Харківський окружний адміністративний суд
61004, м. Харків, вул. Мар'їнська, 18-Б-3, inbox@adm.hr.court.gov.ua
Харків
23 січня 2017 р. № 820/20461/14
Харківський окружний адміністративний суд у складі:
Головуючого судді - Панченко О.В.,
суддів - Зінченка А.В., Спірідонова М.О.
при секретарі судового засідання - Самігулліній К.В.
за участі:
представника позивача - Мудраченка І.В.
представника відповідача В/ч НОМЕР_1 - Афоніна В.В.,
представника відповідача МОУ - Вельми І.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом
ОСОБА_1
до Військової частини НОМЕР_1 , Міністерства оборони України
провизнання дій протиправними,-
Позивач - ОСОБА_1 , звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом, в якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просить суд:
- визнати протиправним дії Військової частини НОМЕР_1 щодо ненадання медичної допомоги військовослужбовцю ОСОБА_1 ;
- визнати протиправним дії Міністерства оборони України щодо ненадання медичної допомоги військовослужбовцю ОСОБА_1 ;
- визнати протиправним дії військової частини НОМЕР_1 щодо незабезпечення військовослужбовця ОСОБА_1 речовим майном;
- визнати протиправним дії Міністерства оборони щодо незабезпечення військовослужбовця ОСОБА_1 речовим майном ;
- визнати протиправним дії Військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати грошового забезпечення військовослужбовцю ОСОБА_2 з 10 вересня 2014 року і по час звернення до суду з позовом;
- визнати протиправним дії Міністерства оборони України щодо невиплати грошового забезпечення військовослужбовцю ОСОБА_1 з 10 вересня 2014 року і по час звернення до суду з позовом;
- стягнути з Військової частини НОМЕР_1 та Міністерства оборони України на користь ОСОБА_1 матеріальну шкоду у розмірі 5000 грн.;
- стягнути з Військової частини НОМЕР_1 та Міністерства оборони України на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 40000 грн.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що він 01.08.2014 року як доброволець був призваний до Збройних сил України в рамках третьої хвилі часткової мобілізації, пов'язаної з проведенням Антитерористичної операції в Донецькій та Луганській областях. Під час проходження військової служби, позивач був направлений до медичної роти військової частини НОМЕР_1 за ознаками пневмонії, де перебував на лікуванні з 10.09.2014 р. по 19.09.2014 р. Попри незадовільний стан здоров'я ОСОБА_1 на день виписки, позивача направлено на постійне місце проходження служби. Прибувши на постійне місце проходження позивач доповів своєму командиру про погане самопочуття, однак в порушення вимог ЗУ "Про статут внутрішньої служби Збройних сил України" останній змусив солдата прибути до наметового містечка військової частини. 19.09.2014 р. позивач звернувся зі скаргою на дії командира до Військової прокуратури Харківського гарнізону, звідки швидкою доставлений для госпіталізації до Обласної клінічної лікарні - Центру екстреної медичної допомоги та медичних катастроф. На думку позивача, погіршення його стану здоров'я відбулося внаслідок надання неналежної медичної допомоги з боку відповідачів. Крім того, з 10.09.2014 року відповідачами було припинено видачу грошового та матеріального забезпечення ОСОБА_1 , чим позбавлено останнього засобів для існування та завдано матеріальної та моральної шкоди. Вказане слугувало підставою для звернення позивача з даним позовом до суду за відновленням його порушених прав та законних інтересів.
Представник позивача у судовому засіданні підтримав доводи уточненого позову та просив суд прийняти рішення про задоволення позовних вимог.
Представник відповідача - Військова частина НОМЕР_1 , позов не визнав.
У письмових запереченнях на позов (т.1 а.с.34-37, 123-124) зазначив, що позовні вимоги позивача необґрунтовані та безпідставні. Так, позивач отримав медичну допомогу у повному обсязі згідно правил та статутів Збройних сил України, погіршення стану здоров'я ОСОБА_1 відбулося через недотримання ним госпітального режиму, зокрема, солдат самовільно, без дозволу лікарів залишив стаціонарне приміщення медичної роти, чим наніс шкоду власному здоров'ю. Також відповідач зазначив, що грошове забезпечення військовослужбовця ОСОБА_1 виплачувалось на підставі та у відповідності до Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженої наказом МОУ №260 від 11.06.2008 р., а забезпечення речовим майном - до Положення про військове (корабельне) господарство Збройних сил України, затвердженого наказом МОУ №300 від 16.07.1997 р.
Представник відповідача у судовому засіданні підтримав доводи заперечень та просив суд прийняти рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
Представник відповідача - Міністерства оборони України, у судовому засіданні позовні вимоги не визнав, підтримав зазначену у письмових запереченнях на позов (т.1 а.с.125-134) правову позицію, яка повністю збігається з доводами військової частини, просив суд прийняти рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
Колегія суддів, вивчивши доводи позову та заперечень проти нього, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з наступних підстав та мотивів:
Судовим розглядом встановлено, що 01.08.2014 року позивач - ОСОБА_1 , як доброволець був призваний до Збройних сил України в рамках третьої хвилі часткової мобілізації, пов'язаної з проведенням Антитерористичної операції в Донецькій та Луганській областях.
Як встановлено судом з історії хвороби №440, що міститься в матеріалах справи, 08.09.2014 року рядовий ОСОБА_1 звернувся за медичною допомогою до лікаря військової частини НОМЕР_1 . (т.1 а.с.38-41). Лікарем військової частини НОМЕР_1 оглянуто рядового ОСОБА_1 , визнано його хворим, встановлено курс лікування та госпіталізовано до медичної роти.
19.09.2014 року позивача виписано з госпітального відділення медичної роти, у зв'язку з покращенням стану здоров'я та через порушення госпітального режиму, а саме, самовільно, без дозволу лікарів приблизно з 12-00 до 19-00 год. покинув стаціонарне приміщення медичної роти.
Як встановлено з письмових пояснень помічника лікаря приймаючо-сортувального відділення медичної роти ОСОБА_3 та капітана роти військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_4 (т.1 а.с.43), інформацію про дисциплінарне порушення рядового ОСОБА_5 та факт його виписки була доведена до його командира капітана ОСОБА_4 , який особисто прибув до медичної роти для супроводження військовослужбовця в розташування підрозділу.
З акту службового розслідування від 30.09.2014 р. встановлено, що не дочекавшись командира, військовослужбовець пішов до аптеки за ліками та до розташування свого підрозділу у наметовому таборі не повернувся. Капітан ОСОБА_4 особисто вжив заходи щодо розшуку рядового, однак встановити його місцезнаходження не вдалося. (т.1 а.с.42).
В період з 19.09.2014 р. по 26.09.2014 р. військовослужбовець перебуває на лікуванні в Обласній клінічній лікарні - Центрі екстреної медичної допомоги та медичних катастроф з діагнозом - гострий бронхіт, що підтверджується випискою з медичної карти стаціонарного хворого №4.5202 (т.1 а.с.45).
З 27.09.2014 р. по 06.10.2014 р. позивач перебуває на лікуванні в Лозівському центрі первинної медико-санітарної допомоги з діагнозом - пневмонія, що підтверджується довідкою про стан здоров'я б/н від 06.10.2014 р. (т.1 а.с.46).
З 06.10.2014 р. по 29.10.2014 р. - ОСОБА_1 потрапляє до Головного військово-медичного клінічного центру Північного регіону з діагнозом "гострий бронхіт" (т.1 а.с.47-48), а в період з 30.10.2014 р. по 02.11.2014 р. - з діагнозом "гостре респіраторне захворювання по типу фаринготрахеїту". (т.1 а.с.49).
02.11.2014 р. повертається на лікування до медичної роти Військової частини НОМЕР_1 , звідки виписаний 07.11.2014 р. (т.1 а.с.50).
Вважаючи незаконними дії відповідачів, що полягають у неналежній медичній допомозі, що призвело до значного погіршення здоров'я та матеріального становища позивача, звернувся за захистом своїх прав та законних інтересів.
Вирішуючи спір суд зазначає, що правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби регулюється Конституцією України, Законом України "Про військовий обов'язок та військову службу" від 25 березня 1992 року №2233-XII, Положенням про проходження військової служби у Збройних Силах України, затвердженого указом Президента України №1153 від 10.12.2008 р., Статутами Збройних Сил України, Інструкцією про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних сил України та деяким іншим особам, затвердженою наказом Міністра оборони №260 від 11.06.2008 р., Положенням про фінансове господарство військової частини Збройних Сил України, затвердженого наказом міністра оборони України №590 від 12.11.2010 р., Положення про військове (корабельне) господарство Збройних Сил України, затвердженого наказом міністерства оборони України №300 від 16.07.1997 р.
Частиною 1 статті 49 Конституції України встановлено, що кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування.
Чинне законодавство України не містить визначення поняття "ненадання медичної допомоги", однак відповідно до статті 3 Основ законодавства України про охорону здоров'я, від 19.11.1992 року №2802-XII, медична допомога - діяльність професійно підготовлених медичних працівників, спрямована на профілактику, діагностику, лікування та реабілітацію у зв'язку з хворобами, травмами, отруєннями і патологічними станами, а також у зв'язку з вагітністю та пологами.
Як встановлено судом з матеріалів справи, рядовий ОСОБА_1 двічі звертався до медичної роти військової частини НОМЕР_1 за наданням медичної допомоги (08.09.2014 року та 02.11.2014 року). За результатами звернень, черговим лікарем проводився огляд хворого, визначався діагноз та призначалося лікування в стаціонарному режимі, що повністю підтверджується історією хвороби №440 (т.1 а.с.38-39) та історією хвороби №771 (т.1 а.с.50).
Однак, позивачем неодноразового порушувався приписаний лікарем режим та рекомендації, що й могли призвести до порушення стану здоров'я рядового ОСОБА_1 . Факт порушення дисципліни підтверджується матеріалами службового розслідування (т.1 а.с.42-43, 63).
Згідно частини 4 статті 34 Основ законодавства України про охорону здоров'я, від 19.11.1992 року №2802-XII, лікар не несе відповідальності за здоров'я хворого в разі відмови останнього від медичних приписів або порушення пацієнтом встановленого для нього режиму.
Крім того, суд звертає увагу, що висновком експертів Харківського обласного бюро судово-медичної експертизи №37-КЕ/2016/пп, за наслідками проведення судово-медичної експертизи, не встановлено судово-медичних даних про неналежне надання медичної допомоги гр. ОСОБА_1 на різних етапах його лікування з вересня 2014 року по березень 2015 року, що виявилося б в порушенні анатомічної цілісності тканин та органів або їх функцій (т.2 а.с.164-249, т.3 а.с.1-14).
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів доходить висновку про необґрунтованість позовних вимог в частині визнання протиправними дій Військової частини НОМЕР_1 та Міністерства оборони України щодо ненадання медичної допомоги військовослужбовцю ОСОБА_1 , оскільки, зазначені факти не знайшли свого підтвердження в ході судового розгляду справи.
Стосовно позовних вимог в частині незабезпечення військовослужбовця ОСОБА_1 речовим майном та невиплатою грошового забезпечення, суд зазначає наступне:
Судом встановлено, що 02.08.2014 року - рядовий ОСОБА_1 згідно штату військової частини НОМЕР_1 був призначений на посаду номера обслуги та відповідно до посади отримував грошове та речове забезпечення, що підтверджується ордером №330 від 02.08.2014 року. (т.1 а.с.64).
Інструкцією про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України, в п.10.3 встановлено, що військовослужбовцям строкової військової служби, які перебувають на лікуванні в лікарняних закладах чи у відпустці для лікування у зв'язку з хворобою, посадові оклади виплачуються за весь період перебування на лікуванні та у відпустці для лікування у зв'язку з хворобою.
З акту службового розслідування від 08.01.2015 року встановлено, що в період з 19.09.2014 року по 06.10.2014 року солдат ОСОБА_1 був відсутній на військовій службі понад 10 діб, внаслідок чого йому наказом командира військової частини на цей період було призупинено виплату грошового забезпечення. (т.1 а.с.63).
Після повернення позивача 02.11.2014 року до військової частини, командиром частини приймається рішення про перерахунок грошового забезпечення військовослужбовця у відповідності до п.10.3 Інструкції №260 та запропоновано ОСОБА_1 надати оригінали документів, що підтверджують перебування на лікуванні. Однак, оригінали вказаних документів надані не були.
З письмових пояснень представника відповідача встановлено, що протягом вересня 2014 року - січня 2015 року, військовослужбовець систематично порушує дисципліну та самовільно покидає розміщення військової частини, внаслідок чого до нього застосовується п.34.4 Інструкції №260. В лютому 2015 року наказом командира військової частини позивачу відновлено грошове забезпечення.
Відповідно до п.34.4 Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України, військовослужбовцям, які самовільно залишили військові частини або місця служби на строк понад 10 діб, незалежно від причини залишення виплата грошового забезпечення призупиняється з дня самовільного залишення військової частини або місця служби та поновлюється з дня повернення. Про призупинення та поновлення виплати грошового забезпечення оголошується наказом командира військової частини.
Окрім того, ст.116 Положення про проходження військової служби у Збройних Силах України, затвердженого указом Президента України №11543 від 10.12.2008 року, зарахування військовослужбовців наказами по особовому складу в розпорядження посадових осіб, які мають право призначення на посади, для вирішення питання щодо дальшого їх службового використання допускається в разі: якщо військовослужбовці відсутні більше десяти днів, - до повернення військовослужбовців у військову частину (у разі неприйняття іншого рішення про дальше проходження ними військової служби) або до дня набрання чинності рішенням суду про визнання їх безвісно відсутніми чи оголошення померлими.
Крім того, суд відмічає, що 15.10.2014 року військова частина НОМЕР_1 , в якій проходив службу позивач, перейшла на зимову форму одягу та військовослужбовці, які заходились в підрозділах додатково отримали комплект зимового одягу. Оскільки позивач, в даний період знаходився поза межами військової частини, вказаного комплекту зимового одягу не отримав.
Відповідно до частини 11 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, військовослужбовець, з-поміж інших обов'язків повинен, завжди бути одягненим за формою, чисто й охайно.
Таким чином, 10.11.2014 року, ОСОБА_1 прибувши в розміщення військової частини для подальшого несення військової служби, повинен був звернутися до безпосереднього командира з заявою про видачу йому належного зимового одягу.
Разом з тим, позивач з такою заявою не звертався.
30.11.2014 року солдат був призначений на службу добового наряду "днювальним", де за ініціативою майора ОСОБА_6 йому була видана куртка зимова утеплена 3 класу, а також рукавиці та зимовий комплект натільної білизни.
Положенням про військове (корабельне) господарство Збройних Сил України, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 16 липня 1997 року № 300 зазначено, у підрозділах військової частини, як підмінний фонд постійно утримуються придатні для носіння бавовняний одяг та взуття (5-7 комплектів з числа предметів, які вислужили встановлений строк для носіння).
За таких підстав, позивач отримував грошове утримання та речове забезпечення у встановленому порядку та в межах, визначених законодавством України, з урахуванням особливостей його поведінки за період проходження служби в спірний період, а відтак позовні вимоги в цій частині задоволенню не підлягають.
Щодо позовних вимог про відшкодування матеріальної та моральної шкоди позивачу, завданої неправомірними діями відповідачів, суд вказує наступне:
Згідно зі статтею 56 Конституції України, кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Статтею 17 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", зазначено, що відшкодування військовослужбовцям заподіяної моральної і матеріальної шкоди провадиться у встановленому законом порядку.
Частиною 1 статті 22 Цивільного кодексу України зазначено, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Відповідно до статті 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Відповідно до пункту 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року № 4 “Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди” (далі - Постанова), під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Під немайновою шкодою, заподіяною юридичній особі, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв'язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності.
Згідно з пунктом 9 Постанови, розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Позивачем під час розгляду справи не доведено суду наявність матеріальної та моральної шкоди, її розмір та причинний зв'язок між діями відповідачів та завданою шкодою.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Згідно з ч.1 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
Оскільки судовим розглядом не встановлено факту порушення прав та охоронюваних законом інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин, у задоволенні позову слід відмовити.
Керуючись ст.ст. 11, 12, 51, 71, ст. 158, ст. 159, ст. 160, ст. 161ст. 162, ст. 163, ст. 167, 186, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , Міністерства оборони України про визнання дій протиправними - відмовити.
Постанова набирає законної сили згідно з ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України, а саме: після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом, якщо таку скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження. Якщо строк апеляційного оскарження буде поновлено, то вважається, що постанова чи ухвала суду не набрала законної сили.
Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до Харківського апеляційного адміністративного суду згідно з ст.186 Кодексу адміністративного судочинства України, а саме: шляхом подачі через Харківський окружний адміністративний суд протягом десяти днів з дня її проголошення (у разі застосування судом ч. 3, ст. 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні - з дня отримання копії постанови, у разі повідомлення суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених ч.4 ст.167 цього Кодексу, про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду) апеляційної скарги з одночасним надсиланням копії апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції.
Повний текст постанови виготовлений 30 січня 2017 року.
Головуючий суддя Панченко О.В.
Судді Зінченко А.В.
Спірідонов М.О.