01010, м. Київ, вул. Московська, 8, корп. 30. тел/факс 254-21-99, e-mail: inbox@apladm.ki.court.gov.ua
Головуючий у 1-й інстанції: Дудніченко В.М. Суддя-доповідач: Епель О.В.
17 травня 2017 року Справа № 694/1768/16-а
Київський апеляційний адміністративний суд у складі:
Головуючого судді: Епель О.В.,
суддів: Карпушової О.В., Кобаля М.І.,
за участю секретаря Лісник Т.В.,
розглянувши у відритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві апеляційну скаргу Департаменту соціального захисту населення Черкаської обласної державної адміністрації на постанову Звенигородського районного суду Черкаської області від 15 березня 2017 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Департаменту соціального захисту населення Черкаської обласної державної адміністрації про визнання дій неправомірними,
ОСОБА_2 (далі - позивач) звернулася до суду з адміністративним позовом до Департаменту соціального захисту населення Черкаської обласної державної адміністрації (далі - відповідач), в якому, з урахуванням заяви про зміну позовних вимог, просила:
- визнати протиправною відмову відповідача у встановленні позивачу статусу особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи категорії 1 і видачу їй посвідчення особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи категорії 1;
- зобов'язання відповідача прийняти подання УПСЗ Звенигородської райдержадміністрації м. Звенигородка Черкаської області та документи позивача для встановлення статусу особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи категорії 1, та видати їй посвідчення особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи категорії 1.
Постановою Звенигородського районного суду Черкаської області від 15 березня 2017 року адміністративний позов було задоволено.
Не погоджуючись з таким судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нову постанову про відмову в задоволенні адміністративного позову в повному обсязі, так як, на думку апелянта, зазначена постанова суду прийнята з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
У судове засідання сторони не з'явились, про день, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, у зв'язку із чим, колегія суддів, на підставі ч. 6 ст.12, ч. 1 ст. 41, ч. 4 ст. 196 КАС України розглядає справу за їх відсутності без фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.
Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши у межах апеляційної скарги, відповідно до ч. 2 ст. 195 КАС України, повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанова суду - без змін з наступних підстав.
Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, у грудні 1992 року ОСОБА_2 як особі, яка станом на 01.01.1993 р. проживала та працювала у зоні посиленого радіологічного контролю не менше 4 років, було видано посвідчення потерпілого від Чорнобильської катастрофи (категорії 4) від 12.12.1992 р. серії НОМЕР_1.
Згідно з експертним висновком від 23.09.2016 р. № 10457 Центральної міжвідомчої експертної комісії МОЗ та МНС України по встановленню причинного зв'язку хвороб, що призвели до інвалідності та смерті з дією іонізуючого випромінювання та інших шкідливих чинників внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС встановлено, що позивач має захворювання, пов'язане з впливом аварії на Чорнобильській АЕС.
З 26.10.2016 р. на підставі довідки до акта огляду медико-соціальної експертної комісії серії 12ААА № 532644 ОСОБА_2 присвоєно ІІ групу інвалідності (безтерміново) внаслідок захворювання, пов'язаного з впливом аварії на Чорнобильській АЕС.
01.11.2016 р. позивач звернулася до УПСЗН Звенигородської райдержадміністрації м. Звенигородка Черкаської області із заявою та пакетом документів для отримання посвідчення особи, яка постраждала від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС 1 категорії.
01.01.2017 р. УПСЗН Звенигородської райдержадміністрації м. Звенигородка Черкаської області до Департаменту соціального захисту населення Черкаської облдержадміністрації було направлено подання щодо видачі позивачу посвідчення особи, постраждалій внаслідок Чорнобильської катастрофи категорії 1.
Відповідач за результатами розгляду зазначеного подання відмовив у видачі вказаного посвідчення з тих підстав, що з 01.01.2015 р. набрав чинності Закон України від 28.12.2014 № 76-VIII «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України», згідно з яким із Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» виключено абзац п'ятий частини другої статті 2, тобто категорію «зона посиленого радіоекологічного контролю (4-та зона), скасовано та виключено ст. 23 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», якою передбачалося надання відповідних пільг і компенсацій особам, віднесеним до категорії 4 потерпілих від Чорнобильської катастрофи.
Позивач, вважаючи протиправною відмову відповідача у встановленні їй відповідного статусу та у видачі посвідчення, звернулася до суду з даним адміністративним позовом.
Колегія суддів встановила, що задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що позивач має право на встановлення їй статусу особи, постраждалій внаслідок Чорнобильської катастрофи категорії 1, та видачу відповідного посвідчення.
Дослідивши матеріали справи у їх сукупності колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
Спірні правовідносини врегульовані Конституцією України, Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28.02.1991 р. № 796-XII (далі - Закон № 796-ХІІ).
Так, відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частинами 1, 2 статті 46 Конституції України передбачено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
У Преамбулі Закону закріплено, що він визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров'я та створює єдиний порядок визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення.
Згідно зі ст. 1 Закон № 796-ХІІ спрямований на захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та розв'язання пов'язаних з нею проблем медичного і соціального характеру, що виникли внаслідок радіоактивного забруднення території; громадян, які постраждали внаслідок інших ядерних аварій та випробувань, військових навчань із застосуванням ядерної зброї, та розв'язання пов'язаних з цим проблем медичного і соціального характеру.
У п. 2 ч. 1 ст. 9 Закону № 796-ХІІ передбачено, що особами, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, є, зокрема, потерпілі від Чорнобильської катастрофи - громадяни, включаючи дітей, які зазнали впливу радіоактивного опромінення внаслідок Чорнобильської катастрофи.
Пунктом 4 частини й статті 11 Закону № 796-XII визначено, що особи, які постійно проживають або постійно працюють чи постійно навчаються на території зони посиленого радіоекологічного контролю, за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 року прожили або відпрацювали чи постійно навчалися у цій зоні не менше чотирьох років, належать до потерпілих від Чорнобильської катастрофи.
Згідно з ч. 1 ст. 12 Закону № 796-XII причинний зв'язок між захворюванням, пов'язаним з Чорнобильською катастрофою, частковою або повною втратою працездатності громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, і Чорнобильською катастрофою визнається встановленим (незалежно від наявності дозиметричних показників чи їх відсутності), якщо його підтверджено під час стаціонарного обстеження постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи уповноваженою медичною комісією не нижче обласного рівня або спеціалізованими медичними установами Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, які мають ліцензію центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони здоров'я.
Відповідно до ст. 13 Закону № 796-XII держава бере на себе відповідальність за завдану шкоду громадянам та зобов'язується відшкодувати її за пошкодження здоров'я або втрату працездатності громадянами та їх дітьми, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.
У ст. 14 Закону № 796-XII передбачено, що інваліди з числа потерпілих від Чорнобильської катастрофи (статті 10, 11 і частина третя статті 12), щодо яких встановлено причинний зв'язок інвалідності з Чорнобильською катастрофою, хворі внаслідок Чорнобильської катастрофи на променеву хворобу, для встановлення пільг і компенсацій визначаються такі категорії осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, належать до категорії 1.
Системний аналіз викладених правових норм дозволяє стверджувати, що правовою підставою для надання правового статусу особи, яка постраждала від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС 1 категорії, є одночасна сукупність наступних умов: 1) така особа є потерпілою від Чорнобильської катастрофи у розумінні ст. 11 Закону № 796-ХІІ; 2) встановлення їй інвалідності внаслідок захворювання, пов'язаного з впливом аварії на Чорнобильській АЕС.
Аналогічна правова позиція викладена в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 16 березня 2016 року по справі № 823/71/15.
При цьому, слід враховувати, що до осіб, потерпілих від Чорнобильської катастрофи у розумінні ст. 11 Закону № 796-ХІІ, зокрема належать особи, яким надано статус громадянина, що постійно проживає на території зони посиленого радіоекологічного контролю.
Виходячи з цього, колегія суддів звертає увагу на те, що позивач має статус особи, яка постійно проживає на території зони посиленого радіоекологічного контролю, 4 категорії, який підтверджується виданим їй 12.12.1992 р. безстроковим посвідченням, що ніким не скасовано і є дійсним /Т.1 а.с.11/, і 31.10.2016 р. їй встановлено інвалідність 2-ї групи (безтерміново) внаслідок захворювання, пов'язаного з впливом аварії на ЧАЕС /Т.1 а.с.1/.
Отже, в даному випадку наявні достатні та необхідні правові підстави для надання позивачу правового статусу особи, яка постраждала від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС 1 категорії та видачі відповідного посвідчення.
Доводи апелянта про те, що на теперішній час законодавством не передбачено такого поняття як зона посиленого радіоекологічного контролю, а тому, на його думку, посвідчення позивача 1992 року втратило чинність, колегія суддів до уваги не приймає, оскільки такий статус позивач набула за законодавством, чинним на дату видачі їй відповідного посвідчення, тобто станом на 1992 рік вона вже проживала більше 4-х років на території зони посиленого радіоекологічного контролю, відповідачем не надано жодних доказів, які б підтверджували визнання її посвідчення недійсним та/або анулювання й тощо, тому невизнання за позивачем раніше набутого правового статусу є звуженням кола її соціальних прав, що суперечить Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
При цьому, у рішенні від 22.09.2005 р. № 5-рп/2005 Конституційний Суд України роз'яснив, що конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані, при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Посилання апелянта на те, що позивач у своєму позові заявляє вимоги зобов'язального характеру, задоволення яких є втручанням в його дискрецію, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки дискреційні повноваження були ним реалізовані при прийнятті рішення про відмову в наданні позивачу відповідного статусу і видачу посвідчення.
Разом з тим, у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 р. на 316-й нараді, зазначено, що під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Крім того, спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним і таким, що виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, і у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникла б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення суду.
Аналогічна права позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі № 826/4418/14, висновок якого, у відповідності до ч. 1 ст. 244-2 КАС України, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права, а також має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.
Таким чином, перевіривши рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги, відповідно до ч. 2 ст.195 КАС України, та проаналізувавши ці та всі інші доводи апелянта, судова колегія вважає, що вони не спростовують правильності висновків суду першої інстанції і відповідач, який є суб'єктом владних повноважень, всупереч приписам ч. 2 ст. 71 КАС України, ані під час розгляду справи в суді першої інстанції, ані в ході апеляційного провадження, не надав суду жодних доказів, не навів будь-яких інших доводів, які б підтверджували правомірність його дій.
Отже, апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції щодо наявності правових підстав для задоволення позовних вимог та вважає, що судом першої інстанції повно встановлено обставини справи, правильно застосовано норми матеріального і процесуального права та ухвалено судове рішення згідно з вимогами ст. 159 КАС України.
Відповідно до ст. 200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга Департаменту соціального захисту населення Черкаської обласної державної адміністрації підлягає залишенню без задоволення, а постанова Звенигородського районного суду Черкаської області від 15 березня 2017 року - без змін.
Керуючись ст. ст. 41, 159, 160, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 212, 254 КАС України, суд,
Апеляційну скаргу Департаменту соціального захисту населення Черкаської обласної державної адміністрації - залишити без задоволення, а постанову Звенигородського районного суду Черкаської області від 15 березня 2017 року - без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня її складання в повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.
Повний текст рішення, відповідно до ч. 3 ст. 160 КАС України, виготовлено 17 травня 2017 року.
Головуючий суддя:
Судді:
Головуючий суддя Епель О.В.
Судді: Кобаль М.І.
Карпушова О.В.