Справа № 22ц-2049/2009 р. Головуючий у першій інстанції
Коверзнев В.О.
Категорія - цивільна Доповідач - Демченко Л.М.
Іменем України
15 жовтня 2009 року м. Чернігів
АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ у складі:
головуючого: БОЙКО О.В.,
суддів: ДЕМЧЕНКО Л.М., СКРИПКИ А.А.,
при секретарі: Коваленко Ю.В., Пільгуй Н.В.,
з участю: представника позивача ОСОБА_5. відповідача,
представника відповідачів ОСОБА_2., представника
відповідача ОСОБА_6,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Чернігові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 28 липня 2009 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання договорів недійсними, -
В лютому 2009 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, після уточнення якого, 30 березня 2009 року просив визнати недійсними договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 27 жовтня 2008 року, укладений між ОСОБА_2. та ОСОБА_3, а також договір купівлі-продажу квартири від 12 січня 2009 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4., та визнати за ним право власності на Ѕ частину спірної квартири.
В обґрунтування своїх позовних вимог ОСОБА_1 вказував, що спірна квартира була придбана ним з ОСОБА_2. в період їх шлюбу, а тому вважає, що відповідно до положень ст. 68 СК України та ч. 3 ст. 368 ЦК України дана квартира є спільною сумісною власністю подружжя. Проте, як зазначає позивач, ОСОБА_2. без його згоди уклала договір купівлі-продажу спірної квартири з ОСОБА_3, яка в свою чергу з ОСОБА_4. і вважає, що вказані договори купівлі-продажу були укладені без наміру створити юридичні наслідки.
Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 28 липня 2009 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1. відмовлено в повному обсязі.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 28 липня 2009 року та винести нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що судом першої інстанції були порушені такі норми матеріального права як ст. ст. 16, 216, 369, 392 ЦК України.
Апелянт не погоджується з висновком суду першої інстанції, що захист цивільних прав по даній справі можливий лише шляхом пред'явлення віндикаційного позову на підставі ст. 388 ЦК України, оскільки такий спосіб не передбачений ні ч. 2 ст. 16 ЦК України, ні договором, ні іншим законом по даному виду правовідносин.
Апелянт вказує, що виходячи з положень ст. ст. 216, 369 ЦК України, правові наслідки недійсності право чину, це зобов'язання сторін повернути в натурі все одержане за цим договором, а особливі умови застосування правових наслідків для визнання договорів купівлі-продажу недійсними законом не встановлюються.
Як зазначає апелянт, ст. 392 ЦК України чітко встановлено, що власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, яким засвідчує його право власності.
Вказує, що він обрав спосіб захисту своїх цивільних прав та інтересів шляхом визнання договорів купівлі-продажу недійсними, що передбачено ч. 4 ст. 369 ЦК України та просив визнати право власності на спірну квартиру на підставі ст. 392 ЦК України.
Одним із доводів апеляційної скарги є порушення судом норм процесуального права при винесенні рішення, а саме ст. ст. 213, 214 ЦПК України, а також апелянт вказує, що судом не були застосовані норми цивільного законодавства, які повинні були бути застосовані при вирішенні даної справи.
В засіданні апеляційного суду представник позивача просив апеляційну скаргу задовольнити. Рішення суду скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.
Відповідач, представник відповідачів ОСОБА_3., ОСОБА_4., - ОСОБА_2., її представник ОСОБА_6 просили рішення місцевого суду залишити без змін.
Вислухавши суддю - доповідача, учасників судового розгляду, перевіривши доводи апеляційної скарги та дослідивши матеріали справи, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1., суд першої інстанції виходив з того, що права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову про визнання недійсним правочину, стороною в якому така особа не є, навіть у разі, якщо оспорюваний правочин не відповідає закону.
Проте, з таким висновком не може погодитись апеляційний суд, виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно з ч. 3 ст. 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий право чин може бути визнаний недійсним.
Судом по справі встановлено, що позивач з ОСОБА_2. перебували в зареєстрованому шлюбі з 18.11.1995 року по 01.11.2007 року, що підтверджується копією свідоцтва про розірвання шлюбу (а.с. 6).
Спірна квартира ОСОБА_2. належала на праві власності на підставі договору купівлі-продажу квартири від 09.04.2003 року (а.с. 43).
Враховуючи наведене, апеляційний суд приходить до висновку, що спірна квартира є спільним сумісним майном ОСОБА_1. та ОСОБА_2.
Як вбачається з матеріалів справи, 27.10.2008 року між ОСОБА_2. та ОСОБА_3 був укладений договір купівлі-продажу спірної квартири (а.с. 39), а ОСОБА_3 12.01.2009 року в свою чергу уклала договір купівлі-продажу квартири з ОСОБА_4 (а.с. 63).
Позивач ОСОБА_1 обґрунтовуючи свої вимоги, просив визнати укладені відповідачами договори купівлі-продажу недійсними та визнати за ним право власності на Ѕ частину квартири.
Відповідно до ч. 4 ст. 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
З матеріалів справи видно, що ОСОБА_2., не мала повноважень на розпорядження майном іншого співвласника - ОСОБА_1. Крім того в своїх поясненнях в засіданні апеляційного суду зазначала, що вона не повідомляла нотаріуса при укладенні договору купівлі-продажу квартири про те, що квартира є спільним майном, придбаним в період шлюбу.
Таким чином, суд приходить до висновку, що договір купівлі продажу спірної квартири укладений між ОСОБА_2. та ОСОБА_3 27 жовтня 2008 року, слід визнати недійсним.
Позовні вимоги в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу від 12 січня 2009 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4., не підлягають задоволенню, оскільки суд вважає, що якщо після недійсного правочину був укладений ще один правочин, то слід визнавати недійсним не всі правочини, а лише перший.
Відповідно до положень ст. 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Оскільки спірна квартира є спільною сумісною власністю сторін як подружжя, ОСОБА_1 є власником Ѕ частини спірної квартири згідно з чинним законодавством. А оскільки право власності є правом приватним, відповідно до положень ст. 16 ЦК України, сам власник має визначити межі та способи захисту свого права. Таким чином, власник має право за наявності підстав для пред'явлення віндикаційного чи негаторного позову звернутись з позовом лише про визнання права власності. Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом саме про визнання за ним права власності на Ѕ частину спірної квартири.
Отже, виходячи з викладеного, суд приходить до висновку про задоволення позовних вимог в цій частині.
Крім цього, в зв'язку з визнанням за ОСОБА_1. права власності на Ѕ частину квартири, суд також приходить до висновку про необхідність відшкодування добросовісному набувачеві понесених ним витрат на придбання майна. Такі витрати підлягають стягненню за рахунок сторони, які й було заплачено за недійсним правочином, або з особи, яка є винною в недійсному правочині. Тому підлягають стягненню з ОСОБА_2. на користь ОСОБА_4. кошти сплачені за договором купівлі продажу від 12 січня 2009 року в сумі 19301 гривня, так як згідно з умовами договору квартира продана за 38601 гривню./ а.с. 63/
Таким чином, висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи, тому відповідно до ст. 309 ЦПК України рішення суду підлягає скасуванню з постановленням нового рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1. і стягнення відповідно до ст. 88 ЦПК України судових витрат в сумі 364 грн. 51 коп.
Керуючись ст.ст. 303, 307, 309, 313, 314, 316, 317, 319, 324 ЦПК ст. ст. 16, 203, 215, 368, 369, 392 ЦК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 28 липня 2009 року - скасувати.
Позовні вимоги задовольнити частково.
Визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 27 жовтня 2008 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Чернігівського міського нотаріального округу Завалієвим А.А.
Визнати за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_1
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 19301 /дев'ятнадцять тисяч триста одну/ гривню.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 в повернення судових витрат 364 грн. 51 коп.
В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржене до Верховного Суду України в касаційному порядку протягом двох місяців з дня набрання ним законної сили.
Головуючий : Судді: