійсним, вказуючи на те, що заповідач на момент складання заповіту не розумів значення своїх дій та не міг керувати ними.
Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути:
1) визнання права;
2) визнання правочину недійсним;
3) припинення дії, яка порушує право;
4) відновлення становища, яке існувало до порушення;
5) примусове виконання обов'язку в натурі;
6) зміна правовідношення;
7) припинення правовідношення;
8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;
9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;
10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Згідно ч.ч.1 ст.202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Частинами 1, 2, 3 ст.203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Відповідно до ч.1 ст.215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно ч.1 ст.216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Частиною 1 ст.225 ЦК України визначено, що правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
Частина 1 ст.229 ЦК України передбачає, що в разі, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до ч.1 ст.230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.
Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Згідно ст.ст.1216, 1217 ЦК України, спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Статтею 1218 ЦК України встановлено, що до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Відповідно до ч.1 ст.1222 ЦК України, спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.
Згідно ст.1223 ЦК України, право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.
У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.
Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
Положення ст.1225 ЦК України визначають, що право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового призначення.
До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені.
До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, яка необхідна для їх обслуговування, якщо інший її розмір не визначений заповітом.
Відповідно до ст.ст.1233, 1234 ЦК України, заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.
Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.
Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.
Згідно ч.1 ст.1235 ЦК України, заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.
Статтею 1236 ЦК України встановлено, що заповідач має право охопити заповітом права та обов'язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов'язки, які можуть йому належати у майбутньому.
Заповідач має право скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини.
Якщо заповідач розподілив між спадкоємцями у заповіті лише свої права, до спадкоємців, яких він призначив, переходить та частина його обов'язків, що є пропорційною до одержаних ними прав.
Чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини.
Стаття 1247 ЦК України визначає, що заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення.
Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем.
Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу.
Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу.
Заповіти, посвідчені особами, зазначеними у частині третій цієї статті, підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до ст.1248 ЦК України, нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів.
Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів.
У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним.
Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках (стаття 1253 цього Кодексу).
Згідно ч.ч.1, 2, 5, 6 ст.1253 ЦК України, на бажання заповідача його заповіт може бути посвідчений при свідках.
У випадках, встановлених абзацом третім частини другої статті 1248 і статтею 1252 цього Кодексу, присутність не менш як двох свідків при посвідченні заповіту є обов'язковою.
Свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому.
У текст заповіту заносяться відомості про особу свідків.
Стаття 1257 ЦК України встановлює, що заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.
За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.
Недійсність окремого розпорядження, що міститься у заповіті, не має наслідком недійсності іншої його частини.
У разі недійсності заповіту спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений права на спадкування, одержує право на спадкування за законом на загальних підставах.
Відповідно до ч.1 ст.1258 та ст.1261 ЦК України, спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово.
У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
Згідно ч.ч.1, 3, 5 ст.1268 ЦК України, спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.
Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.
Частинами 1, 2 ст.1269 ЦК України визначено, що спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.
Заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто.
За положеннями ч.1 ст.1270 ЦК України, для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.
Стаття 1278 ЦК України передбачає, що частки кожного спадкоємця у спадщині є рівними, якщо спадкодавець у заповіті сам не розподілив спадщину між ними.
Кожен із спадкоємців має право на виділ його частки в натурі.
Відповідно до ч.ч.1, 3 ст.1296 ЦК України, спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину.
Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.
Згідно ч.1 ст.1297 ЦК України, спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов'язаний звернутися до нотаріуса або в сільських населених пунктах - до уповноваженої на це посадової особи відповідного органу місцевого самоврядування за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.
Частиною 1 ст.1298 ЦК України встановлено, що свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям після закінчення шести місяців з часу відкриття спадщини.
Відповідно до п.2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року № 9, судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.
Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України).
Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
Пунктами 7, 8 зазначеної Постанови роз»яснено, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.
У разі якщо під час розгляду спору про визнання правочину недійсним як оспорюваного та застосування наслідків його недійсності буде встановлено наявність підстав, передбачених законодавством, вважати такий правочин нікчемним, суд, вказуючи про нікчемність такого правочину, одночасно застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину.
За змістом статті 216 ЦК та виходячи із загальних засад цивільного законодавства суд може застосувати з власної ініціативи реституцію як наслідок недійсності оспорюваного правочину. Інші наслідки недійсності оспорюваного правочину (відшкодування збитків, моральної шкоди тощо) суд застосовує відповідно до статті 11 ЦПК.
Судам необхідно враховувати, що виконання чи невиконання сторонами зобов'язань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочину недійсним. У разі якщо правочин ще не виконаний, він є таким, що не створює жодних юридичних наслідків (частина перша статті 216 ЦК).
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено.
У зв'язку з цим судам необхідно правильно визначати момент вчинення правочину (статті 205 - 210, 640 ЦК тощо).
Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо). Згідно із статтями 210 та 640 ЦК не є вчиненим також правочин у разі нездійснення його державної реєстрації, якщо правочин підлягає такій реєстрації.
Встановивши ці обставини, суд відмовляє в задоволенні позову про визнання правочину недійсним. Наслідки недійсності правочину не застосовуються до правочину, який не вчинено.
Рішенням суду не може бути зобов'язано сторони здійснити державну реєстрацію правочину, оскільки це суперечить загальним засадам цивільного законодавства - свободі договору (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК). Норма частини третьої статті 182 ЦК щодо можливості оскарження до суду відмови у державній реєстрації, ухилення від державної реєстрації, відмови від надання інформації про реєстрацію застосовується лише щодо дій (бездіяльності) органів, які здійснюють таку реєстрацію.
Вимога про визнання правочину (договору) неукладеним не відповідає можливим способам захисту цивільних прав та інтересів, передбачених законом. Суди мають відмовляти в позові з такою вимогою. У цьому разі можуть заявлятися лише вимоги, передбачені главою 83 книги п'ятої ЦК.
За роз»ясненнями, викладеними у п.п.16, 19, 20 вищевказаної Постанови, правила статті 225 ЦК поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).
Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до статті 145 ЦПК зобов'язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до статті 212 ЦПК.
При розгляді справ за позовами про визнання недійсними заповітів на підставі статті 225, частини другої статті 1257 ЦК суд відповідно до статті 145 ЦПК за клопотанням хоча б однієї зі сторін зобов'язаний призначити посмертну судово-психіатричну експертизу. Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину.
Відповідно до статей 229 - 233 ЦК правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним.
Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК), мають існувати саме на момент вчинення правочину.
Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення.
Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов'язань, які виникли з правочину, і не пов'язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину.
Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.
Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.
Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.
Норми статті 230 ЦК не застосовуються щодо односторонніх правочинів.
Відповідно до Правової позиції Верховного Суду України у справі за № 6-93цс16 від 16.03.2016 року, згідно із частиною третьою статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).
Пленум Верховного Суду України в п. 19 постанови «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року № 9 роз'яснив, що правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.
Згідно п.п.7, 8, 10, 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 30.05.2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування», якщо спадкодавцем було здійснене самочинне будівництво (частина перша статті 376 ЦК), до спадкоємців переходить право власності на будівельні матеріали, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва.
Якщо право власності на самочинно зведену будівлю визнано судом за власником (користувачем) земельної ділянки, на якій вона розміщена, то до складу спадщини входить право на відшкодування витрат на будівництво (частина шоста статті 376 ЦК).
До спадкоємців, які прийняли спадщину, у разі знесення самочинного будівництва переходить обов'язок відшкодувати вартість витрат на його знесення і приведення земельної ділянки до попереднього стану (частини четверта, сьома статті 376 ЦК).
Якщо будівництво здійснювалося згідно із законом, то у разі смерті забудовника до завершення будівництва його права та обов'язки як забудовника входять до складу спадщини.
У разі смерті члена житлово-будівельного, дачно-будівельного, гаражно-будівельного кооперативу, члена садівницького товариства, яким до дня смерті не були внесені повністю пайові внески, до складу спадщини входять частина внесеного паю та інші суми, які підлягають поверненню, а не квартира, дача, гараж, садовий будинок. Частка пайового внеску, що належала померлому, входить до складу спадщини на загальних підставах. Якщо спадкодавець повністю вніс пайовий внесок, то до складу спадщини включається відповідно квартира, дача, гараж, садовий будинок, інші будівлі та споруди.
