ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
29.03.2017Справа №910/2224/17
За позовомПриватного акціонерного товариства «Росава»
доДержавного підприємства «Київський експертно-технічний центр держпраці»
простягнення 42 877,87 грн.
Суддя Босий В.П.
Представники сторін:
від позивача:Астахін Ю.С.
від відповідача:М'яготіна О.Д., Бугайчук О.І.
Приватне акціонерне товариство «Росава» (позивач) звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Державного підприємства «Київський експертно-технічний центр держпраці» (відповідач) про стягнення грошових коштів в сумі 42 877,87 грн.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на порушення відповідачем прийнятих на себе зобов'язань за договором про надання послуг №32163462 від 08.08.2016 р. в частині надання послуг з виконання робіт по технічному огляду технологічного транспорту у встановлені строки. При цьому, як вказує позивач, оскільки договір припинив свою дію, а послуги відповідачем не надано, грошові кошти в сумі 42 877,87 грн., які сплачено в якості попередньої оплати за договором, підлягають поверненню позивачу на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України, оскільки підстава для їх утримання відпала.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 14.02.2017 р. порушено провадження у справі та призначено її до розгляду на 15.03.2017 р.
15.03.2017 р. відповідач подав до суду відзив на позовну заяву, в якому проти позову заперечив, посилаючись на порушення замовником своїх обов'язків за договором. Зокрема, як вказує відповідач, позивачем не було узгоджено конкретної дати проведення технічного огляду технологічних транспортних засобів, а також не надано необхідної документації. Також, відповідач заперечив проти припинення строку дії договору, посилаючись на продовження його дії до повного виконання сторонами своїх зобов'язань. Крім того, за твердженнями відповідача, повернення попередньої оплати за договором про надання послуг не передбачено нормами закону.
Відповідно до ст. 77 Господарського процесуального кодексу України у судовому засіданні 15.03.2017 р. оголошено перерву до 29.03.2017 р.
Представник позивача у судове засідання з'явився, позовні вимоги підтримав у повному обсязі.
Представники відповідача у судовому засіданні проти задоволення позову надали заперечення.
У судовому засіданні судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Відповідно до вимог ст. 81-1 Господарського процесуального кодексу України у судовому засіданні складався протокол, який долучений до матеріалів справи.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва -
08.08.2016 р. між Державним підприємством «Київський експертно-технічний центр держпраці» (виконавець) та Приватним акціонерним товариством «Росава» (замовник) укладено договір про надання послуг №32163462 (далі - Договір), відповідно до п. 1 якого виконавець зобов'язався надати послуги з виконання робіт по технічному огляду технологічного транспорту в кількості 182 одиниці (щорічний) згідно з листом вх. №3737, загальною вартістю 42 877,87 грн.
У пункті 2.2 Договору замовник зобов'язався провести передоплату виконавцю у розмірі 100% вартості, вказаної у п. 1 цього договору, не пізніше 10 днів з дня підписання цього договору.
Відповідно до п. 4.1 Договору строк виконання договірних зобов'язань виконавця щодо надання послуг, передбачених п. 1 договору, встановлюється не більше 60 днів календарних днів з моменту отримання 100% передоплати виконавцем.
Пунктом 4.2 Договору передбачено, що здавання наданих послуг замовнику оформлюється актом здавання-приймання наданих послуг, який підписується представниками сторін (незалежно від результатів технічного огляду).
У пункті 6.1 Договору сторони погодили, що договір набуває чинності з моменту його підписання сторонами і діє до 31.12.2016 р., а в частині розрахунків до повного виконання сторонами своїх зобов'язань.
На виконання п. 2.2 Договору позивачем було сплачено відповідачу попередню оплату за надані послуги в сумі 42 877,87 грн., що підтверджується платіжними дорученнями №3517 від 12.09.2016 р. на суму 22 877,87 грн. та №2998 від 13.09.2016 р. на суму 20 000 грн.
Спір у справі виник у зв'язку з безпідставним, на думку позивача, утриманням відповідачем попередньої оплати в сумі 42 877,87 грн., оскільки договір про надання послуг припинив свою дію, а тому, як вказує позивач, підстава для утримання грошових коштів відпала.
За змістом ст. 509 Цивільного кодексу України, ст. 173 Господарського кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Частиною 1 ст. 173 Господарського кодексу України визначено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
За приписами ст. ст. 11, 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають, зокрема, з договору.
