18 квітня 2017 р. Справа № 876/4330/17
Колегія суддів Львівського апеляційного адміністративного суду в складі:
головуючого судді Ніколіна В.В.,
суддів Гінди О.М., Качмара В.Я.,
участю секретаря Чопко Ю.Т.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на постанову Волинського окружного адміністративного суду від 24.02.2017 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Управління Державної міграційної служби України у Волинській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 10.01.2017 року звернувся з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Управління Державної міграційної служби України у Волинській області про визнання протиправним та скасування рішення від 02.12.2016 року №605-16 про відмову у визнанні його, громадянина Сирійської Арабської Республіки, біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та зобов'язання прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що громадянин Сирії ОСОБА_1, маючи обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань з релігійних та етнічних причин, необґрунтованого незаконного ув'язнення, тортур, жорстокого поводження та неможливістю повернення до країни походження - Сирійської Арабської Республіки, подав до УДМСУ у Волинській області належним чином оформлену та обґрунтовану заяву-анкету про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
28.12.2016 року позивач отримав повідомлення від УДМСУ у Волинській області №0704/29 від 19.12.2016 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі рішення ДМС України №605-16 від 02.12.2016 року.
Позивачу було відмовлено на підставі відсутності умов, передбачених пунктами 1 і 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту ".
На думку позивача таке є рішення протиправним, необґрунтованим, оскільки відповідач під час його прийняття взагалі не поцікавився ситуацією у країні походження позивача, незважаючи на те, що такі дані були наведені позивачем у заяві-анкеті. Відмова відповідача в наданні позивачу статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, може мати наслідком виникнення у позивача обов'язку повернутись до країни походження, в той час як влада Сирії не здатна забезпечити його захист від загрози загальнопоширеного насильства в ситуаціях внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини. У зв'язку з наведеним позивач просить визнати протиправним та скасувати рішення ДМС України №605-16 від 02.12.2016 року та зобов'язати ДМС України прийняти рішення про визнання громадянина Сирійської арабської Республіки ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Оскаржуваною постановою Волинського окружного адміністративного суду від 24.02.2017 року позовну заяву - задоволено.
У поданій апеляційній скарзі відповідач просить зазначену постанову скасувати та прийняти нову, якою в задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі, покликаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права. Вимоги за апеляційною скаргою обґрунтовує, що ОСОБА_1 не надав достовірних чи правдоподібних фактів його особистого переслідування в країні постійного проживання; фактів обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань; фактів загрози його життю, безпеці чи свободі через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання, фізичного чи психічного насилля, правових, адміністративних, поліцейських або судових заходів, які є дискримінаційними, судового переслідування або покарання, які є неспівставними або дискримінаційними, тобто, позивачем не обґрунтовано наявності умов, визначених у пунктах 1, 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Наведені в заяві та протоколах співбесід позивачем відомості не можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань позивача, що після повернення до країни громадянської належності він отримає серйозну шкоду. У зв'язку з цим відповідач вважає рішення ДМС України №605-16 від 02.12.2016 року про відмову у визнанні біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, правомірним та таким, що не підлягає скасуванню.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів приходить до переконання, що подана скарга не підлягає задоволенню з наступних мотивів.
Задовольняючи позов суд першої інстанції виходив з того, що критеріями для оцінки інтенсивності/напруженості загального насилля в країні з військовим конфліктом є: чи сторони конфлікту використовують методи або тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення або які були безпосередньо спрямовані проти цивільного населення; чи використання таких методів та/або тактик застосовувались усіма сторонами конфлікту; чи конфлікт був локалізованим чи всеохоплюючим; кількість осіб, яких було вбито, поранено або які буди переміщені в результаті боротьби.
Крім цього, загроза життю позивача у разі повернення до Сирійської Арабської Республіки та ризик застосування до позивача тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження у Сирійську Арабську Республіку підтверджується висновками Європейського суду з прав людини у справі Л.М. та інші проти Росії в рішенні від 15 жовтня 2015 року. Це перше рішення Європейського суду з прав людини, яке містить оцінку ризиків загрози життю та нелюдського поводження в контексті триваючого конфлікту в Сирійську Арабську Республіку. Так, в цьому рішенні Суд визнав протиправним примусове видворення цих мігрантів із Росії.
Заявниками у справі виступили палестинець без громадянства із Сирійської Арабської Республіки та двоє сирійських громадян. Вони потрапили до Росії два роки тому. Статус біженців їм надати відмовилися, натомість заарештували за роботу без посвідки на проживання.
Суддя розпорядився вислати їх назад до Сирійської Арабської Республіки, а до того часу утримувати під вартою. Натомість, Європейський суд із прав людини назвав дії російської Феміди такими, що порушують право на життя та принижують людську гідність. Згідно із рішенням Суду, Росія має забезпечити негайне звільнення заявників та виплату їм загальної компенсації у розмірі майже 20 тисяч євро.
Згідно з параграфом 123 зазначеного рішення, більшість Європейських держав у теперішній час не приймає рішень щодо примусового повернення осіб до Сирійської Арабської Республіки. В своїй оцінці Суд посилається на доклади ООН та висновки УВКБ ООН жовтня 2014 року, серед іншого, щодо de facto мораторію на повернення до Сирійської Арабської Республіки.
Суд також вказує на позицію міжнародної неурядової організації Human Rights Watch щодо того, що молоді чоловіки піддаються особливому ризику ув'язнення або нелюдського поводження в Сирійську Арабську Республіку (параграф 124 зазначеного рішення).
Європейський суд з прав людини доходить висновку, що наведені елементи є достатніми для встановлення обґрунтованості припущень, що повернення заявників до Сирійської Арабської Республіки порушуватиме Статті 2 або 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (параграф 125 зазначеного рішення).
Суд встановив, що наведені доводи є достатніми для висновку Суду, що у разі примусового повернення заявників до Сирійської Арабської Республіки Статті 2 та/або 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод будуть порушені (параграф 126 зазначеного рішення).
Таким чином, суд, аналізуючи практику Європейського Суду, висновки міжнародних установ та організацій, дійшов висновку, що ситуація в Сирійській Арабській Республіці за інтенсивністю та напруженістю становить ризик для людини, яку висилають в цю країну, тому що об'єктивні дані свідчать про те, що сторони конфлікту використовують методи та тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення, за інтенсивністю та напруженістю становить ризик для людини, яку висилають в цю країну, тому що об'єктивні дані свідчать про те, що сторони конфлікту використовують методи та тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення.
Крім того, досить часто особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно перешкоджати в прийнятті позитивного рішення щодо надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і отже, викликає довіру.
На думку суду, факти, викладені позивачем у заяві, протоколі співбесіди є правдоподібними та не суперечать загальновідомим фактам.
За наведених обставин суд дійшов висновку, що позивач підпадає під ознаки особи, яка потребує додаткового захисту, визначені пунктом 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
При цьому, суд також вважає за необхідне вказати, що працівником УДМСУ у Волинській області, за результатами розгляду справи позивача у висновку від 17.10.2016 року проведено повний аналіз щодо відповідності поданої останнім заяви вимогам п.13 ч.1 ст.1 Закону та обґрунтовано зазначено про те, що у разі повернення до Сирії заявнику буде загрожувати ризик зазнати катування, нелюдського чи такого, що принижує гідність поводження як наслідок загальновідомих військових дій, що відбуваються у даній країні, однак вказаний висновок було повернуто для доопрацювання ДМС України через неврахування факту порушення позивачем ст.7 Закону України "Про основи національної безпеки України". Водночас, суд вважає таку позицію ДМС України безпідставною, оскільки факт існування небезпеки загибелі заявника внаслідок його повернення в Сирію є превалюючим перед фактом порушення останнім ст.5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту " щодо термінів звернення за захистом в Україні.
Пунктом 3 частини третьої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони, зокрема, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії). З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що рішення ДМС України про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №605-16 від 02.12.2016 року не відповідає згаданому критерію обґрунтованості, а тому є протиправним та підлягає скасуванню. Крім того, для належного захисту порушеного права особи суд, з врахуванням встановлених вище обставин та наявної компетенції відповідача, а також згідно з пунктом 25 Постанови Пленуму ВАС України від 26.06.2011 року №3 (із змінами та доповненнями), вважає за необхідне задовольнити вимогу про зобов'язання відповідача визнати ОСОБА_1 особою, яка потребує додаткового захисту.
Такі висновки суду першої інстанції, на думку колегії суддів, відповідають нормам матеріального права.
