Дата документу Справа №
Апеляційний суд Запорізької області
ЄУН 310/7596/16Головуючий у 1-й інстанції Прінь І.П.
Пр. № 22-ц/778/1839/17Суддя-доповідач Гончар М.С.
25 травня 2017 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Запорізької області у складі
головуючого судді Гончар М.С.
суддів Кочеткової І.В., Маловічко С.В.
за участі секретаря Остащенко О.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «АВТОКРЕДИТ ПЛЮС» на заочне рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 27 лютого 2017 року у справі за позовом ТОВАРИСТВА З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «АВТОКРЕДИТ ПЛЮС» (надалі - ТОВ ««АВТОКРЕДИТ ПЛЮС») до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором фінансового лізингу
У листопаді 2016 року ТОВ «АВТОКРЕДИТ ПЛЮС» звернувся до суду із вищезазначеним позовом, в якому просив стягнути з відповідача ОСОБА_2 заборгованість у розмірі 88108,65 грн. за договором фінансового лізингу №ZR00А!0000627892 від 24.11.2014 року, яка станом на 19.10.2016 року складається з: заборгованості по залишку вартості предмету лізингу - 72255,01 грн., заборгованості за винагородою за користування предметом лізингу - 7868,80 грн., заборгованості за винагородою за проведення моніторингу предмету лізингу - 1327,57 грн., заборгованості з пені - 3558,71 грн., заборгованості за страховою винагородою - 3098,56 грн., від сплати якої на користь позивача у добровільному порядку відповідач ухиляється.
Заочним рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 27 лютого 2017 року (а.с. 62-64) в задоволенні позовних вимог ТОВ «АВТОКРЕДИТ ПЛЮС» відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права судом першої інстанції при його ухваленні, позивач ТОВ «АВТОКРЕДИТ ПЛЮС» у своїй апеляційній скарзі (а.с. 70-76) просило заочне рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі, стягнути з відповідача понесені судові витрати.
Ухвалою апеляційного суду Запорізької області апеляційне провадження за вищезазначеною апеляційною скаргою відкрито (а.с. 79), справу призначено до апеляційного розгляду (а.с.81).
Відповідач ОСОБА_2 подав апеляційному суду письмові заперечення на вищезазначену апеляційну скаргу позивача (а.с.92-93).
У судове засідання 25 травня 2017 року належним чином повідомлені апеляційним судом про час і місце розгляду цієї справи (а.с.87, 91) всі особи, які беруть участь у справі, не з'явились, про причини своєї неявки апеляційний суд не сповістили, клопотань про відкладення розгляду цієї справи апеляційному суду не подавали.
При вищевикладених обставинах, колегія суддів апеляційного суду визнала неповажними причини неявки у дане судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, та на підставі ст. 305 ч. 2 ЦПК України ухвалила розглядати дану справу у даному судовому засіданні за відсутністю останніх.
В силу вимог ч. 2 ст. 197 ЦПК України у разі неявки в судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку про те, що апеляційна скарга позивача ТОВ «АВТОКРЕДИТ ПЛЮС» не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Згідно ст. 307 ч. 1 п. 1 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, апеляційний суд має право її відхилити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Відповідно до ст. 308 ЦПК апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права.
Встановлено, що суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову позивача у цій справі у повному обсязі, керувався ст. ст. 10,11, 15, 60, 88, 169,209, 212-215,224-228 ЦПК України та виходив із того, що позовні вимоги позивача у цій справі не ґрунтуються на законі.
Такі висновки суду першої інстанції є правильними, оскільки основані на доказах, поданих сторонами, які оцінені судом у відповідності до вимог ст. 212 ЦПК України, до встановлених правовідносин вірно застосовані норми матеріального права, відсутні порушення норм процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення цієї справи.
Так, судом першої інстанції було правильно встановлено, що 24.11.2014 року відповідач ОСОБА_2 підписав заяву про приєднання до умов та правил надання фінансового лізингу № ZR00А!0000627892, яка разом з додатками до неї, умовами та правилами надання банківських послуг, тарифами складають договір фінансового лізингу (а.с.10).