Згідно зі ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ст. ст. 6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
З огляду на встановлений ст. 204 Цивільного кодексу України принцип правомірності правочину, суд приймає договір про надання послуг №32163462 від 08.08.2016 р. як належну підставу, у розумінні норм ст. 11 названого Кодексу України, для виникнення у позивача та відповідача взаємних цивільних прав та обов'язків.
За своїм змістом та правовою природою укладений сторонами Договір є договором про надання послуг, який підпадає під правове регулювання норм ст. ст. 901-907 Цивільного кодексу України.
За договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором (ч. 1 ст. 901 Цивільного кодексу України).
Згідно з ч. 1 ст. 903 Цивільного кодексу України, якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.
Матеріалами справи (платіжні доручення №3517 від 12.09.2016 р. та №2998 від 13.09.2016 р.) підтверджується факт здійснення позивачем попередньої оплати послуг в сумі 42 877,87 грн. Факт отримання грошових коштів в сумі 42 877,87 грн. відповідач не заперечив.
В свою чергу, доказів надання послуг Державним підприємством «Київський експертно-технічний центр держпраці» (у тому числі, акту здавання-приймання наданих послуг) суду не надано.
При цьому, заперечуючи проти позову, відповідач зазначає, що послуги не були надані з вини замовника, оскільки позивач не виконав своїх зустрічних обов'язків, зокрема, не надав необхідної документації та не погодив строки проведення технічного огляду.
Відповідно до ч. 2 ст. 903 Цивільного кодексу України у разі неможливості виконати договір про надання послуг, що виникла не з вини виконавця, замовник зобов'язаний виплатити виконавцеві розумну плату. Якщо неможливість виконати договір виникла з вини замовника, він зобов'язаний виплатити виконавцеві плату в повному обсязі, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно з п. 2.1 Договору замовник зобов'язався своєчасно підготувати об'єкт для проведення технічного огляду та надати необхідну документацію.
Разом з цим, твердження відповідача про наявність вини замовника у невиконанні Договору розцінюються судом як необґрунтовані, оскільки пунктом 4.1 Договору передбачено, що строк виконання договірних зобов'язань виконавця щодо надання послуг, передбачених п. 1 договору, встановлюється не більше 60 днів календарних днів з моменту отримання 100% передоплати виконавцем.
Тобто, умовами Договору обов'язок виконавця надати послуги поставлено в залежність виключно від моменту отримання попередньої оплати від замовника, а також встановлено конкретний строк виконання зобов'язання.
Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України).
Приймаючи до уваги, що грошові кошти були сплачені позивачем у повному обсязі 13.09.2016 р., відповідач повинен був надати послуги, передбачені договором, у строк до 13.11.2016 р.
Судом встановлено, що листом вих. №20/5166 від 04.10.2016 р. позивач звертався до відповідача з проханням провести щорічний технологічний огляд транспорту згідно з Договором. Вказаний лист було отримано відповідачем, проте залишено без відповіді та виконання. Лише у листі вих. №1217 від 15.11.2016 р. (тобто, після настання встановленого п. 4.1 Договору 60-денного строку надання послуг), а згодом у листі вих.№1271 від 01.12.2016 р., відповідачем було запропоновано позивачу визначити та узгодити строки проведення технічного огляду технологічних транспортних засобів згідно з укладеним договором, що свідчить про порушення відповідачем передбачених договором строків надання послуг.
Крім того, на момент звернення позивача до суду строк дії Договору, який було встановлено до 31.12.2016 р., закінчився. Доводи відповідача про продовження дії договору не приймаються судом до уваги, оскільки пунктом 6.1 Договору передбачено продовження його дії до повного виконання сторонами своїх зобов'язань лише в частині розрахунків, проте не в частині виконання інших обов'язків (у тому числі, надання послуг).
Відповідно до ст. 905 Цивільного кодексу України строк договору про надання послуг встановлюється за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом або іншими нормативно-правовими актами.
За таких обставин, господарський суд дійшов висновку, що на момент розгляду даної справи строк дії Договору закінчився, договірні відносини між сторонами з приводу надання послуг припинені. Одночасно з цим, відповідачем не доведено належного виконання Державним підприємством «Київський експертно-технічний центр держпраці» умов Договору в частині надання послуг виконавцем, яким отримано від замовника попередню оплату.
Одночасно з цим, як вбачається зі змісту позовної заяви, позивачем заявлено вимогу про стягнення з відповідача попередньої оплати в розмірі 42 877,87 грн., посилаючись на положення статті 1212 Цивільного кодексу України, з приводу чого господарський суд зазначає наступне.
Загальні підстави для виникнення зобов'язання у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами глави 83 Цивільного кодексу України, що перебуває у складі підрозділу 2 «Недоговірні зобов'язання».
Відповідно до ч. 1 ст. 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Предметом регулювання інституту безпідставного отримання чи збереження майна є відносини, які виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна i які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.
Зобов'язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна, б) набуття або збереження за рахунок iншої особи, в) вiдсутнiсть правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адмiнiстративного акта, правочину або інших підстав, передбачених статтею 11 Цивільного кодексу України).
За змістом частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України безпідставно набутим майном є майно, набуте особою або збережене нею у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави.
Під вiдсутнiстю правової підстави, зазначеної у ст. 1212 Цивільного кодексу України, розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказiвцi закону, або суперечить меті правовiдношення i його юридичному змісту. Тобто вiдсутнiсть правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.
Системний аналіз положень частини першої, пункту 1 частини другої статті 11, частини першої статті 202, частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України дає можливість дійти висновку про те, що чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошей).
Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в не заборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення породження учасниками вiдповiдних правовідносин у майбутньому певних цивільних прав та обов'язків. Зокрема, унаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, які прямо передбачені частиною другою статті 11 Цивільного кодексу України.
Загальна умова частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов'язальних (договірних) відносинах, або отримане однією зi сторін у зобов'язанні підлягає поверненню iншiй стороні на пiдставi статті 1212 Цивільного кодексу України тільки за наявності ознаки безпiдставностi такого виконання.
Таким чином, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця, з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 Цивільного кодексу України, у разі наявності правових відносин речово-правового характеру (не договірного) безпосередньо між власником та володільцем майна.
Такий спосіб захисту можливий шляхом застосування кондикційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 1212 Цивільного кодексу України, які дають право витребувати в набувача це майно. При цьому, конструкція статті 1212, як і загалом норм глави 83 Цивільного кодексу України, свідчить про необхідність установлення так званої «абсолютної» безпідставності набуття (збереження): як в момент його набуття (збереження), так і на час розгляду спору.
Разом з цим, спірні правовідносини, що склались між сторонами, виникли із укладеного між ними договору про надання послуг №32163462 від 08.08.2016 р., тобто мають договірний характер.
Правовідносини сторін у цьому спорі регулюються нормами зобов'язального права, а договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них положень ч. 1 ст. 1212 Цивільного кодексу України, у тому числі й щодо вимоги до виконавця повернути замовнику попередньо сплачені кошти у зв'язку з неналежним виконанням умов договору, строк дії якого закінчився.
Господарський суд звертає увагу сторін, що грошові кошти в сумі 42 877,87 грн. були отримані відповідачем на підставі Договору, тобто за наявності правової підстави. При цьому, припинення дії Договору не свідчить про те, що правова підстава для набуття грошових коштів відпала, оскільки Договір є припиненим з дати, визначеної сторонами, а на момент сплати грошових коштів правочин був чинним та створив для сторін взаємні права та обов'язки.
Таким чином, враховуючи, що грошові кошти в сумі 42 877,87 грн., про стягнення яких заявлено даний позов, сплачені позивачем на виконання договору про надання послуг №32163462 від 08.08.2016 р., за висновками суду, вони набуті відповідачем за правової підстави і не можуть бути витребувані на підставі ст.1212 Цивільного кодексу України як безпідставне збагачення.
Такі висновки суду підтверджуються позицією Верховного Суду України, яка викладена у постановах від 14.10.2014р. у справі №922/1136/13, 02.03.2016 р. у справі №6-3090цс15, від 23.03.2016 р. у справі №6-2978цс15, та висновками Вищого господарського суду України, зокрема, у постановах від 15.07.2015 р. у справі №904/6434/14, від 03.02.2016 р. у справі №910/19990/15, від 15.03.2017 р. у справі №910/10308/15.
Однак, у даному випадку судом враховано, що статтею 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
При цьому, Європейський суд з прав людини неодноразово звертав увагу, що «право на суд», яке передбачено статтею 6 Конвенції, відповідно до практики Суду включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні (рішення Суду у справах Буланов та Купчик проти України, no. 7714/06 та 23654/08, від 09.12.2010 р., Чуйкіна проти України, no. 28924/04, від 13.01.2011 р.).
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Приймаючи до уваги положення Конвенції та Першого Протоколу до Конвенції, господарський суд зазначає, що у разі, коли позовні вимоги не відповідають матеріально-правовим способам захисту, або обраний особою, яка звернулася з позовом, спосіб захисту не призводить до поновлення його порушеного права, але при розгляді спору буде встановлений факт порушення прав цієї особи (позивача), то суд має право сам визначити належний спосіб судового захисту і ухвалити відповідне рішення щодо захисту порушеного права.
В силу статті 4 Господарського процесуального кодексу України господарський суд має право самостійно визначитися стосовно законодавства, яке підлягає застосуванню при вирішенні конкретного господарського спору незалежно від змісту вимог, викладених у позовній заяві, та не застосовує лише акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України. При цьому, самостійне визначення судом законодавства, яке підлягає застосуванню до спірних правовідносин, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог та порушення останнім положень статті 83 Господарського процесуального кодексу України. Аналогічні висновки викладено Вищим господарським судом України у постанові від 01.06.2016 р. у справі №912/2965/15.
Як зазначено у пункті 3.12 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №18 від 26.12.2011 р. «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Разом з тим не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права. Водночас і посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені у позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. У зв'язку з цим господарський суд, з'ясувавши у розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
За таких обставин, здійснюючи правильну правову кваліфікацію спірних правовідносин, господарський суд зазначає наступне.
Згідно зі ст. 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
За змістом ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Відповідно до ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Статтями 525, 615 Цивільного кодексу України встановлено, що одностороння відмова від виконання зобов'язання і одностороння зміна умов договору не допускаються.
Частиною 2 статті 570 Цивільного кодексу України визначено, що якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом.
Водночас, за приписами положень чинного в Україні законодавства, авансом є грошова сума, яку перераховують згідно з договором наперед у рахунок майбутніх розрахунків за товари (роботи, послуги), які мають бути отримані (виконані, надані). На відміну від завдатку аванс - це спосіб платежу. Він не виконує забезпечувальної функції. Аванс сплачується боржником у момент настання обов'язку платити та виконує функцію попередньої оплати.
Тобто, у разі невиконання зобов'язання, за яким передавався аванс, незалежно від того, з чиєї вини це відбулося, аванс підлягає поверненню особі, яка його сплатила.
Такі висновки суду повністю узгоджуються з позицією Вищого господарського суду України, яка викладена, у тому числі, у постановах від 23.07.2014 р. у справі №910/24568/13, від 19.05.2016 р. у справі №922/5045/15, від 09.11.2016 р. у справі №910/28956/15, від 07.02.2017 р. у справі №910/20324/15.
З огляду на викладене вище, враховуючи встановлений судом факт невиконання відповідачем своїх зобов'язань з надання послуг за Договором, господарський суд дійшов висновку про наявність підстав для повернення Державним підприємством «Київський експертно-технічний центр держпраці» замовнику авансового платежу у розмірі 42 877,87 грн.
Таким чином, позовні вимоги Приватного акціонерного товариства «Росава» до Державного підприємства «Київський експертно-технічний центр держпраці» про стягнення грошових коштів в сумі 42 877,87 грн. є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Відповідно до ч. 1 ст. 49 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається на відповідача.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -
1. Позовні вимоги Приватного акціонерного товариства «Росава» задовольнити повністю.
2. Стягнути з Державного підприємства «Київський експертно-технічний центр держпраці» (04073, м. Київ, вул. Ливарська, буд. 1-А, ідентифікаційний код 23510933) на користь Приватного акціонерного товариства «Росава» (09108, Київська обл., м. Біла Церква, вул. Леваневського, буд. 91; ідентифікаційний код 30253385) грошові кошти в сумі 42 877 (сорок дві тисячі вісімсот сімдесят сім) грн. 87 коп. та судовий збір у розмірі 1 600 (одна тисяча шістсот) грн. 00 коп. Видати наказ.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Повне рішення складено 03.04.2017 р.
Суддя В.П. Босий