Відповідно до статті 1225 ЦК право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців за загальними правилами спадкування (зі збереженням її цільового призначення) при підтвердженні цього права спадкодавця державним актом на право власності на землю або іншим правовстановлюючим документом. У порядку спадкування можуть передаватися також право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), право користування чужим майном (сервітут).
Правило статті 1225 ЦК про те, що при переході до спадкоємців права власності на житловий будинок, інші будівлі та споруди до них переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, і у розмірі, який необхідний для їх обслуговування, якщо інший її розмір не визначений заповітом, необхідно розуміти так, що така ділянка переходить у власність або користування спадкоємців, якщо її було надано в установленому порядку, в межах, визначених при наданні, за умови, що спадкодавець не складав заповіту щодо розпорядження земельною ділянкою, належною йому на праві власності.
Спадкодавець може передавати за заповітом частину належної йому земельної ділянки, тоді інша частина цієї ділянки спадкується за законом. У разі коли спадкодавець заповів всю земельну ділянку або її частину іншим особам, які не успадковували нерухоме майно, то спадкоємці мають право на земельну ділянку, на якій розміщено нерухоме майно та на частину ділянки, яка є необхідною для його обслуговування, незалежно від змісту заповіту.
За такими правилами здійснюється й перехід права на землю при спадкуванні права на частину нерухомого майна, а якщо був установлений порядок користування ним - то з урахуванням цього порядку.
При вирішенні спору про спадкування права на земельну частку (пай) основним документом, що посвідчує таке право, є сертифікат про право на земельну частку (пай).
Якщо спадкодавець мав право на земельну частку (пай), але за життя не одержав сертифіката на право власності на земельну частку (пай) або помилково не був включений (безпідставно виключений) до списку, доданого до державного акта про колективну власність на землю відповідного сільськогосподарського підприємства, товариства тощо, при вирішенні спору про право спадкування на земельну частку (пай) суд застосовує положення чинного на час існування відповідних правовідносин Земельного кодексу України 1990 року, Указу Президента України від 8 серпня 1995 року N 720/95 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" та відповідні норми ЦК УРСР. У цьому разі слід ураховувати, що згідно з пунктом 17 Перехідних положень Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 року сертифікати на право на земельну частку (пай) є дійсними до виділення власникам таких часток (паїв) у натурі (на місцевості) земельних ділянок та видачі їм державних актів на право власності на землю.
Відповідно до п.п.16, 17, 18 зазначеної Постанови, при вирішенні спорів у зв'язку зі спадкуванням за заповітом суд повинен застосовувати правила глави 85 ЦК та враховувати, що заповідач, зокрема, має право:
1) призначити своїми спадкоємцями фізичних осіб, незалежно від наявності в нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин (частина перша статті 1235 ЦК);
2) без зазначення причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом, крім тих, які мають право на обов'язкову частку у спадщині; у разі смерті особи, яка була позбавлена права на спадкування, до смерті заповідача, позбавлення її права на спадкування втрачає чинність (частини друга, третя, четверта статті 1235 ЦК);
3) охопити заповітом права та обов'язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов'язки, які можуть йому належати в майбутньому. Якщо він розподілив між спадкоємцями лише свої права, до спадкоємців, яких він призначив, переходить та частина його обов'язків, що є пропорційною до одержаних ними прав (частини перша, третя статті 1236 ЦК);
4) зробити у заповіті заповідальний відказ, відказоодержувачами у якому можуть бути особи, які входять, а також ті, які не входять до числа спадкоємців за законом (стаття 1237 ЦК);
5) зобов'язати спадкоємців до вчинення певних дій немайнового характеру, зокрема, щодо розпорядження особистими паперами, визначення місця і форми здійснення ритуалу поховання, дій, спрямованих на досягнення суспільно корисної мети (стаття 1240 ЦК);
6) обумовити виникнення права спадкування наявністю певної умови (наявність інших спадкоємців, проживання у певному місці, народження дитини, здобуття освіти тощо), тобто скласти заповіт з умовою. Умова, визначена у заповіті, є нікчемною, якщо вона суперечить закону або моральним засадам суспільства (частини друга, третя статті 1242 ЦК);
7) установити сервітути щодо земельних ділянок, без зміни їх цільового призначення, інших природних ресурсів або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб (стаття 1246 ЦК);
Заповіт є правочином, тому на нього поширюються загальні положення про правочини, якщо у книзі шостій ЦК немає відповідного правила.
