7 лютого 2017 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду міста Києва у складі:
головуючого - судді Рейнарт І.М.
суддів Кирилюк Г.М., Слюсар Т.А.
при секретарі Чумаченко А.П.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 26 жовтня 2016 року у цивільній справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_1, третя особа: Національний Банк України про звернення стягнення на предмет іпотеки та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» про визнання недійсними договорів,
№ апеляційного провадження: № 22-ц/796/1596/2017
Головуючий у суді першої інстанції: Грегуль О.В. Н.Є.
Доповідач у суді апеляційної інстанції: Рейнарт І.М.
Унікальний № 754/11109/15-ц
встановила:
у серпні 2015 року позивач звернувся до суду з позовом про звернення стягнення на предмет
іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 шляхом визнання за ним права власності на квартиру у рахунок погашення заборгованості в сумі 1 537 062грн. 47коп.
Мотивуючи позовні вимоги, позивач зазначав, що 24 жовтня 2007 року між АКБ «ТАС-Комерцбанк», найменування якого з 15 жовтня 2007 року змінено на АТ «Сведбанк», та відповідачем був укладений кредитний договір № 2706/1007/71-437, за умовами якого банк надав позичальнику кредитні кошти у розмірі 80 990 доларів США зі сплатою 12,5 % річних на строк з 24 жовтня 2007 року по 24 жовтня 2032 року.
З метою забезпечення виконання грошових зобов'язань за вказаним договором відповідач передала в іпотеку нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1.
Позивач посилався на те, що 25 травня 2012 року між ним та ПАТ «Сведбанк» був укладений договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами, згідно якого АТ «Сведбанк» передав (відступив) права вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами, внаслідок чого товариство набуло статусу нового кредитора з відповідними процесуальними правами та обов'язками, у тому числі і за договорами, укладеними з відповідачем.
Позивач стверджував, що відповідач належним чином свої зобов'язання по погашенню кредитної заборгованості не виконувала, у зв'язку із чим станом на 14 липня 2015 року виникла заборгованість, яка складається із заборгованості по тілу кредиту у сумі 1 310 318грн. 41коп., по відсотках у сумі 168 810грн. 33коп., пені у розмірі 54 632 грн. 32 коп., та 3% річних від простроченої заборгованості по тілу - 1 150грн. 16коп., та від простроченої заборгованості по процентам - 2 151грн. 25коп., а отже виникло право на звернення стягнення на предмет іпотеки.
У жовтні 2016 року відповідач звернулась до суду із зустрічним позовом про визнання недійсними кредитного договору № 2706/1007/71-437 від 24 жовтня 2007 року та іпотечного договору № 2706/1007/71-437-2-1 від 24 жовтня 2007 року, що були нею укладені з Акціонерним комерційний банком «ТАС-Комерцбанк», посилаючись на те, що зобов'язання у
- 2 -
кредитному договорі встановлені у іноземній валюті, що суперечить вимогам ст.ст. 524 та 533 ЦК України, а так як іпотечний договір є похідним від кредитного договору, він також є недійсним.
Рішенням суду від 26 жовтня 2016 року первісний позов задоволено, у рахунок погашення ОСОБА_1 заборгованості за кредитом, відсотками, пені та трьох процентів річних від простроченої суми в розмірі 1 537 062грн. 47коп. за кредитним договором № 2706/1007/71-437 від 24 жовтня 2007 року звернуто стягнення на предмет іпотеки, шляхом визнання за Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» права власності на однокімнатну квартиру АДРЕСА_1, загальною площею: 40,40 кв. м., жилою площею: 18,90 кв. м., яка належить ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого 24 жовтня 2007 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу та зареєстрованого в реєстрі за реєстровим № 7920, зареєстрованого в державному реєстрі правочинів 24 жовтня 2007 року, інвентаризаційна оцінка якої становить 13 262грн. 61коп., а ринкова вартість становить 648 568грн.
Виконання рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки відстрочено до скасування Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» від 3 червня 2014 року.
Стягнуто з ОСОБА_1 у дохід держави 551грн. 20коп. судового збору. У зустрічному позові відмовлено.
У поданій апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у первісному позові, а зустрічний позов задовольнити повністю.