Згідно із п.14.1.7 після прийняття лізингодавцем позитивного рішення про надання фінансового лізингу, лізингоодержувач вносить аванс у розмірі 20805,00 грн. на транзитний рахунок, вказаний у пункті 14.1.5 договору.
А відповідно до п. 14.3 лізингоодержувач зобов'язався щомісяця сплачувати щомісячний платіж у розмірі 2727,71 та відшкодовувати лізингодавцю всі витрати, пов'язані з виконанням договору.
Відповідно до додатку №1 до договору (а.с.10 на звороті) 17.12.2014 року ОСОБА_2 був переданий в платне користування автомобіль марки Volkswagen, модель: Caddy, рік випуску 2005, тип ТЗ: фургон, № кузова/шасі: НОМЕР_1, реєстраційний номер: НОМЕР_2. та зобов'язався сплачувати щомісячні платежі у строк та у розмірі, які встановлені у Додатку 2 - графік лізингових платежів, з переходом права власності на предмет лізингу по закінченню строку виконання договору. Вказаний автомобіль відповідно до свідоцтва про реєстрацію належить на праві власності ТОВ «АВТОКРЕДИТ ПЛЮС».
Згідно із ст. 6 Закону України «Про фінансовий лізинг» договір лізингу має бути укладений у письмовій формі. Істотними умовами договору лізингу є: предмет лізингу, строк на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу), розмір лізингових платежів, інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Відповідно до п. 4 ч. 1, ч. 2 ст. 34 ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» діяльності з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб. Здійснення такої діяльності дозволяється тільки після отримання відповідної ліцензії. Особи, винні у здійсненні діяльності без ліцензії, несуть відповідальність згідно із законами України.
Позивачем не надано суду першої інстанції доказів наявності у нього ліцензії з надання фінансових послуг, як це передбачено ст. 34 ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».
Згідно із ч. 1 ст. 806 ЦК України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).
Відповідно до ч. 2 ст. 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.
Виходячи з аналізу норм чинного законодавства договір лізингу за своєю правовою природою є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України.
Суд першої інстанції також правильно встановив, що договір про фінансовий лізинг, який укладений 24.11.2014 року між ТОВ «Автокредит Плюс» та ОСОБА_2 за своєю правовою природою є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) транспортного засобу та договору купівлі-продажу транспортного засобу.
Згідно із ст. 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.
Відповідно до ч.1 ст. 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.
За ч.ч.1,2 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Таким чином, договір про фінансовий лізинг від 24.11.2014 року, який містить елементи договору оренди (найму) транспортного засобу, був укладений позивачем з фізичною особою ОСОБА_2, а тому підлягав нотаріальному посвідченню відповідно до вимог ст. 799 ЦК України.
При вищевикладених обставинах, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що оскільки сторонами не додержано вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору, то цей договір є нікчемним, тобто договір про фінансовий лізинг від 24.11.2014 року є нікчемним.
Що узгоджується із правовою позицією, викладеною в постановах Верховного суду України від 16.12.2015 року у справі № 6-2766цс15, від 19.10.2016р. у справі № 6-1551 цс16.
Доводи апеляційної скарги позивача ТОВ «АВТОКРЕДИТ ПЛЮС» є такими, що не спростовують правильних висновків суду першої інстанції, а лише відображають позицію позивача, висловлену ним в його позові у цій справі, та яку він та його представник вважають такою, що є єдино вірною та єдино можливою.
Так, доводи апеляційної скарги позивача про безпідставне застосування судом першої інстанції у цій справі «виключно свавільних правових позицій Верховного Суду України», викладених у тому числі у постанові від 16.12.2015 року у справі № 6-2766цс15, (а.с. 73) є безпідставними і суперечать вимогам ст. 360-7 ЦПК України, за змістом яких правові позиції Верховного Суду України є обов'язковими для застосування загальними судами при розгляді цивільних справ.
При вищевикладених обставинах, позовні вимоги позивача у цій справі про стягнення з відповідача заборгованості на виконання зобов'язань останнього за вищезазначеним нікчемним договором, суд першої інстанції правильно вважав такими, що є безпідставними та задоволенню не підлягають.
Апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами (ст. 303 ч. 2 ЦПК України).
Докази, передбачені ст. 303 ч. 2 ЦПК України, у цій справі відсутні.
В силу вимог ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Згідно із ст. 58 ч.1 ЦПК України належними доказами є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Відповідно до ст. 59 ч. 2 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (допустимість доказів).
Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях (ст. 60 ч. 4 ЦПК України).
Суд першої інстанції розглянув дану справу повно, всебічно та з додержанням вимог ст. ст. 10-11, 57-61, 212 ЦПК України, тобто в межах заявлених позивачем позовних вимог та на підставі доказів сторін, яким надав відповідну оцінку.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (ст. 10 ч. 3 ЦПК України).
Підстави для звільнення позивача ТОВ «АВТОКРЕДИТ ПЛЮС» від доказування, передбачені ст. 61 ЦПК України, у цій справі відсутні.
Позивач ТОВ «АВТОКРЕДИТ ПЛЮС» та його представник не надали суду першої інстанції належних, допустимих доказів в обґрунтування позову позивача у цій справі.
Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань (ст. 308 ч. 2 ЦПК України).
В силу вимог ст. 309 ч. 3 ЦПК України порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, лише якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
Порушення, передбачені ст. 309 ч. 3 ЦПК України, у цій справі відсутні.
В силу вимог ст. 303 ч. 1 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді в першій інстанції.
При вищевикладених обставинах, доводи апеляційної скарги позивача, як особи, яка подала апеляційну скаргу, не ґрунтуються на законі та доказах, наявних у матеріалах цієї справи, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, ухвалено з додержанням вимог ст. ст. 213-214 ЦПК України.
Суд першої інстанції правильно встановив правовідносини, які склалися між сторонами по справі, дав їм належну правову оцінку, а також дослідив надані сторонами докази і відповідно їх оцінив. Суд першої інстанції вірно застосував норми матеріального права та не допустив порушень процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення цієї справи. Суд першої інстанції прийняв рішення, яким спір знайшов своє належне вирішення.
Встановлено, що суд першої інстанції, хоча й послався в оскаржуємому рішенні на ст. 88 ЦПК України, проте оскаржуємим рішенням судом першої інстанції фактично не вирішувалось питання про розподіл між сторонами понесених ними судових витрат у цій справі, пов'язаних із розглядом цієї справи судом першої інстанції, тому останнє також не було предметом апеляційного перегляду у цій справі апеляційним судом, та може бути вирішено судом першої інстанції у подальшому за заявою осіб, які беруть участь у справі, або за ініціативою суду в порядку, передбаченому ст. 220 ЦПК України.
За таких обставин, судова колегія не вбачає передбачених законом підстав для скасування рішення суду першої інстанції або ж його зміни.
Крім того, у разі відмови позивачу ТОВ «АВТОКРЕДИТ ПЛЮС» у задоволенні його апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції у повному обсязі у цій справі, останній не має права на компенсацію за рахунок відповідача ОСОБА_2 будь-яких судових витрат, пов'язаних із розглядом цієї справи апеляційним судом, у тому числі у вигляді судового збору у розмірі 1515,80 грн. (а.с. 69), сплаченого ним при подачі вищезазначеної апеляційної скарги до апеляційного суду.
Відповідно до п. 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402- VІІІ «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.
Керуючись ст.ст. 303, 307-308, 315, 317 ЦПК України, колегія суддів
Апеляційну скаргу ТОВАРИСТВА З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «АВТОКРЕДИТ ПЛЮС» відхилити.
Заочне рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 27 лютого 2017 року у цій справі залишити без змін.
Судове рішення набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржено безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.
Головуючий суддяСуддяСуддя
Гончар М.С. Кочеткова І.В.Маловічко С.В.