Справа № 22-ц/793/865/17Головуючий по 1 інстанції
Категорія : 69 Марцішевська О. М.
Доповідач в апеляційній інстанції
Пономаренко В. В.
05 квітня 2017 року м. Черкаси
Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Черкаської області в складі:
головуючогоПономаренка В. В.
суддівГончар Н.І., Ювшина В.І.
секретарГаджієва Ю.В.
за участю:
представників позивача ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Черкаси апеляційну скаргу ОСОБА_9 на рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 22 лютого 2017 року по справі за заявою ОСОБА_9, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, про встановлення факту, що має юридичне значення, -
26 січня 2017 року ОСОБА_9 звернувся до суду вказаною заявою. В обгрунтування вимог вказує, що народився 06.12.1981 року в м. Донецьк, з 17.11.2016 року є членом Громадської організації "Всеукраїнський рух "Сила права", був зареєстрований та проживав за адресою: АДРЕСА_2, є співвласником 1/2 частини вказаної квартири.
Відповідно до довідки від 09.06.2016 року №7102002480 заявник з 01.02.2015 року перебуває на обліку внутрішньо переміщених осіб, оскільки був вимушений переїхати з м. Донецьк до м. Черкаси та на даний час проживає АДРЕСА_3.
Заявник також вказує, що в кінці лютого - на початку березня 2014 Російські війська без розпізнавальних знаків окупували Кримський півострів. З цього моменту фактично розпочалася військова агресія Російської Федерації проти України. Вказаний факт, на думку заявника, підтверджується повідомленнями з різних засобів масової інформації, що відображають як свідчення окремих осіб, так і офіційну позицію окремих органів державної влади. У травні 2014 року почалися масові вторгнення на територію Донецької та Луганських областей регулярних підрозділів збройних сил Російської Федерації, що призвело до обстрілів житлових кварталів та об'єктів інфраструктури. Після травня 2014 року на території м.Донецьк почала пересуватись військова техніка, а саме зенітні установки та БТРи, з серпня 2014 р. рівень гуманітарного становища значно знизився, що характеризувалось постійними бойовими діями, втратою моральних орієнтирів та насильством серед мирного населення. Таким чином, місто Донецьк після окупації російськими військами перетворився в місто, де неможливе подальше проживання, а тому в лютому 2015 р. задля уникнення загрози життю, здоров'ю, свободи заявник вирішив залишити своє житло і переселитись до іншої частини України, зокрема до міста Черкаси, де був взятий на облік як внутрішньо переміщена особа.
Враховуючи наведене, ОСОБА_9 просив суд встановити юридичний факт, що його вимушене переселення у лютому 2015 року з окупованої території Донецької області України відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації нею частини території Донецької області. Встановлення даного факту необхідно для визначення статусу заявника як особи, що перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949р. (жертви-потерпілого від міжнародного збройного конфлікту), що обумовлює виникнення прав та обов'язків, передбачених цією Конвенцією, іншими нормами національного та міжнародного права.
Рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 22 лютого 2017 року в задоволенні заяви відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_9 оскаржив його в апеляційному порядку та посилаючись на його невідповідність нормам матеріального та процесуального права, просить суд скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким встановити юридичний факт, що вимушене переселення ОСОБА_9 у лютому 2015 року з окупованої території Донецької області України відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області України.
Заслухавши учасників судового розгляду, вивчивши матеріали справи та доводи апеляції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав.
Відповідно до ст.3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Статтями 213, 214 ЦПК України передбачено, що рішення повинно бути законним і обгрунтованим та відповідати на питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувались вимоги і заперечення, якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Зазначеним вимогам закону ухвалене судове рішення відповідає.
Відповідно до вимог ст.308 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.
Відмовляючи у задоволенні заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, щодо вимушеного переселення заявника внаслідок збройної агресії Росії, суд першої інстанції виходив із того, що обставини, які просить визнати заявник, визначено нормами законодавства України, а тому підстав для задоволення даної заяви немає.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду та вважає, що встановивши дійсні обставини справи, суд першої інстанції дав належну оцінку зібраним доказам, правильно застосував норми матеріального права, не допустив порушень норм процесуального права, які призвели б до неправильного вирішення справи, та ухвалив у справі законне і обґрунтоване рішення, підстав для скасування якого колегія суддів не вбачає.
Згідно з пунктом 9 частини першої статті 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України належить, зокрема, оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України.
Президент України як глава держави, гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України за своїм конституційно-правовим статусом забезпечує державну незалежність, національну безпеку держави; є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави; очолює Раду національної безпеки і оборони України (п.п.1, 17, 18 ч.1 ст.106 Конституції України).
Відповідно до п.п.19, 20 ч.1 ст.106 Основного Закону України Президент України вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та у разі збройної агресії проти України приймає рішення про використання Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.
