ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
21.02.2017Справа №910/23193/16
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Альянс ДМ»
До 1. Державного підприємства «Сетам»
2. Міністерства юстиції України в особі Департаменту державної виконавчої служби України
Про визнання недійсними електронних торгів
Суддя Ващенко Т.М.
Представники сторін:
Від позивача: не з'явився
Від відповідача-1: не з'явився
Від відповідача-2: не з'явився
Товариство з обмеженою відповідальністю «Альянс ДМ» (далі - позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Державного підприємства «Сетам» (далі - відповідач-1), Міністерства юстиції України в особі Департаменту державної виконавчої служби України (далі - відповідач-2) про визнання недійсними електронних торгів з реалізації нерухомого майна, а саме: нежитлового приміщення 129, загальною площею 228 кв.м, яке знаходиться за адресою: м. Дніпро, вул. набережна В.І. Леніна, б. 37, реєстраційний номер лота 98316, які відбулись 15.10.15. через систему електронних торгів арештованим майном «Сетам», оформлені протоколом проведення електронних торгів № 123213 від 15.10.15.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.12.16. порушено провадження у справі № 910/23193/16 та призначено її до розгляду на 18.01.17.
В зв'язку з неявкою в судове засідання 18.01.17. представників сторін та з огляду на невиконання ними вимог ухвали суду від 19.12.16. розгляд справи було відкладено на 07.02.17., про що судом було прийнято відповідну ухвалу.
19.01.17. відповідачем-1 через відділ діловодства суду було подано письмовий відзив на позовну заяву, в якому він проти позову заперечує з підстав, викладених у відзиві. Крім того, Державне підприємство «Сетам» просить суд розгляд справи проводити без участі його повноважного представника.
Оскільки представники сторін в судове засідання 07.02.17. не з'явились, позивач та відповідач-2 вимоги ухвал суду в даній справі не виконали, то ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.02.17. розгляд справи відкладено на 21.02.17.
Позивач в судове засідання 21.02.17. не з'явився, вимог ухвал суду в даній справі не виконав, про причини неявки суд не повідомив, про дату, час та місце проведення судового засідання був повідомлений належним чином, що підтверджується наявними в матеріалах справи повідомленнями про вручення поштових відправлень.
Відповідач-1 в судове засідання 21.02.17. не з'явився.
Відповідач-2 в судове засідання 21.02.17. не з'явився, вимог ухвал суду в даній справі не виконав, письмового відзиву не позов не надав, про причини неявки суд не повідомив, про дату, час та місце проведення судового засідання був повідомлений належним чином, що підтверджується наявними в матеріалах справи повідомленнями про вручення поштових відправлень.
У випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору (п. 3.9.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 р. "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції").
Зважаючи на те, що неявка представників учасників судового процесу не перешкоджає всебічному, повному та об'єктивному розгляду всіх обставин справи, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами в порядку ст. 75 ГПК України.
При цьому, оскільки суд відкладав розгляд справи, надаючи можливість учасникам судового процесу реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень, суд, враховуючи процесуальні строки розгляду спору, встановлені ст. 69 ГПК України, не знаходить підстав для повторного відкладення розгляду справи.
Судом, враховано, що в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі "Смірнова проти України").
Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України від 25 січня 2006 р. № 1-5/45, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.
Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.
Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.
За результатами дослідження доказів, наявних в матеріалах справи, суд в нарадчій кімнаті, у відповідності до ст. ст. 82-85 ГПК України, ухвалив рішення у справі № 910/23193/16.
В судовому засіданні 21.02.17. судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані документи, Господарський суд міста Києва, -
З матеріалів справи вбачається, що 15.10.15. відбулися електронні торги з реалізації лота за реєстраційним номером 98316 - нежитлового приміщення № 129 поз. 1-19, в житловому будинку літ. А-9 на І-му поверсі, загальною площею 239,3 кв.м, що знаходиться за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. набережна В.І.Леніна, б.37, які оформлені протоколом № 123213.
У відповідності до вказаного протоколу організатором торгів значиться Державне підприємство «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України.
Згідно із ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини, тобто, дії осіб, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Під час проведення прилюдних торгів продавець та учасники торгів у встановленому законом порядку певними діями (ціновими пропозиціями) визначають переможця торгів та ціну продажу майна, в результаті чого переможець торгів набуває право на придбання об'єкту. Результатом проведення прилюдних торгів є визначення покупця - переможця аукціону та завершення процедури торгів шляхом підписання протоколу ліцитатором та покупцем, який одержав право на придбання об'єкта. Факт затвердження протоколу торгів має юридичне значення в аспекті виникнення підстав для подальшої сплати коштів за придбане майно, оформлення органом виконавчої служби відповідного акта та видачі покупцеві свідоцтва про придбання майна. При цьому оформлення окремого договору купівлі-продажу майна законом не передбачено.
Тобто, аукціон (прилюдні торги) за своєю правовою природою є багатостороннім правочином, оскільки в ньому мають місце всі елементи, притаманні правочину, та може бути визнаний недійсним на підставі норм цивільного законодавства про недійсність правочинів.
Обґрунтовуючи свої позовні вимоги позивач вказує на наступне.
Відповідно до договору купівлі продажу № А-2 від 11.12.2000. позивач придбав у власність нежитлове приміщення загальною площею 228 кв.м., що розташоване за адресою: Дніпропетровська область м. Дніпропетровськ, будинок 37, приміщення 129. На адресу позивача 08.10.15. надійшло повідомлення від Державного підприємства «Інформаційний центр» № 23675/01-06 від 25.09.15., в якому зазначалось про те, що 15.10.15. призначено проведення електронних торгів з реалізації майна, шляхом проведення електронних торгів предмета іпотеки - вказаного вище нежитлового приміщення. Відповідно до постанови виконавчого провадження № 12618531 від 03.02.14. державного виконавця Селезньова М.О., було поновлене виконавче провадження з примусового виконання виконавчого напису нотаріуса № 538 від 03.04.09. вчиненого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гарасютою О.В., з огляду на що державний було здійснено виконавчі дії, пов'язані зі зверненням стягнення на нежитлове приміщення № 129, за адресою: Дніпропетровська обл., м. Дніпропетровськ, вул. Набережна В.1. Леніна, будинок 37. Оцінку майна було здійснено ФОП ОСОБА_3, згідно результатів якої відповідно до звіту про оцінку вартості майна № 0104.4/15 від 01.04.15. занижено вартість нежитлового приміщення, а звіт складено без фактичного огляду приміщення, тобто звіт складено з порушеннями. Далі, позивач посилається на те, що в Оголошенні про проведення електронних торгів зазначено загальну площу предмета іпотеки у розмірі 239,3 кв.м., в той час, як у дійсності вона складає 228 кв. м., оскільки згідно з положеннями Договору купівлі-продажу від 10.12.07. позивачем було здійснено відчуження частини приміщення площею 11,3 кв.м. Крім того, позивач наголошує на тому, що про проведення оспорюваних торгів йому стало відомо за 7 днів до початку торгів, що не відповідає вимогам законодавства.
Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012 р. «Про судове рішення» рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
Відповідно до ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Отже, суд дає самостійну оцінку доказам на підставі чинного законодавства і не зв'язаний позицією сторін.
Згідно зі ст. ст. 33, 34 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд відзначає наступне.
Подані учасниками процесу докази підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Належними визнаються докази, які містять відомості про факти, що входять у предмет доказування у справі, та інші факти, що мають значення для правильного вирішення спору. Допустимість доказів означає, що у випадках, передбачених нормами матеріального права, певні обставини повинні підтверджуватися певними засобами доказування або певні обставини не можуть підтверджуватися певними засобами доказування.
Згідно з приписами статті 34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Відповідно до стаття 36 Господарського процесуального кодексу України письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії. Подані сторонами копії документів, виготовлені з використанням технічних засобів (фотокопії тощо), засвідчуються підписом особи, яка їх виготовила або яка перевірила їх на відповідність оригіналам, із зазначенням її прізвища, ініціалів та посади, якщо вона є посадовою особою, та з прикладенням печатки, за її наявності.
У відповідності до п. 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.12. № 6 «Про судове рішення», рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі. Рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
Подання сторонами доказів необхідне для безпосереднього сповіщення останніми про знані їм відомості та докази у справі, з'ясування наявності чи відсутності обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги в їх сукупності, вирішення інших питань.
Згідно з частиною третьою статті 22 ГПК України сторони зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони, вживати заходів до всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи.
При цьому судом враховано, що доведення належними засобами доказування певних обставин по справі, ГПК України покладається саме на особу, яка на ці обставини посилається (аналогічної позиції дотримується Вищий господарський суд України в постанові № 30/5009/2733/11 від 02.04.12.).
Втім матеріали справи не містять жодних належних та допустимих доказів для встановлення того, чи мали місце обставини, на які посилається позивач, а саме: докази отримання повідомлення від ДП «Інформаційний центр» МЮУ, матеріали виконавчого провадження № 12618531, виконавчий напис нотаріуса № 538 від 03.04.2009, відповідний іпотечний договір, звіт оцінки майна, докази відчуження частини спірного нежитлового приміщення та його фактичну площу станом на день проведення торгів, доказів того, коли йому стало відомо про проведення торгів, докази на підтвердження того, що державний виконавець не направляв на його адресу будь-яких повідомлень про проведення оцінки майна.
Відповідно до ч. 1 ст.16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Аналогічні положення містяться у ч. 2 ст. 20 Господарського кодексу України.
Частиною 2 ст. 16 Цивільного кодексу України та ст.20 Господарського кодексу України визначено основні способи захисту цивільних прав та інтересів.
З огляду на положення зазначених норм та принцип диспозитивності у господарському судочинстві, позивач має право вільно обирати способи захисту порушеного права чи інтересу.
Разом з тим, звертаючись до господарського суду, позивач вказує у позовній заяві предмет та підстави позову, тобто, самостійно визначає, яке його право, на його суб'єктивну думку, є порушеним, та в який спосіб належить здійснити судовий захист порушеного права.
Натомість, вирішуючи спір, судам належить з'ясувати наявність порушеного права позивача та відповідність обраного ним способу захисту порушеного права способам, визначеним у законодавстві.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.
При цьому, господарський суд зазначає, що під порушенням права слід розуміти такий стан суб'єктивного права, при якому воно зазнавало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб'єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов'язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Проте, обставини, на які посилається позивач, не свідчать про наявність у нього порушеного суб'єктивного права з боку відповідачів.
При цьому, судом встановлено, що на момент проведення оскаржуваних електронних торгів, організатором торгів (уповноваженим на забезпечення здійснення заходів із створення та супроводження програмного забезпечення системи електронних торгів) значиться Державне підприємство «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України, а не Державне підприємство «Сетам».
Відповідно до ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.
Відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
З наведеного вбачається, що до господарського суду вправі звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється.
Відповідно до ст. 2 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.
Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення невизнання або оспорювання.
Отже, необхідною умовою для звернення до суду із відповідним позовом є порушення прав та охоронюваних законом інтересів особи - позивача у справі.
Проте, як вбачається з матеріалів справи, позивачем належними засобами доказування не доведено суду порушення його прав, в тому числі відповідачами.
Враховуючи все викладене вище в сукупності, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Отже, суд відмовляє в позові повністю.
За приписами ст.84 Господарського процесуального кодексу України в резолютивній частині рішення вказується про розподіл судових витрат між сторонами.
З урахуванням зазначеного, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору покладаються на позивача.
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 32-34, 44, 49, 75, 82 - 85 Господарського процесуального кодексу України, суд -
В позові відмовити повністю.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Повне рішення складено 23.02.17.
Суддя Т.М. Ващенко