Частина спадщини, що не охоплена заповітом, спадкується на загальних підставах спадкоємцями за законом, до їх числа входять і ті спадкоємці відповідної черги за законом, яким інша частина спадщини була передана за заповітом.
Право на пред'явлення позову про недійсність заповіту виникає лише після смерті заповідача.
Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, зокрема, недієздатною, малолітньою, неповнолітньою особою (крім осіб, які в установленому порядку набули повну цивільну дієздатність), особою з обмеженою цивільною дієздатністю, представником від імені заповідача, а також заповіт, складений із порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, згідно із частиною першою статті 1257 ЦК є нікчемним, тому на підставі статті 215 ЦК визнання такого заповіту недійсним судом не вимагається.
До відказоодержувачів, яким відповідно до заповіту передаються у власність або за іншим речовим правом майнові права або речі, не переходить пропорційна частина обов'язків спадкодавця. За правилом частини четвертої статті 1238 ЦК відказоодержувач має право вимоги до спадкоємця з часу відкриття спадщини, однак право пред'явити до спадкоємця позов із вимогою виконання зобов'язання, що виникає внаслідок заповідального відказу, відказоодержувач набуває лише після того, як спадкоємець прийме спадщину. До цього часу право відказоодержувача не може вважатися порушеним і право на позов не виникає. У разі смерті відказоодержувача до відкриття спадщини заповідальний відказ втрачає чинність у зв'язку з тим, що право відказоодержувача має особистий характер.
Заповіт, складений особою до визнання її недієздатною, не може бути змінено чи скасовано її опікуном.
За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо він був складений особою під впливом фізичного або психічного насильства, або особою, яка через стійкий розлад здоров'я не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними. Для встановлення психічного стану заповідача в момент складання заповіту, який давав би підставу припустити, що особа не розуміла значення своїх дій і (або) не могла керувати ними на момент складання заповіту, суд призначає посмертну судово-психіатричну експертизу (стаття 145 ЦПК).
Недійсність окремого розпорядження, що міститься в заповіті, може бути підставою для визнання недійсним заповіту лише в цій частині.
У справах про спадкування нотаріуси не є заінтересованими особами і не повинні залучатися до участі у справі.
Спадкодавець може позбавити особу з числа спадкоємців права на спадкування (частина друга статті 1235 ЦК) лише шляхом зазначення про це в заповіті.
Розірвання шлюбу припиняє статус подружжя, а недійсність шлюбу (визнання шлюбу недійсним) анулює статус подружжя, у зв'язку з цим розірвання шлюбу чи визнання шлюбу недійсним після складення заповіту подружжя (стаття 1243 ЦК) позбавляє цей заповіт юридичного значення без пред'явлення відповідного позову.
У цьому разі спадкування відбувається на загальних підставах.
Згідно з ч.3 ст.10 ЦПК України та ч.ч.1,4 ст.60 ЦПК України кожна сторона повинна довести та обставини, на які вона посилається як на підставу своїх позовних вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ст.61 цього Кодексу. Тобто, сторони мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно ч.1 ст.61 ЦПК України, обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню.
Вирішуючи питання щодо недійсності заповіту згідно вимог зустрічного позову, суд дійшов наступного висновку.
Звернувшись до суду з позовом про визнання заповіту недійсним, відповідач ОСОБА_2 просив задовольнити його вимоги, вважаючи, що складання такого заповіту могло статися тільки під впливом обману, помилки або ж у момент його вчинення батько не усвідомлював значення свої дій та/або не міг керувати ними або не уявляв, що під таким формулюванням можуть бути інші активи, окрім частини квартири.
Для встановлення психічного стану заповідача в момент складання заповіту, який давав би підставу припустити, що особа не розуміла значення своїх дій і (або) не могла керувати ними на момент складання заповіту, відповідно до положень ст.145 ЦПК України судом було призначено посмертну судово-психіатричну експертизу.
Відповідно до Висновку судово-психіатричного експерта Київського міського центру судово-психіатричної експертизи № 153 від 25.02.2016 року, ОСОБА_3 на період складання заповіту 24.11.2006 року виявляв ознаки Органічного ураження головного мозку судинного ґенезу з психоорганічним синдромом (МКХ-10, F 07.9), за своїм психічним станом усвідомлював свої дії та міг керувати ними.
ОСОБА_3 за своїм психічним станом на час складання заповіту 24.11.2006 року повністю усвідомлював свої дії та міг керувати ними.
Відповідь на запитання, чи могли будь-які сторонні особи скористатись психічним станом ОСОБА_3, щоб ввести його в оману і спотворити його вільне та свідоме волевиявлення під час підписання заповіту, не входить в компетенцію даної судово-психіатричної експертизи та виходить за межі компетенції судово-психіатричних експертів (а.с.6-10 т.3).
Допитана в судовому засіданні експерт ОСОБА_10 підтвердила вищезазначений Висновок.
Аналізуючи зазначений Висновок разом з іншими доказами по справі в світлі наведених правових норм, суд приходить до висновку про його належність та обґрунтованість, а тому приймає його до уваги.
Так, наявна в матеріалах справи медична документація не містить жодних посилань на наявність у ОСОБА_3 будь-яких порушень з боку психічної сфери (медичні карти стаціонарного хворого № 9457 за період з 26.09.2002 року по 03.10.2002 року, № 10485 за період з 21.10.2002 року по 28.10.2002 року, № 2893 за період з 06.03.2006 року по09.03.2006 року Київської міської клінічної лікарні «Центр мікрохірургії ока»). Крім того, відповідно до довідки Київського міського психоневрологічного диспансеру № 4 № 1729 від 17.07.2015 року, ОСОБА_3 на обліку у лікаря-психіатра у КМПНД № 4 не перебуває (а.с.93 т.2). Іншої медичної документації та доказів щодо наявності у ОСОБА_3 психічних розладів на час написання заповіту суду не надано.
Покази свідків ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_6, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19 суд оцінює в сукупності з наявними доказами та приходить до висновку, що покази вказаних свідків також не свідчать про наявність у ОСОБА_3 на момент складання заповіту психічного розладу, внаслідок якого ОСОБА_3 не міг розуміти значення своїх дій та керувати ними.
Заперечення відповідача ОСОБА_2 проти Висновку судово-психіатричного експерта Київського міського центру судово-психіатричної експертизи № 153 від 25.02.2016 року суд до уваги не приймає, оскільки ці заперечення спростовуються наявними доказами. Також, ці заперечення носять характер припущень, а тому не можуть бути враховані судом. З клопотаннями про проведення повторної посмертної судово-психіатричної експертизи відповідач до суду не звертався, доказів на спростування Висновку суду не надав.
Твердження відповідача про те, що складання такого заповіту ОСОБА_3 могло статися тільки під впливом обману, помилки також не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні, оскільки відповідачем не надано належних та допустимих доказів на їх обґрунтування. Порушень порядку складання заповіту та його нотаріального посвідчення відповідно до положень ЦК України судом також не встановлено.
При таких обставинах, суд приходить до висновку про необґрунтованість вимог ОСОБА_2 про визнання заповіту недійсним, а тому відмовляє в їх задоволенні.
Вирішуючи питання щодо вимог ОСОБА_1, то суд вважає, що вони підлягають частковому задоволенню.
Відповідно до Листа Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16.05.2013 року № 24-753/0/4-13 «Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування», визнання права власності на спадкове майно в судовому порядку є винятковим способом захисту, що має застосовуватися, якщо існують перешкоди для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку, в тому числі й у випадку визначення судом за позовом спадкоємця додаткового строку для прийняття спадщини.
Так, під час судового розгляду встановлено, що відсутність у позивача правовстановлюючих документів на спадкове майно робить неможливим оформлення нею спадщини в нотаріальному порядку. Крім того, право власності позивача оспорюється відповідачем, про що свідчать його пояснення щодо дачного будинку та набуття гаражного боксу. В зв»язку з наведеним, суд приходить до висновку, що порушені права позивача ОСОБА_1 підлягають захисту в судовому порядку.
В той же час, вирішуючи питання про визнання права власності на спадкове майно, суд дійшов наступного висновку.
В судовому засіданні встановлено, що квартира АДРЕСА_1 належала ОСОБА_3 та членам його родини ОСОБА_5 та ОСОБА_2 на праві спільної приватної власності на підставі свідоцтва про право власності на житло від 21.12.1993 року НОМЕР_2 (а.с.18, 205 т.1).
ОСОБА_5, дружина ОСОБА_3, власник 1/3 частини квартири, померла ІНФОРМАЦІЯ_4 (а.с.19 т.1).
Згідно копії довідки ЖЕКу-310 від 10.08.2012 року № 129, ОСОБА_3 дійсно був зареєстрований і проживав за вищевказаною адресою з 18.03.1993 року і по день смерті, знятий з реєстраційного обліку 27.10.2011 року. Разом з ним був зареєстрований його син - відповідач ОСОБА_2 з 18.03.1993 року і на час видачі довідки (а.с.20 т.1).
Також, ОСОБА_3 належала земельна ділянка, площею 0,051 га, яка розташована на території садівничого товариства «Лютежське» (Київська область, Бориспільський р-н, с.Проців) згідно Державного акту на право приватної власності на землю від 10.06.1997 року (а.с.22, 215 т.1).
Враховуючи положення ст.1216, 1218, 1268 та 1269 ЦК України, суд вважає, що ОСОБА_3 та відповідач ОСОБА_2 після смерті ОСОБА_21, які постійно проживали разом із спадкодавцем ОСОБА_21 на час відкриття спадщини, є такими, що прийняли спадщину після її смерті у вигляді 1/3 частини квартири в рівних частках, як спадкоємці першої черги, у розмірі по 1/6 частині квартири кожний. Відсутність у ОСОБА_3 та відповідача ОСОБА_2 свідоцтва про право на спадщину на це майно не позбавляє їх права на цю спадщину.
Таким чином, суд приходить до висновку, що ОСОБА_3 на момент смерті належала 1/3 частина квартири АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 21.12.2016 року та 1/6 частина квартири в порядку спадкування. Тобто, на момент смерті ОСОБА_3 йому належала ? частина спірної квартири.
Відсутність у позивача оригіналів правовстановлюючих документів на квартиру та земельну ділянку, невизначеність щодо розміру часток у свідоцтві про право власності, а також неотримання ОСОБА_3 свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_21 на 1/6 частину квартири, унеможливлює оформлення позивачем спадкових прав на вказану квартиру та земельну ділянку, в зв»язку з чим суд приходить до висновку про обґрунтованість вимог позивача в цій частині та задовольняє їх в повному обсязі.
Вимоги позивача про визнання за нею права власності на дачний будинок, збудований на території земельної ділянки, площею 0,051 га, яка розташована на території садівничого товариства «Лютежське» (Київська область, Бориспільський р-н, с.Проців), суд вважає такими, що підлягають частковому задоволенню.
Відповідно до Листа Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16.05.2013 року № 24-753/0/4-13 «Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування», якщо за життя спадкодавець не набув права власності на житловий будинок, земельну ділянку, то спадкоємець також не набуває права власності у порядку спадкування. До спадкоємця переходять лише визначені майнові права, які належали спадкодавцеві на час відкриття спадщини. Для набуття права власності у встановленому законодавством порядку спадкоємець повинен здійснити дії, які необхідні для набуття права власності на визначене нерухоме майно, зокрема на житловий будинок, іншу споруду.
З урахуванням положень ч.1 ст.61 ЦПК України, суд приходить до висновку, що під час судового розгляду встановлено факт будівництва спірного дачного будинку, що визнано сторонами по справі. Також, під час розгляду встановлено, що право власності на зазначений будинок не було зареєстровано власником у встановленому законом порядку. Таким чином, відсутні правові підстави для визнання за позивачем ОСОБА_1 права власності на дачний будинок,в той час, як визнанню за ОСОБА_1 підлягають майнові права на даний будинок, в зв»язку з чим дана позовна вимога підлягає частковому задоволенню.
Заперечення відповідача проти позову в цій частині з посиланням на те, що він приймав фізичну та матеріальну участь у будівництві будинку, за власні кошти здійснював будівництво приміщень до будинку, проведення комунікацій тощо, суд до уваги не приймає, оскільки на підтвердження цих заперечень відповідачем не надано жодного доказу. Покази свідків ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_22, ОСОБА_23 щодо участі відповідача у будівництві дачного будинку суд не може прийняти до уваги, оскільки вони не підтверджуються жодними іншими доказами по справі.
Щодо гаражного боксу НОМЕР_4 в АГК «Супутник-1», розташованого по вул.Крайній, 17 в м.Києві, виділеного померлому, як члену АГК, рішенням Ватутінського райвиконкому м.Києва від 04.04.1994 року № 355, то суд вважає, що дані вимоги також підлягають задоволенню, оскільки під час судового розгляду встановлено факт сплати ОСОБА_3 пайового внеску за даний гаражний бокс. Визнання права власності на земельну ділянку, на якій розташований даний гараж, чинним законодавством не передбачено.
Твердження відповідача про те, що даний гаражний бокс було придбано за його кошти, однак оформлено на ім»я ОСОБА_3, який мав пільги, а тому не є спадковим майном, не можуть бути прийняті судом, оскільки відповідачем також не надано жодного належного та допустимого доказу в їх обґрунтування. Посилання відповідача в обґрунтування вказаних тверджень на покази свідків ОСОБА_22, ОСОБА_14 та ОСОБА_6 суд не може прийняти до уваги в якості доказів, оскільки дані покази не узгоджуються з наявними доказами по справі, не дають підстав вважати, що гаражний бокс був набутий саме відповідачем. Крім того, з показів свідка ОСОБА_6 вбачається, що він знайомий з відповідачем з 1996 року, в той час, як гаражний бокс набуто у 1994 році. Посилання відповідача про сплату ним внесків на утримання гаража також не свідчать про факт набуття ним права власності на цей об»єкт нерухомості.
Що стосується заяв сторін про застосування наслідків пропуску строку позовної давності, то суд дійшов наступного висновку.
Відповідно до ст.256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Частиною 1 ст.257 ЦК України визначено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Згідно ст.260 ЦК України, позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього Кодексу.
Порядок обчислення позовної давності не може бути змінений за домовленістю сторін.
Частина 1 ст.261 ЦК України встановлює, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Згідно ч.ч.3, 4, 5 ст.267 ЦК України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Як встановлено в судовому засіданні, 22.03.2012 року позивач ОСОБА_8 звернулась до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Подаваленко М.С. з заявою від 19.03.2012 року про прийняття спадщини, що залишилась після смерті ОСОБА_3 (а.с.165 т.1).
05.04.2012 року до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Подаваленко М.С. надійшла заява відповідача ОСОБА_2 від 29.03.2012 року про прийняття спадщини за законом після смерті батька ОСОБА_3 (а.с.176 т.1).
Листом від 06.04.2012 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Подаваленко М.С. повідомила відповідача ОСОБА_2 про отримання нею та доручення до спадкової справи його заяви про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3, а також про те, що нею 22.03.2012 року вже заведена спадкова справа до майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_5 ОСОБА_3 за заявою іншого спадкодавця (а.с.181 т.1).
Листом приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Подаваленко М.С. від 16.05.2012 року № 21/02-14 відповідача ОСОБА_2 було повідомлено про те, що спадкодавець ОСОБА_3 залишив заповіт, яким все своє майно заповідав ОСОБА_1, чим позбавив його права на спадкування за законом. Також, даним листом запропоновано відповідачу в разі, якщо він має будь-які право встановлювальні документи на майно ОСОБА_3, надати їх спадкоємиці за заповітом (а.с.183 т.1).
11.03.2014 року позивач ОСОБА_9 звернулась до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Подаваленко М.С. з заявою про повторне звернення до ОСОБА_2 з проханням надати оригінали правовстановлюючих документів на спадкове майно ОСОБА_3 (а.с.191 т.1).
16.04.2014 року листом приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Подаваленко М.С. відповідачу ОСОБА_2 повторно запропоновано надати спадкоємиці наявні право встановлювальні документи на майно померлого або долучити їх до матеріалів спадкової справи, а також роз»яснено, що його ухилення від надання документів у разі їх наявності є порушенням прав спадкоємиці, так як перешкоджає оформленню нею спадщини (а.с.192, зворот т.1).
29.01.2015 року до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Подаваленко М.С. надійшла заява позивача ОСОБА_1 про видачу свідоцтв про право на спадщину за заповітом (а.с.198 т.1).
Постановами приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Подаваленко М.С. від 29.01.2015 року за №№ 10/02.31 позивачу ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтв про право власності на спадщину за заповітом в зв»язку з ненаданням правовстановлюючих документів на майно (а.с.199-201 т.1).
Аналізуючи зазначені обставини, суд приходить до висновку про те, що строк позовної давності для звернення до суду з даним позовом у позивача ОСОБА_1 виникло з моменту винесення приватним нотаріусом постанов про відмову у видачі свідоцтв про право власності, тобто з 29.01.2015 року. З даним позовом позивач звернулась до суду 13.02.2015 року. Таким чином, підстави вважати, що позивачем пропущено строки позовної давності, відсутні.
Що стосується строку позовної давності щодо зустрічного позову, то, як вбачається з матеріалів справи, лист приватного нотаріуса від 06.04.2012 року не містить вказівок про наявність заповіту від імені ОСОБА_3 (а.с.181 т.1). Відповідача було повідомлено про існування заповіту листом приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Подаваленко М.С. від 16.05.2012 року № 21/02-14 (а.с.183 т.1). З зустрічним позовом відповідач звернувся до суду 05.05.2015 року. В зв»язку з цим, підстави вважати, що відповідачем пропущено строк позовної давності, також відсутні.
Таким чином, аналізуючи зібрані по справі докази в їх сукупності, суд приходить до висновку про часткове задоволення вимог позивача ОСОБА_1 та про відмову в задоволенні вимог відповідача ОСОБА_2
Відповідно до вимог ст.88 ЦПК України, суд стягував з відповідача на користь позивача судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 3654 грн.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст.10, 60, 61, 88, 174, 179, 212, 214 ЦПК України, ст.ст.16, 202, 203, 215, 216, 225, 229, 230, 256, 257, 260, 261, 267, 1216, 1217, 1218, 1222, 1223, 1225, 1233, 1234, 1235, 1236, 1247, 1248, 1253, 1257, 1258, 1261, 1268, 1269, 1270, 1278, 1296, 1297, 1298 ЦК України, Постановою Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року № 9, Постановою Пленуму Верховного Суду України від 30.05.2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування», суд, -
Позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності в порядку спадкування за заповітом - задовольнити частково.
Визнати за ОСОБА_1, ІПН НОМЕР_1, ІНФОРМАЦІЯ_3, право власності в порядку спадкування за заповітом на ? частину квартири АДРЕСА_1.
Визнати за ОСОБА_1, ІПН НОМЕР_1, ІНФОРМАЦІЯ_3, право власності в порядку спадкування за заповітом на земельну ділянку площею 0,051га, що розташована на території Садівничого товариства «Лютежське» в с. Проців, Бориспільського району, Київської області, яка належала ОСОБА_3, згідно державного акту на право приватної власності на землю серії НОМЕР_3 виданого на підставі рішення Процівської сільської ради народних депутатів від 25 січня 1996 року.
Визнати за ОСОБА_1, ІПН НОМЕР_1, ІНФОРМАЦІЯ_3, право власності в порядку спадкування за заповітом на майнові права на будинок, що розташований на земельній ділянці площею 0,051га, на території Садівничого товариства «Лютежське» в с. Проців, Бориспільського району, Київської області, яка належала ОСОБА_3, згідно державного акту на право приватної власності на землю серії НОМЕР_3 виданого на підставі рішення Процівської сільської ради народних депутатів від 25 січня 1996 року.
Визнати за ОСОБА_1, ІПН НОМЕР_1, ІНФОРМАЦІЯ_3, право власності в порядку спадкування за заповітом на гаражний бокс НОМЕР_4, що розташований в Автогаражному кооперативі «Супутник-1» по вулиці Крайня, 17, в Деснянському районі м. Києва
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору в розмірі 3654 грн.
В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання заповіту недійсним - відмовити.
Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду міста Києва через Деснянський районний суд міста Києва протягом десяти днів з дня проголошення рішення.
Головуючий: