22 лютого 2017 р. Справа № 876/9997/16
Львівський апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:
головуючого судді Судової-Хомюк Н.М.,
суддів Гуляка В.В , Коваля Р.Й.
за участі секретаря судового засідання Кудєрової О.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_2 на ухвалу Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 01.12.2016 року про закриття провадження у справі за позовом ОСОБА_2 до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Івано-Франківської області про визнання протиправним та скасування рішень,-
Ухвалою Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 01.12.2016 року провадження у справі №344/13462/16-а закрито.
Ухвала суду мотивована тим, що ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 30.09.2015 року у справі № 344/12227/14-а закрито провадження. При цьому, судом встановлено, що обидва спори є аналогічними, тобто характеризуються тим самим предметом і тими ж підставами, а також існують між тими самими сторонами.
Не погодившись з ухвалою суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неповне встановлення судом першої інстанції усіх обставин справи та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувану ухвалу та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та апеляційну скаргу в межах наведених у ній доводів, колегія суддів дійшла до висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення, з наступних підстав.
За змістом статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права з урахуванням юридичної сили правового акта в ієрархії національного законодавства, що регулює спірні правовідносини, подібні правовідносини (аналогія закону), або за відсутності такого закону на підставі конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права), принципів верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини при дотриманні норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені під час судового розгляду справи (у судовому засіданні, у порядку скороченого чи письмового провадження) з урахуванням вимог статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України щодо належності та допустимості доказів або обставин, які не підлягають доказуванню, та висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними.
Відповідно до п.4 ч.1 ст.157 Кодексу адміністративного судочинства України суд закриває провадження у справі у разі, якщо є така, що набрала законної сили, ухвала суду з того самого спору і між тими самими сторонами.
Надаючи правовий аналіз вказаного положення слід зазначити, що для закриття провадження у справі з цієї підстави слід враховувати наявність ознак перерахованих у їх сукупності: у провадженні цього або іншого адміністративного суду є така ж адміністративна справа; спір у справі повинен бути між тими самими сторонами; спір у справі повинен бути з одним і тим же предметом; спір у справі повинен бути заявлений з тих самих підстав; з тотожної справи вже були ухвалені постанова або відповідна ухвала, які набрали законної сили.
Закриваючи провадження у справі суд першої інстанції виходив із наявності рішення з того самого спору і між тими самими сторонами, яке набрало законної сили, а саме ухвали Львівського апеляційного адміністративного суду від 30.09.2015 року у справі № 344/12227/14-а, якою провадження закрито.
Так матеріалами справи встановлено, що у 2014 році в провадженні Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області перебувала адміністративна справа №344/12227/14а за позовом ОСОБА_2 до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Івано-Франківської області про визнання протиправними та скасування рішень Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Івано-Франківської області від 14 липня 2014 року д/с №23 та від 06 серпня 2014 року д/с №23/12.
Постановою Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 16 березня 2015 року в задоволенні позову відмовлено.
Ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 30 вересня 2015 року постанову Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 16 березня 2015 року скасовано, а провадження у справі закрито. Згідно висновку Львівського апеляційного адміністративного суду даний спір слід розглядати в порядку цивільного судочинства.
В подальшому ОСОБА_2 звернувся до Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області з аналогічним позовом в порядку цивільного судочинства (цивільна справа №344/8419/15ц).
За наслідками розгляду даного позову, Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ було постановлено ухвалу від 01 червня 2016 року, якою задоволено частково касаційну скаргу Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Івано-Франківської області. Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 06 листопада 2015 року та рішення апеляційного суду Івано-Франківської області від 25 грудня 2015 року скасовано. Провадження у справі за позовом ОСОБА_2 до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Івано-Франківської області про визнання рішень незаконними та їх скасування закрито.
Згідно висновку Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ даний спір є публічно-правовим, а тому його слід розглядати в порядку адміністративного судочинства.
Враховуючи вищезазначене, ОСОБА_2 в порядку адміністративного судочинства звернувся до Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області з позовом до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Івано-Франківської області про визнання протиправними та скасування рішень, справа № 344/13462/16-а.
Закриваючи провадження у справі 344/13462/16-а, суд першої інстанції зазначив, що зі змісту позовної заяви, яка подавалася ОСОБА_2 до суду у справі №344/12227/14а, самої Постанови Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 16 березня 2015 року, а також апеляційної скарги, яка подавалася на дану постанову, вбачається, що в даному випадку мова йде про спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.
Суд звертає увагу на те, що в спірних процесуальних відносинах фактично мова йде про належність обраних форм реалізації процесуальних прав особи в публічно-правових відносинах, а не про порушення права на судовий захист.
Також, суд першої інстанції вказує на те, що будь-які дії в судовому процесі особа повинна здійснювати у встановлених законом процесуальних формах, які, в більшості випадків, є імперативними, тобто право на оскарження судового рішення в адміністративній справі не може підмінятися правом на подання нового позову з аналогічного предмету та підстав та між аналогічними сторонами.
Проте, колегія суддів вважає, що підстави для закриття провадження у цій справі за п.4 ст.157 Кодексу адміністративного суду України відсутні.
Суд апеляційної інстанції вважає за необхідне звернути увагу суду першої інстанції на те, що за змістом частини першої статті 14 Кодексу адміністративного судочинства України судові рішення, якими закінчується розгляд справи в адміністративному суді, ухвалюються іменем України.
Закінчення розгляду справи у розумінні цієї норми права є вирішення спору по суті судом першої, апеляційної або касаційної інстанції, у тому числі прийняття постанови щодо частини позовних вимог відповідно до частини першої статті 164 Кодексу адміністративного судочинства України, ухвалення додаткового судового рішення (стаття 168 Кодексу адміністративного судочинства України) або в разі, якщо під час попереднього провадження відповідач визнав позов (частина четверта статті 121 Кодексу адміністративного судочинства України), та вирішення вимоги апеляційної та касаційної скарг. Ці рішення ухвалюються іменем України.
Така вимога не поширюється на інше закінчення розгляду справи (закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду), що оформлюється ухвалою.
Як вбачається з матеріалів справи, позовні вимоги позивача не були вирішенні ні в порядку адміністративного ні в порядку цивільного судочинства.
Більше того, закриття судом першої інстанції провадження у справі в даній ситуації фактично позбавляє позивача права на судовий захист, що є неприпустимим, в тому числі, згідно усталеної практики Європейського Суду з прав людини.
Європейський суд з прав людини вказує, що право на розгляд справи означає право особи звернутися до суду та право на те, що його справа буде розглянута та вирішена судом. При цьому особі має бути забезпечена можливість реалізувати вказані права без будь-яких перепон чи ускладнень. Здатність особи безперешкодно отримати судовий захист є змістом поняття доступу до правосуддя. Перешкоди у доступі до правосуддя можуть виникати як через особливості внутрішнього процесуального законодавства, так і через передбачені матеріальним правом обмеження. Для ЄСПЛ природа перешкод у реалізації права на доступ до суду не має принципового значення.
З тексту ст. 6 Конвенції прямо витікає, що доступність правосуддя є невід'ємним елементом права на справедливий суд, хоча сам термін «доступність» у наведеній статті не вживається. У рішенні по справі «Голдер проти Великої Британії» від 21.02.1975 р., ЄСПЛ дійшов до висновку, що сама конструкція ст. 6 Конвенції була би безглуздою та неефективною, якби вона не захищала право на те, що справа взагалі буде розглядатися. У рішенні по цій справі Суд закріпив правило, що ч. 1 ст. 6 Конвенції містить у собі й невід'ємне право особи на доступ до суду.
Враховуючи той факт, що право на справедливий суд займає основне місце у системі глобальних цінностей демократичного суспільства, Європейський суд у своїй практиці пропонує досить широке його тлумачення.
Так, у справі Delcourt v. Belgium Суд зазначив, що «у демократичному суспільстві у світлі розуміння Конвенції, право на справедливий суд посідає настільки значне місце, що обмежувальне тлумачення статті 6 не відповідало б меті та призначенню цього положення».
У справі Bellet v. France Суд зазначив, що «стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права».
Як свідчить позиція Суду у багатьох справах, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.
У своїй практиці Європейський суд неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у 6 § 1 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак Суд повинен прийняти в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати ст. 6 § 1, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами та поставленою метою (див. Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany).
Згідно зі ст. 199 КАС України за наслідками апеляційної скарги на ухвалу суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції має право скасувати ухвалу суду і постановити нову з направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду справи.
Таким чином, колегія суддів приходить до однозначного висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а ухвала суду першої інстанції про закриття провадження - скасуванню з направлення справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Окрім того, в судовому засіданні, апелянт просив стягнути на його користь витрати пов'язанні з прибуттям до апеляційного суду, а саме добові, компенсація за відрив від звичайних занять, а також витрати на переїзд.
В силу приписів ст. 87 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема: 1) витрати на правову допомогу; 2) витрати сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду.
Статтею 90 КАС України передбачено, що витрати, пов'язані з оплатою допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, які надають правову допомогу за договором, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги, передбачених законом.
Згідно з ч.1 ст.91 КАС України витрати, пов'язані з переїздом до іншого населеного пункту сторін та їхніх представників, а також найманням житла, несуть сторони.
Згідно з ч.1 ст. 94 КАС України якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі, або якщо стороною у справі виступала його посадова чи службова особа.
На підтвердження витрат позивача, що пов'язані із прибуттям до суду 22 лютого 2017 року, ОСОБА_2 надав проїзний документ ВЄ № 977206 на суму 66,21 грн., який підтверджує факт понесення витрат позивача на прибуття до суду.
Таким чином, колегія суддів вважає, що підлягають стягненню на користь позивача витрати, пов'язані із прибуттям до суду, в сумі 66,21 грн..
Разом з тим, підстави для стягнення компенсації за втрачений заробіток та відрив від звичайних занять, відсутні, оскільки така компенсація сплачується або за втрачений заробіток, або за відрив від звичайних занять, а позивач не надав докази, що підтверджують його працевлаштованість, будь-яку іншу зайнятість.
Відповідно до п. 14 розділу І Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордон, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 13 березня 1998 року № 59 (у редакції наказу Міністерства фінансів України від 17 березня 2011 року № 362) підтвердними документами, що засвідчують вартість понесених у зв'язку з відрядженням витрат, є розрахункові документи відповідно до Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» та ПК України.
Згідно з п. 15 розділу І Інструкції № 59 окремим видом витрат, що не потребують спеціального документального підтвердження, є добові витрати (витрати на харчування та фінансування інших власних потреб фізичної особи, понесені у зв'язку з таким відрядженням). Добові витрати відшкодовуються в єдиній сумі незалежно від статусу населеного пункту.
Умовою такого відшкодування є подання належним чином оформлених документів про відрядження.
Разом з тим, позивач таких документів суду не надав, тому відсутні підстави для стягнення на його користь добових згідно з абз. 6 пп. 170.9.1 ПК України.
Частиною 1 статті 94 КАС України встановлено, що судові витрати стягуються з Державного бюджету України (або відповідного місцевого бюджету, якщо іншою стороною був орган місцевого самоврядування, його посадова чи службова особа).
Постанова Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 року № 845 «Про затвердження Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників» визначає механізм виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів.
Виходячи з пункту 26 цього Порядку судові витрати безспірно списуються державним казначейством, в якому обслуговується суб'єкт владних повноважень, не на користь якого ухвалено рішення, з рахунку цієї державної установи.
Керуючись ч. 3 ст. 160, ст. 94, п.3 ч. 1 ст. 199, ст.ст. 203, 206 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.
Ухвалу Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 01.12.2016 року про закриття провадження у справі № 344/13462/16-а скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Стягнути на користь ОСОБА_2 судові витрати - витрати, пов'язані з прибуттям до суду в розмірі 66,21 грн. (шістдесять шість гривень двадцять одна копійка) з рахунків місцевого бюджету.
Ухвала апеляційного суду є остаточною і касаційному оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя Н.М. Судова-Хомюк
Судді В.В. Гуляк
Р.Й. Коваль
Повний текст
виготовлено 27.02.2017 року.