79010, м.Львів, вул.Личаківська,81
"24" травня 2017 р. Справа № 914/2778/16
Львівський апеляційний господарський суд в складі колегії:
Головуючого судді Давид Л.Л.
суддів Кордюк Г.Т.
Малех І.Б.
при секретарі судового засідання Оштук Н.В.
розглянувши апеляційну скаргу Міністерства оборони України, м. Київ за вих. № 42 від 09.02.2017 (вх. № апеляційного суду 01-05/743/17 від 16.02.2017)
на рішення господарського суду Львівської області від 25.01.2017
у справі № 914/2778/16 (суддя Фартушок Т.Б.)
за позовом Першого заступника військового прокурора Львівського гарнізону Західного регіону України в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснити функції у спірних відносинах:
позивач: Міністерство оборони України, м. Київ
відповідач 1: Державне підприємство Міністерства оборони України “Західвійськбуд”, Львівська область, м. Львів
відповідач 2: Приватне мале підприємство “ВІТАС”, Львівська область, Жовківський район, с. Малехів
про визнання договору недійсним та зобов'язання повернути майно
за участі представників :
Прокурор: Бучко Р.В. посвідчення №040395 від 06.05.2016;
від позивача: Матлай Й.І. довіреність №220/437/д від 24.12.2016;
від відповідача-1: не з'явився;
від відповідача-2: Цитульський В.І довіреність від 21.11.2016;
Перший заступник військового прокурора Львівського гарнізону Західного регіону України в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснити функції держави у спірних відносинах, в особі Міністерства оборони України звернувся до господарського суду Львівської області з позовом до Державного підприємства Міністерства оборони України “Західвійськбуд” та ПМП “ВІТАС” про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 02.06.2003р. №2/06, укладеного між Державним підприємством Міністерства оборони України “Західвійськбуд” та ПМП “Вітас” щодо відчуження нерухомого майна, а саме - частини першого поверху адміністративної будівлі площею 293,1м2 по вул. Лесі Українки, 45 у с.Малехів Жовківського району Львівської області та зобов'язання ПМП “Вітас” повернути нерухоме майно: частину першого поверху адміністративної будівлі площею 293,1м2 по вул. Лесі Українки, 45 у с.Малехів Жовківського району Львівської області на користь держави Україна в особі Міністерства оборони України.
Рішенням господарського суду Львівської області від 25.01.2017 у справі № 914/2778/16 (суддя Фартушок Т.Б.) в позові відмовлено.
Позивач, не погодившись з винесеним рішенням, подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення господарського суду Львівської області від 25.01.2017 у справі № 914/2778/16 і прийняти нове рішення, яким задоволити позов повністю.
Скаржник посилається, зокрема, що при прийнятті оскаржуваного рішення місцевий господарський суд не взяв до уваги те, що з врахуванням однорідності спірних правовідносин та участі в справах №№ 914/2778/16, 5015/3297/12 в якості Позивача саме Міністерства оборони України, обставини, що стосуються дотримання Міністерством оборони України строків позовної давності при зверненні з відповідним позовом у справі № 5015/3297/12 в силу вимог ст. 35 ГПК України є доведеними та не підлягають доказуванню при розгляді справи № 914/2778/16.
Окрім цього, Позивач покликається на те, що судом першої інстанції не було встановлено відповідної календарної дати, коли Позивач довідався про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Також, Апелянт посилається на те, що докази, на які послався суд в оскаржуваному рішенні, є документами, які стосуються внутрішньої діяльності Міністерства оборони України, проте не містять жодної інформації щодо погодження спірного правочину з Фондом державного майна України, що судом не було з'ясовано.
Крім того, на обґрунтування своїх доводів, Позивач посилається на те, що принципи, закладені в рішенні «Стретч проти Сполученого Королівства» в однаковій мірі стосуються як Відповідача-2 у справі, так і Позивача як власника.
06 березня 2017 року до суду апеляційної інстанції від Відповідача-2 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому він просить рішення господарського суду Львівської області від 25.01.2017 залишити без змін, апеляційну скаргу без задоволення, з огляду на законність та обґрунтованість рішення місцевого господарського суду та безпідставність доводів апеляційної скарги. При цьому, Відповідач-2 вважає обґрунтованою позицію суду першої інстанції стосовно пропуску позивачем строку позовної давності.
Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 20.02.2017 прийнято апеляційну скаргу Міністерства оборони України за вих. № 42 від 09.02.2017 (вх. № апеляційного суду 01-05/743/17 від 16.02.2017) на рішення господарського суду Львівської області від 25.01.2017 у справі № 914/2778/16 до свого провадження та призначено до розгляду на 06.03.2017.
У судових засіданнях було оголошено перерви до 14.03.2017 та до 11.04.2017.
Розпорядженням керівника апарату Львівського апеляційного господарського суду № 176 від 10.04.2017 у зв'язку з відпусткою судді Гриців В.М. справу № 914/2778/16 передано на перерозподіл.
Згідно з протоколом автоматичної зміни складу колегії суддів від 10.04.2017 у склад колегії суддів для розгляду справи № 914/2778/16 замість судді Гриців В.М. введено суддю Малех І.Б.
Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 11.04.2017 в задоволенні заяви про відвід суддів - Давид Л.Л., суддів Кордюк Г.Т., Малех І.Б. - відмовлено.
Ухвалами суду від 11.04.2017, від 17.05.2017 розгляд апеляційної скарги відкладався.
Зокрема, ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 17.05.2017 (з урахування ухвали про виправлення описки від 24.05.2017) на клопотання Відповідача-2 було витребувано у господарського суду Львівської області судову справу № 5015/3297/12 для огляду в судовому засіданні.
Хід судових засідань фіксувався за допомогою технічних засобів.
У судове засідання 24.05.2017 з'явилися Прокурор, представники Позивача та Відповідача-2, які підтримали свої доводи, викладені письмово.
У відповідності до ч. 2 ст. 85 та ч. 1 ст. 99 ГПК України у судовому засіданні 24.05.2017 оголошено вступну та резолютивну частини постанови Львівського апеляційного господарського суду.
У відповідності до ст. 101 ГПК України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі. В апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Вивчивши матеріали справи та апеляційної скарги, оцінивши зібрані по них докази, заслухавши пояснення представників учасників судового процесу в судових засіданнях, судова колегія Львівського апеляційного господарського суду дійшла висновку що рішення Господарського суду Львівської області від 25.01.2017 у справі № 914/2778/16 підлягає залишенню без змін, виходячи з наступного.
У відповідності до статуту державного підприємства Міністерства оборони України, “Західвійськбуд”, затвердженого наказом Міністра оборони України № 27 від 29.01.1998, зареєстрованого 24.06.1998, підприємство засноване на майні Збройних Сил України, яке є загальнодержавною власністю. Засновником підприємства є Міністерство оборони України, що є органом управління майном.
Згідно з п.п. 2.1, 4.2, 4.4 вищевказаного статуту, підприємство створене з метою виконання програми житлового і військового будівництва для Міністерства оборони України, структур Збройних сил України і інших замовників - юридичних та фізичних осіб України та інших держав незалежно від форм власності.
Майно підприємства є державною власністю і закріплюється за ним на праві повного господарського відання.
Відчуження засобів виробництва, що є державною власністю і закріплені за підприємством, здійснюється за погодженням з органом управління майном у порядку, що встановлений чинним законодавством.
Як вбачається з матеріалів справи, 10.02.2003 начальником Центрального спеціалізованого будівельного управління Міністерства оборони України Д.В. Ісаєнком затверджений бізнес-план державного підприємства Міністерства оборони України “Західвійськбуд” на 2003 рік, яким передбачено продаж в І кварталі 2003 року першого та другого поверху адміністративно-побутового корпусу 20-УНР, що в с. Малехів, Жовківського району Львівської області.
У відповідності до протоколу від 30.05.2003 №14 засідання конкурсної комісії ДП МО України “Західвійсьбуд” по реалізації майна, що не використовується у виробництві, конкурсна комісія, розглянувши пропозиції учасників конкурсу, вирішила визначити переможцем конкурсу ПМП “Вітас” і запропонувати керівнику ДП МОУ “Західвійськбуд” укласти з ним договір купівлі-продажу частини приміщень першого поверху адміністративної будівлі.
В подальшому, 02.06.2003 між державним підприємством Міністерства оборони України “Західвійськбуд” (Відповідач-1) та ПМП “Вітас” (Відповідач-2) було укладено договір купівлі-продажу № 2/06, у відповідності до п.п.1.1, 1.2 якого Відповідач-1 продав, а Відповідач-2, як переможець конкурсу, купив частину першого поверху адміністративної будівлі ДП МОУ “Західвійськбуд” площею 293,1м2; майно, що продається, розташоване за адресою Львівська обл., Жовківський район, с. Малехів, вул. Лесі Українки, 45.
Згідно з п.2.1 договору загальна вартість майна цього договору складає 62 400 грн. в тому числі ПДВ - 10 400 грн., на підставі протоколу засідання конкурсної комісії ДП МО України “Західвійськбуд” по реалізації майна, що використовується у виробництві від 30.05.2003 № 14.
У відповідності до п. 3.1 договору, оплата за майно, що є предметом цього договору, здійснюється Покупцем шляхом безготівкового переказу коштів на розрахунковий рахунок Продавця протягом 3-х банківських днів від дати укладання цього договору.
Згідно з п. 4.1 договору, продавець зобов'язаний передати покупцеві майно згідно акту приймання-передачі протягом трьох робочих днів від дати перерахування покупцем коштів відповідно до п.3 цього Договору.
За актом прийому-передачі від 06.06.2003 вищевказані об”єкти у с.Малехів, Жовківського району Львівської області, вул. Лесі Українки,45, загальною площею 293,1м2, передано ПМП “Вітас”.
Згідно з пунктами 1.4 та 1.5 договору майно, що є предметом цього Договору, обліковується на балансі продавця, як необоротні матеріальні активи. Продавець гарантує законність набуття права власності на дане майно.
Відповідно до п. 5 договору Продавець гарантує, що він володіє всіма необхідними правами, пов'язаними з продажем майна і продаж здійснює на підставі ст. 36 Закону України “Про підприємства в Україні”, ст.7 Закону України “Про власність”, а також те, що майно на момент укладення цього Договору та акту прийому-передачі не продане, не подароване, не обтяжене суперечками, під забороною та в заставі не перебуває. На нього також не мають претензій треті особи.
Покликаючись на те, що договір № 2/06 від 02.06.2003, суперечить вимогам ст.ст. 203, 215 ЦК України, так як при вчиненні вказаного правочину продавцем перевищено повноваження, оскільки відчуження майна могло відбутися лише за згодою Міністерства оборони України, як органу, який здійснює управління цим майном, яка отримана не була, Прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до Державного підприємства Міністерства оборони України “Західвійськбуд” та ПМП “Вітас” про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 02.06.2003 № 2/06, укладеного між державним підприємством Міністерства оборони України “Західвійськбуд” та ПМП “Вітас” щодо відчуження нерухомого майна, а саме: частини першого поверху адміністративної будівлі площею 293,1 м2 по вул. Лесі Українки, 45 у с. Малехів Жовківського району Львівської області та зобов'язати ПМП “Вітас” повернути нерухоме майно: частину першого поверху адміністративної будівлі площею 293,1м2 по вул. Лесі Українки, 45 у с. Малехів Жовківського району Львівської області на користь держави Україна в особі Міністерства оборони України.
Рішенням місцевого господарського суду в задоволенні позовних вимог відмовлено за пропуском Прокурором та Позивачем строку позовної давності.
При перегляді рішення місцевого господарського суду в апеляційному порядку, судова колегія Львівського апеляційного господарського суду керувалась наступним:
Статтею 23 Закону України “Про прокуратуру” визначено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Пунктом 3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №7 від 23.03.2012 “Про деякі питання участі прокурора у розгляді справ, підвідомчих господарським судам” передбачено, що господарський суд повинен оцінювати правильність визначення прокурором органу, на який державою покладено обов'язок щодо здійснення конкретних функцій у правовідносинах, пов'язаних із захистом інтересів держави. При цьому слід звертати увагу на те, що згідно з абзацом третім частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній.
Інтереси держави мають чітко формулюватися й умотивовуватися прокурором. Звертаючись до суду, прокурор повинен обґрунтувати наявність підстав для здійснення представництва у порядку, передбаченому частиною другою або третьою статті 23 Закону України "Про прокуратуру".
У відповідності до рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999 у справі № 1-1/99 з урахуванням того, що “інтереси держави” є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону, гарантування державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо.
У відповідності до вимог ст. 3 Закону України “Про Збройні Сили України”, ст. 10 Закону України “Про оборону України”, Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади і військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України (надалі - ЗС України).
Органом державної військової та виконавчої влади на місцях у системі ЗС України є командири (начальники) військових частин (установ, організацій), яким Статутом внутрішньої служби ЗС України, затверджених Законом України “Про затвердження Статуту внутрішньої служби ЗС України” від 24.03.1999 року, надано повноваження органу виконавчої влади в системі Міністерства оборони України.
Посилаючись на те, що Міністерство оброни України по вказаному порушенню, а саме укладенню спірного договору без дозволу Міністерства оборони України, не здійснює захист інтересів держави, Прокурор звернувся із даним позовом до суду в листопаді 2016 року.
Таким чином, зважаючи на те, що предметом спірного договору купівлі - продажу було державне майно, колегія суддів вважає подання позову у даному випадку правомірним, з огляду на можливість порушення спірним правочином інтересів держави.
У відповідності до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу.
Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину зокрема: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. У разі, коли після такого вчинення набрав чинності акт законодавства, норми якого інакше регулюють правовідносини, ніж ті, що діяли в момент вчинення правочину, то норми такого акта, якщо він не має зворотної сили, застосовуються до прав та обов'язків сторін, які виникли з моменту набрання ним чинності (Вказаної позиції дотримується Вищий господарський суд України у постанові пленуму від 29.05.2013 №11 “Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними”).
Отже, на момент укладення оспорюваного договору діяли норми Цивільного кодексу УРСР в редакції від 1963 року, та Закону України “Про власність” від 1991, Закону України “Про правовий режим майна у Збройних Силах України” 1999 у відповідних редакціях.
Статтями 224 та 225 ЦК УРСР, 1963 встановлено, що за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. Право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові.
У відповідності до ст.ст. 4, 37 Закону України “Про власність”, власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном.
Майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання, крім випадків, передбачених законодавством України. Здійснюючи право повного господарського відання, підприємство володіє користується та розпоряджається зазначеним майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать закону та цілям діяльності підприємства. До права повного господарського відання застосовуються правила про право власності, якщо інше не встановлено законодавчими актами України.
У відповідності до ст. 1 Закону України “Про правовий режим майна у Збройних Силах України”, військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України (далі - військові частини). До військового майна належать будинки, споруди, передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси, пально-мастильні матеріали, продовольство, технічне, аеродромне, шкіперське, речове, культурно-просвітницьке, медичне, ветеринарне, побутове, хімічне, інженерне майно, майно зв'язку тощо.
В силу ст. 48 ЦК УРСР недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі, ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей. По недійсній угоді кожна з сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.
Відповідач-1 не є військовою частиною, закладом, установою чи організацією Збройних Сил України (військовою частиною) в розумінні названого Закону, він є державним підприємством, створеним з метою виконання програми житлового і військового будівництва для Міністерства оборони України, структур Збройних Сил України і інших замовників. За Відповідачем -1 було закріплене на праві повного господарського відання майно, що є державною власністю. Органом управління майном відповідача-1 є Міністерство оборони України. За оспорюваним договором купівлі - продажу відповідач -1 відчужив державне майно, яке згідно із Положенням (стандарт) бухгалтерського обліку 7 “Основні засоби”, затвердженим наказом Мінфіну України № 92 від 27.04.2000, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 18.05.2000 за № 288/4509, належало до основних засобів підприємства.
На момент укладення спірного договору купівлі-продажу, порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю, було врегульовано Положенням про порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю, затвердженим наказом Фонду державного майна України № 1477 від 30.07.1999, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 19.08.1999 за № 573/3866, пунктом 4 якого встановлено, що відчуження майна державного підприємства проводиться безпосередньо підприємством після отримання на це дозволу центрального або місцевого органу виконавчої влади, уповноваженого здійснювати функції управління державним майном (надалі - орган управління майном), за погодженням з Фондом державного майна України або його регіональними відділеннями, Фондом майна Автономної Республіки Крим.
Разом з цим, як правильно встановлено місцевим господарським судом в матеріалах справи відсутні докази надання Міністерством оборони України дозволу на відчуження державного майна за договором купівлі-продажу № 2/06 від 02.06.2003, при цьому згодою на відчуження спірних об'єктів не може вважатися Бізнес-план ДП МОУ “Західвійськбуд”, оскільки за своїм правовим характером, бізнес-план підприємства є документом, що відображає докладне техніко-економічне обґрунтування комерційної діяльності підприємства, яка планується на відповідний період, з обстеженням ринку, капіталовкладеннями, враховуючи фінансові й економічні наслідки цих дій, а не документом в якому безпосередньо погоджуються вчинення передбачених в ньому дій.
З огляду на наведене, колегія суддів апеляційної інстанції вважає правомірним висновок суду першої інстанції стосовно обґрунтованості заявлених позовних вимог зважаючи на те, що за оспорюваним договором купівлі-продажу № 2/06 від 02.06.2003 було відчужене державне майно без дозволу органу управління майном - Міністерства оборони України та без згоди Фонду державного майна України, відтак такий договір не відповідає вимогам закону та статуту Відповідача - 1.
22.11.2016 Відповідачем-2 подано заяву про застосування строків позовної давності (Т. І, а.с. 64-66, 125-130).
За змістом п.6 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України, правила цього Кодексу щодо позовної давності стосуються тільки тих позовів, строк пред'явлення яких встановлений попереднім законодавством, не сплив до 1 січня 2004 року.
Якщо ж строк позовної давності закінчився до зазначеної дати, то до відповідних правовідносин застосовується правила про позовну давність, передбачені ЦК УРСР 1963 року (Вказаної позиції дотримується Вищий господарський суд України у постанові пленуму №10 від 29.05.2013 “Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів” із змінами і доповненнями). Оскільки термін позовної давності за позовом прокурора про визнання недійсним правочину укладеного в 2003 році не сплив до 01.01.2004, тому застосовуються правила про позовну давність встановлені ЦК України, в редакції, чинній на момент звернення з позовом в даній справі.
Згідно з ч.ч. 4,5 ст. 267 ЦК України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо ж суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
У відповідності до ч. 1 ст. 261 ЦК України, позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення. Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом ч.5 ст.267 ЦК України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску строку позовної давності. Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини. Закон не визначає, з чиєї ініціативи суд визнає причини пропущення позовної давності поважними. Як правило, це здійснюється за заявою (клопотанням) позивача з наведенням відповідних доводів і поданням належних та допустимих доказів. Відповідна ініціатива може виходити й від інших учасників судового процесу, зокрема, прокурора, який не є стороною у справі. Висновок про застосування позовної давності відображається у мотивувальній частині рішення господарського суду. (Вказаної позиції дотримується Вищий господарський суд України у постанові пленуму №10 від 29.05.2013 “Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів”, із змінами і доповненнями).
Отже, коли судом на підставі досліджених у судовому засіданні доказів буде встановлено, що право особи, про захист якого вона просить, порушене, а стороною у спорі до винесення рішення буде заявлено про застосування позовної давності, і буде встановлено, що строк позовної давності пропущено без поважних причин, суд на підставі ст. 267 ЦК України ухвалює рішення про відмову в задоволенні позову за спливом позовної давності. У разі визнання судом причин пропущення позовної давності поважними, порушене право підлягає захисту.
При цьому, визначення початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки від нього залежить і правильність обчислення позовної давності, і захист порушеного права.
Згідно з ч. 1 ст. 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що Прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів, у цьому випадку в особі Міністерства оборони України, але не наділяє прокурора правом визначати строк позовної давності в залежності від моменту, коли про даний факт стало відомо саме прокурору. (Вищевказана позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 25.03.2015 №11/163/2011/5003)
Враховуючи наведений висновок Верховного Суду України, суд апеляційної інстанції зазначає, що Прокурор не наділений статусом самостійного позивача, тому відлік позовної давності слід починати з моменту коли про порушення прав та інтересів держави дізнався саме відповідний орган державної влади, а не прокурор.
При цьому, колегія суддів апеляційної інстанції вважає передчасним висновок місцевого господарського суду про можливість Міністерства оборони України довідатися про існування спірного договору у зв'язку з поданням Відповідачем-1 у 2004 році звітності про свою фінансово-господарську діяльність за 2003 рік, а також складання акта ревізії від 09.06.2008, оскільки встановленні обставини ще не свідчать про обізнаність уповноваженого державного органу (Міністерства оборони України) зі змістом оспорюваного договору купівлі-продажу та з порушенням цим договором вимог закону та прав позивача. Наведена правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 20.08.2013 по справі №6/17-4949-2011, яка в силу приписів статті 11128 Господарського процесуального кодексу України є обов'язковою для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України.
Крім цього, суд апеляційної інстанції зазначає, що неправомірним є посилання суду першої інстанції на акт ревізії від 09.06.2008 (Т. І, а.с. 131-137), в якому йшлося про відчуження 7 об'єктів, в тому числі, частини першого поверху адміністративної будівлі загальною площею 293,1 кв. м, на підставі бізнес - плану ДП МОУ “Західвійськбуд” на 2003 рік у військовому містечку №371 с. Малехів Жовківського району, як на обставину обізнаності Міністерства оброни України із продажем нерухомого майна за спірним договором, оскільки такий висновок ґрунтується на безпідставному ототожненні бізнес-плану з дозволом органу управління державним майном на відчуження такого майна, що не відповідає приписам п. 4 Положення про порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю, затвердженого наказом Фонду державного майна України № 1477 від 30.07.1999 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 19.08.1999 за №573/3866.
Таким чином, посилання господарського суду першої інстанції на акт ревізії від 09.06.2008 в обґрунтування своєчасної обізнаності Позивача з порушенням своїх прав, є безпідставними, оскільки ревізорами не було виявлено факт незаконності укладення оспорюваного договору.
При цьому, судова колегія не погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що Позивач дізнався про порушення його права в жовтні 2012 року, з огляду на наступне.
Як зазначалося вище, ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 17.05.2017 (з урахування ухвали про виправлення описки від 24.05.2017) на клопотання Відповідача-2 було витребувано у господарського суду Львівської області судову справу № 5015/3297/12 для огляду в судовому засіданні.
З матеріалів справи № 5015/3297/12 вбачається, що копія позовної заяви Першого заступника військового прокурора Західного регіону України в інтересах Держави, в особі органу - Міністерства оборони України (м. Київ) до Державного підприємства Міністерства оборони України "Західвійськбуд" (с. Малехів Львівська обл.), до Приватного підприємства “Автотехнобудсервіс” (с. Малехів Львівська обл.) про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна від 23.07.2003 № 16, укладеного між ДП Міністерства оборони України "Західвійськбуд" та ПП “Автотехнобудсервіс” була надіслана на адресу Міністерства оборони України 03.08.2012, а копія ухвали господарського суду Львівської області від 08.08.2012 була отримана представником Міністерства оборони України - 13.08.2012 (Т. І справи № 5015/3297/12, а.с. 3,22).
Разом з тим, як вбачається з матеріалів справи, зокрема протоколу судового засідання від 27.08.2012 у справі № 5015/3297/12, представник Міністерства оборони України - Свідерський Р.О. на підставі довіреності від 16.11.2011 № 220/714/д представляв інтереси Позивача (Т. І справи № 5015/3297/12, а.с. 51,54).
При цьому, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що на адресу Міністерства оборони України була надіслана копія Бізнес-плану ДП МОУ “Західвійськбуд” на 2003 рік, як додаток до позовної заяви Першого заступника військового прокурора Західного регіону України від 03.08.2012 у справі № 5015/3297/12, що підтверджується описом вкладення до цінного листа від 03.08.2012 (Т. І справи № 5015/3297/12, а.с. 22).
Долучена копія бізнес-плану у справі № 5015/3297/12, як і копія бізнес-плану, яку долучено Прокурором до матеріалів даної справи в розділі “Примітки” навпроти об'єктів нерухомого майна, які підлягали до продажу містить рукописні нотатки про номери договорів за якими було відчужено ці об'єкти нерухомості, дату їх укладення, суму коштів за які відчужено майно і особу котрій це майно відчужено.
Зокрема, в п. 33 Бізнес-плану вказано продати 1-ий та 2-ий поверхи адміністративного побутового корпусу 20-УНР, що в с. Малехів Жовківського району Львівської області, а в розділі “Примітка” зроблено рукописну нотатку наступного змісту: “І-ий поверх, Договір № 2/06; 02.06.03; 62 400 грн. Вітас” (Т.І., а.с . 26 на звороті).
Окрім наведеного, доказом обізнаності Міністерства оборони України та військового прокурора про порушення прав Позивача при укладенні оспорюваного договору купівлі-продажу від 02.06.2003 є лист тимчасово виконуючого обов'язки директора Департаменту капітального будівництва Міністерства оборони України, адресованого Військовому прокурору Західного регіону України від 11.01.2012, стосовно відчуження у 2003 році майна ДП Міністерства оборони України “Західвійськбуд” (Т. І справи № 5015/3297/12, а.с. 19).
При цьому, як вбачається з наявних в матеріалах справи № 5015/3297/12 пояснень Прокурора, про порушення встановленого в 2013 році порядку відчуження нерухомого майна Міністерства оборони України, йому стало відомо у березні 2012 року в ході проведення перевірки дотримання посадовими особами ДП Міністерства оборони України “Західвійськбуд” вимог законодавства щодо відчуження нерухомого майна Міністерства оборони України (Т. І справи № 5015/3297/12, а.с. 44-45).
З урахуванням наведеного, а також того, що особою (Позивачем) у справі № 5015/3297/12, в інтересах якої Прокурором подано позов, як і в даній справі було Міністерство оборони України, колегія суддів апеляційної інстанції вважає обґрунтованим твердження Відповідача-2 про те, що Міністерство оборони України довідалося про порушення прав держави при поданні позову прокурором, тобто в 2012 році.
Разом з цим, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що звертаючись з позовом про захист свого права в справі № 914/2778/16, Прокурор зазначає, що про вказані у позовній заяві порушення йому стало відомо внаслідок вивчення інформації, при цьому не зазначено дату вивчення такої, покликаючись на копію листа тимчасово виконуючого обов'язки начальника Головного квартирно-експлуатаційного управління Збройних Сил України від 28.11.2016 № 303/8/33/1291, як лист-відповідь на вимогу Військового прокурора № 06-4733/вих.-16 від 17.10.2016 (Т.І, а.с. 43,45).
Верховний Суд України в постанові від 16.11.2016 у справі №6-2469цс16 дійшов висновку про те, що порівняльний аналіз термінів “довідався” та “міг довідатися”, що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» (далі - Конвенція), яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22.10.1996 за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі “Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства”; пункт 570 рішення від 20.09.2011 за заявою у справі “ВАТ “Нафтова компанія “Юкос” проти Росії”).
Як зазначено у рішенні Європейського суду з прав людини від 09.01.2013р. у справі Олександр Волков проти України, суд постановив, що строк давності переслідує декілька важливих цілей, зокрема забезпечує правову визначеність і завершеність, захищає потенційних відповідачів від застарілих вимог, які було б важко заперечувати, дозволяє уникнути несправедливості, яка може виникнути при прийнятті судами рішень відносно подій, які відбувались в далекому минулому на основі доказів, які з часом можуть стати ненадійними та недостатніми. Суд постановив, що процесуальні норми направлені на забезпечення належного правосуддя і дотримання принципу правової визначеності, і заявники повинні розраховувати, що ці норми будуть застосовуватись.
Підсумовуючи викладене, суд також наголошує, що у рішенні Європейського суду з прав людини від 20 січня 2012 року у справі “Рисовський проти України”, яке відповідно до ст. 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини”, застосовується судами як джерело права, зазначено, що ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.
Таким чином, зважаючи на встановлений судом факт обізнаності позивача про порушення свого права спірним договором купівлі - продажу ще в серпні 2012 року, та подання позову у даній справі Прокурором в інтересах Позивача лише 01 листопада 2016 року, колегія суддів вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про відмову в позові, з огляду на пропуск строку позовної давності.
При цьому, помилкові посилання місцевого господарського суду на ту обставину, що Позивач дізнався про порушення його прав в жовтні 2012 року з рішення господарського суду Львівської області у справі № 5015/1204/12, а не з серпня 2012 року (дати подання позовної заяви у справі № 5015/3297/12 та одержання копії ухвали господарського суду Львівської області про порушення провадження у справі за даною позовною заявою представником Міністерства оборони України 13.08.2012), не є підставою для скасування чи зміни оскаржуваного рішення, оскільки не вплинули на правильність вирішення спору по суті позовних вимог, а резолютивна частина рішення відповідає вимогам матеріального права та дійсним обставинам справи.
У відповідності до п. 12 постанови Пленуму ВГС України № 7 від 17.05.2011 року “Про деякі питання практики застосування розділу XII Господарського процесуального кодексу України”, не підлягає скасуванню судове рішення, якщо апеляційною інстанцією буде з'ясовано, що його резолютивна частина є правильною, хоча б відповідні висновки місцевого господарського суду й не були належним чином обґрунтовані у мотивувальній частині рішення.
У відповідності до ч. 5 ст. 267 ЦК України якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п'ятої статті 267 ЦК України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності.
Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини. Щодо фізичної особи (громадянина) останніми можуть бути документально підтверджені тяжке захворювання, тривале перебування поза місцем свого постійного проживання (наприклад, за кордоном) тощо. Стосовно підприємства (установи, організації) зазначені обставини не можуть братися судом до уваги, оскільки за відсутності (в тому числі й з поважних причин) особи, яка представляє його в судовому процесі, відповідне підприємство (установа, організація) не позбавлене права і можливості забезпечити залучення до участі у такому процесі іншої особи; відсутність зазначеної можливості підлягає доведенню на загальних підставах.
Як правило, суд визнає причини пропущення позовної давності поважними за заявою (клопотанням) Позивача з наведенням відповідних доводів і поданням належних та допустимих доказів (п.2.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 29.05.2013 “Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів”).
Разом з цим, колегія суддів апеляційної інстанції також зазначає, що в матеріалах справи відсутні, ні Прокурором, ні Позивачем, ані Відповідачем-1 не наведено доводів, а також не подано доказів (не обґрунтовано причин) поважності причин пропуску позовної давності, як і не подано заяви про визнання поважними причин пропуску позовної давності. За таких обставин, в суду відсутні правові підстави для відновлення порушеного права в порядку ч. 5 ст. 267 ЦК України.
Окрім цього, судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції стосовно відмови в позові про зобов'язання МПМ “Вітас” повернути нерухоме майно, а саме частину першого поверху адміністративної будівлі площею 293,1м2 по вул. Лесі Українки, 45 у с. Малехів Жовківського району Львівської області на користь держави Україна в особі Міністерства оборони України, з огляду на наслідки розгляду даного господарського спору в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу № 2/06 від 02.06.2003.
Твердження апелянта про порушення місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права при прийнятті рішення не знайшли свого підтвердження в матеріалах справи, спростовуються вищенаведеними висновкам судів та висновками, викладених в перелічених вище рішеннях Європейського Суду з прав людини, в зв'язку з чим підстав для скасування законного та обґрунтованого рішення суду першої інстанції, колегія суддів не вбачає.
У відповідності до вимог ст. 43 ГПК України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.
Виходячи з наведеного та враховуючи, що доводами апеляційної скарги правомірності висновків суду першої інстанції не спростовано, обставини, які відповідно до статті 104 ГПК України є підставами для скасування рішення суду першої інстанції, в порядку статтей 33, 34 ГПК України, Апелянтом не доведено, а оскаржуване судове рішення прийняте у відповідності з нормами матеріального та процесуального права, фактичними обставинами та матеріалами справи, апеляційний господарський суд підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення місцевого господарського суду не вбачає.
Зважаючи на те, що апеляційну скаргу залишено без задоволення, витрати по сплаті судового збору за перегляд рішення місцевого господарського суду в апеляційному порядку, у відповідності до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України відносяться на Скаржника.
Враховуючи наведене та керуючись ст.ст. 49, 99, 101, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, -
Львівський апеляційний господарський суд ПОСТАНОВИВ:
1. Апеляційну скаргу Міністерства оборони України за вих. № 42 від 09.02.2017 (вх. № апеляційного суду 01-05/743/17 від 16.02.2017) залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Львівської області від 25.01.2017 у справі № 914/2778/16 - без змін.
2. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку.
Повний текст постанови складено 29.05.2017.
Головуючий суддя Л.Л. Давид
Суддя Г.Т.Кордюк
Суддя І.Б.Малех