Наведені вище положення Конституції України знайшли свій розвиток у нормах ЗУ «Про оборону України» та ЗУ «Про правовий режим воєнного стану».
Так, за приписами ст.2 ЗУ «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» цей Закон визначає статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлює особливий правовий режим на цій території, визначає особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб.
У подальшому, Постановою ВРУ від 27.01.2015 №129-УІІІ затверджено Звернення ВРУ до Організації Об'єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором, у якому зазначено наступне: Україна залишається об'єктом воєнної агресії з боку Російської Федерації, яку вона здійснює, серед іншого, і через підтримку та забезпечення масштабних терористичних атак (абзац 1 Звернення); Верховна Рада України визнає Російську Федерацію державою - агресором та закликає міжнародних партнерів України визнати Російську Федерацію державою-агресором, що всебічно підтримує тероризм та блокує діяльність Ради Безпеки ООН, чим ставить під загрозу міжнародний мир і безпеку, а так звані "ДНР" і "ЛНР" визнати терористичними організаціями (абзаци 6 та 8 Звернення); міжнародне співтовариство закликано визнати факт агресії проти України, окупації її території і посилити вимоги щодо повернення до міжнародно визнаних кордонів України, запобігши створенню небезпечного прецеденту у вигляді грубого порушення світового порядку та системи безпеки, що склалися після Другої світової війни (абзац 12 Звернення).
Також, ВРУ Постановою від 21.04.2015 №337-VІІІ схвалила текст Заяви ВРУ «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків», у абзаці першому пункту 1 якої констатовано, що збройна агресія Російської Федерації проти України розпочалася 20.02.2014. У вказаній Заяві Парламенту також вказано, що і фактично, і юридично збройна агресія Російської Федерації проти України триватиме до повного відведення з території України всіх підрозділів Збройних Сил Російської Федерації, включно з підтримуваними нею найманцями, та повного відновлення територіальної цілісності України (абзац 3 пункту 4 Заяви), та наведено численні факти порушень Російською Федерацією своїх міжнародних зобов'язань, посягань на територіальну цілісність України, на які, в тому числі, посилається і заявник в обґрунтування необхідності встановлення відповідного юридичного факту судом.
Крім того, Президент України своїм Указом від 24.09.2015 №555 ввів у дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 02.09.2015 «Про нову редакцію Воєнної доктрини України» та затвердив Воєнну доктрину України, у пунктах 3, 9, 11, 16, 17, 28-30, 36, 42, 49, 65 якої визнано та зафіксовано факт збройної агресії Російської Федерації проти України.
За приписами частин другої, третьої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. За змістом правової позиції, викладеної у Рішенні Конституційного Суду України від 07.05.2002 №8-рп/2002, це означає, що до юрисдикції Конституційного Суду України та судів загальної юрисдикції належить, відповідно до їх повноважень вирішення питань, які мають правовий (а не політичний) характер.
З системного аналізу викладених вище правових норм слідує, що факт збройної агресії проти держави України встановлюється уповноваженими на те Конституцією України органами державної влади (Президентом України та Верховною Радою України) та відноситься до політичної сфери (публічно-правової), оскільки стосується виконання імперативних повноважень органами державної влади у політичній сфері. Підтвердженням такої позиції є прийняття парламентом та Президентом України низки актів, якими вже встановлено факт збройної агресії Російської Федерації проти України.
У даному випадку факт збройної агресії проти України зі сторони Російської Федерації встановлено наведеними вище актами ВРУ та Президента України та є загальновідомим.
Колегія суддів відхиляє апеляційні доводи про те, що довідка про взяття на облік внутрішньо переміщених осіб, яка наявна у заявника та форма якої законодавчо закріплена, не містить відомостей про причини переміщення заявника, у підтвердження його вимог, адже жодними правовими нормами не встановлена вимога, що для того, щоб отримати захист своїх конституційних прав у суді особа, яка потерпіла від збройної агресії, має надавати ті чи інші довідки у підтвердження даного факту.
Так, згідно ч.1 ст.1 ЗУ «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
Зазначені обставини вважаються загальновідомими і такими, що не потребують доведення, якщо інформація про них міститься в офіційних звітах (повідомленнях) Верховного Комісара Організації Об'єднаних Націй з прав людини, Організації з безпеки та співробітництва в Європі, Міжнародного Комітету Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, розміщених на веб-сайтах зазначених організацій, або якщо щодо таких обставин уповноваженими державними органами прийнято відповідні рішення.
Адресою покинутого місця проживання внутрішньо переміщеної особи в розумінні цього Закону визнається адреса місця проживання особи на момент виникнення обставин, зазначених у частині першій цієї статті.
З матеріалів справи вбачається, що 09.06.2016 року ОСОБА_9 була видана довідка № 7102002480 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи (а.с. 18). У довідці вказано зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_4, та фактичне місце проживання ОСОБА_9 з 1 лютого 2015 року: АДРЕСА_1.
Відповідно до Порядку оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2014 р. N 509, довідка є документом, який підтверджує факт внутрішнього переміщення і взяття на облік внутрішньо переміщеної особи.
Пунктом 3 вказаного Порядку визначено, що заява про взяття на облік повинна містити таку інформацію про заявника: прізвище, ім'я та по батькові; громадянство; дата та місце народження; стать; відомості про малолітніх, неповнолітніх внутрішньо переміщених осіб, які прибули разом з ним (у разі необхідності); відомості про законних представників, які супроводжують малолітню дитину, недієздатних осіб або осіб, дієздатність яких обмежена, та осіб, зазначених в абзаці п'ятому пункту 2 цього Порядку; відомості про зареєстроване та фактичне місце проживання; адреса, за якою з особою може здійснюватися офіційне листування або вручення офіційної кореспонденції, та контактний номер телефону; обставини, що спричинили внутрішнє переміщення; повідомлення особи про її непричетність до скоєння злочинів або співучасті у злочинах; відомості про житлові, соціальні, медичні, освітні та інші потреби; відомості про наявність інвалідності та потребу в технічних та інших засобах реабілітації; відомості про місце навчання/виховання дитини (найменування закладу); відомості про працевлаштування, освіту, спеціалізацію за професійною освітою, посаду, професію.
Таким чином, видання довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи є підтвердження факту переміщення заявника внаслідок збройної агресії Росії проти України та згідно до вимог Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» дана обставина є загальновідомою та такою, що не потребує доказування, отже необхідності встановлювати такий факт у судовому порядку немає.
Відповідно до положень ч. 2 ст. 256 ЦПК України справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян, розглядаються у судовому порядку, коли чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення.
З наведеного вище, а також з роз'яснень, викладених у пункті 1 постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення», вбачається, що в порядку окремого провадження суд розглядає справи про встановлення фактів, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений або знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; із заяви про встановлення факту не вбачається спору про право; встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право.
Таким чином, судом можуть встановлюватися юридичні факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян (тобто факти у сфері приватного права).
В даному випадку заявник просить суд встановити вказаний факт, як такий що має юридичне значення, обґрунтовуючи тим, що від його встановлення залежить виникнення у заявника права на звернення до суду з позовом про відшкодування шкоди, спричиненої неправомірними діями держави-агресора, що по своїй правовій природі є деліктним правовідношенням, а не юридичним фактом від якого залежить виникнення, зміна або припинення будь - яких особистих чи майнових прав заявників.
Приписами ст.27 Конституції України передбачено, що кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави - захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань.
Чинним законодавством України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси. Відмова від права на звернення до суду за захистом є недійсною.
Зважаючи на зазначені положення чинного законодавства України та ратифікованих Україною міжнародних актів в цій галузі, що є невід'ємною частиною національного законодавства України, право на життя, безпеку та захист такого права, в тому числі шляхом звернення до суду, а також обов'язок держави захищати права громадян є, абсолютним як правом, так і обов'язком та не може залежати від встановлення юридичного факту, підтвердження його наявності або відсутності.
Колегія суддів відхиляє апеляційні доводи про те, що звернення з даною заявою обумовлено тим, що заявник має намір визначити свій статус в якості осіб, які перебувають під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 у ролі жертв, адже відповідно до ст. 4 цієї Конвенції особами, що перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.
Конвенція ООН про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року поширює свою дію на певну особу не у зв'язку із наявністю у цієї особи судового рішення про встановлення факту агресії іншої держави, як помилково вважає заявник, а у зв'язку з тим, що дана особа підпадає під ознаки особи, передбачені ст.4 Конвенції, яка перебуває під захистом цієї Конвенції.
Отже застосування норм вказаної Конвенції щодо конкретної особи не пов'язується із встановленням судом тих чи інших фактів, що мають юридичне значення, а має місце по замовчуванню у разі перебування особи під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.
З огляду на викладене, судом першої інтонації винесено законне та обгрунтоване рішення про відмову в задоволенні заяви про встановлення факту, що вимушене переселення заявника з окупованої території Донецької області відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частин території Донецької області України.
Доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду та були предметом розгляду у суді першої інстанції.
За таких обставин, колегія суддів апеляційну скаргу відхиляє, а рішення суду першої інстанції - залишає без змін.
Керуючись ст.ст. 303, 304, 307, 308, 313, 314, 315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів судової палати ,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_9 - відхилити.
Рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 22 лютого 2017 року по справі за заявою ОСОБА_9, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, про встановлення факту, що має юридичне значення - залишити без змін.
Ухвала набирає чинності з моменту її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів.
Головуючий :
Судді :