Представник відповідача посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи, так як саме з вини позивача, який не реагував на звернення відповідача, остання не мала можливості виконувати свої зобов'язання по погашенню кредитної заборгованості.
Також представник відповідача посилається на неналежну оцінку судом наданих позивачем доказів, так як належного розрахунку заборгованості позивачем надано не було.
Крім того представник відповідача вважає, що правових підстав для застосування такого способу захисту порушеного права як звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання на нього права власності позивач не набув, оскільки судом не встановлено, а представником позивача не надано доказів про згоду іпотекодавця на позасудовий спосіб врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань.
З посиланням на доводи, викладені у зустрічному позові, представник відповідача вважає, що кредитний та іпотечні договори були укладені із недодержанням вимог, встановлених частинами першою - третьою статті 203 Цивільного кодексу України, а відтак на підставі статті 215 Цивільного кодексу України можуть бути визнані недійсними.
Крім того, представник відповідача не погоджується з відмовою у задоволенні клопотання про залишення справи без розгляду на підставі того, що позовна заява була підписана представником позивача, всупереч Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», яким не передбачено право та можливості на передоручення уповноваженою особою Фонду своїх повноважень іншим особам.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідача, який підтримав апеляційну скаргу, пояснення представника позивача, яка просила залишити рішення суду без змін, вивчивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що вона задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.
Судом встановлено і матеріалами справи підтверджено, що 24 жовтня 2007 року між АКБ «ТАС-Комерцбанк», найменування якого з 15 жовтня 2007 року змінено на АТ «Сведбанк», та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір № 2706/1007/71-437, за умовами якого банк надав позичальнику кредитні кошти у розмірі 80 990,00 доларів США на строк по 24 жовтня 2032 року, а позичальник зобов'язалася повернути кредит щомісячними
- 3 -
платежами та сплачувати проценти за користування кредитом у розмірі 12,5 % річних.
Пунктом 3.3. кредитного договору сторони визначили, що проценти за користування кредитом підлягають сплаті позичальником через касу банку на рахунок нарахованих відсотків НОМЕР_1 щомісяця в період з «01» по «20» число включно, за попередній календарний місяць; проценти, нараховані за останній календарний місяць фактичного користування кредитом, сплачуються позичальником одночасно з погашенням кредиту.
Згідно пункту 8.1. кредитного договору за порушення строків погашення заборгованості за кредитом та/або строків сплати процентів за користування кредитом позичальник сплачує пеню за кожний день прострочення в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період, за який сплачується пеня, від суми простроченої заборгованості. При розрахунку суми пені за кількість днів у році приймається - 360 (триста шістдесят) днів.
З метою забезпечення зобов'язань за кредитним договором 24 жовтня 2007р. між АКБ «ТАС-Комерцбанк» та ОСОБА_1 укладений іпотечний договір № 2706/1007/71-437-Z-1, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовою С.В., предметом якого є квартира АДРЕСА_1.
Під час судового розгляду відповідачем не заявлялося про невиконання банком зобов'язань за кредитним договором по видачі кредитних коштів.
25 травня 2012р. між ПАТ «Сведбанк» та ПАТ «Дельта Банк» укладений договір купівлі-продажу прав вимоги, за яким були відступлені права вимоги за кредитними договорами та договорами забезпечення, у тому числі і за договорами, укладеними з відповідачем. Даний договір був посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевченко Д.Г.
На час відступлення прав вимоги за відповідачем обліковувалася поточна заборгованість за кредитом у сумі 66 140 доларів США.
Пунктом 11 іпотечного договору сторони передбачили, що іпотекодержатель набуває право звернути стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання іпотекодавцем основного зобов'язання повністю або частково, у т.ч. якщо іпотекодавець не поверне Іпотекодержателю суму кредиту, проценти за користування кредитом, пеню, іншу заборгованість, не сплатить платежі та штрафи, що передбачені та/або випливають з основного зобов'язання, а також в інших випадках, передбачених основним зобов'язанням та цим договором, у тому числі у випадку одноразового прострочення основного зобов'язання (як основного боргу так і процентів за ним).
При настанні зазначених у першому абзаці цього пункту договору випадків іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю письмову вимогу про усунення порушення основного зобов'язання та зобов'язань, передбачених цим договором, у строк, що не перевищує тридцять календарних днів, та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до умов цього договору.
Сторони за взаємною згодою встановили, що визначений у другому абзаці цього пункту договору тридцятиденний строк починає відліковуватись з дати, що зазначена на квитанції, яка видається іпотекодержателю відділенням зв'язку при відправленні іпотекодавцю листа з вимогою усунення порушення основного зобов'язання з повідомленням про вручення, або дата, зазначена у супровідному листі, що отриманий іпотекодавцем особисто у іпотекодержателя.
28 липня 2015р. позивач направив відповідачу лист-вимогу про сплату простроченої заборгованості за кредитним договором у розмірі 10 315,55 доларів США, а у разі незадоволення вимог банку повідомлено про вимогу про дострокове повернення всієї кредитної заборгованості у сумі 67 344,08 доларів США та 57933,73грн. та звернення стягнення на предмет іпотеки.
Згідно наданого позивачем розрахунку заборгованості станом на 14 липня 2015р. заборгованість відповідача становила: за тілом кредиту - 59 658,88 долара США, що еквівалентно 1 310 318,41грн., за відсотками - 7 685,86 доларів США, що еквівалентно
- 4 -
168 810,33грн., пені за період з 15 липня 2014р. по 17 липня 2015р. у сумі 54 632,32грн.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач не виконувала належним чином взяті на себе зобов'язання по сплаті кредиту та процентів, а тому у позивача виникло право на вимогу про дострокове повернення всієї суми кредиту та звернення стягнення на предмет іпотеки.
Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України "Про іпотеку" звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
У частині першій статті 36 Закону України "Про іпотеку" зазначено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Згідно із положеннями частини третьої зазначеної статті договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку"; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.
При цьому згідно частини першої статті 37 Закону України «Про іпотеку» правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності.
Пунктом 12 іпотечного договору сторони визначили, що згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя, яким вважається застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, викладене в п.п.12.3.1. та 12.3.2. цього пункту договору, задоволення вимог здійснюється шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку». Відповідно до статті 37 Закону України «Про іпотеку» у випадку задоволення вимог іпотекодержателя шляхом використання процедури, передбаченої в цьому пункті договору, договір про задоволення вимог іпотекодержателя, укладений шляхом здійснення цього застереження, є підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки. Сторони, з розумінням змісту статті 37 Закону України «Про іпотеку» свідчать, що право іпотекодержателя зареєструвати право власності на предмет іпотеки на підставі положень підпункту 12.3. цього договору є безумовним, тобто підлягає реєстрації незалежно від претензій іпотекодавця.
За таких обставин, доводи апеляційної скарги про відсутність у позивача права порушувати питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на предмет іпотеки не ґрунтуються на нормах матеріального права та умов іпотечного договору, який був підписаний відповідачем.
Посилання у апеляційній скарзі на те, що звернення стягнення на предмет іпотеки є позасудовим способом захисту і визнання права власності на предмет іпотеки на підставі рішення суду не передбачено нормами матеріального права, є правомірними.
Разом з тим, у правовому висновку Верховного Суду України, який є обов'язковим для всіх судів України відповідно до ст. 360-7 ЦПК України, зазначено, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону
- 5 -
України «Про іпотеку»). У разі встановлення судом факту невиконання позичальником грошових зобов'язань за кредитним договором, суд, захищаючи порушені права кредитодавця щодо виконання позичальником грошових зобов'язань, забезпечених іпотекою, може ухвалити рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності. (справа № 6-1219цс16, 6-1625цс16).
Доводи апеляційної скарги про неправомірні дії банку, який продовжував нараховувати проценти за користування кредитом та пеню, хоча відповідач повідомила 7 серпня 2014р. банк про мобілізацію її чоловіка та його знаходження в зоні АТО, колегія суддів вважає безпідставним, так як Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення оборонно-мобілізаційних питань під час проведення мобілізації» передбачено, що з моменту призову під час мобілізації і до закінчення особливого періоду не нараховуються проценти за користування кредитом, штрафні санкції та пеня тільки військовослужбовцям, а не членам їх сімей.
Крім того, відповідачем у підтвердження своїх посилань ні суду першої інстанції, ні суду апеляційної інстанції не надані відповідні докази.