Судом встановлено, що ОСОБА_1, громадянин Сирії, ІНФОРМАЦІЯ_1, подав до УДМСУ у Волинській області заяву про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з підстав неможливості повернення в країну походження, оскільки там йде війна і відсутні безпечні умови проживання.
За результатами розгляду особової справи позивача №2016LT0017, підтримуючи висновок УДМСУ у Волинській області від 22.11.2016 року, ДМС України прийнято рішення від 02.12.2016 року №605-16 про відмову ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Як вбачається з даного рішення, відмова позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, обґрунтована відсутністю умов, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту ".
У висновку УДМСУ у Волинській області від 22.11.2016 року зазначено, що ОСОБА_1 не надав достовірних чи правдоподібних фактів його особистого переслідування в країні постійного проживання, фактів обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, фактів загрози його життю, безпеці чи свободі через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання в разі повернення на батьківщину. Повідомлені заявником факти не дають підстав для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Повідомленням УДМСУ у Волинській області від 19.12.2016 року №0704/29 позивача було повідомлено про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що склалися між сторонами, суд зазначає наступне.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначається Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011 року №3671-VI (з наступними змінами та доповненнями).
Згідно із частиною п'ятою статті 5 даного Закону особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Як вбачається зі змісту частини сьомої статті 7 Закону, до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН (далі - Керівництво УВКБ ООН) у справах біженців для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Виходячи зі змісту Позиції УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказування у заявах біженців " 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.
Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Відповідно до пункту 195 Керівництва УВКБ ООН у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
А відтак, з врахуванням уточнених позовних вимог, суд досліджує чи були наявні, і чи були враховані відповідачем при прийнятті оскаржуваного рішення обставини, передбачені пунктом 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту ", які дають право позивачеві вважатись особою, яка потребує додаткового захисту.
Як передбачено пунктом 4 частини першої статті 1 Закону, додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті. Особа, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до положень пункту 13 частини першої даної статті, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Щодо наявності загрози життю, безпеці чи свободі позивача в країні походження, то суд врахував наступне.
В Рекомендаціях УВКБ ООН за питанням міжнародного захисту відносно осіб, які залишають Сирійську Арабську Республіку (Редакція IIІ) від 27.10.2014 року зазначено, що після видання УВКБ ООН в жовтні 2013 року Рекомендацій з питання міжнародного захисту щодо осіб, які покидають Сирійську Арабську Республіку (Редакція II) ситуація в Сирії в плані безпеки, дотримання прав людини, переміщення і гуманітарних потреб ще більше загострилася.
Також, в Рекомендаціях УВКБ ООН від 27.10.2014 року зазначено, що конфлікт у Сирії триває вже четвертий рік, і гуманітарна ситуація як і раніше погіршується. Загальне число людей, що потребують гуманітарної допомоги в Сирії досягло 11 млн. осіб, серед яких близько 6,45 млн. ВПЛ. Хоча конфліктом порушена вся територія Сирії, більшість потребують допомоги, за повідомленнями, зосереджена в провінціях Алеппо і Ідліб. Понад 4,7 млн. чол. живуть у важкодоступних районах, а 241 тис. перебувають в окупованих районах, відрізаних від поставок предметів першої необхідності і практично недоступних для гуманітарних організацій
На час видання Рекомендацій майже всі райони країни охоплені насильством, що розгортається між різними учасниками конфліктів, частково взаємно накладаються один на одного; ця ситуація ускладнюється внаслідок того, що за всі протиборчі сторони воюють іноземні найманці. Бої між сирійськими урядовими силами і масою антиурядових збройних груп не затихають. Паралельно угруповання Ісламська держава Іраку і аль-Шама зміцнила контроль над значними територіями півночі і північного сходу Сирії і часто вступає в озброєні зіткнення з антиурядовими збройними групами, курдськими силами (Загонами народної самооборони, ОНБ), а також з урядовими силами. Нанесення авіаційних ударів по цілях в ІДІЛ 23.09.2014 року принесло в конфлікт додатковий ступінь складності. Оскільки міжнародні зусилля по знаходженню політичного вирішення ситуації в Сирії успіху досі не принесли, конфлікт як і раніше призводить до подальших жертв серед цивільного населення, переміщення людей і руйнування інфраструктури країни.
Відповідно до пункту 4 Рекомендацій за наявними даними до квітня 2014 року кількість осіб, загиблих у результаті конфлікту, перевищило 191 тис. чол. Найбільша кількість документально зафіксованих випадків смерті було зареєстровано в провінції Риф Дамск; далі за кількістю жертв йдуть провінціях Алеппо, Хомс, Ідліб, Дера та Хама.
Вказане свідчить про те, що ситуація в Сирії за інтенсивністю та напруженістю становить ризик для людини. Так, сторони конфлікту використовують методи та тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення. Отже, існують загальновідомі офіційні документи, які підтверджують обґрунтованість існування серйозної та не вибіркової загрози позивачу зазнати поводження, яке заборонене статтею 2 і З Європейської Конвенції в країні походження, в якій триває військовий конфлікт та існує ситуація загальнопоширеного насильства, що є загальновідомим фактом.
Відповідно до пунктом 27 Рекомендацій у тих випадках, все більш виключних де критерії включення в міжнародний захист згідно Конвенції 1951 рок не будуть дотримані, слід розглядати більш широкі критерії відповідності поняття біженець, сформульовані в регіональних нормативно-правових актах, що стосуються біженців, або інші форми міжнародного захисту, в тому числі додатковий захист або захист від висилки, основаних на міжнародних або регіональних нормах в області прав людини або базуються на нормах національного законодавства.
При цьому судом враховано те, що підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватись від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державним комітетом України у справах національностей та релігій, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.
Зі змісту більшості наведених доказів, зокрема, Рекомендації УВКБ ООН від 27.10.2014 року, підтверджуються факти того, що в країні походження позивача триває військовий конфлікт та існує ситуація загальнопоширеного насильства, які, в свою чергу, можуть становити загрози життю, безпеці чи свободі позивача.
Також, як вбачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами, останнім місцем проживання позивача в країні походження було місто Алеппо, а згідно із пунктом 4 Рекомендацій найбільша кількість документально зафіксованих випадків смерті було зареєстровано в провінції Риф Дамск, далі за кількістю жертв йдуть провінції Алеппо, Хомс, Ідліб, Дера та Хама. Дані обставини не були враховані відповідачем при прийнятті рішення про відмову громадянину у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивачем також не було представлено доказів в спростування вищенаведених обставин.
Крім, цього суд вважає за необхідним застосувати при вирішенні даної справи принцип верховенства права з урахуванням практики Європейського Суду з прав людини.
Так, Європейський суд з прав людини у справі "Суфі і Елмі проти Сполученого Королівства" (8319/07 та 11449/07) зазначив, що повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п.п.217-241).
Суд зазначив, що критеріями для оцінки інтенсивності/напруженості загального насилля в країні з військовим конфліктом є: чи сторони конфлікту використовують методи або тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення або які були безпосередньо спрямовані проти цивільного населення; чи використання таких методів або тактик застосовувались усіма сторонами конфлікту; чи конфлікт був локалізованим чи всеохоплюючим; кількість осіб, яких було вбито, поранено або які буди переміщені в результаті боротьби. Крім цього, загроза життю позивача у разі повернення до Сирійської Арабської Республіки та ризик застосування до позивача тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження у Сирійську Арабську Республіку підтверджується висновками Європейського суду з прав людини у справі Л.М. та інші проти Росії в рішенні від 15 жовтня 2015 року. Це перше рішення Європейського суду з прав людини, яке містить оцінку ризиків загрози життю та нелюдського поводження в контексті триваючого конфлікту в Сирійську Арабську Республіку.
Так, в цьому рішенні Суд визнав протиправним примусове видворення цих мігрантів із Росії.
Заявниками у справі виступили палестинець без громадянства із Сирійської Арабської Республіки та двоє сирійських громадян. Вони потрапили до Росії два роки тому. Статус біженців їм надати відмовилися, натомість заарештували за роботу без посвідки на проживання.
Суддя розпорядився вислати їх назад до Сирійської Арабської Республіки, а до того часу утримувати під вартою. Натомість, Європейський суд із прав людини назвав дії російської Феміди такими, що порушують право на життя та принижують людську гідність. Згідно із рішенням Суду, Росія має забезпечити негайне звільнення заявників та виплату їм загальної компенсації у розмірі майже 20 тисяч євро.
Згідно з параграфом 123 зазначеного рішення, більшість Європейських держав у теперішній час не приймає рішень щодо примусового повернення осіб до Сирійської Арабської Республіки. В своїй оцінці Суд посилається на доклади ООН та висновки УВКБ ООН жовтня 2014 року, серед іншого, щодо de facto мораторію на повернення до Сирійської Арабської Республіки.
Суд також вказує на позицію міжнародної неурядової організації Human Rights Watch щодо того, що молоді чоловіки піддаються особливому ризику ув'язнення або нелюдського поводження в Сирійську Арабську Республіку (параграф 124 зазначеного рішення).
Європейський суд з прав людини доходить висновку, що наведені елементи є достатніми для встановлення обґрунтованості припущень, що повернення заявників до Сирійської Арабської Республіки порушуватиме Статті 2 та/або 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (параграф 125 зазначеного рішення).
Суд встановив, що наведені доводи є достатніми для висновку Суду, що у разі примусового повернення заявників до Сирійської Арабської Республіки Статті 2 та/або 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод будуть порушені (параграф 126 зазначеного рішення).
Таким чином, суд, аналізуючи практику Європейського Суду, висновки міжнародних установ та організацій, дійшов висновку, що ситуація в Сирійській Арабській Республіці за інтенсивністю та напруженістю становить ризик для людини, яку висилають в цю країну, тому що об'єктивні дані свідчать про те, що сторони конфлікту використовують методи та тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення, за інтенсивністю та напруженістю становить ризик для людини, яку висилають в цю країну, тому що об'єктивні дані свідчать про те, що сторони конфлікту використовують методи та тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення.
Крім того, досить часто особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно перешкоджати в прийнятті позитивного рішення щодо надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.
На думку суду, факти, викладені позивачем у заяві, протоколі співбесіди є правдоподібними та не суперечать загальновідомим фактам.
За наведених обставин суд дійшов висновку, що позивач підпадає під ознаки особи, яка потребує додаткового захисту, визначені пунктом 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
При цьому, суд також вважає за необхідне вказати, що працівником УДМСУ у Волинській області, за результатами розгляду справи позивача у висновку від 17.10.2016 року проведено повний аналіз щодо відповідності поданої останнім заяви вимогам п.13 ч.1 ст.1 Закону та обґрунтовано зазначено про те, що у разі повернення до Сирії заявнику буде загрожувати ризик зазнати катування, нелюдського чи такого, що принижує гідність поводження як наслідок загальновідомих військових дій, що відбуваються у даній країні, однак вказаний висновок було повернуто для доопрацювання ДМС України через неврахування факту порушення позивачем ст.7 Закону України "Про основи національної безпеки України". Водночас, суд вважає таку позицію ДМС України безпідставною, оскільки факт існування небезпеки загибелі заявника внаслідок його повернення в Сирію є превалюючим перед фактом порушення останнім ст.5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" щодо термінів звернення за захистом в Україні.
Пунктом 3 частини третьої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони, зокрема, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).
З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що рішення ДМС України про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №605-16 від 02.12.2016 року не відповідає згаданому критерію обґрунтованості, а тому є протиправним та підлягає скасуванню.
Крім того, для належного захисту порушеного права особи, суд, з врахуванням встановлених вище обставин та наявної компетенції відповідача, а також згідно з пунктом 25 Постанови Пленуму ВАС України від 26.06.2011 року №3 (із змінами та доповненнями), вважає за необхідне задовольнити вимогу про зобов'язання відповідача визнати ОСОБА_1 особою, яка потребує додаткового захисту.
А тому висновки суду першої інстанції відповідають нормам матеріального та процесуального права.
На підставі наведеного колегія судів прийшла до висновку, що судом першої інстанції, при винесені оскаржуваної постанови вірно дано правову оцінку обставинам справі та ухвалено судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що згідно ст. 200 КАС України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а постанови суду першої інстанції без змін.
Керуючись ст. ч 3 160 ст. 195, 196, 199, 205, 206, 254 КАС України суд, -
Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України - залишити без задоволення.
Постанову Волинського окружного адміністративного суду від 24.02.2017 року у справі № 803/20/17 - залишити без змін.
Ухвала може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду у порядку адміністративного судочинства протягом двадцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуючий В.В. Ніколін
Судді О.М. Гінда
В.Я. Качмар