Справа: № 826/10054/16 Головуючий у 1-й інстанції: Мазур А.С. Суддя-доповідач: Парінов А.Б.
Іменем України
23 лютого 2017 року м. Київ
Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого - судді Парінова А.Б.,
суддів: Грибан І.О., Губської О.А.,
при секретарі судового засідання Приходько К.М.,
за участю представників сторін:
від позивача: Прядкін О.В., Круподер Д.О.,
від відповідача Пересада Б.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 25 листопада 2016 року у справі за позовом Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів до комунального підприємства «Київтранспарксервіс» про стягнення адміністративно-господарських санкцій,-
Позивач звернувся до суду з позовом до комунального підприємства «Київтранспарксервіс» (далі по тексту - відповідач), в якому просив суд стягнути з відповідача адміністративно-господарські санкції у розмірі 90 933,17 грн.
Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 25 листопада 2016 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржувану постанову.
Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення з наступних підстав.
Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваної постанови суду першої інстанції, колегія суддів виходить з наступного.
Судом першої інстанції встановлено, що згідно звіту про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2015 рік середньооблікова кількість працівників облікового складу підприємства у 2015 році становила 475 осіб, з яких середньооблікова кількість штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність, - 16 особа, а кількість інвалідів - штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до вимог ст. 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», складає 19 осіб.
З матеріалів справи вбачається, що комунальним підприємством «Київтранспарксервіс» протягом 2015 року подано до Київського міського центру зайнятості інформацію (звітність) про попит на робочу силу (вакансії) від 29.01.2015, 25.02.2015, 27.03.2015, 28.04.2015, 18.05.2015, 11.06.2015, 30.07.2015, 18.08.2015, 17.09.2015, 25.11.2015, 09.12.2015, 21.10.2015, згідно з якими повідомлялось про кількість вакансій у розмірі 6, 7, 7, 7, 7, 5, 2, 1, 1, 1, 1, 1 відповідно, з яких за можливості зазначаються такі категорії громадян, як інваліди.
Крім того, комунальне підприємство «Київтранспарксервіс» зверталось з листами до директора Шевченківського районного центру зайнятості від 23.01.2015 №128, від 23.02.2015 №357, від 16.02.2015 №529, від 22.04.2015 №937, від 18.05.2015 №1235, від 18.06.2015 №1665, від 29.07.2015 №2109, 17.09.2015 №2848, від 20.10.23015 №3284, від 10.11.2015 №3501, від 14.12.2015 №3895, якими відповідач повідомляв про можливість працевлаштування громадян з інвалідністю.
Особи з інвалідністю для працевлаштування до КП «Київтранспарксрвіс» центром зайнятості не направлялися.
За результатами аналізу встановлених фактичних обставин справи та положень чинного законодавства суд першої інстанції прийшов до висновку про відсутність підстав для застосування адміністративно-господарських санкцій до відповідача, оскільки останнім було вжито всіх заходів з метою виконання обов'язку по працевлаштуванню інвалідів.
Обґрунтовуючи вимоги апеляційної скарги та наявність підстав для задоволення позову, позивач посилається на ту обставину, що відповідачем не було вжито достатньо заходів з метою працевлаштування інвалідів.
Колегія суддів з цього приводу вважає за необхідне зазначити наступне.
Статтею 5 Закону України «Про зайнятість населення» встановлено, що держава забезпечує надання додаткових гарантій щодо працевлаштування працездатним громадянам у працездатному віці, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці, у тому числі інвалідам, які не досягли пенсійного віку.
Згідно з вимогами ч. 3 ст. 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця. Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування інвалідів. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.
Відповідно до ст. 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» та Порядку сплати підприємствами, установами і організаціями штрафних санкцій до відділення Фонду соціального захисту інвалідів, акумуляції, обліку та використання цих коштів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 року № 1767, підприємства, установи і організації незалежно від форми власності, де кількість працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів штрафні санкції, сума яких визначається у розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві за кожне робоче місце не зайняте інвалідом. Штрафні санкції сплачуються підприємствами самостійно не пізніше 15 квітня року, що настає за звітним.
Відповідно до ст. 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.
Обов'язки роботодавців стосовно забезпечення прав інвалідів на працевлаштування чітко визначені ч. 3 ст. 18 Закону, згідно з якою підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
З наведеного випливає, що роботодавець не зобов'язаний здійснювати фактичний пошук інвалідів для їх працевлаштування, оскільки законодавством такий обов'язок покладається на державну службу зайнятості.
Цим самим спростовуються доводи апелянта щодо того, що обов'язок підприємства по пошуку та працевлаштуванню інвалідів покладається виключно на підприємства, установи, організації, які використовують найману працю.
Відповідно до статті 18-1 Закону України «Про зайнятість населення», працевлаштування інвалідів залежить від їх бажання працювати, наявних у інваліда кваліфікації та знань, а також те, що відповідно частини першої статті 18 даного Закону працевлаштуванню інвалідів передує їх звернення до підприємства чи до державної служби зайнятості.
Матеріалами справи підтверджується виконання відповідачем обов'язку, передбаченого ст. 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» щодо забезпечення прав інвалідів на працевлаштування шляхом створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, подання звітів до служби зайнятості та Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів, а тому невиконання підприємством нормативу щодо непрацевлаштування 3 інвалідів звільняє його від відповідальності через відсутність вини.
Стосовно доводів апелянта щодо того, що обов'язок по сплаті штрафних санкцій виникає у підприємства у випадку невиконанням нормативів по працевлаштуванню інвалідів відповідно ст. 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» незалежно від вини, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
При вирішенні питання правомірності стягнення штрафних санкцій слід виходити з загальних норм права відносно відповідальності за порушення зобов'язань та встановлення в діях або бездіяльності підприємства складу правопорушення з метою застосування до підприємства юридичної відповідальності у вигляді штрафних санкцій.
Відповідно до частини 1 статті 218 Господарського кодексу України, підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.
У частині 2 наведеної статті передбачено, що учасник господарських відносин відповідає, зокрема, за порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито всіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
Елементами правопорушення є вина на наявність причинного зв'язку між самим порушенням та його наслідками. Вбачається, що для застосування до підприємства штрафних санкцій за незабезпечення працевлаштування інвалідів слід визначити, які обов'язки покладаються на нього Законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», яка дія або бездіяльність можуть бути визнані незаконними та чи є вина підприємства у невиконанні покладених на нього обов'язків.
Виконання відповідними органами обов'язку працевлаштувати інвалідів повинно передувати вжиття підприємством необхідних заходів для забезпечення такого працевлаштування, до яких належить, зокрема, здійснення заходів із створення в установленому порядку робочих місць у межах нормативу та інформування названих органів про наявність вакантних посад для інвалідів.
З матеріалів справи вбачається та судом першої інстанції встановлено, що відповідач виконав обов'язок по здійсненню заходів зі створення робочих місць для інвалідів, покладений на нього законодавством, повною мірою.
У зв'язку з тим, що у діях відповідача відсутній склад правопорушення, на нього не може бути покладена відповідальність за ненаправлення уповноваженими органами необхідної кількості інвалідів для працевлаштування з відповідною кваліфікацією, відсутність у населеному пункті за місцем знаходження відповідача інвалідів, які бажають працевлаштуватись та кваліфікація яких відповідає вимогам, встановленим підприємством.
Таким чином, виходячи з аналізу зазначених норм та встановлених фактичних обставин справи, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції правомірно відмовив у задоволенні вимог адміністративного позову, зважаючи на те, що відповідачем створено всі умови робочих місць та виконано вимоги законодавства, що регулює основи соціальної захищеності інвалідів, а тому відсутні підстави для застосування до відповідача адміністративно-господарських санкцій.
Доводи апелянта щодо того, що підприємством при поданні звітів до центру зайнятості на кінець року зменшено кількість вакансій, які можуть бути зайняті інвалідами, спростовано судом першої інстанції, який зазначив, що зменшення на кінець 2015 року вакансій, на які можуть бути працевлаштовані інваліди, є лише свідченням тенденції зміни на підприємстві наявності таких вакантних посад наприкінці 2015 року, зважаючи на те, що у звіті про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2015 рік вказаного середньооблікову кількість працівників за весь рік.
Інші доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують і апеляційним судом відхиляються так, як є помилковими.
Відповідно до статті 200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Колегія суддів, вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив рішення відповідно до норм матеріального та процесуального права.
За таких обставин, апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а постанову суду першої інстанції - без змін.
На підставі викладеного, керуючись статтями 196, 198, 200, 205, 206, 112, 254 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів залишити без задоволення.
Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 25 листопада 2016 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.
Головуючий суддя А.Б. Парінов
Судді І.О. Грибан
О.А. Губська
Ухвалу в повному обсязі виготовлено 27.02.2017
Головуючий суддя Парінов А.Б.
Судді: Губська О.А.
Грибан І.О.