Посилання у апеляційній скарзі на те, що позивачем не наданий належний розрахунок заборгованості за кредитним договором, а пеня нарахована з порушенням норм матеріального права, зокрема, більше, ніж за шість місяців, що передбачено ст. 232 ГК України, суд вважає безпідставними, оскільки позивачем під час розгляду справи судом першої інстанції був наданий розрахунок заборгованості та пені, а також виписки із рахунку відповідача, якими підтверджується наявна заборгованість, а також її розмір. При цьому, норми ГК України до правовідносин сторін не застосовуються, так як відповідач отримувала кредит як фізична особа, а тому до правовідносин сторін застосовуються норми Цивільного Кодексу України, який встановлює річний строк позовної давності за вимогами про стягнення пені.
Крім того, відповідачем суду не було надано альтернативного розрахунку заборгованості, а також не було заявлено у суді першої інстанції клопотання про призначення відповідної судової експертизи. Хоча представник відповідача подав до канцелярії апеляційного суду клопотання про призначення експертизи, під час судового засідання дане клопотання заявлено і підтримано не було, а також відповідно до положень ст. 303 ЦПК України не було обґрунтовано не подання такого клопотання до суду першої інстанції.
Наданий до апеляційного суду представником відповідача розрахунок заборгованості, колегія суддів вважає необґрунтованим, так як у ньому не враховано, що відповідач зобов'язалася, крім щомісячного внеску на погашення кредиту, сплачувати щомісячно проценти за користування кредитом, а також пеню у разі невиконання зобов'язань.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що позивачем наданий належний розрахунок заборгованості, який не був спростований відповідачем належними та допустимими доказами, а також альтернативним розрахунком.
Доводи апеляційної скарги про те, що відповідно до Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» забороняється примусове стягнення чи відчуження нерухомого майна, переданого в заставу чи іпотеку на забезпечення виконання кредитних договорів, отриманих в іноземній валюті, а тому позивач не мав правових підстав звертися до суду з даним позовом, суперечить положенням вказаного закону.
За своїм змістом Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» встановлює порядок вирішення спорів щодо примусового звернення стягнення на предмети застави та іпотеки, а саме: визначає, що за певних умов та протягом певного проміжку часу таке стягнення не проводиться. Оскільки Законом не призупиняється дія будь-яких нормативних актів у сфері регулювання кредитних правовідносин, зокрема тих, що визначають правові підстави для звернення в судовому порядку стягнення на відповідні предмети забезпечення, його чинність на час вирішення спору сама по собі не може бути підставою для відмови в захисті порушеного права.
При цьому, суд першої інстанції правомірно зазначив у рішенні про зупинення виконання рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на період дії
- 6 -
вказаного закону.
Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції виходив з того, що банк, який надав кредит відповідачу, мав відповідну ліцензію національного банку України на здійснення валютних операції, тому підстав для визнання договору недійсним не встановлено.
Відповідно до ч. 2 ст. 524 ЦК України сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
Частиною 3 ст. 533 ЦК України передбачено, що використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.
Згідно пунктів 1 та 2 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового
зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.
Таким чином, банк, як фінансова установа, отримавши у встановленому законом порядку банківську ліцензію та відповідний письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями, який є генеральною ліцензією на валютні операції, має право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті.
З наданих позивачем суду першої інстанції документів вбачається, що на момент підписання кредитного договору АКБ «ТАС-Комерцбанк» мав банківську ліцензію, яка видана Національним банком України, та дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями, тому дії банку щодо надання кредиту в іноземній валюті, є правомірними.
Посилання у апеляційній скарзі на те, що кредитний договір суперечить нормам ч. 1 ст. 524 та ст. 533 ЦК України, колегія суддів вважає необґрунтованими у зв'язку із вищевикладеним.
Судом повно з'ясовані обставини справи, оцінені надані сторонами докази, правильно застосовані норми матеріального права та не допущено порушень норм процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення спору по суті, тому колегія суддів не вбачає підстав для скасування рішення суду та задоволення апеляційної скарги.
Керуючись ст.ст.303, 307, 308, 313-315, 317 ЦПК України, колегія суддів
ухвалила:
апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 відхилити, рішення Деснянського районного суду м. Києва від 26 жовтня 2016 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.
Головуючий:
Судді: